Эпилог (украинский)

Дві постаті стояли на околиці лісу. Громіздкий старець з посохом і худорлява дівчинка.

- Ну що ж, Патриціє, далі ти дорогу знайдеш, - промовив грубий голос, чоловік розвернувся і зашкутильгав геть.

- Так, майстре Торос, - стиха відповіла дівчина.

Її погляд був прикутий до окутого туманом кладовища на галявині лісу. Повільно вона пішла уперед.

Дівчині було років сімнадцять, трималась вона трохи невпевнено. Сутулилась і ховала голову в плечі. П’ять років їй довелось чекати цього дня. Лише після закінчення Академії вона отримала дозвіл прийти сюди. Без труднощів вона знайшла потрібну алею. Біля кожного надгробку вона стояла беззвучно і непорушно кілька хвилин.

"Ноел Дансейні".

"Дан ІІІ".

"Флорія".

"Еолін Ліміельська".

"Ніамах д’Арту".

"Адатах".

"Атред Іст-Аргонд".

На останній надгробок вона лише на хвилинку глянула і розвернулась, щоб іти. Але щось змусило її обернутись. "Іст-Аргонд"... Щось знайоме... Вона згадала, обернулась і вибігла з кладовища. Тільки одна з цих могил була порожньою, і вона зрозуміла яка.

За кілька хвилин молода вершниця на коні виїхала за масивні ворота Академії. Вона вже не зможе сюди повернутись, але це був її вибір. З маленькою торбиною за плечима, де вмістились усі її пожитки, вона спрямувала коня на шлях до порту. На її обличчі сяяла радість.

Третя.