Глава 44

Глава 44
Професор Дамблдор був одягнений в темно-синю мантію, в тон зачарованого нічного неба, на котрій золотими та срібними нитками були вишиті зірочки і півмісяці. Гостроверхий чаклунський капелюх прикрашали гілочки трилисника. Відкашлявшись і, поправивши бороду, професор почав:
- Дорогі учні, шановний професорський склад, перш за все, я хочу виразити безмежну вдячність вихователю Седрику Дігорі за постановку такої чудової п’єси, - Дамблдор кінчиком бороди втер невидимі сльози, мабуть, згадуючи якийсь подібний епізод зі своєї молодості, - усім юним акторам, декораторам, реквізиторам, костюмерам. Ви потрудились на славу і заслуговуєте на це маленьке свято. Отож оголошую наш хеллоуіський бал відкритим. І ще один сюрприз, наше свято буде тривати цілу ніч , - слова Дамблдор учні зустріли схвальними окликами, більшість професорів нахмурились, передбачаючи безсонну, тяжку ніч, - а на закінчення балу вас чекає ще одна несподіванка. Тепер – розважайтесь.
Професор махнув рукою і з магічдинаміків полилась музика. «Фатальні сестри» заграли перший вальс. Було видно, що така музика трохи незвична для дівчат-музикантів і невідповідна до їх інструментів. І все таки юні чарівники і чарівниці фанатіли від них. Троє чарівних дівчат, дві блондинки і одна брюнетка розташувались на сцені трикутником. Усі були вбрані в темні мантії, котрі не зовсім відповідали образу гурту.
Посередині, спереду – вокалістка: довге, чорне волосся, темні очі, – стандартний у магічному світі набір. Вона тримала у руках магічмікрофон і щось співала у ритм вальсу приємним, мелодійним голосом. Справа, висока блондинка з довгим волоссям грала на якомусь чудернацькому духовому інструменті. Він був подібним на довгу, дерев’яну трубу, яку Герміона ідентифікувала, як трембіту – інструмент звичний для Східної Європи. Третя учасниця гурту, теж блондинка, але з коротшим волоссям, мініатюрна, вона стояла зліва від вокалістки і грала на органі. Звичайно, інструмент був виконаний у зменшеному розмірі, але гучний звук не давав підстав сумніватись у його відповідності оригіналу.
Як тільки перші звуки залунали з магічдинаміків, пари закружляли у знайомому ритмі.
- Гаррі, давай потанцюємо. Я знаю, що ти не любиш, але хоч перший танець…, - Герміона з прихованою завистю дивилась на однокурсників.
- Гермі… я не вмію, і не люблю, і…- Гаррі зам’явся.
- І не буду з тобою танцювати, бо маю важливіші справи, - закінчила його думку Герміона, - Роне? Ти зі мною не потанцюєш?
- Герм, ну нащо тобі здались ті танці. Вони ж для безголових ляльок…- Рон не встиг завершити речення, бо Герміона різко розвернулась і зникла поміж танцюючих пар.
- Де жавю…- Гаррі замислено чухав потилицю.
- Ми з тобою два ідіоти. Але ти Гаррі таки більший дурень. Нащо ти запрошував її?
- Ну… щоб вона не пішла з Седриком!
- Гаррі, Малфой тебе таки добре тим надгробком привалив. Як ти думаєш, куди вона зараз пішла?
Гаррі нецензурно вилаявся і пошкандибав шукати Герміону, продираючись поміж парами і наступаючи на ноги танцюристам.
- Міс Грей, можу я вас запросити на танець? – Драко граційно простягнув Кассандрі руку.
- Малфой, ти обкурився поки я ходила пити водичку? - Кассандра була щиро здивована.
- Та ні, просто он там, - він кивнув кудись за спину Кассандрі, - стоять мої батьки. А в присутності матері мушу дотримуватись усіх правил етикету.
- Але ж твій батько вже два місяці в Хогвардсі, і правилами етикету щось не пахло - Кассандра не могла стримати усмішки.
- Батько, - Драко скептично посміхнувся, - в моєму віці, судячи з його слів, він виробляв таке, про що не варто розповідати в пристойному товаристві і у тверезому стані.
- Хм, якщо судити по чуткох, що ходять по школі, ти ретельно підтримуєш репутацію роду Малфоїв.
- Скажи про це моєму батькові, гаразд? То що, йдемо танцювати?
Кассандра погодилась і вони приєднались до інших пар.
- Малфой, тобі не здається, що ти притискаєш мене занадто міцно?
- Хіба?
- Точно!
- Як скажеш, голубонько.
- Малфой, забери руки, вони вже давно перетнули кордон ділового союзу.
- Та в тебе сукня така слизька, от рука чуть-чуть і сповзла, тут немає нічого страшного.
- Драко, я не жартую, не розпускай рук…
- Як скажеш. А ти до речі не погано танцюєш, як на синю панчоху.
- Драко, ти як завжди, балансуєш на межі сумнівного компліменту і якоїсь пошлості.
- Це вроджене, голубонько, головне не переступити межі.
- Руки, Драко, - втомлено промовила Кассандра, - за канонами танцю вони повинні бути на талії, а не на 8 дюймів нижче.
- Ти впевнена? Щось я не пригадую такого правила, - Драко вдавано наморщив чоло.
- Я тобі потім покажу книгу.
- О добре, то я до тебе зайду вечірком і ми разом поміряємо, гаразд?
- Подивимось…
Малфой задоволено усміхнувся і пересунув руку на те місце, де вона повинна була б знаходитись. За спиною Кассадри, Люциус, котрий спостерігав усю цю картину, показав Драко великого пальця і підморгнув. Драко закотив очі, якби Темний Лорд побачив зараз свого найпершого помічника і найжорстокішого смертежера, то зробив би собі харакірі не роздумуючи.
- Седрику, ем… вихователю… Дігорі, - Герміона зблідла, - можна запросити тебе, тобто… вас на танець.
- Мммм, - Седрик прошепотів щось нечленороздільне, - я тут трохи ногу намуляв.
Герміона опустила погляд додолу, та й взагалі виглядала дуже нещасною:
- Ой, мені дуже шкода, пробачте…
- Та хіба це проблема, - Дамблдор, котрий якраз нагодився, з посмішкою поглядав молодого на вихователя, - я вам зараз надам першу медичну допомогу. Хоч я і не мадам Помфрі, але ще пам’ятаю, як виводити мозолі, Знімайте мешт.
Седрик почервонів і скоромовкою промовив:
- Знаєте, воно якось і не дуже вже болить. Дякую за турботу професоре Дамблдор. Міс Грейнджер, - він звернувся до Герміони, - я з задоволенням з вами потанцюю.
Герміона зиркнула на директора, котрий дивився на неї через свої окуляри-півмісяці і посміхався собі в бороду.
- Швиденько, бо вальс вже закінчується, - Дамблдор підморгнув обом.
Гаррі, котрий саме нагодився побачив задоволену Герміону, котра разом з Седриком кружляла у ритмі вальсу і усміхненого Дамблдора, котрий чимчикував до професорки Макгонегал, щоб, мабуть, запросити ту до танцю.
- Містер Уізлі, чи можу я запросити вас на танець? – місіс Забіні привітно усміхалась до Артура.
Моллі закашлялась від маслопива і з неприхованою злістю зиркнула на чоловіка.
- Моллі дорогенька, я не можу відмовити дамі, - Артур трохи стушувався.
- Особливо, коли вона так стріляє очима, - набурмосилась Моллі
- Та що ви… ми ж майбутні родичі. Ваша Джуссі і мій Блез… така чудова пара, - місіс Забіні чарівно усміхнулись.
- Джіні, - гаркнула Моллі.
- Так-так, я й кажу Джені… То що, містер Уізлі?
- Так, звичайно-звичайно, - Артур зиркнув на Моллі, наче вибачаючись, і взяв місіс Забіні під руку.
- Ой, я ще досі під враженням від сьогоднішньої вистави. Наші дітки така чудова пара, - місіс Забіні не переставала усміхатись до Артура, - ваша донечка, чудово грала і вона так пасує моєму Блезу – він таке сонечко.
- Так, я думаю…- містер Уізлі спробував вклинити кілька слів у тріаду місіс Забіні.
- І я думаю, що вони чудово виглядали разом. А кінець, ви бачили фінальну сцену? Я навіть заплакала…
- Це ту де Паріса підперли надгробком? – усміхнувся містер Уізлі.
- Ой, мій синочок такий жартівник…
- Це точно…
- Коли ми станемо родичами, то ви й самі у цьому переконаєтесь.
- Ну, я не думаю, що варто вирішувати таку справу поспіхом. Шлюб – це така важлива річ. Раз і на все життя…
- Дрібниці, звичайнісінькі дрібниці. Я от була заміжня вісім разів і про жоден свій шлюб не жалкую. До речі, зараз я вільна, - вона стрельнула очима, - але про що це я? Ах так… Мій син багато мені розповідав про Джунні, - містера Уізлі пересмикнуло, - вона вже мені стала, як рідна.
В цю мить мелодія закінчилась і до чоловіка підбігла Моллі.
- Ходи, Артуре, я щось не можу знайти Фреда і Джорджа. Боюсь, як би вони не втнули якоїсь капості, - вона тягнула його за рукав мантії.
- Так-так люба, я вже йду. Дякую, місіс Забіні, за чудовий танець і приємне спілкування…
- Артуре, - підвищила голос Моллі.
- Йду, кохана, йду…
Місіс Забіні усміхнулась подружжю Уізлі своєю найчарівнішою посмішкою і попрямувала до Малфоїв, котрі стояли з протилежного боку залу.

***

Ритми вальсу затихли, тепер на всю залу звучала трохи жвавіша музика. Дівчата з «Фатальних сестер» трохи переоділися, хоча точнішою було б формулювання «розділись». Вони зняли чорні балахони-мантії і залишились у досить відвертому вбранні, з чорного шовку і шкіри.
Пари активніше почали виходити на танцпол, проте декому було не до танців.
- Блезе, куди ти запхав вогневіскі? – Малфой прискіпливо оглядав залу.
- Одне запхав під плющ з того боку, а друге сховав під он тим столом, - він кивнув на один з столиків.
- Це, часом, не той столик за яким сидить Поттер зі всією чесною компанією? - обережно спитав Драко.
- Блін, западло… Нотт мене вб’є…
- Я тебе вб’ю швидше, бо мені зараз конче треба випити, - прошепотів Малфой, бо мимо проходив професор Снейп.
- Що таке? Утримання дається взнаки? – Блез кепкував.
- Я б на твоєму місці краще мовчав. Бо підеш зараз Поттера запрошувати на пристрасний танець, щоб відвернути його увагу - Драко усміхнувся.
- Це великий Еру нас покарав за те, що ми попалили гриффіндорців, коли ті ховали свої пляшки, - Блез картинно звів руки до неба, - вони зіпсували мою карму і тепер мені не фортить…
- Що ти маєш на увазі? Коли це ви попалили гриффіндорців? – Драко не міг зрозуміти, чому це він не в курсі справи.
- О! Це прикольна історія. Ти був так занятий припудрюванням свого носика перед балом, що я сам пішов ховати наші скарби. Заходжу я до залу і що бачу, якийсь нездара-гриффіндорець, здається Фініган, тиче пляшки з якимось пійлом прямісінько за сцену. Я не розгубився і кажу йому: «Одну пляшку мені і я забуду про цей інцидент». Але йому, дурневі, мабуть, ніхто не пояснював що таке бути в долі, тому я випадково і проговорився професорці Макгонегал, що за сценою хтось забув пляшки. Я так слізно благав її «не карати винного», що вона зняла зі свого гуртожитку, як мінімум, 40 балів і заборонила Фінігану з’являтись на балу, - Блез був явно задоволений своїми здобутками.
- Це трагічно, - Малфой картинно втер неіснуючі сльози, - але не зважаючи на твої старання грифіндорці будуть п’яні в дрова, а ми залишились лише з одною пляшкою.
- Фігня, нам хватить. Але я приєднаюсь до вас трохи пізніше, бо зараз мені треба наладжувати контакт з малою Уізлі. Та й після того, як обожнювана мною матуся і Грейнджер забезпечили мені такий вигідний плацдарм, гріх не стартувати…
- Яким чином ти стартувати збираєшся?
- З мінімальною затратою зусиль: мені потрібні лише склянка вогневіскі і моя неперевершена усмішка, - Блез підморгнув Драко і попрямував до секретного місця під плющем.
- Прикрий мене, щоб Снейп не побачив, - через плече кинув Забіні.
Драко глянув на професорський стіл. Професор Снейп явно не нудьгував, бо поруч з ним сидів ну дууууже вже нещасний Вуд. Професор розповідав йому, мабуть, щось «шалено цікаве», бо писок Вуда скривився, як печене яблуко. Ситуація змінилась не в кращу сторону, коли до професорського столу підійшла Луна Лавгуд і безцаремонно всілася навпроти професорів.
- Професор Вуд, я тут пишу замітку про сьогоднішній бал і хотіла б взяти у вас коментар, - вона невинно усміхнулась ошелешеному таким нахабством Оліверу.
- Я ж казав тобі, не потикатись мені на очі, - прошипів Вуд. Безпосередньо близьке місце дислокації професора Снейпа не додавало йому впевненості.
- Я ж по роботі, - безапеляційно промовила Луна. - Мені потрібен ваш коментар і поки я його не отримаю, з місця не зрушу, - рішуче заявила дівчина, дістаючи нотатника і, вже згадане, яскраво-червоне перо.
- О Мерлін, ну чому я? – Олівер вже не знав, як відкараскатись від настирної дівиці, - візьми коментарі у професора…, - він наткнувся на колючий погляд професора Снейпа, було зрозуміло, якщо він зараз назве його ім’я, то до кінця своїх днів буде про це шкодувати - … Флитвіка, - викрутився Вуд.
- З професором Флитвіком я вже говорила, а тепер ваша черга, - вона якось дивно усміхнулась, - тим більше перед балом ми не завершили розмови, - знову ця дивна посмішка.
Зараз Вуд хотів одного, за будь-яку ціну спекатись цієї дівчини, котра раз-у-раз ставила його в таке незручне становище, але тут з професором Снейпом почали відбуватись якісь дивні метаморфози, котрі і привернули увагу Олівера. Спочатку очі професора Снейпа стали завбільшки, як два галлеони, після того, він почав енергійно жестикулювати та дивно зиркати по черзі на Олівера та Луну. І, нарешті, видавивши з себе щось про малолітніх розпусниць, серйозну розмову з Дамблдором та мільярд балів з Рейвенкло, зник у невідомому напрямку.
- Що це з ним? – здивовано зиркнув вслід Снейпу Олівер.
Луна трохи прояснила ситуацію, почервонівши, вона скоромовкою прошепотіла:
- Та це я трошки промахнулась…
- Що? – не зрозумів Олівер.
- Розумієш, я зовсім випадково зачепила його ніжкою під столом…
- Хм, - з недовірою дивився на Луну Олівер, - як це можна зовсім випадково?
- Ну, я хотіла трохи розморозити тебе, але професор Снейп сидів так близько, що я помилилась ногами і випадково зробила отак…- вона, не відриваючи невинного погляду від Олівера, під столом, ніжкою зачепила його ногу і потерлась нею об щиколотку. Пізніше, все ще з тим самим невинним виразом обличчя, легко торкаючись його пальцями ноги, провели ними до коліна і назад.
Олівер розреготався, зрозумівши дурнувату ситуацію в яку зовсім випадково потрапив Снейп. Проте, згадавши його слова про розмову з директором, оптимізм новоспеченого професора трохи зменшився.
- Ти на мене не сердишся? – Луна схилила голову набік і мило всміхнулась.
- На тебе не можливо сердитись. Я навіть дам тобі отой злощасний коментар, через який постраждав професор Снейп.
- Дійсно? – личко Луни просяяло.
- Дійсно, але пізніше. А зараз… ти не хочеш трохи потанцювати?
- З задоволенням, - Луна сховала записника і, вхопивши Олівера за руку, попрямувала на танцмайданчик.
Тим часом, Блез Забіні, тримаючи в руках склянку з якимось підозрілим пійлом, спостерігав за Джіні Уізлі, котра невтомно витанцьовувала з Діном Томасом.
- І де в тих дівчат стільки сили береться до тих танців, - шепотів про себе Блез, спостерігаючи, як Джіні знімає мантію і залишається лише у червоній вечірній сукні.
В залі було жарко, не на жарт, але, здається, ніхто і не думав над тим, щоб піти провітритись. Нарешті «Фатальні сестри» завершили композицію, зал зірвався оплесками. Дехто з танцюючих покинув майданчик, серед них і Джіні. Попрощавшись з Томасом, вона попрямувала до столу, щоб взяти собі скляночку лимонаду.
- Привіт! Чудово виглядаєш, просто богиня, - усміхнувся до задиханої Джіні Блез.
- Я чула, як оці самі слова ти говорив Грей, - вона наморщила носик.
«Таки ревнує…», - зробив, про себе, висновок Блез, але вголос :
- Та що ти… Вона ж просто моя однокурсниця, котра прийшла на бал з моїм ліпшим другом. Не міг же я сказати, що вона виглядає, як швабра, - він подумки вже з сотню раз попросив вибачення у Кассандри, - але ти, це зовсім інша річ…
Джіні зарум’янилась, було видно, що слухати таке з уст Забіні їй шалено приємно:
- Справді? Ти вважаєш, що червоний мені личить? – вона кокетливо стрельнула очима.
- Без сумніву. Твоє руде волосся, - він зачепив пальцем локон, котрий вибивався з зачіски, - надзвичайно гармонує з червоним, але головне не сукня, а ти…така чарівна…
Вішаючи Джіні макарони на вуха, Блез, непомітно для неї, замінив склянку з лимонадом, з якої вона щойно надпила, на оте пійло, котре тримав у руках.
- Така чарівна, просто божественна… Особливо тобі личить цей рум’янець…
- Так, дійсно, тут шалено жарко, - вона взяла склянку з «лимонадом», залпом осушила її і закашлялась.
- Сонечко, що з тобою? – Блез вдавав турботливого кавалера, простягнув їй свою склянку, поплескав по спині та й взагалі проявляв нечувану активність.
- Ой…, - очі Джіні засльозились, - тут було вогневіскі, здається…
- Хм, - недовірливо зиркнув на неї Блез, - ти що п’єш?
- Я? Ти здурів? Я пила лимонад… гик…, - Джіні втерла сльози.
- То звідки він тут узявся? Хіба що… поки ми тут говорили я бачив як біля твоєї склянки терся Кріві…
- Колін? Він не міг… гик…, - вона підняла руку до чола, - щось мені зле…
- У тебе є альтернативний варіант? – він підтримав Джіні, котра трохи заточилась, - ти що, раніше ніколи не пила?
- Тільки маслопиво…
Блез звів очі до стелі, ще бракувало щоб від незвички її стоншило прямісінько посеред залу, чи, що ще гірше, на його парадну мантію. «А я ж хотів лише трішки її підпоїти… теж мені ці тверезенники Уізлі…», - думав Блез.
- Може вийдеш, подихаєш свіжим повітрям? Тобі одразу стане легше. А ще я принесу тобі кави…
- Ти такий добрий…гик… такий милий…гик…такий красивий, -Джіні вже добре розвезло.
- Так, я такий, - був явно задоволений собою Блез, - ходімо, вийдемо…
Він повів дівчину, котра вже досить сильно заточувалась, до виходу. «Головне зараз не потикатись на очі її друзям і батькам», - роздумував Блез, протискаючись поміж танцюючих пар.

TBC