Глава 5

Седрик Дігорі прибув у Хогвордс вранці, коли щойно закінчився перший урок і учні, які уже не спали, але ще не прокинулись, сновигали по коридорам, час од часу обмінюючись репліками і безупину позіхаючи. Поява жвавого Дігорі викликала небачений "фурор": Рон і Гаррі, які, на відміну від інших, почували себе дуже бадьорими перед походом на перший урок Захисту від темних мистецтв, думали про церемонію поховання, яка, за словами Гаррі, мала відбутись рівно через годину після початку цього уроку, і облаштування їхньої братської могили. Тому їм зараз було не до балаканини, і тим більше не до Седрика.
- Дігорі, - після тривалої паузи сказав Рон.
- А-а-га...
- Чого йому треба?
- Гм-м-м...- філософськи відповів Гаррі і, шпортаючись, побрів услід за грифіндорцями на урок.

Седрик Дігорі у супроводі професора Макгонегел зайшов до кабінету Дамблдора, який, дивлячись у вікно, осудливо хитав головою.
- Албусе,- зупинились при вході Макгонегел.
- Проходьте-проходьте, Мінерво. Вам не здається, що квідич стає надто вже жіночим? Ось на тренуванні двадцять чотири дівчини і один Вуд... Треба подумати як допомогти хлопцеві, все ж таки він молодий викладач, без досвіду... Цікаво, чому його мітла замащена губною помадою?
- Албусе, Дігорі,- прошепотіла Макгонегел.
- Седрик!- Дамблдор розвернувся і кинувся обіймати хлопця, який у той час роздумував на тему " Якого ... тут робить Олівер Вуд, якщо він воротар у "Калабані Юнайтед?", чому мітла Вуда була перемащена губною помадою, Дігорі, на відміну від Дамблдора, зрозумів одразу ж як поглянув на личка першо- і другокурсниць, які були розмальовані не менш страхітливо ніж фейси представників плем'я черокі, які ступили на стежку війни.
- Добрий день, професоре,- відповів Седрик, намагаючись не задихнутись у міцних обіймах Дамблдора.
- Я, мабуть, залишу вас наодинці, вам треба поговорити. Рада була тебе побачити, Седрику,- Макгонегел кивнула і тихенько вийшла з кабінету.
Дігорі нарешті випручався з обіймів директора і намагався поправити добряче зім'яту мантію.
- Ти, напевне, і гадки не маєш, чому отримав сову з проханням негайно приїхати у Хогвордс,- директор сів у крісло,- але, чесно кажучи, і я не можу дати тобі чіткої відповіді на це складне питання.
"Обло-о-м",-подумав Седрик, влаштовуючись навпроти Дамблдора.
- Але я знаю,- продовжував Дамблдор,- що трохи більше місяця щось дуже сильно і настирливо тебе турбує. Ти не можеш пояснити що це і чому. Я хочу допомогти тобі, Седрику, але на жаль все набагато складніше ніж, навіть, здається. Усе дуже складно...
Дамблдор на хвильку замовчав.
- Я розповім тобі те, що є величезною таємницею. Мені вдалось розгадати лише її часточку. І ти - частина цієї таємниці. Але спочатку я хотів би вислухати тебе...
- Я не знаю про що говорити,- здивовано відповів Седрик.
- Невже?
- Я... Усе це дрібниці, які, на мій погляд, не мають великого значення. Мама каже, що це від перевтоми. Я дуже хотів отримати ту вакансію від міністерства і потужно готувався, але, на жаль, у червні повідомили, що я не прийнятий. Звісно ж кращим за мене виявився троюрідний племінник міністра магії... Я прекрасно розумію, що життя підносить не завжди приємні сюрпризи. Та все ж мама каже, що я надто близько це прийняв до серця. Батько також запевняє, що я вів себе і на співбесіді, і на випробуваннях краще ніж той, інший.
- Чому ти повторюєш постійно "мама каже, батько"?- Дамблдор нахилився над столом, очікуючи відповіді.
Седрик Дігорі підвів догори очі, сповнені сум'яття, вагань і, навіть, відчаю:
- Я сам... Професоре Дамблдор, я сам нічого цього не пам'ятаю!

TBC