Глава 67

Глава 67

- Це означає, що канікули ми провели без жодної користі для справи, - підсумувала Герміона, відкорковуючи свіжу пляшку маслопива.
Гаррі, Рон та Герміона вже добрих півгодини сиділи у «Трьох мітлах», стараючись підбити невеселі підсумки різдвяних канікул. Вони приїхали до Хогвардсу в суботу ввечері і саме тому на вихідні професор Дамблдор милостиво відпустив діток погуляти в Хогсмід. А, проте, мороз та хурделиця поставили жирний хрест на всіх спробах школярів подихати свіжим повітрячком та прогулятись вулицями містечка, тому добра частина хогвардців порозбігалися по затишних кав’ярнях на пабах. Друзі обрали «Три мітли», де було найбільше людей, а тому можливість бути поміченими та підслуханими зводилась до мінімуму.
- Як це без жодної користі? – Обурився Гаррі, - я перерив добру купу Крічерового мотлоху у пошуках чогось, хоча б віддалено подібного на горокракс. Та нажаль нічого не знайшов…
- А ти сподівався, що Регулус подасть тобі горокракс на фамільній тарелі Блеків і пришпилить записочку: Смачного, пане Поттере?! – не вгавала Герміона.
- Хто б казав! – розлючено втрутився Рон. – Ти сама, чим займалась тут з Дігорі? Між іншим, з вашої перекладацької діяльності теж користі, як з гіппогрифа молока.
Герміона почервоніла, чи то від безсилої люті, чи то від сорому:
- Ми принаймні хоч щось робили, на відміну від тебе! Хоча ні пробач, ти ласував різдвяною індичкою та тішився подарунками…
- А ти хотіла щоб я горокракс шукав у себе в хаті? – підвищив голос Рон, - я, між іншим, цілі канікули працював над Джіні. Втовкмачував у її дурну голову простеньке правило: Забіні – козел!
- І що подіяло? –з цікавістю зиркнув на друга Гаррі.
- Вона мене слухала…
- Але ж вона все ще зустрічається з Забіні, - не второпав Поттер.
- Гаррі, я ж не сказав, що вона мене ПОслухала. Вона сиділа на дивані і плела кошмарного рожевого светра тому бовдуру…
Герміона розсміялась:
- Якби ти менше ліз у справи сестри, а більше займався корисним, то ми б не тупцяли зараз на тому ж самому місці звідки починали в вересні…
У Рона був такий вигляд, ніби його огріли чимось важкеньким по голові, він зло зиркнув на Грейнджер та відкоркував нову пляшку Маслопива.
- Та заспокойтесь врешті решт, - не витримав Гаррі, - від ваших сварок спільна справа лише страждає. Ще трошки і я погоджусь з Сиріусом, який картає себе за те, що в приступі бездумної злоби таки викинув той злощасний горокракс. Тоді я візьму палицю в руки, одіну потворне, брудне лахміття і піду на сміттєзвалище шукати старі шкарпетки Блеків…
- Регулус не міг бути настільки дурним, щоб перечаклувати горокракс у щось буденне. Як не як, а це таки частина лордової душі і помістити її у подерті шкарпетки, хай і з блеківським гербом, було б по меншій мірі некоректно…
- Тоді у що? – в розпачі кліпав очима Гаррі.
- Не знаю…- розвела руками Герміона.
Рон мовчав, він задумливо спостерігав за мадам Розметтою, котра принесла маслопиво кільком слизеринцям, що розсілися за сусіднім столиком.
- Якесь воно мутне, - Мілісента двома пальцями крутила пляшку з напоєм.
- Що ти таке мелеш? Напій найвищої якості…
- Ось погляньте, запилюжене, ніби з сотню років у погребі стояло…
- Це тобі не французький коньяк з погребів мого батька, що з роками стає тільки кращим, - докинув слівце Нотт, згадавши, як славно він провів Різдво в компанії з однією такою пляшечкою.
- Містере Нотт, вашого батька я знаю чудово, і в свої юні літа він сидів тут так само, як і ви, дудлив маслопиво зі своїми дружками-слизеринцями. І ніхто, повірте мені, ніхто і ніколи не насмілився говорити мені, що напої у моєму закладі поганої якості. Навіть ваші батьки, котрі кічились своїм родом так само, як і ви…
- У мого батька тепер найкращі погреби у всій північній Англії…
- Ну то й сиділи б у своєму погребі, а не приходили сюди і псували настрій моїм клієнтам, - прошипіла мадам Розметта і грюкнула підносом так голосно, що більшість вищезгаданих клієнтів стурбовано озирнулись.
- Якщо я отруюсь цим пійлом, то замовте мені на похорони білі орхідеї, як символ чистоти і непорочності, - трагічним голосом потягнула Мілісента.
Нотт і Розьє зареготали, мадам Розметта, загрозливо стукнувши підносом, розвернулась і попрямувала до стійки, на ходу шепчучи прокляття:
- Ті слизеринці ніколи не зміняться, навіть Блек, котрий завжди псував мені нерви своєю пихою не насмілювався критикувати моє маслопиво…
Слово «Блек» поділо на гриффіндорську трійцю істинно магічним ефектом.
- Мадам , - крикнув Гаррі, намагаючись привернути увагу розгніваної офіціантки, - не звертайте увагу на тих бовдурів. Ваше Маслопиво – божественне…
Вона зупинилась.
- Дійсно, божественний нектар, - підіграла другу Герміона.
- Чудовий смак, -докинув Рон.
- Я завжди знала, що молоде покоління ще не зовсім втратило добрі манери. Є ще чемні, хороші діти, - мадам Розметта втерла невидимі сльози кінчиком фартушка.
- Це, дійсно, ваше пиво дуже смачне. Найкраще в Госміді, та що там в Госміді, цілій Англії… - розійшовся Рон.
Герміона штовхнула його під столом, щоб не перегравав, але монолог Рона зупинити було не легше, ніж асфальтовий каток він розхвалював пиво на всі заставки. Мадам Розметта «розцвіла». Гаррі вирішив діяти:
- Ви щось казали про Блека?
- Блека? – здивувалась вона. – Ах так, Регулус. Той ще слизеринець. Вони приходили сюди всією компанією. Цмулили пиво та вихвалялись своїми родами. Але Блек був найпихатішим. Одного разу, пам’ятаю, він навіть намалював мені своє родове дерево на серветці. Це було так весело. Я йому кажу: « Я теж чистокровна відьма, але не соромлюсь простої роботи». А він мене навіть не чує, все торочить про свою кохану матінку. Вона для нього була ідеалом. А для чого це вам?
- Та так…- знітився Гаррі. – Та нам з історії магії задали писати реферати про чистокровні роди. Мені от Блек випав…
- Співчуваю, - вона попрямувала до стійки, де на неї чекали клієнти.
Гаррі зиркнув на Герміону. Вона кивнула і штурхнула Рона:
- Нам пора…
- Куди? Я ще не допив свого маслопива…
- Рон, нам треба повертатись в школу, - Гаррі потягнув Рона за рукав светра.
- Але ж ми ще не закінчили нашої розмови. Не знайшли горокракс, - таємничо прошепотів Рон.
- Ти все ще не зрозумів? – не вгавала Герміона. – Блек, родове дерево, кічитись чистою кровю, МАТІНКА!!! В що перетворив Регулу горокракс??? Продовж логічний ряд!
- Портрет матері! Це ж геніально! Я геній!
Гаррі сумовито зітхнув:
- Так, ти геній Роне, а тепер ходімо до школи…
- Негайно, - підсумувала Герміона.
Друзі швидко покинули «Три мітли».

***
Драко йшов по коридору, особливо не розрізняючи дороги. Йому було байдуже куди йти, аби подальше звідси. Слова Касандри вразили його. Не те щоб він недооцінював свого батька. Він знав, що той здатен на вбивство. Більше того, він вбив десятки бруднокровок. Але ж Греї чисті. За що? Чому? Навіщо? Сотні питань снували павутину у голові Драко. Він сам не помітив того, як прийшов до дверей кабінету ЗОТС. Тиша панувала по обидва боки дверей, але Драко знав, що Люциус там. Він відчував присутність батька навіть без візуального контакту. Тому рішуче натиснув на клямку і увійшов. Без стуку…
Люциус сидів за великим дубовим столом, закинувши ноги на стільницю. В одній руці він тримав кришталевий бокал з білим вином, в іншій якийсь старовинний фоліант. Скрип дверей відволік його від читання, прихід сина о такій порі здивував його.
- Хіба твоє виховання не підказує тобі, що слід постукати перед тим, як зайти до чужої кімнати?
- А твоє виховання, не підказує, що вбивати соратників – низько навіть для тебе?
Люциус поставив бокал на стіл, рука по-зрадницьки затремтіла:
- Я не розумію тебе, Драко. Ти вриваєшся до мене без стуку, звинувачуєш у якихось дурницях. Поясніть свою поведінку, юначе.
- Мої слова занадто прозорі, щоб їх пояснювати. Але якщо ти просиш, то я скажу. Я знаю, що ти вбивця Греїв.
Голос Люциуса увібрав у себе істинний холод:
- Це серйозне звинувачення. Ти маєш докази?
- Вона має…
- Вона? Ах вона…
- Двоє дітей зібрались звинувачувати мене у всіх смертних гріхах. А чому ви не приписали до моїх скромних заслуг і Третю війну з гремлінами чи падіння Тунгузького метеорита? Чому так скромно, Драко?
- Я довіряю їй…
- Їй, а не своєму батькові? – увірвав його Люциус.
- Ти занадто часто мені брехав. Та й не тільки мені. Навіть моя матір тобі не вірить…
- Нарциса…
- Так! Навіть моя матір вирішила, що в критичній ситуації краще довіритися хресному.
- Що ти маєш на увазі? – Люциус рвучко піднявся з-за столу.
- Снейп дав їй Непорушну клятву оберігати мене!
- Що? – пергамент полетів в сторону.
- Те, що чув! І після того ти ще смієш питати мене чому я тобі не довіряю? Ти погруз у брехні. А як же чистота роду про яку ти товкмачив мені з дитинства? Це ж ти їх вбив, ти, ТИ!!! – голос Драко зірвався на крик.
- Так, - Люциус опанував себе.
- За що? – одними губами прошепотів Драко.
- Вони зрадили Лорда… Підло і низько, а зрада карається смертю. Хіба ти не знав цього, Драко?
Він мовчав.
- Ти вже не маленький. Пора усвідомити, що наш світ – це вічне випробування на витривалість. Вони його не пройшли, переметнулись на іншу сторону, а таке не пробачається. Ідеали не зраджують, за них помирають! Запам’ятай це, Драко.
- З якого часу це ти став таким правильним? Хіба не ти все життя жив заради наживи? Малфої завжди були слизькими…
- Слизькими, але відданими… Не фанатиками, а реалістами!
- Але…
- Йди, Драко. Повертайся до вітальні. І більше не з’являйся тут у такому вигляді і з подібними запитаннями, бо наступного разу я не буду таким добрим і … ти вже знаєш, як діє Круціо…
- Але…
- Забудь про неї. Тобі мало дівчат у цій школі?
- Ні.
- От і добре. Йди.
Драко вийшов з кабінету. А Люциус ще довго роздумував перед тим, як кинути щіпку порошку у камін і прошепотіти по черзі два імені: «Северус Снейп» і «Белла Лестранж». Треба було зібрати нараду.