Глава 9

-Нічого не пам'ятаєш? Як це?- Дамблдор поклав руку на плече Дігорі.
- Я... Я трохи неправильно висловився. У мене нема якогось старечого склерозу,- Седрик заїкнувся, згадавши про вік Дамблдора,- вибачте, професоре, я не мав на увазі...
- Ох, вже ця молодь,- випрямився Дамблдор, продовжуй-продовжуй!
- Справа у тому, що події і факти мого життя чітко закарбовані у моїй пам'яті, але я не можу пригадати своїх почуттів.
Дамблдор нахмурив брови.
- Я чітко пам'ятаю свій випускний бал, привітання родичів, друзів, але я не можу згадати, чи був я тоді щасливий. Мої почуття чи, принаймні, спогади про них хтось мов стер. Події, що трапились в дитинстві викликають у мене конкретні чуттєві асоціації, а от те, що сталось протягом двох останніх років... Мені інколи здається, що я божеволію!
- Це має пояснення, Седрику, і повір мені, що ти не божевільний. Краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Тому я покажу тобі те, що є відомим мені. Можливо разом з тобою нам буде легше вирішити цей ребус.
Дамблдор встав, поманивши Дігорі за собою. Директор взяв Седрика за руку, щось нечутно прошепотів і останнім, кого побачив хлопець перед тим, як все розплилось у нього перед очима, був Олівер Вуд, який літав, намагаючись спіймати перелякану першокурсницю на скаженій мітлі, що мчала, раз у раз виконуючи мертві петлі.

Перше, що просто вдарило Седрику в вуха - це тиша. Вона була настільки страшною, що хлопець навіть злякався, чи він не втратив слух після незвичайної подорожі.
- Моторошно тут, правда?- почувся зовсім поряд голос Дамблдора.
- Професоре, де ми? - спитав Дігорі і замовк, зляканий гучністю свого голосу.
- Тсс...- Дамблдор рукою зробив знак слідувати за ним.
Вони рушили вздовж довжелезної зали з готичним склепінням, у якій не було жодного промінчика світла. Через крихітні віконечка проникало дивне сіро-сріблясте сяйво, яке перетворювало темряву у густі сутінки, котрі кожен нечіткий образ перетворювали у тінь жахливого, загадковога ворога... Седрик підняв голову догори, намагаючись знайти стелю приміщення. Її не було... Над головою обриси гротескних фігур скупчувались, утворивши суцільну темряву. Повз прошмигнула якась невелика постать у брудно- сірому вбранні. Седрик здригнувся.
- Не хвилюйся, це всього-на-всього хранительки часу,- обернувся до хлопця директор. Седрик не встиг запитати, навіщо часові мати хранительок, коли вони зіткнулись зі сходами, які вели вниз... Сходи були надзвичайно старі і неймовірно скрипіли, ніби чинячи супротив небажаним гостям. Вони стогнали під ногами, немов зазнаючи страхітливих катувань. Сходи вивели Дамблдора і Дігорі на балкон з важкими кам'яними перилами. З нього відкривався вид на найбільшу, мабуть, у світі кімнату з височезними стінами. Цій кімнаті не було кінця-краю. Усі стіни дивовижного приміщення були заставлені книжковими полицями. Товстих, тонких, нових, старих книжок було, напевне, сотні мільйонів.
- Це, що бібліотека?- пошепки спитав Дамблдора Седрик.
- Ні, це Хранилище часу, а у цих книжках написані людські долі, доля кожної людини, що живе на землі. Кожнісіньку дату у ці книжки заносять хранительки часу, кожнісіньку... А де ж? Я ж попереджав про наш приїзд ! Тоді де ж?- Дамблдор раптом заметушився.
-Ви щось шукаєте, професоре?
-Ні-ні уже знайшов!- директор рушив до невеликого столика у кутку балкону, на якому лежали три книги: одна товстезна, уже дуже стара, інша середня, трохи потріпана, а третя досить нова і тонка. Дамблдор взяв найтоншу книгу і попрямував до Седрика.
- Ось книга твого життя, твоєї долі, - директор розгорнув найпершу сторінку,- ось бачиш дата твого народження. О, тобі тиждень тому виповнилось дев'ятнадцять! Вітаю!
-Дякую,- пробелькотів Дігорі.
Дамблдор листав книгу, де були записані усі найважливіші події життя Седрика. Останній запис був про те, що Дігорі прибув у Хогвордс.
- Ці чорнила,- продовжив директор,- не стираються жодною магією, вони лише здатні посвітліти завдяки тому, що там...
Дамблдор кивнув на невеличкий старий люк у одній з стін.
-Що там?- спитав Седрик.
- Наймогутніший в світі часоворот, який здатний повертати життя всього людства назад на роки, він захищений сильними чарами, невідомими ні силам добра, ні силам зла. Але нещодавно, трохи більше місяця тому, часоворот обертали на два роки назад, а потім знову на два роки вперед. Поглянь сюди,- Дамблдор знову відкрив книжку, знайшов потрібну сторінку і показав Седрикові,-придивись.
Директор підняв книгу догори, напрямляючи на неї скупі промені свіітла. Серед рядків, старанно виведених чорнилом, виділялось щось, немов написане темно-білим кольором.
- 24 червня 2003 року – смерть, - прочитав Седрик Дігорі.
- Ти помер два роки тому, Седрик, але хтось, обернувши часоворот зробив так, щоб ти уник смерті... Часоворот повернули ще раз, щоб перейти до теперішнтого часу. Але усе пройшло не так гладко, бо ти не встиг закріпити у собі ті емоції, які переживав протягом двох років. А тепер,- директор торкнувся плеча Седрика, нам пора назад...
-Помер. Помер. Помер?- повторював пошепки Дігорі, намагаючись прокинутись і припинити цей жахливий сон.

TBC