Глава 11 (украинский)

Вже давно минув час вечері, а Дан все ще розглядав кулон. Тільки голод змусив його відкласти роздуми на пізніше. Він поклав прикрасу назад до кишені і вийшов з кімнати.

Коли він йшов темним коридором до виходу з магістерської частини, то знову думав про темряву, що тут відчувалась. Він намагався визначити, що саме тут було, але йому це не вдалось. Інтуїтивно він відчував, що це пов’язано з Темрявою. Але як саме, сказати не міг. Це не були темні клани, вони по собі слідів не лишають. Вони дуже добре вміють приховувати свою силу, через що їх так багато серед викладачів. Але це і не могла бути якась темна тварюка - таких дуже легко відчути, вони, переважно, самі мислити не здатні, тим паче приховувати себе.

Це було щось зовсім нове. Він навіть не міг сказати, чи це точно пов’язане з Темрявою. Він відчував холод, досить сильний. Такого тут давно не було. Хоч останні тижні щось подібне відчувалось, але не настільки, як зараз. Це був не звичайний холод, а магічний. Через якусь магію, через її дію, чи як наслідок дії. Якби викладачі тут побували, то хтозна чи й стали б перевіряти, що це. Вони беруться тільки за те, що явно пов’язане з Темрявою. І сюди вони заходять дуже рідко. Це ж не звичайні учні, за магістрантами контроль незначний. Вважається, що вони й самі в змозі дати собі раду.

Цей темний коридор йому завжди не подобався. Тут не було дверей до кімнат інших магістрантів. Натомість до якихось комірок, льохів і ще невідомо куди. Крім того повно різних закапелків, куди світло поодиноких маленьких факелів взагалі не потрапляло. Дан намагався добитися, щоб цей коридор трохи переробили, але підтримки не знайшов - користувався ним тільки він сам. Та й у більшості викладачів зараз зовсім інші клопоти. Їм не до ремонтів якихось усіма забутих коридорів.

Дан йшов повільно, поринувши у роздуми. Тому те, що сталось, застало його зненацька. Раптово він відчув чиюсь присутність зовсім поруч і зупинився. Досі його почуття вказували, що воно досить далеко. Але це тільки здавалось, це було маскування.

Він стояв біля одного з темних закапелків і яскраво відчував, що там хтось є. Звідти віяло холодом, немов був протяг. Він відчув Темряву - щось сповнене ненависті і злоби.

Тікати він не міг, це нічого не дало б. Тому трохи відступив і приготувався до захисту. Хоч йому і здалось, що істота нападати не збирається. Тоді б вона не стала заявляти про свою присутність, а напала б зненацька. Темряві чесність і честь не властиві.

Він відчув порух у темряві перед ним, хоч і не бачив нічого. Зовсім несподівано для нього звідти виринуло обличчя - його освітив факел. Здавалось, що воно просто матеріалізувалося з темряви.

Перед ним стояла дівчина - бліде обличчя аж з синім відтінком, темні губи, здавалось, чорні, темні кола під очима. Вона могла здатись виснаженою і хворою, але тільки здатись.

Дан опустив руки - можна забути про ті захисні закляття, що він приготував. Проти неї він нічого не вдіє. Вони надто могутні і дуже рідко ходять самі. Він вважав, що в Академії їх немає, але він помилявся.

Дівчина була трохи нижча за нього, але йому здавалося, що вона дивиться на нього згори вниз. Вона була одягнута у все чорне - вони зажди так одягаються. Слід було сказати, що дуже красиво одягнена. Вони мають смак, вони знають, що таке краса. Чорний плащ з високим коміром, під ним чорна блуза з тонким візерунком, з-під рукавів виглядали широкі мереживні манжети. У всьому її вигляді відчувалась гордовитість та зверхність. Так жорстокий лорд дивиться на селянина, що перетнув йому дорогу. У них всіх такий вигляд, але це не означає, що вони всі так думають. Вони й один з одним розмовляють з таким виглядом. Це їх етикет.

Її обличчя майже нічого не виражало, але він відчував як воно пашіло ненавистю і люттю. Вона ледве стримувала себе. Що це з нею? Чому вона така люта? І що їй взагалі від нього треба? Він ніколи не мав справ ні з ними, ні з їхніми ворогами... Як не дивно, він майже не мав ворогів серед темних. Багато з них навіть вважали його за свого. Надто туманними і підозрілими були його дослідження. Їм здавалось, що страх це те, що пов’язане з Темрявою, пов’язане з ними. А значить, оскільки він вивчає страх, то він вивчає і Темряву. А Темряву не можна вивчати без того, щоб вона не зачепила.

Дан мовчав і чекав, що скаже дівчина. Йому нічого іншого не залишалось. Але вона мовчала і просто дивилась на нього. На щастя, він не бачив, щоб уся та ненависть була спрямована на нього. Проте на щось, пов’язане з ним.

- Вона таки передала... - її сповнений люттю голос пролунав немов з могили.

- Що?

- Еолійська сволота... Вона мене одурила... Та нічого, вона за це дорого заплатить, - дівчина криво усміхнулась.

Дан помітив, як зблиснули її білосніжні зуби з іклами. Ікла були зовсім не такими великими, як він собі уявляв. Лише трохи збільшені людські різці.

- Що тобі потрібно? - запитав він.

- Нічого. Від тебе - нічого... Майже нічого. Тільки поговорити. Ти ще не зробив свій вибір, але я й так бачу, який він буде.

- Який вибір?

- Не має значення...

Дівчина замовкла і подивилась кудись вбік. Вона немовби бачила крізь стіну. Немов дивилась на когось, хто там був. Вона знову криво усміхнулась.

- Яка ж вона дурна... Які ж дурні ці еолійки... - Потім перевела погляд на Дана. - Ти ж навіть не знаєш, що вона тобі дала. Вона діяла, немов ти еол, - знову крива усмішка на обличчі. - А ти ж лише людина.

Дівчина якось дивно усміхалась, у цій усмішці була злоба і ненависть, вона немовби сміялась з усіх, з усього світу. І в той же час, це була по-своєму красива усмішка.

- Ти говориш про Еолін? - невпевнено почав Дан.

Посмішка зникла і очі дівчини знову стали жорсткими.

- Не називай її імені... - Вона перевела погляд на кишеню Дана, де лежав кулон. - Добре, що ти не вдягнув його... Яка ж вона дурна... Навіть не додумалась сказати...

- А що б сталося, якби я його вдягнув?

- Ти що, насміхаєшся з мене?

Дан несвідомо зробив крок уперед. Йому хотілось краще розгледіти вампірку. Йому здалось, що вона якось неприродно тримає свою ліву руку.

Проте на його рух дівчина голосно засичала і відступила назад. Він знову побачив її ікла, тепер вже не у посмішці. Її майже тваринна реакція, немов дикої кішки, його не на жарт перелякала.

- Не підходь, - прохрипіла вона. - Мені й так неймовірних зусиль коштує бути тут. Якби ти вдягнув ту прокляту штуку, я б і підійти до тебе не змогла. Та все склалось не так вже й погано. Хоч раз я зможу з тобою поговорити.

Дан встиг помітити, що з рукою і справді не все гаразд. Вона, схоже, зламана. І взагалі вампірка, як йому здавалось, стримує біль. А якщо вона поранена, та ще й кулон на неї так діє, то вона не може загрожувати йому попри її силу. Це додало йому впевненості і він вже міг дивитись на дівчину зверхньо. Вона помітила цю зміну, але нічого не сказала.

- Ти не можеш підійти до мене? Це добре. Про що мені говорити з тобою? Я не хочу мати справу з Темрявою. Я не бачу перешкод, щоб не піти звідси і не повідомити декого, що у замку присутній вампір.

Він вже повернувся, щоб йти, як вампірка засичала.

- Дурень! Навіть десяток кулонів не врятують, коли на тебе накинеться увесь Дім.

Від цих слів у Дана прохололо на серці. Як він взагалі міг допустити таку необачність і нагрубити вампірці... Він же знає, що вони не ходять поодинці.

Дан швидко повернувся до дівчини, але цього разу зупинився вчасно, їй не довелось відскакувати. На диво, тепер він не помітив у її погляді люті. Навпаки, - і це неабияк його здивувало, - він побачив там справжній розпач.

- У Академії немає Дому і ніколи не було, а зовнішні... - він намагався додати собі упевненості, але дівчина його перебила:

- Дурень, у Академії вже створено Дім! - при цих словах її очі знову зблиснули неймовірною люттю і гордістю.

Такий погляд може бути тільки у тієї, що входить до Дому. Поодинці чи невеликими групами вони ведуть себе дуже обережно і невпевнено. Вона додала:

- А щодо минулого... Ти, мабуть, погано вчив історію Академії.

Дан не знав, що відповісти. З її обличчя він бачив, що Дім таки справді створено. Це жахливо. Це майже кінець. Навіть багато могутніх магів не зможуть подолати Дім. Дан не був впевнений, що в Академії знайдуться сили, які були б здатні хоча б стримувати його.

- Це жахливо, - не втримався він.

- Як для кого, - усміхнулась вона.

- Але що потрібно Дому від мене? Через що...

- Скажи спасибі тій проклятій еолійці... це вона у всьому винна...

- До чого тут вона?

- Якби вона не лізла куди не слід, з тобою б нічого поганого не сталося б. Дім би не загрожував тобі, навпаки.

- Навпаки? Що значить "навпаки"? - Дан стривожився ще більше.

- Нічого. Це вже не має значення, вона все зіпсувала.

- Що вона зіпсувала? Що взагалі тут діється?

- Запитай краще у неї. Одне я тобі скажу - вона зробила неймовірну дурницю. Вона намагалась захистити тебе від мене, слід визнати, їй це вдалось. Коли ти надягнеш цей проклятий кулон, я й не підійду до тебе. Та вона не врахувала дечого. По-перше, я тобі нічим не загрожувала, а по-друге, своїми діями вона нацькувала на тебе і на... нацькувала увесь Дім. А проти Дому вона вже тобі нічим не допоможе, навіть якщо віддасть своє жалюгідне життя. - Вампірка знову криво усміхнулась.

- Я тобі не вірю. Жодна еолійка не стане робити нічого, що завдасть комусь зла. Тільки навпаки.

- З її точки зору вона так і робила. Але запам’ятай - я тобі не загрожувала! Ти ж помічав мою присутність?

- Так. А що тобі взагалі було від мене потрібно? Якщо ти мені не загрожувала?

- Це вже не має значення... Проте, якщо хочеш знати... Я хотіла, щоб ти став одним з нас, щоб ти увійшов до Дому, коли його створили, і щоб...

- Ти хотіла зробити мене вампіром?!

- Так, це...

- Нічого собі! І це ти називаєш "не загрожувало"? Це ж гірше за смерть...

- Це не гірше за смерть! - Люто вигукнула вампірка і Дан змовк. - Та навіть не можеш уявити собі, що це.

- Добре, я розумію, що ти вважаєш свою расу найкращою. Вважаєш, що бути такою, як ти - це найвище щастя, але...

- Я так не вважаю. Я не казала нічого такого. Бути такою, як я, це неймовірно важко. Ми не маємо свободи вибору, як і еоли. На відміну від людей. Але, оскільки я не можу стати людиною, то моє завдання робити вампірами людей. Тих, хто достойний цього.

- Я достойний, ти вважаєш?

- Так. - Вона сказала це з викликом, мабуть, відчула іронічні нотки у попередньому запитанні. Дивно, але після цих слів і погляду у Дана відпало бажання іронізувати.

- Добре, а ти хоч спитала б у мене чи я цього хочу?

- Ні.

- Ясно. А ще кажеш, що у людей свобода вибору...

- Я знала твій вибір ще тоді. Я знала, що ти відповіси, якби я запитала. Вампіром не має права бути людина, яка хоче цього.

- Справді? Гм... Я й не думав. А чому?

- Такий закон.

Запанувала тиша. Вампірка про щось напружено думала.

- А як ви робите людей вампірами? П’єте кров, тільки не всю?

- Ми ніколи не випиваємо усієї крові. Її забагато.

- А від чого ж вони помирають?

- Від укусу.

- Отруєння?

- Щось таке. Я не знаю... А яка тобі взагалі різниця?

- Хотів би знати, що ти збиралась зробити зі мною.

- Просто вкусити. Це майже не боляче. - Вампірка якось несміливо посміхнулась.

Дан подивився на її зуби і засумнівався, що це не боляче. Проте сам не розумів навіщо став її розпитувати про це. У нього з’явився якийсь новий інтерес до цієї вампірки. Він подумав, що якщо поговорить з нею ще годину, то, чого-доброго, сам попроситься стати вампіром.