Глава 1 (украинский)

***

(Дія відбувається після поєдинку двох старшокурсниць (Ніамах, Еолін), які мало не вбили одна одну. Дан - старшокурсник і друг головних героїв, Атред і Ноел - першокурсники, Паті - їх однокласниця, сестра Ноела, Флорія і Каріна - інші першокурсниці)

***

Дан глянув на магічну картку, яку простягнула Ніамах, і все зрозумів. Як це все жахливо - всюди страх і біль. Вона платить власними стражданнями аби завдати біль іншій, ціною ще більших мук рятує ту, на кого їй начхати. Знаючи наперед, що кінець для них усіх один. Він віддав картку Атреду і стомлено промовив:

- Паті.

Принаймні тут не буде цих двох, вони йому тільки заважають, - подумав Дан. У глибині думок він відчував потребу знайти її сам, але зараз перед ним були інші, що лежали на підлозі і стікали кров’ю. Він розумів, що Атред з Ноелом можуть не впоратись, хтозна де вона, але він не має часу її шукати. Залишилось надто мало.



Атред з Ноелом бігли сходами. Атреду здавалось, що картка горить у його руці. Усі останні події відбувались немов уві сні, вони були немов під наркозом увесь час, відколи зникла Паті. Вони майже забули за неї, щось заважало їм думати про неї, вона повільно зникала з їх пам’яті. Що це за чари? Напівсон, який навіть не розвіяла ця жахлива сутичка. Ті дві закривавлені помираючі дівчини на підлозі здавались лише тінями, як і Дан. Тільки картка, яку він дав Атреду, прорізала цю імлу. Немов меч розсікли голову спогади і вони вже мчали коридорами - Ноел отямився теж.

На картці був план якоїсь частини замку, там вони ще ніколи не були. Картка вказувала шлях - зображення приближувалось, коли вони наближались і віддалялось, якщо вони йшли не в тому напрямку. Вони знайдуть її, але чи не буде тоді пізно? На картці яскраво-червоним полум’ям горіла пляма. Це й була Паті, Атред навіть відчував її присутність там, у картці. Немов запах її волосся чи одягу. Цей колір був зловіщим, обоє розуміли, що треба поспішати.

Вони збігли на перший поверх, потім у підвал. Темний неосвітлений коридор - зараз нікому міняти згаслі факели, проте тьмяні відблиски стін та світло від картки не дають збитись. Це вже десь за межами класів з алхімії. Попереду ще одні сходи. Їм треба спускатись вниз, нижче підвалу. Вже немає сил бігти, ноги підкошуються, але треба. Нижче і нижче, немов на саме дно скелі замку. По бокам сходів з’являються якісь темні двері, але їм не туди. У Атреда майнула думка, що це магічний коридор, чи принаймні змінний - у реальному просторі замку не може бути такого глибокого приміщення. Їм здавалось, що вони спускаються вічність.

Нарешті зображення на картці приближується і вони звертають у якийсь прохід. Знову довгий коридор, потім якась галерея. Тільки рівний ряд колон вказує їм шлях, а за колонами якісь темні зали, вкрити павутинням і пилом. Атреду навіть страшно уявити, що там може бути. Галерея не рівна, вона плавно звертає то в один, то в інший бік, а вони біжать цим хвилястим тунелем. Нарешті галерея завершується залою з кам’яними спорудами всередині. Немов стародавні руїни посеред галявині у лісі. Тільки замість лісу кам’яні стіни, а замість неба жахлива темнота вгорі. Як високо до стелі? Чи є вона там взагалі?

Серед руїн невелика кругла споруда з кам’яною брилою на ній. Полум’я на картці під нею. Атред і Ноел підходять ближче. Ця брила така важка, їм не вдасться її здвинути. Паті там, під нею. Але як вона там помістилась? Кам’яне коло ледь піднімається над землею. Від раптової здогадки Атреду стає страшно. Це колодязь, а колодязі в Академії бувають такої глибини, що... Краще не думати про це. Спершу треба відтягти брилу.



Дні минають за днями, але Паті втратила відчуття часу. Скільки днів вона тут без будь-якої їжі? Тиждень? Два? Води тут вистачає і вона розуміє, що не помре. Навіть без їжі. Щось підтримує її існування. Але чи варте воно того? Проте, навіть це місце видається їй прекрасним, після того, що вона бачила. Хтось врятував її і кинув сюди. Навіщо? З нею щось зроблять? Вона знала, що ні. Вона потрібна комусь і через це її врятували. Від темряви її врятувала інша темрява. Кому вона потрібна? Їй хотілось, щоб...

Якийсь шум відчувається вгорі. У цій неймовірній тиші у неї надзвичайно загострились почуття. Вона змусила повернутись своє знесилене тіло на кам’яному виступі, де лежала. Він холодний і мокрий, а внизу крижана вода. Важливо не впасти туди, вибратись звідти вдруге вона не зможе. Вона втупила погляд вгору, де дуже високо був єдиний вихід звідти. Хтось прийшов урятувати її? Чи це знову та? Але Паті не відчувала її присутності вже давно. Вона приходила завжди беззвучно і перебувала там, вгорі. Іноді вона відсувала брилу і Паті відчувала на собі її погляд, хоч нічого не бачила, вгорі було так само темно як і тут. Погляд був холодний як лід, пронизував її наскрізь, але страху Паті не відчувала, навряд чи вона зможе його ще колись відчути. Вона вже давно не приходила. Це хтось інший.

Почувся скрегіт брили. Він був зовсім іншим, немов брила стала вдесятеро тяжчою і для її руху потрібні були неймовірні зусилля. Та ж здвигала її легко. Паті побачила світло - тьмяний, ледь помітний, півмісяць. Потім брилу здвинули повністю і на тьмяному фоні з’явилась людська фігура. Паті почула глухий голос Ноела.



- Вона там, - сказав Ноел.

- Там дуже глибоко, нам її не дістати...

- Треба знайти мотузку, - Ноел зараз був набагато енергійнішим ніж завжди.

Вони озирнулись навколо. Поряд з ними, біля однієї з кам’яних брил лежала міцна мотузка.

- Її тут не було, коли ми зайшли, - нерішуче почав Атред.

- То й що. У нас немає вибору.

Ноел закріпив мотузку і скинув інший кінець униз. Пройшло чимало часу, доки вони почули сплеск води.

- Глибоко, - сказав Атред.

- Принаймні мотузка дістає.

Атред зібрався лізти, він вже звик, що завжди попереду, але Ноел безцеремонно його відштовхнув і поліз у темну яму. Раніше Атред не помічав, щоб Ноел так переживав через сестру. Щоправда, раніше вона не потрапляла у таке положення.

У Ноела швидко заніміли руки, але він вперто спускався далі. Ноел втратив відчуття часу, коли нарешті його нога торкнулась води. Всюди була така темрява, що його очі не могли нічого розрізнити. Йому раптом стало страшенно моторошно і він пожалкував, що не дозволив лізти сюди Атреду. Проте він думав, що сам винен у тому, що сталось з сестрою.

Він мовчки розглядав темряву, яка огортала його і не наважувався промовити й слово. Невдовзі він помітив чи, швидше, відчув рух збоку, десь у стіні. Звідти долинув ледь чутний голос:

- Ноеле?

Йому відлягло від серця. Вся напруга останніх тижнів, весь страх кудись зник. Одночасно його очі почали звикати до темряви (чи темрява відступала) і він вже міг розрізнити фігуру сестри, що лежала у невеликому заглибленні у стіні.

- Так, це я.

Він дістався до неї, та обв’язав її кінцем мотузки. Потім двічі смикнув її, на знак Атреду, що пора їх витягувати.

Коли Паті опинилась на світлі, вони ледь її впізнали. Вона не мала сил навіть говорити, не те, що стояти на ногах. Але вона була живою. Хоч байдужість і біль в її очах лякали їх навіть після всього того, що вони набачились за останній час.

- Куди ми її віднесемо? - запитав Атред.

- У твою кімнату... Хоча треба щоб хтось був постійно з нею, там надто тісно, ми не зможемо за нею доглядати, а воно вже може заходити навіть у деякі кімнати, якщо там є ще хтось, крім господаря. Кімната тоді втрачає частину захисної сили. Хоч твоя кімната одна з найбільш захищених. Але вона надто тісна.

- Повинні ж бути якісь місця, що ще хоч трохи охороняються... Можливо, у лікарню?

- Лікарня вже давно перетворилась на морг, Паті там не місце. Воно майже не чіпало деякі вітальні...

- Але нашу розгромило, там навіть небезпечніше ніж у коридорах четвертого поверсі.

- А яка у нас вітальня? Ти забув, що її давно збираються перебудувати, бо вона нікуди не годиться. А крім нашої воно нападало тільки на алхіміків, серед яких багато слуг Темряви. Інші вітальні більш-менш безпечні.

- У яку ж ми її заведемо? Всюди потрійні захисні закляття, які нікого стороннього не впустять.

- У її власну, ми вже раз там були.

- У дівчачу?

- Так. Ми ж теж чарівники. Думаю, що порушення правил останнім часом мало кого турбує.

- Ми зможемо туди потрапити, тільки якщо нам дозволять інші дівчата.

- Надіюсь, що вони ще залишаються людьми.

Шлях нагору був чомусь набагато коротшим, ніж униз. Невдовзі вони вже йшли Гірчичним коридором, який був завалений будівельними матеріалами уперемішку з різним мотлохом. Деякі стіни були напівзруйновані, після недавнього візиту його. Перед дверима до дівчачої вітальні вони нерішуче зупинились. Масивні двері були замкнені і, без сумніву, зсередини перекрити великими засувами. Це не рахуючи магічних захистів.

Ноел перший отямився і постукав. Довго ніхто не відповідав, але нарешті у дверях віддвинулось невелике віконце, звідки на них виглянула жінка. Це була, здається, викладачка наргардської, Атред якось бачив її разом з Флорією. Вона виглядала дуже змореною і наляканою. Бачити викладача, хай і не мага, у такому стані було моторошно.

- Що вам потрібно? - стомлено спитала вона.

- Нам необхідно сховатись. Моя сестра у дуже поганому стані, їй потрібна допомога.

- Що з нею? - у тоні викладачки почулись істеричні нотки. - Ми не можемо впустити її у такому стані. А вам взагалі вхід сюди заборонено. - Останні слова вона сказала не дуже твердо. Викладачам теж заборонявся вхід в учнівські вітальні, без крайньої потреби.

- Вона виснажена, впустіть нас, нам необхідний захист.

- Нам теж необхідний захист. Звідки ми знаємо, що з нею? Раптом Темрява знаходиться у ній?

- Ні. Вона просто провела без їжі кілька тижнів, на дні глибоченного колодязя. Її там замкнула... - спробував пояснити Атред, але викладачка його не слухала.

- Те, що ти говориш, не має значення, ми не зможемо перевірити твоїх слів. Все, що я бачу - це поранену чи хвору дівчину, яка може нести в собі Темряву, ми не можемо її впустити...

- Чому?! Нам необхідна допомога! Хто ви такі, щоб прирікати її на смерть?! Вона чарівниця і має право знаходитись у своїй вітальні! - закричав Ноел, він вже не міг більше витримати.

Його слова налякали викладачку і вона відсахнулась:

- Тихіше! Не привертай уваги...

Але те, що сталось потому, налякало її ще більше. Хлопці почули, як масивні засуви з іншого боку дверей віддвигаються. Двері почали відчинятись. Викладачка зачинила віконце і відбігла назад. Вона нічого не сказала, але була налякана до краю. Схоже, що давні закляття не втратили силу - будь-який учень може потрапити у свою вітальню. І ніщо цьому не завадить. Це розуміла і викладачка, що була біля дверей та кілька інших, що вибігли з кімнат на шум. Тому вони мовчки дозволили їм зайти. І, коли двері зачинились, почали накладати нові захисні закляття, та забарикадовувати вхід. Вітальня впустила не тільки Паті, вона впустила й хлопців. У вітальню повернулись учениці, що втекли у свої кімнати через шум. Атред помітив і кілька хлопців. Сюди мали пускати всіх, у кого не було хоч якогось притулку.

Викладачі вже нічого не зроблять, вони не мають тут сили. Магія віталень така, що дорослі практично втрачають тут свою силу, саме через це Темрява і не може потрапити сюди. Воно явно доросле.

- Це дуже небезпечно, впускати сюди поранених. - Сказала одна з викладачок.

- Але ж вітальня сама її сюди впустила. Двері не пропустять того, хто становить загрозу, навіть якщо це учениця цього відділення. - Сказала друга.

- Вважалось, що Академія, теж не пропустить того, що становить загрозу.

- Академія надто давня і складна, у ній всередині повно всього... Вітальні ж були збудовані недавно і безперечно світлими магами.

- У будь-якому разі, все вирішать учениці.

Викладачки повернулись до дівчат. Ті нерішуче мовчали. Частина поглядала на Паті зі страхом, частина зі співчуттям. Паті завжди допомагала їм, давала списувати і любила з ними потеревенити. Але якщо її захопила Темрява? Вони знали, що якщо вороже поставляться до неї, то вітальня змусить її покинути приміщення. Не треба нічого говорити, варто просто подумати про це, відчути...

- Ви викинете її туди, у пащу Чудовиська?! - долинув крик з гурту дівчат.

Атред був шокований - він впізнав голос. Вона вийшла вперед. Це була Каріна, яку він довго вважав ворогом, бо вона часто знущалась зі слабкої Флорії.

Каріна була з іншого відділення і не могла вплинути на щось, але її слова... Викладачі зрозуміли - хочуть вони того чи ні, але Паті залишиться тут.

- Ви можете розміститись у її кімнаті, але там надто тісно, тому краще розміщуйтесь у самій вітальні. - Промовила одна з старих викладачок, мабуть, головна тут. - Ми виділяємо вам он той куток. Там є диван, крісла та стіл - все необхідне. Тільки просимо вас не покидати те місце і не ходити в інші частини вітальні без крайньої потреби. Ви повинні зрозуміти, що можете нести небезпеку.

Атред і Ноел її не слухали. То все не мало значення, вони готові були покласти Паті і на підлозі. Головне, що тепер вони під захистом вітальні. Яким би слабким і нетривалим цей захист не був.

Глава 2 (украинский)

(Близько трьох місяців раніше)

Усі перші дні навчання Паті старанно записувала кожну лекцію, як більше ніхто у їхній групі. Навіть Атред, - що вже казати про Ноела, - косо дивився на її довжелезні конспекти. Окрім того, вона чимало виписувала з книг, які понабирала у бібліотеці. Лишень видавалась вільна хвилина, вона туди забігала.

Паті вже давно визначила сферу своїх зацікавлень: еолійська магія та еоли взагалі. Їхня культура, історія, звичаї і таке інше. Вона була достатньо розумна, щоб бачити, яка ця тема велетенська, щоб хапатись за неї відразу.

У бібліотеці було небагато книг про еолів, а про еолійську магію взагалі нічого. Вона старанно виписала їх собі у спеціальний список, але брати до рук побоялась. Знала, що тоді не зможе від них відірватись. Хорошого потроху. Вона вирішила, що спочатку повинна скласти уявлення про теорію магії взагалі, гарно вивчити усі основні види магії людей і лише тоді ґрунтовно братись за еолів.

Найважливішим кроком було знайти собі наукового керівника, який допомагатиме проводити усі ці дослідження, направлятиме їх у правильне русло, щоб вона не потонула у посиланнях, як не раз траплялось. Вона вже встигла натрапити на кілька зовсім ненаукових книг, де було написано багато дурниць. Без керівника немає сенсу починати.

Паті не наважувалась читати книги про еолів, але у всьому, що читала ("Теорія магії", "Історія магії", "Вступ до магічного захисту", "Вступ до чарівництва", "Магічні простори" та ін.), намагалась знайти і виписати будь-що, що стосується них.

Була ще одна причина, найважливіша, чому вона не читала тих книг, які були акуратно виписані на чистий аркуш паперу. Той папірець лежав у її кімнаті на спеціально виділеній для цієї теми полиці разом з кількома іншими листочками, де були цитати з її підручників. Ця причина полягала у повній відсутності вільного часу. Паті була занадто старанною, щоб нехтувати хоч одним з завдань викладачів. А ті, як і всюди в Ері, давали довжелезні списки вправ і доручень, книг для читання, заклять для практикування і тому подібного. Навряд чи вони надіялись, що хтось виконуватиме щось з цього, окрім обов’язкових домашніх завдань.

Паті про це не знала, точніше, не хотіла вірити, що вони так жорстоко чинять - дають назви цікавих книг, які читати не треба. Тому й читала та виконувала усе, що згадувалось на заняттях.

Як не дивно, на курсі були учні, що знали більше. Паті це дивувало і дратувало. Вона розуміла, що дехто з них багато вже вивчив удома, дехто схоплював усе на льоту, а дехто працював удвічі більше, ніж Паті, навіть у вихідні. Особливо її дратувала Ембла - дівчинка з відділення алхімії. На кожній лекції, на будь-яке питання викладача, її худюща рука з’являлась у повітрі. Ноел постійно переконував Атреда, що Паті найтонша у світі, але, коли побачив Емблу, був змушений визнати свою помилку. Насмішки Ноела з Ембли дещо лестили Паті, але їй хотілось, щоб Ембла поступалась розумом, а не зовнішністю. Добре ще, що її не було на чарівницьких курсах, де Паті часто вдавалось бути кращою. Хоч і тут у неї було немало суперників.

У четвер після занять Паті зібралась піднятись у Кімнату Успішності. Вона відчувала, що одна з кращих, хоч балів поки що майже не ставили, лише трохи заохочувальних. І хотіла бути найкращою, перемогти у річній першості. Тому й вирішила подивитись скільки у неї, бо вже збилась з рахунку. І головне - скільки у її суперників.

Кімната Успішності знаходилась на третьому поверсі. Потрапити до неї можна було з вестибюлю боковими сходами. Вона була якраз навпроти Кімнати Розкладів.

Паті зайшла у кімнату і оглянула її. По центру стояв п’єдестал зі статуєю засновника Академії - зменшена копія того, що на алеях зовнішнього парку. Усі стіни були зайняті довгими списками учнів та викладачів. Між панелями списків висіли герби.

Вона з захопленням розглядала панелі зі списками. Їй здалось, що це буде її найулюбленіше місце у замку. Тут були списки за різними рейтингами. Частина з них стосувалась викладачів і магістрів, але переважна більшість учнів. Основним рейтингом учнів була "Краща успішність", а саме розділ "Найуспішніший учень Академії". Паті підійшла до нього і стала шукати там табличку зі своїм ім’ям. По мірі опускання очей, її обличчя похмурніло. Своє ім’я вона знайшла аж на 81 місці з 214 учнів, що були у рейтингу. Вона знала, що в Академії не менше тисячі учнів, більшість з яких не отримали за ці чотири дні жодного бала і навіть не потрапили до списку, але вона все одно почувала себе ображеною. Вона надіялась, що входить хоча б у десятку.

Проте, коли вона подивилась на кількість балів у тих, хто її випереджав, обурення змінилось на здивування. Якась дівчина з п’ятого курсу вже мала 151 бал, вона була на першому місці. У дівчини на другому 84, далі йшли два хлопці - 83, 76. І так далі. Нічого собі, подумала Паті. Як можна за чотири дні отримати 151 бал? У неї самої було 18.

Поряд з цим основним рейтингом були інші, деталізовані: "Найуспішніший учень курсу" (у Паті п’яте місце, Ембла на першому з 47 балами), "Найуспішніший учень відділення на своєму курсі" (у Паті друге місце), "Найуспішніший учень у групі" (теж друге місце). Її випереджала одногрупниця Лора з 24 балами. З цих рейтингів вартий уваги був лише перший, за перемогу там слід було б поборотись. За загальний рейтинг для всіх курсів можна навіть не пробувати. Куди першокурсникам тягатись зі старшокурсниками.

Паті дістала папірець і переписала своїх суперників на курсі:

1. Ембла (алхімія) 47 балів

2. Невій (книжництво) 31 бал

3. Лора (чарівництво) 24 бали

4. Каріна (чародійство) 19 балів

5. Паті (чарівництво) 18 балів

6. Лоран (чарівництво) 14 балів

7. Петер (чарівництво) 12 балів

8. Сафіа (чародійство) 11 балів

9. Мілон (алхімія) 9 балів

10. Нітетіс (алхімія) 9 балів

Поглянувши на цей список зі своїм ім’ям, вона відчула новий порив до навчання. Тепер вже вона була певна, що зараз піде в бібліотеку, аби добре підготуватись до завтрашнього дня. Для початку їй необхідно обігнати Лору, а потім підібратись і до Ембли.

У кімнаті було ще чимало інших рейтингів. Велика група, де переможців визначають голосування - проголосувати міг кожен учень раз на тиждень. Визначались переможці тижня, але головний приз отримували у кінці семестру. Голосуванням визначались: "Кращий учень Академії", "Гірший учень Академії" (курсу, відділення, групи), "Кращий викладач", "Гірший викладач" та багато інших. Також кожен міг подивитись оцінки з усіх предметів на окремій дошці, але лише викладачі могли бачити усі оцінки усіх учнів, учні могли бачити лише свої власні.

Паті вирішила розглянути все детальніше наступного разу, бо зараз у неї перед очима стояли розгорнуті книги з завтрашніх предметів. Вона не могла втриматись, щоб не піти відразу у бібліотеку. До цього її підштовхувала і "страшна" здогадка, що її суперники, можливо, уже там і розібрали усі найкращі книги.

Вона попрямувала до виходу з кімнати, але на порозі зустрілась з Даном. Вона стримано привіталась, а Дан зміряв її холодним поглядом.

Здавалось, вони з Флорією такі схожі, - думав він, - худенькі першокурсниці, що всього бояться - від викладачів до міфів і казок про Академію. Але між ними пролягала неймовірна прірва. Паті була йому зовсім чужа, він дивився на неї як на сторонню людину, незважаючи на зустрічі клану у Соколиній Вежі. Він ніколи нічого їй не довірив би, не розкрив би, та й не став би копатись у ній самій. Чому так? У чому між ними різниця?

Між Флорією та Лоріндою було багато спільного, незважаючи на їхнє вороже ставлення однієї до одної. Паті ж була зовсім іншою, хоч Флорія, здається, з нею товаришувала. Дану вона здавалась сухою відмінницею з якою ні про що говорити, яка не здатна відчувати, а може тільки думати. Цілком зрозуміло, що вона тут робить - дивиться, яка в неї успішність, яке місце вона займає у рейтингу. Його самого це ніколи не цікавило, він був впевнений, що ні Флорія, ні Лорінда ніколи тут не бували.

Сьогодні він прийшов подивитись настільки низькі оцінки у Лорінди. Раніше вона була повною відмінницею, але відтоді як стала служити йому, здається, зовсім закинула навчання. Це нічого не міняло, її успішність ніколи його не цікавила, але все ж... Йому не хотілось бачити, що їй стає гірше через нього.

- Як справи? - прохолодно запитав він у Паті.

- Нормально, - нерішуче відповіла вона.

На мить він помітив у її очах вагання. Він зрозумів чим зумовлене її ставлення до нього, певний страх і недовіра. Вона бачила його як людину значно вищу за неї, майже викладача. Вона просто не наважувалась говорити з ним про те, про що звично говорить зі своїми друзями.

Його здивувало це відкриття і водночас неприємно вразило. Він сам не розмів, чому неприємно, адже йому подобалось бути господарем, мати слуг... Але він хотів мати вірних і відданих, слуг доброї волі. Паті ніколи б не стала служити йому з доброї волі. Вона надто горда. То й не треба. Для його клану вистачить трьох-чотирьох чоловік. Більше буде небезпечно - можуть розкрити, адже він ще недостатньо сильний щоб приховувати його добре.

Вони з Паті розійшлися і не обмовились більше ні словом. Дан відразу підійшов до стіни, де були оцінки. Чужі оцінки можна було подивитись лише з дозволу їх "власника", але Дану не потрібно було питати Лорінду, він міг подивитись їх без її відома. Після "привернення" він міг дізнатись про неї будь-що. Йому передалась частина її сили, а значить і свідомості, тому він міг легко відкривати усі магічні "особистісні" ключі, що її стосувались. Як ці оцінки. Також він міг заходити у її кімнату, у дівчачу вітальню її відділення, навіть уночі, зовсім без перешкод. Хоч там і були спеціальні магічні перепони. Магія сприймала його не як окрему людину, а як частину Лорінди, як щось пов’язане з нею. А оскільки та магія розуму не має, то й не ставить собі питання, чому це Лорінда розгулює різними частинами. На відміну від Дана, Лорінда не могла скористатись жодним з його "особистісних" ключів без його дозволу.

У Лорінди ще не було жодної оцінки. Це говорило, що вона справді закинула навчання, але настільки, він визначити не міг. Хоч в неї не було плюсових балів, але й мінусових теж не було. Раніше вона мало не на кожному уроці намагалась відповідати. Проте якісь висновки робити рано.



Заняття з мистецтва проводились у внутрішньому дворі замку, ближче до задньої стіни. Там було кілька будівель, що служили для цих занять. Двір був дуже великий - кілька миль у довжину. Паті ніколи не була у тій частині замку, цікаво, що там? Настільки Паті знала, окрім лікарні, що була у парку, там ще знаходилось відділення цілителів - їхні кімнати та класи. У найдальшому краї двору, за ліском, знаходився храм та відділення богословів. У них окрема будівля, вони не живуть у замку.

Як розповіли однокурсниці Паті, у кожного мистецтва там був свій клас або майстерня. Студія живописців була дуже гарною - на березі ставка, серед дерев. Це була невелика одноповерхова будівля. Трохи далі знаходився більший дім, що містив класи з інших видів мистецтва. Заняття з мистецтва - єдине місце, де всі курси вчаться разом. Окремо навчаються лише магістри.

Зараз була велика перерва і у Паті було трохи часу. Вона вирішила пройти до студії не двором, а галерею та коридорами замку.

Тут чомусь нікого не було. Після початку навчання коридори замку наповнились купою галасливих учнів, і де вони, цікаво, були раніше? Не приїхали ж в останній день? У коридорах та, особливо, у вестибюлі й на Учнівських Сходах було дуже гамірно, там завжди було повно людей. Та й інші коридори не пустували, хіба що під час уроків. Проте ці коридори на першому поверсі, оббиті темно-синіми і чорними панелями, де зараз йшла Паті, були зовсім порожні. Мабуть, усі учні ходять у студію через двір.

Паті повернула в один з коридорів і завмерла. Назустріч їй, звідкись збоку, виринув привид. Паті ще ніколи їх не бачила, хоч знала, що їх тут повинно бути багато. Вона трохи злякалась, точніше, їй стало не по собі. Лякатись особливо було нічого, адже на вулиці ясний день, та й у коридорах не так вже й темно - вихід до галереї зовсім недалеко. Проте привид був дуже дивним.

Увесь чорний, лише обличчя біле. Він був у якомусь плащі з каптуром, висів у повітрі. Паті це ясно бачила. Він не був прозорий, хоч вона вважала, що привиди повинні бути прозорі. Лише крізь поли його плаща, що колихався унизу, трохи проглядалась підлога. Разом з появою привиду, коридором полинув крижаний вітерець.

Паті подумала, чи не сказати що-небудь, але вирішила, що не треба. Та вона й не змогла б нічого промовити. Привид не ворушився і Паті вже почала боятись по-справжньому.

Замість очей, роту, ніздрів, у білому обличчі були чорні дірки, хоч на череп воно схоже не було. Паті не могла визначити чи дивиться він на неї, чи ні.

Вона вже розбиралась розвернутися і втекти звідти, коли привид повільно повернувся і розтанув у пітьмі одного з бічних коридорів. Саме тоді Паті збагнула, що вона не бачила його обличчя - то було не обличчя, а маска, біла маска з прорізами для очей, яких видно не було. І ще письмена. В останній момент вона розгледіла ледь помітні знаки, що подекуди вкривали плащ, незвичайно темний. Він був настільки темний, що здавалось ніби там порожнеча, якась жахлива діра у реальному просторі.

Коли привід зник, Паті побігла і зупинилась лише коли вибігла з коридорів та галереї у двір. Вона була добряче налякана, хоч і намагалась себе заспокоїти. Це було непросто. Та коли вона потрапила на подвір’я - зелений сад, осяяний сонячними променями, почула щебетання пташок та гомін учнів, все бачене здалось їй поганим сном і вона постаралась якнайшвидше про нього забути. Запитає пізніше про це у когось з викладачів або у Дана з Лоріндою.

****

(Тепер, думаю, стало зрозуміло, що прототипом Паті була Герімона, хоч і дещо видозмінена. Нові персонажі: еоли - нелюдська безсмертна раса, переважно високі з золотистим або сріблястим волоссям, золотистими або сріблястими очима, щось на зразок ельфів у Толкіна; Лорінда - відділення чародіїв, 5 курс, 17 років, знайома Дана, яку він "привернув", тобто змусив служити йому за допомогою спеціальних заклять)

Глава 3 (украинский)

Паті зайшла у майстерню. Вона зраділа, бо побачила тут Лорінду. Значить, вона теж обрала живопис на першому курсі. Це було просто прекрасно. Лорінда сиділа за мольбертом та щось зосереджено вивчала на столику перед нею. Там лежала лише якась старезна книга.

Зі свого досвіду Паті знала, що художники не люблять, коли дивляться на їхні незавершені картини чи на їхню роботу над картиною. Тому вона не наважилась підійти до Лорінди.

Тут було багато учнів, деякі обличчя знайомі Паті. Частина вже над чимось працювали, хоч урок ще не розпочався. Їй сподобалась атмосфера тут, це так сильно відрізнялось від усіх інших уроків. Коли заняття розпочалося, Паті переконалась, що і під час нього все зовсім не так, як на інших. Тут не заборонялось шуміти, говорити. Можна було ходити куди хочеш - підійти до когось зі знайомих і подивитись на його роботу, наприклад. Можна було й байдикувати, викладач би нічого не сказав. Мистецтво - це не та річ, до якої треба примушувати.

Мастер був молодий, не мав ні бороди, ні вус, на відміну від більшості. Волосся в нього було чорне, жодної сивої волосинки. Проте він був досить сумним і похмурим.

Спочатку він розповів про основні прийоми композиції для першокурсників, запропонував їм намалювати щось з кількох предметів, при цьому правильно розмістити їх на папері. Потім розповів якісь складніші речі про композицію вже для старших курсів: особливості побудови правильної перспективи, у тому числі оберненої, організація центру картини, передача глибини і т.д.

Після цих розповідей викладач став підходити до кожного по черзі і розмовляв з ним. Виправляв помилки, щось пояснював. Так Паті подобалось працювати найбільше - коли з кожним говорили окремо. А то іноді вона соромилась запитати про щось при всіх.

Тим часом сонце зайшло за хмари.

До Паті викладач так і не підійшов, хоч вона вже приготувала купу запитань. Минуло близько половини уроку, коли до кімнати у майстерні швидко увійшов інший викладач. Це був той, котрий звично робив оголошення в обідній залі. Вигляд у нього був дуже стривожений. Він підійшов до викладача живопису і щось тихо тому сказав. Більше ніхто не чув, про що вони говорили. Обличчя їхнього викладача, мастера Фраорта, теж стривожилось і він промовив:

- На сьогодні урок закінчено. Вам терміново треба повернутися у ваші вітальні. Там вам пояснять що до чого. Це стосується першокурсників та другокурсників, але, я думаю, це слід зробити і старшокурсникам.

- Ви перебуватиме у вітальнях недовго, - глухо промовив інший викладач. - Доки ми не з’ясуємо, що сталось. Прошу вас, йдіть за мною, я проведу вас.

Паті склала мольберт і забрала з собою недомальований нарис. Вона відчула тривогу у голосі викладачів і це її неабияк налякало. Звичайно, вона знала, що таке буває часто, знала, що щось подібне має статись. Але ж не так швидко - не на п’ятий день навчання! Та ще й на такому прекрасному уроці.

Їй знову спав на думку той привид і мороз пройшов по шкірі. Може це з чимось пов’язане? Та ні, не може бути. Вона зовсім не хотіла вплутатись у щось.

По вітальням їх розводили викладачі, а не слуги. Це тривожило, бо ставало зрозуміло, що слуги не зможуть подолати існуючу небезпеку. Вітальня була схожа на вулик - усі сперечались, перебивали один одного, але ніхто так і не дізнався, що сталось.

Одна з дівчат стверджувала, що когось з учнів вбили, інша - що на волю вирвався якийсь піддослідний звір або дух, і таке інше. Цілком у дусі більшості легенд про Академію.

Нарешті у вітальню зайшов мастер Торос у супроводі ще кількох викладачів і все стихло. Паті вже знала, що він - керівник відділення чарівників, а також займається "роботою з учнями" усіх відділень і курсів.

Учениці втупили у нього погляд, але він не поспішав щось говорити, а уважно розглядав обличчя дівчат. Немов хтось з них був винен у переполохові. Насправді він перевіряв чи всі присутні.

Він сказав:

- Мені не хотілося говорити вам про це, але в школі сталась одна дуже неприємна подія. А оскільки цьому передували не менш зловісні речі, то ситуація стала вкрай небезпечною. Ми змушені вжити особливі заходи безпеки, чого не було в школі вже довгий час. - Голос Тороса був серйозний і, одночасно, байдужий. Він немов думав про щось зовсім інше. - Ми вирішили, що до понеділка ніхто з вас, особливо перший та другий курси, не покидатиме ваших віталень та кімнат. Інші курси можуть це робити лише з дозволу викладачів. У їдальню вас супроводжуватимуть викладачі або старшокурсники. Коли ми з’ясуємо, що відбулось і яка небезпека існує, ми переглянемо ці обмеження. Хоча вони навпаки можуть бути посилені. Є питання?

Всі мовчали і Торос вже збирався йти, коли одна старшокурсниця нерішуче запитала:

- А що сталось? - її голос тремтів, але не від страху перед якоюсь там небезпекою, а лише перед мастером. Усім відлягло від душі - більш ніхто не наважився спитати, хоч знати хотіли усі.

Торос зупинився, його відсторонене обличчя на мить повернулось до учениць:

- Так. Вибачаюсь, що забув найголовніше. Зникла еолійка.

Кімнатою, незважаючи на страх перед Торосом, прокотився шепіт.

- Ми не можемо сказати напевно, що з нею сталося, - продовжував мастер. - Можливо, вона просто заблукала у коридорах, можливо, щось інше. Про всяк випадок ми ввели ці обмеження... З огляду на минулі події. Думаю, більшість з вас знає, що влітку загинула одна наша викладачка. Ми не думаємо, що це чимось пов’язано, але не повинні відкидати й такого. Особливо не переймайтесь, але й не втрачайте пильності. До зустрічі, - з цими словами мастер Торос вийшов.

Один з викладачів, що його супроводжував, додав:

- Ми наклали додаткові закляття на вихід з вашої та інших віталень. Ви не зможете полишити їх без дозволу. Це, щоб ви знали.

Коли він вийшов, усі стривожено зашепотіли. Оскільки ніхто нічого поки що не знав, а у Паті чомусь розболілась голова, вона пішла у свою кімнату, щоб не заважав шум. Пізніше інформації напевне побільшає - закриті двері для учнів не перешкода. Тоді й послухає чутки, а то зараз там лунають лише пусті балачки.

Глава 4 (украинский)

***

Усе відбувалось, як і казав мастер Торос. Учням не дозволялось покидати вітальні, у їдальню їх супроводжували викладачі. Які ретельно стежили, щоб ніхто не "відстав" і не "загубився". За сніданком та обідом багато не говорилося. На інших відділеннях теж ніхто нічого не знав.

Паті тільки почула від Флорії, що Еолін (еолійки з її групи, єдиної, що вчиться разом з людьми) не було вчора на другому уроці, і це лякає. Хоч би то не Еолін зникла. Флорія неохоче говорила з Паті. Було помітно, що вона стурбована чимось іншим і виглядає нездоровою.

На відсутність Еолін звернули увагу усі її одногрупниці і новина швидко облетіла Академію. Проте увечері у суботу мастер Торос попросив не поширювати дурних чуток і запевнив, що Еолін жива і здорова, а зникла зовсім інша, "яку ви не знаєте, тому й не пхайте носа не у ваші справи".



Паті домовилась з Атредом і Ноелом, що вони прийдуть до неї у вітальню у неділю вранці. Ноел і був переконаний, що дівчача вітальня була одним з найгірших місць для розмов в Академії. Але визнав, що краще зустрітись там, ніж у хлопчачій. Можна було б зустрітись у кімнаті когось з них, але Атредова була затісна, Ноелова вже завалена по зав’язку різним мотлохом, а Паті у своїй не дозволить. Вона туди нікого не пускає. Тому залишався єдиний варіант - дівчача чарівницька вітальня.

У неділю вранці після сніданку Атред і Ноел, як і обіцяли, з’явились у тій вітальні. Тут вони почувались досить ніяково і, якби не Паті, вони б не витримали і дезертирували. Бо веселий гомін дівочих голосів, дзвінкий сміх, змушував їх обох почуватись ніяково. Якби ще тих дівчат не було так багато, якби вони перестали постійно на них позирати і перешіптуватись, то це можна було б терпіти. Паті розуміла, як вони почуваються, і впевнено повела розмову, щоб їх відволікти.

Атред бачив, що тут дівчата чомусь зовсім не такі, як на заняттях. Коли їх так багато, то їхня нахабність множиться на їхню кількість. Вони додають одна одній сміливості.

Проте хлопцям довго мучитись не довелось. Тільки-но вони почали говорити, як у вітальню зайшла Лорінда. Вона помітила їх і підійшла:

- Дуже добре, що ви всі разом. Мене прислав Дан, він хотів з вами поговорити. Ви розумієте про що. Вчора ми не змогли б зустрітись і він попросив провести вас сьогодні у Соколину Вежу.

- Але ж нам не можна виходити... - нерішуче почала Паті.

- У мене є дозвіл. Якщо не хочеш, можеш не йти.

Хоч Паті і відчувала симпатію до Лорінди, та її сторонилась і поводилась з Паті ще різкіше, ніж з Флорією.

- Ні, ні. Я піду. Ми прямо зараз йдемо?

- Так.

Коли вони зайшли до Соколиної Вежі, там була лише Флорія. При їхній появі вона здригнулась. Було помітно, що їй не дуже подобалось знаходитись у цій кімнаті самій. Вона була добряче налякана усіма тими подіями і навіть слова Лорінди, що тут все абсолютно захищене, не подіяли.

- Дана ще немає, - промовила Лорінда. - Мабуть, у нього якісь термінові справи, раз він затримується. Але, я думаю, він скоро буде.

- А ви не знаєте, що сталось з тою еолійкою?

- Ні. Дан сам вам скаже те, що вважатиме за потрібне.

Лорінда показувала своїм виглядом, що в неї немає ніякого бажання розмовляти. Вона сіла у найдальше від учнів крісло і розкрила якусь книжечку, що носила у кишені.

Атмосфера була якась напружена, навіть Ноел не намагався розв’язати розмову. Нікому не хотілось говорити.

Невдовзі з’явився Дан, спокійний і похмурий як завжди. Він почав відразу говорити:

- Я лише хотів вам сказати пару слів. Те, що сталось у п’ятницю, дуже важливо і небезпечно. Можливо, деякий час ми не зможемось бачитись. Якщо ви пообіцяєте, що нікому не говоритимете, я можу розповісти вам детальніше про те, що сталось.

Всі закивали головою і він продовжив:

- Зникла одна з еолійок. Її ім’я - Ортіель - навряд чи щось вам скаже. Крім неї ще одна еолійка не була у п’ятницю на заняттях. Це Еолін, одногрупниця Флорії. Проте викладачі сказали, що вона просто недобре себе почувала. Це звучить підозріло. Зникнення тієї еолійки страшенно небезпечно, адже, швидше за все, її викрали.

- Для чого? - запитав Атред.

- Важко сказати. Навіщо темним кланам світла еолійка? Можливо, вони хочуть поставити на ній якісь досліди. Чи вивчити її детальніше, як піддослідного кролика. Про еолів майже нічого не відомо, особливо Темним, а тут така нагода. Та не забивайте цим голову. На жаль, нічого хорошого ту еолійку не чекає. Я лише хочу сказати, щоб ви були обережніші і повідомляли про все підозріле, що бачите. Слухали всі чутки і переповідали їх мені, навіть найфантастичніші.

- Я дещо бачила, - нерішуче промовила Паті.

- Що?

Паті розповіла про привида. Обличчя Дана спохмурніло, хоч він старався цього не показати. Він уважно вислухав, але не задавав ніяких запитань. Потім сказав:

- Дуже цікаво. На сьогодні це все, що я хотів вам повідомити. Можете йти. Але, Паті, залишся будь-ласка. Я хочу дещо тобі сказати.

Коли вони вийшли, Дан попросив Паті детальніше описати привида. Він задавав їй багато запитань, говорили вони досить довго. Паті знову почала хвилюватись. А що як це щось небезпечне, а не звичайний привид?

Проте, коли вона запитала Дана, він лише сказав:

- Зараз нічого точно сказати не можу. Але не думаю, що це надто небезпечно...

Ретельність, з якою Дан її розпитував, не могла обманути Паті. Вона була достатньо розумною і спостережливою. Це щось дуже важливе. Але він чомусь не хоче їй казати. Їй це страшенно не подобалось.



Паті довго злилась на Дана і вирішила розповісти про привида мастеру Торосу. Він дасть їй більше інформації, а не стане уникати відповіді. Зрештою, Дан не забороняв їй говорити про це комусь іншому.

У середу вона знайшла мастера Тороса і ретельно все описала.

Мастер Торос не приховував свого занепокоєння.

- Це Вісник, - промовив він. - Нічого хорошого це не означає. Будь дуже обережна. Ніколи більше не ходи тим шляхом, ми ретельно перевіримо його. Дякую, що розповіла.

Паті була розчарована. Назва їй нічого не говорила. Вона довго копалась у бібліотеці й у жодній з енциклопедій по привидам та магічним створінням не знайшла "Вісника". Вона почала відчувати вину, що розповіла Торосу і вирішила зізнатись у цьому Дану при першій нагоді.



Другий тиждень навчання минув без особливих пригод. У п’ятницю викладачі дозволили учням ходити без нагляду. Була перевірена уся Академія, але не знайшли нічого. Еолійка немов крізь землю провалилась.

Напруга і хвилювання, чи, швидше, просто інтерес, серед учнів згас. Довелось братися за уроки, навчання набирало обертів і домашні завдання ставали усе складнішими. Бібліотека вже не пустувала. Паті майже не знаходила часу на читання книг про еолів, вона не могла почуватися спокійно з не зробленими на відмінно домашніми завданнями.

У суботу, на черговій зустрічі у Соколиній Вежі, Дана не було. Лише за два дні Паті випадково зіткнулась з ним у Кімнаті Успішності. Кілька хвилин вагалась, але все ж вирішила розповісти йому про розмову з Торосом.

Дан уважно її вислухав, потім відвів до Соколиної Вежі, де розпитав детальніше і сказав:

- Дарма ти це зробила. Як я бачу, слова Тороса пояснили тобі не більше, ніж мої. Якщо ти справді хочеш знати, що бачила, то приготуйся, це не дуже приємно.

Слова Дана і його вираз не налякали Паті. Вона твердо хотіла знати, що то було. Дан продовжив:

- Мастер Торос не договорив. Ти бачила Вісника Смерті.

В очах Паті з’явилась тривога.

- Це дуже рідкісний чи то привид, чи то дух, чи то якесь інше створіння, - говорив Дан. - З його назви зрозуміло, що він робить - віщує смерть. Задоволена?

Паті зблідла, але не хотіла показувати свого страху.

- А... Це значить... я помру? - запитала вона з надією на заперечення.

Дан байдуже відповів:

- Існує дві точки зору. Більшість вважає, що він і справді віщує близьку смерть тому, кому являється. Але дехто вважає, що він віщує смерть взагалі. Вказує, що хтось помре у якомусь місці, або являється тим, хто невдовзі побачить смерть. Чужу смерть. Будемо надіятись, що останні праві.

Дан побачив, що ця дівчинка, завжди така спокійна і впевнена у собі, страшенно налякана і розгублена. Тому спробував її заспокоїти.

- Не хвилюйся. Я впевнений, що з тобою нічого не станеться. Я б відчував, якби ти була приречена, це відчувається добре. Ти б сама відчула.

- Але я не хочу і бачити смерть.

- На жаль, ми не можемо обирати долю. Ми взагалі нічого не можемо обирати. Тому заспокойся і не хвилюйся. Чим ти займаєшся?

- Що?

- Якою науковою роботою? - Дан хотів відволікти Паті від сумних думок.

- Я б хотіла вивчати магію еолів. Але не знаю, чи це дозволять. Якби у мене був керівник еол. Еолійка, точніше. В Академії є викладачі еоли?

- Еоли є, але вони нікого не вчать. Хіба ці двоє, що приїхали з ліміельськими учнями. Можливо, тобі вдасться отримати дозвіл.

Дану сяйнула блискуча думка. Ця дівчинка захоплюється еолами, хоче їх вивчати. Чим не подарунок долі? Флорії не вдалось познайомитись з Еолін, то може вдасться Паті? Може вона дізнається, що там відбувається серед еолів.

- Знаєш, є набагато кращий шлях. І дієвіший.

- Який?

- Познайомитись з еолійкою-ученицею.

- Та ви що. Жодна з них і не гляне на мене.

- А ти спробуй.

- Як? Підійти і сказати "Я хочу досліджувати еолійську магію. Можна з вами познайомитись?"

- Ну, так прямо може й не варто. Хоч потім, звичайно, ти це скажеш. Просто частіше потрапляй їй на очі, роби якісь послуги. Вони це люблять, якщо не переборщити.

- Як же я можу потрапляти їм на очі, якщо я нікого з них не бачу. Вони всі на четвертому поверсі, а туди нікого не пускають.

- Ти забула про Еолін.

- Це та... Одногрупниця Флорії?

- Так. Можливо, Флорія допоможе тобі познайомитись з нею. Хоча ні, краще спробуй сама. Подивись на її розклад, частіше потрапляй їй на очі. У бібліотеці часто буваєш?

- Так.

- Ти її там не бачила?

- Еолійку? Ні.

- Значить, вона користується закритою бібліотекою на четвертому. Спеціально для еолів. Там багато літератури про еолів, я спробую дістати тобі дозвіл ходити туди. Якщо вона там буває, ти зможеш з нею познайомитись.

- О, це було б прекрасно. Я чула про ту бібліотеку. Але наша бібліотекарка сказала, що мені туди ніколи не дозволять ходити.

- Думаю дозволять, - Дан загадково усміхнувся.

Глава 5 (украинский)

*******

Паті не забувала, що Дан попросив її познайомитись з Еолін. Та й сама вона про це мріяла. Протягом тижня у Паті була тільки одна справжня нагода познайомитись. На уроці мистецтва, адже вони обоє були на живописі. На першому занятті, коли зникла еолійка, Еолін не було, але наступного тижня вона з’явилася.

Учні у студії сідали, як правило, за курсами. З першого було тільки п’ятеро і Паті сиділа зовсім неподалік від Еолін.

Цієї п’ятниці Паті вирішила прийти раніше і поставити свій мольберт біля того місця де минулого разу була Еолін. Паті знала, що Еолін показувала свої картини тільки викладачу через його асистентку (вона жорстко дотримувалась правила не розмовляти з не-еолами протилежної статі). Також вона дуже вороже відповідала на погляди, спрямовані на неї. Проте Паті надіялась, що вдасться з нею поговорити, адже Еолін іноді задивлялась на картини, створені людьми. Мастер зрідка розглядав картини Еолін з відстані, але ніколи не підходив, і нічого не говорив. Говорила лише асистентка. Ця дівчина, схоже, була тут тільки через Еолін.

Сьогодні на занятті Еолін знову не з’явилась. Розчарованість Паті швидко змінилась на тривожність. Що з нею могло статись? Її не було на першому занятті минулої п’ятниці, коли зникла інша еолійка, а після того Паті бачила її лише раз - на минулому уроці з мистецтва. Викладачі казали, що вона захворіла. Це дуже дивно звучало, адже й люди хворіють рідко, що вже казати про еолів...

Академією ходили різні чутки, від більш-менш правдоподібних до зовсім фантастичних. Більшість пов’язували відсутність Еолін зі зникненням іншої еолійки. Але хтозна як воно було насправді. Настрій у Паті був зіпсований надовго. На щастя, ні у п’ятницю, ні у суботу вранці ніяких тривожних повідомлень не було.

У суботу одразу після сніданку Паті пішла в бібліотеку. Уроків задавали все більше, та й зі своєї курсової роботи вона не виконувала всього, що запланувала сама. Тому вирішила попрацювати тут увесь день.

Бібліотека не була порожньою, проте учнів було небагато. День сонячний, тому багато пішли в парк або надвір. Та й не дуже любили учні вчити щось у вихідні. Паті сіла у кутку за кількома шафами, щоб ніхто не заважав. Перед нею лежав цілий стос книг, вищий за неї.

Спершу вона взялась за уроки. За дві години зробила все, решту часу могла витратити на більш цікаве. Відкрила книгу "Культура еолів" та заглибилась у читання. Це була найбільш наукова з усіх книг цієї тематики, що були доступні у цих читальних залах. Вона прочитала її на одному подиху, навіть забула робити виписки, як звичайно. Коли завершила, почала знову листати з початку, цього разу вже конспектуючи. Книга була невеличкою, містила загальну інформацію переважно вже відому Паті. Але головне - це була наукова книга і на неї можна було посилатися у своїй роботі. На відміну від багатьох інших, що потрапляли їй до рук раніше.

Паті вже дійшла до середини, коли почула чиїсь кроки. Підняла голову: до неї наближався Дан. Він привітався і поклав щось перед нею на столі. Це була металева картка. Спочатку Паті здалось, що це гральна картка, і вона здивовано подивилась на Дана. Той мав знати, що Гра її не особливо цікавить. Проте Дан лише холодно усміхнувся і нічого не сказав. Вона знову подивилась і переконалась, що то була не картка для Гри. Вона була більшою, там не було ніякого зображення, лише щось написано.

- Що це? - запитала вона.

- Те, про що ти просила. Перепустка у читальний зал на четвертому поверсі. Там підібрана переважно література про еолів та інші народи Ери. Тут же майже нічого нема, - він вказав на книги, що лежали перед Паті.

- О. Дякую, страшенно дякую. Сьогодні ж туди піду. Але тут я теж дещо знайшла. Хоч це, мабуть, все, що є в цих читальних залах.

Паті вказала на книгу, з якої конспектувала.

- А, це так, книжечка для першокурсників. Там нічого цікавого не сказано. Хоча я здивований. Це єдина книга про еолів, що доступна тут. Ти вмієш шукати. Ну, я поспішаю, бувай.

По обіді Паті відразу піднялась на четвертий поверх. З гордістю показала перепустку охоронцеві і той провів її до читальної зали. Та була зовсім недалеко від сходів, що трохи розчарувало Паті. Вона думала, що зможе побачити трохи більше "забороненої території". Надіялась, що зустріне тут когось з еолів. Проте ніде не було ні душі. Ні у коридорах, ні у самому читальному залі.

Ця кімната була невелика. Півтора десятки столиків у два ряди та шафи, завалені книгами, попід стінами. Ніяких бібліотекарів тут не було, що Паті сподобалось. Значить, можна брати все. Дівчина пройшлась біля шаф і швидко розчарувалась. Більшість книг, що траплялись їй, були або еолійськими, або ще химернішими мовами. Хоч вона і вчить еолійську, але це настільки складна мова, що читати вона зможе не раніше, ніж за пару років.

Паті не здалась і після довгих шукань таки знайшла дві полиці, де всі книги були арніонською. Книг там було близько тридцяти, але цього було достатньо - бо всі вони були про еолів. Паті захоплено переглядала назви: "Придворний етикет у еолів", "Історія еолійського мистецтва П’ятої Епохи", "Філософські вчення еолів", "Еолійські країни. Том 1: Західна Ера", "Еолійські країни. Том 2: Східна Ера" та інші. Усі вони були надзвичайно цікаві, тому Паті вирішила читати їх за алфавітом, як вони і стояли.

Вона взяла першу книгу і сіла за столик у кутку, як завжди. Щойно вона розпочала "Вступ", як відчула на собі чийсь погляд. Вона не чула ні кроків, ні скрипу дверей. Проте у кімнаті хтось був. Повільно підняла голову і завмерла, вражена. Біля дверей стояла Еолін і якось стривожено дивилась на Паті. У її руках було кілька невеликих книг. Паті хотіла привітатись, але втратила дар мови.

Погляд Еолін знову став байдужим і зверхнім. Вона неспішно підійшла до однієї з шаф і розставила принесені книги по місцям. Потім вибрала якусь з іншої шафи. Увесь цей час Паті не зводила з неї погляду. Коли еолійка повернула обличчя до неї, відразу опустила свої очі в книгу - не варто здаватись неввічливою. Якби тільки Еолін не пішла звідси, якби сіла тут читати. Тоді Паті могла б згодом щось спитати у неї і таким чином познайомитись.

Сталось зовсім несподіване. Еолін спокійно підійшла і сіла за Патіний стіл, навпроти неї. Паті була вражена. Невже Еолін хоче з нею поговорити? Дівчинка підняла голову. Еолін дивилась на неї, погляд майже нічого не виражав. Хоч Еолін видавалась стривоженою, можливо, навіть злою на щось.

- Вам же не дозволяють сюди ходити, - без емоцій сказала еолійка.

- Взагалі-то так, але я займаюсь еолами... Тобто, - поспішила виправитись Паті, - я досліджую вашу культуру, мистецтво і магію. Ну, те що дозволяється, звичайно. А в нашому читальному залі майже нічого немає.

- Ясно. Тут більшість книг на еолійській.

- Я бачила.

- Є трохи і на арніонській. Ось в тій шафі і там, - Еолін байдуже вказала на полиці у різних кутках кімнати.

- О, ті, що в шафі, я вже знайшла. Читаю одну з них.

Еолін кивнула, навіть не глянувши на книгу. Вона думала про щось своє, повністю заглиблена у себе. Навіть Паті це помічала.

- Мене звати Паті. Я з другої групи чарівників. Перший курс.

- Так. Я Еолін. Я бачила тебе раніше. Ти подруга моєї одногрупниці. Флорії... Так її, здається, звати? - якось обережно промовила Еолін.

- Так. Я її знаю, але ми з нею не подруги. Швидше, знайомі.

- А. Я бачила вас разом.

- Так. У нас спільні знайомі. Але вона така замкнута... Її майже неможливо витягти кудись. Сидить у своїй кімнаті увесь час, нікуди не хоче йти.

- Але ж і ти сидиш у бібліотеці на вихідні, а не граєшся з друзями. Сьогодні дуже ясний день.

- Так. Я теж не дуже говірлива. Але, коли мої друзі кудись збираються, я йду з ними. Переважно... Ми вже давно збираємося піти в парк, але постійно щось заважає. Можливо, завтра вдасться. А от Флорія категорично відмовляється йти з нами.

- Мабуть у неї є причини.

- Я розумію, якби у неї були справи в одну з тих неділь, що ми збиралися. Але ж не кожного разу.

- Причини можуть бути різними. А як ти дістала цю перепустку? Я не думала, що такі дають першокурсникам.

- Це мені допоміг один знайомий. Магістрант. Його звуть Дан.

Вираз обличчя Еолін став якимось дивним, її ліва рука сіпнулась. Паті помітила тільки руку. Вона здивовано подивилась на неї, їй здавалось, що рука ледь помітно тремтить і час від часу трохи сіпається. Це було дивно, адже права лежала абсолютно спокійно. Еолін помітила, куди дивиться дівчинка, і сховала руку під стіл.

- У тебе, мабуть, багато друзів, - поспішила запитати еолійка.

- Та ні. Небагато. Я спілкуюсь зі своїм братом Ноелом, - Паті захихотіла, - але другом його не назвеш. Ще з Атредом, це мій одногрупник і друг Ноела. Трохи з Флорією. І з Даном, та його подругою Лоріндою. Вона на четвертому курсі. Оце й усі.

- Дивно. Старшокурсники рідко дружать з першокурсниками.

- Так. Він не те, що дружить з нами. Просто іноді просить, щоб ми щось для нього зробили. Взамін допомагає нам. Він хіба що з Флорією дружить. Вона часто буває з ним.

- А Лорінда? - у голосі Еолін пролунали ворожі нотки.

- Вона його помічниця. Постійно ходить за ним. Дуже дивна. Вона до нас вороже ставиться, хоч іноді зовсім навпаки. Виглядає якоюсь хворою, мабуть, багато працює.

- Ну, це зрозуміло.

- Та ні... Я бачила її випадково, як тільки приїхала сюди. Тоді вона була іншою. Веселою і зовсім здоровою. Коли я побачила її наступного разу, вона повністю змінилась. Хоч ви, мабуть, праві. Вона дуже багато працює, тут будь-хто виснажиться.

- Різко змінилась. А в неї часом немає на скроні невеликого шраму, схожого на кутик? - запитала Еолін.

- Так. Звідки ви знаєте? І ще один на шиї. Коли нас вперше зібрали у Соколиній Вежі, там була ранка. Я ще здивувалась, чим вона могла поранити собі шию в тому місці. А що значить той знак на скроні?

Еолін про щось думала. Вона спохмурніла, але питання Паті повернуло її до звичайного вигляду.

- Нічого. Схоже на укус змії, а потім дія отрути... Мабуть, вона проводила якісь досліди з ними. Це небезпечно, адже вона лише четвертокурсниця.

Еолін не дивилась на Паті. Якби дівчинка заглянула в очі еолійки, то здивувалась би. Еоли не здатні брехати, коли вони вимушені казати неправду, це дуже видно.

Еолін запитала, вже дивлячись на Паті:

- А чому вас збирають у Соколиній Вежі? Там дуже маленька кімнатка. Збори ж в обідній залі?

- А... - Паті затнулась.

Вона не хотіла брехати еолійці. Цього не можна за етикетом. Еолін її тоді зневажатиме. А казати правду... Дан попрохав тримати це у таємниці. Але ж це еолійка. Вона не може бути темною і загрози становити не може.

- Це не для всіх збори, - наважилась таки Паті. - Дан збирає нас щосуботи. Мене, моїх друзів та Флорію. Ми маємо допомагати йому, хоч поки він нас майже не просив. Розповідає дещо, попереджає про небезпеки і таке інше. Тільки це таємниця, - стурбовано додала Паті, - вам я можу довіряти, але в Академії багато темного, навіть серед викладачів.

- Я знаю, - сказала Еолін. - Не хвилюйся, це залишиться між нами.

Вона змовкла і подивилась на Паті. Паті відчула цей погляд і підняла голову. Вона вже читала про таке. У еолів це називається знайомством. Еолійка немов зазирнула у душу Паті, але й відкрила свою. Такі знайомства практично не бувають між еолами і людьми, лише серед еолів. Паті була вражена. Очі еолійки змінились, немов збільшились, в них з’явилась глибина і ясність, що були сховані раніше. Паті здавалось, що вона й справді зазирає у душу Еолін. От тільки вона нічого не могла розібрати серед тих відчуттів, які бачила. Там були теплі й світлі кольори, радість і спокій, але відчувалось і щось інше, якась дисгармонія, хвилювання. Навіть страх... Еолійка чогось боялось. Це було дивно, хіба еоли чогось бояться?

Паті відчувала, що й Еолін бачить її наскрізь. Цього разу еолійка довго вдивлялась у дівчинку, але, на щастя, у Паті не було нічого такого, що вона побачила у Флорії. Це була звичайна дівчинка.

- Ви чогось боїтесь? - нарешті наважилась запитати Паті.

Еолійка здивувалась. Тепер маски не було і вона не ховала свої емоції.

- Ти спостережлива. Так. Звичайно. Як і ти, як і всі істоти в Ері.

- Я думала, що еоли нічого не бояться.

- Страх дуже відносне поняття. Можна боятись і бути відважним, можна не мати страху і бути боягузом. Як створіння темряви, яким нічого боятись, окрім себе і своїх володарів. Взагалі-то ми, еоли, не надто відрізняємось від вас.

Руки еолійки знову лежали на столі. Паті подивилась на ліву, що й досі тремтіла.

- Що у вас з рукою? - запитала Паті, хоч відразу пошкодувала. Якби Еолін хотіла сказати, то сказала б сама.

На обличчі еолійки з’явилась розгубленість. Рука сіпнулась. Еолін сховала її, але потім знову поклала на стіл.

- Тепер ми знайомі, - повільно промовила вона, - і між нами не повинно бути таємниць. Точніше, не повинно бути брехні. Ти розповіла мені про зустрічі. Що ж, я розповім, що у мене з рукою.

Замість слів еолійка відтягнула рукав - там була лікарняна пов’язка.

- Я поранилась... Точніше, поранена. Рана невелика, але дуже неприємна. Надзвичайно неприємна... - Рука сіпнулась і еолійка скривилась від болю, тепер вона його не ховала. - Я сама у цьому винна. Через це мене й не було цього тижня на заняттях.

- А де ви поранились?

- Я сама винна. Пішла туди, куди мені йти не можна. Мене ще й попереджали. От і плата. Я не можу тобі розказати детальніше, це надто серйозні речі. Вибач. Це просто для тебе було б небезпечно, знати. Раджу тобі самій бути обережнішій, Академія набагато жахливіша, ніж я могла собі уявити.

- А що сталось з тією еолійкою, що зникла? Ви не знаєте, якщо це не таємниця? - раптово Паті згадала найважливіше питання, що її мучило.

- З Ортіель? Чесно можу сказати, що знаю не більше, ніж ти. Я ж тоді теж... блукала замком. Тоді я отримала перше попередження, якщо бути точною. Але що було з Ортіель, я не знала. Я відчула, що з нею щось сталось, відчула її біль, як і всі інші еоли. Можливо, гостріше, бо була десь недалеко звідти... Але не кинулась на допомогу, а, як найбільша боягузка... втекла. Як бачиш, я розповідаю тобі все. Надіюсь і ти допоможеш мені, ти моя остання надія... - Еолін змовкла і стривожено глянула у бік дверей. Вона рвучко піднялась і взяла книгу до своїх рук. - Я мушу йти. Тільки нікому не кажи про нашу розмову. Це може дорого коштувати нам обом. І при сторонніх не показуй, що ми знайомі. Бувай.

- Звичайно... І своїм друзям теж не казати? Я можу і не казати, якщо це важливо...

- Ні-ні, скажи, але тільки... - Еолін змовкла, не договоривши, і швидко вийшла з кімнати.

Паті не чула ні звуку, хоч вслухалася довго. Що ж змусило піти Еолін? Паті просиділа за книгами аж до вечора, але Еолін більше не прийшла.

Глава 6 (украинский)

Сонце пробивалось крізь пожовклі крони дерев. Свіже повітря, мокре листя на землі - учора весь день йшов дощ. Ще пару тижнів і листя повністю опаде, піде сніг і настане справжня зима. Її наближення помітно вже зараз - дуже холодно в замку та надворі.

Нарешті, після стількох перешкод, Атреду, Ноелу та Паті вдалось вибратися в парк. Він здавався дуже великий, коли вони зайшли під віття дерев. Хоч з вікон замку виглядав меншим.

- Може вони й тут використовують якийсь магічний простір? - запитав Ноел.

Вони вже більше години йшли парковою алеєю і досі не вийшли на інший бік.

- Хтозна. Це взагалі більше скидається на ліс, ніж на парк. Одна-дві алеї, а по бокам від них, за кілька десятків футів, справжні хащі. Глянь, як там темно, - сказав Атред.

Паті, що була найбільш активною поборницею цього походу, тепер виглядала невпевнено. Після ще однієї години мовчазної ходи, вона сказала:

- Дуже дивно. Коли я була тут з подругами, ми минули цю алею менш ніж за годину. І по її бокам дерева не росли так густо. Та й бокові алеї були... І багато галявин, де можна перепочити.

Немов на її прохання, через кілька кроків вони помітили бокові алеї. Проте виглядали вони надто підозріло - зовсім темні і занедбані.

- Ми потрапили кудись не туди, - тривожно підсумувала Паті.

- Це ж класно, - сказав Ноел. - Я вже думав, що день пропав. Що доведеться бродити нуднючими стежками.

- Це зовсім не весело. Я чула і не дуже хороші оповіді про цей парк. Кажуть, що він якось пов’язаний з тим дивним і темним лісом, що навколо замку.

- І тут повно темних лісових тварюк, оце клас, - засміявся Ноел.

- Це не смішно, минулого року тут зникло кілька учнів. Більше, ніж у замку.

- Якщо ти така боягузка, то чого тягнула нас сюди?

- Минулого разу тут було зовсім по-іншому. Цвіли квіти, яскраво світило сонце...

- Воно й зараз світить, якщо не помиляюсь.

- Так. Але тоді було зовсім по-іншому. Тут було так чарівно, затишно. А тепер все якось дивно - холодно, мокро і ніде ні душі.

- Не дивно, що нікого нема. Хто ж це попреться у парк за такої погоди? У будь-яку хвилину може піти дощ, а тут і сховатись ніде.

- А мені подобається, - тільки зараз втрутився у суперечку Атред. - Я вже стомився від душного повітря замку, там всюди пил, а тут так свіжо... Я вже й забув, що повітря може таким бути.

- Так, я не кажу, що тут погано, - погодилась Паті. - Просто щось не так. Звичайно, я розумію, що така похмура і холодна погода теж красива. І мені вона теж подобається, інакше я б не йшла сьогодні. Але у мене нехороше передчуття, мені здається, що нам краще повернутись.

- Так я і думав. Тільки-но стає цікаво, як вона втікає. Повертайся, якщо хочеш, а ми підемо далі. Я думаю, якщо звернути в одну з цих бокових алей, то ми потрапимо на щось варте уваги. Тут можна буде знайти гральні картки, я певен. А ще, пам’ятаєш, Атреде, з вікон було видно якісь споруди серед лісу? Цікаво, що там.

- Так. Але може й не варто їх шукати. Хтозна, що то за місця... - нерішуче почав Атред.

- Ні в якому разі не можна туди йти! - заявила Паті. - І звертати у ці темні проходи! Ти що, зовсім здурів? Ти ж звідти не вийдеш! Хіба не видно, що то все пастки? Як хочеш, а я повертаюсь назад!

- От і добре, бувай! Без тебе набагато краще, а ми з Атредом підемо далі, я впевнений, що тут можна знайти багато цікавого.

Паті з надією подивилась на Атреда. Вона сподівалась на його підтримку. Він зажди був на її боці у суперечках з Ноелом, хоч і приховував це. Та цього разу Паті зрозуміла, що перестаралась. Атред був зацікавлений парком не менше, ніж Ноел, Паті це бачила. Та й сама вона, хоч і боялась, але хотіла гуляти парком далі. Вона вже жалкувала, що зупинилась.

Ноел теж дивився на Атреда з надією, що той його підтримає. Атред думав не довго, він хотів йти далі, але й Паті відпускати саму не хотів:

- Паті, ходімо, тут дуже гарно.

- Ні, - неохоче але твердо сказала Паті. Вона була надто горда, щоб відмовлятись від своїх власних слів.

- Та ходімо, небезпечно повертатися самій.

- Не так небезпечно, як залишитись тут, - роздратовано сказала вона і швидко пішла назад. Більше вона говорити не могла - ледь стримувала сльози.

Вона швидко йшла широкою стежкою, яку починав оточувати туман. Вона надіялась почути кроки позаду, але там була лише тиша. Вона вже не стримувала сльози - тонкими струмками вони текли по її обличчю. Слова Атреда вона сприйняла як зраду, як образу, вони боляче вдарили її. Хоч вона й знала, що він скаже. Вона хотіла від них забагато - щоб вони відмовились від цікавої прогулянки на користь нудному сидінню у замку.

Звичайно, зараз вона виправдовувала себе, вона будувала плани, куди б вони могли піти в замку, як погуляти. Якби повернулись з нею. Подумки, вона обіцяла їм, що нудним сьогоднішній день не буде. Але що поробиш, вже нічого не зміниш. Найбільш гірко було через те, що їй було однаково - йти, чи повертатись назад. Просто їй хотілось вкотре показати Ноелу, що Атред на її боці і підтримає будь-яке її рішення. Достатньо було б, якби він просто погодився повернутись, зовсім не обов’язково було справді повертатись.

Так прикро Паті не почувалась вже давно. Це був найгірший день у її житті, думала вона. Що їй тепер робити? Йти в бібліотеку? Це смішно, коли її друзі будуть гуляти парком, вона сидітиме над книгами. Це жахливо. Їй доведеться йти в свою кімнату і цілий день картати себе.



Атред довго дивився вслід Паті. Ноелу це не подобалось, він постійно говорив насмішки на адресу "дівчинки-боягузки", але Атред його не них не зважав. Ноел хотів швидше йти далі, але вже бачив, що переміг, тому можна і почекати. Доки сестра не розчиниться в цьому ранковому тумані.

Щоправда, коли вони виходили з замку, туману не було. Можливо, він тільки всередині лісу.

Атред вагався. Він зовсім не розумів, чому Паті повернулась. Вона ж сама хотіла сюди піти, сама їх тягнула. А тепер йде назад. Мабуть, образилась, що він не пішов з нею. Але то було б по-дурному, Ноел перестав би його поважати. Це ж смішно - виконувати всі забаганки тих дівчат. Їм тільки дай волю, вони таке повигадують... Де ж він це чув? Схоже, на слова Ноела.

Він одночасно відчував вину і роздратування. Вона ж бачила, що йому цікаво тут бродити, то чого повернулась назад? Тим більш, що ніякої небезпеки поки не було, а її слова зовсім непереконливі. Мабуть, вона сама не знає, чого хоче.

Він дивився їй услід, доки вона не зникла у тумані. Надіявся, що вона повернеться. Але вона не повернулась.

Вони з Ноелом пішли далі. Атред відразу відмовився звертати у темні бічні алеї, які тепер ще й тонули в тумані. Він добре розумів, що це й справді небезпечно. Йому найбільше хотілось потрапити в одну з тих невеличких будівель, що вони бачили з замку. Вони видавалась дуже химерними, хоч розгледіти з такої віддалі та серед дерев їх було важко. Там має обов’язково бути щось цікаве.

Проте ніде поблизу їх не було видно. Вони йшли вже досить довго, аж раптом попереду почувся шум. Хлопці зупинились. Навіть на обличчі Ноела з’явився страх. Шум був не дуже гучний. але дуже дивний. Немов рухалось, щось дуже велике. У Атредовій голові з’явилось зображення велетнів, драконів та інших велетенських тварюк. Йому стало не по собі. Можливо, Паті й була права. Він наближався і вони з Ноелом, без жодного слова, кинулись у найближчу бічну алею.

Вони бігли крізь туман, що ставав дедалі густішим, попід велетенськими кронами дерев. Все глибше і глибше у хащі. Бігли дуже довго і коли, нарешті, зупинились, то не чули жодного звуку окрім власного важкого дихання.

Бігли вони не прямо - постійно звертали з одних алей на інші, на лісові стежки. Бігли так, щоб заплутати сліди, але тепер точно не зможуть повернутися тією ж дорогою назад. Та вони й не стали б туди повертатись ні за яких умов.

- Знаєш, може Паті й була права. Тут небезпечно, - сказав Атред.

- Не знаю... Та зараз начебто все нормально. Без ризику нічого не буває.

- Якби хоч Паті пішла до замку. Аби тільки не надумала повернутись до нас.

Ці Атредові слова схвилювали й Ноела. Він розумів, що вони вчинили безглуздо, відпустивши Паті саму. Треба було провести її до замку.

- Вона не повернеться. Ти її не знаєш. Як вирішила, щось зробити, то вже не змінить свої плани, хоч там що.

- Це добре. Надіюсь, вона встигла повернутись до замку.

- Встигла, - сказав Ноел, хоч впевненості в його голосі не було. - Так. Мабуть, відкладемо пошуки на пізніше - треба вибиратися звідси і перевірити чи все у Паті гаразд.

- Я теж так думаю.

Проте сказати було легше, ніж зробити. Вони довго оглядали навколишні хащі та стежку. Все було однакове. Вгадати, з якого боку кінець лісу, неможливо. Сонце сховалось за хмарами. Цілком може піти дощ, тоді буде взагалі весело...

Вибору не було, і вони рушили навмання. Йшли вони дуже довго, під кінець ледве тримались на ногах. Але наприкінці доля їм всміхнулася, і вони знову вийшли на алею, вимощену дрібними камінчиками. Хоч виходу з лісу ніде не було видно.

Поступово гравійна доріжка змінилась на кам’яну, почали з’являтися бокові відгалуження, ліс порідшав. Час від часу зустрічались кам’яні постаменти, фонтанчики. Усе було занедбане. Крізь каміння подекуди проростала трава. Невдовзі попереду з’явилась невелика кругла кам’яна будівля.

Хлопці озирнулись по бокам, набрались сміливості і підійшли до неї. У середину їм потрапити не вдалось - двері були наглухо забиті. А вікна такі запилюжені, що крізь них нічого не видно. Вони сіли на сходи, щоб перепочити.

За півгодини вони піднялися зі сходів. І відразу почули якийсь шум у будівлі. Двері заскрипіли і відкрилися. Хлопці перелякано відступили назад. Але звідти вийшов лише учень. Вони полегшено зітхнули, то був другокурсник Керт, якого всі називали Гравцем.

Він був увесь у пилюці і старанно обтрушувався. Колин арешті помітив їх, то добряче здивувався.

- Що це ви тут робите?

- А... Гуляємо парком.

- Та невже? - Його погляд іронічно сковзнув по них.

- А... що там... у будинку? Ми не могли туди зайти, - спитав Ноел.

- Там? Нічого. Там таємний хід... Вихід, точніше. Звідси ви нікуди не потрапите. Ну, що ж, бувайте.

Він хотів був йти, але Атред зупинив його:

- Зачекай! Ми заблукали, покажи нам, як вийти з парку.

- А... Ясно. Хто ж бродить парком, коли він змінюється? Добре, йдіть за мною, тут недалеко. Вам ще пощастило, що ви вийшли з хащ. Як правило, звідти не повертаються. У цей період.

Атреда здивувало, звідки Гравець знає про те, що вони були у хащах, але він промовчав.

Вони пішли однією з алей. Невдовзі шлях перерізав невеликий струмок. Через нього був місток, але Гравець сказав:

- Краще перебрести цей струмок, тут мілко. Бо на містку раніше була пастка - все одно падаєш у воду.

Вони вчинили за порадою. Там і справді було не глибоко - навіть до колін не діставало.

Нарешті вони вийшли з лісу. У повітрі плавали відгалуження туману, який густою пеленою вкривав парк. Вони були неподалік від художньої майстерні. Вже вечоріло, вони пропустили обід, а, можливо, й вечерю.

- Звідси знайдете дорогу? - запитав Гравець.

- Так. Дякую, що вивів нас звідти.

Гравець кивнув і пішов у бік замку.

Атред і Ноел полегшено зітхнули.

- Добре, що хоч цілі вибралися звідти.

- Тепер треба перевірити чи все гаразд з Паті.

- Так.

Тільки Ноел промовив це, як в тумані, що огортав ліс, з’явилась невелика постать. Вона повільно рухалась до замку. Атред перший впізнав Паті і, зляканий, побіг до неї.

Коли вони наблизились, Атред спершу засумнівався, чи це Паті перед ними - так вона змінилась. Вона була бліда як полотно, йшла похитуючись.

Хлопці стали перед нею і вона зупинилась, але дивилась крізь них. У Атреда похололо на серці, здається, вона не впізнавала їх.

- Паті? - стурбовано сказав Ноел. - З тобою все гаразд?

Ці слова немовби повернули її до свідомості. Вона поглянула на Ноела, немов щойно його побачила, і кивнула. Вона вся ледь помітно тремтіла. Атред вирішив, що то від холоду, у нього самого цокотіли зуби. Потім пішла далі до замку. Хлопці попростували поряд з нею.

- Ти була права, - винувато сказав Атред. - Треба було повертатись.

Паті байдуже кивнула.

- Так, - додав Ноел. - Ми таке відчули, просто жах. Більше ноги моєї не буде у цьому парку.

- Паті, що з тобою? - Атреда лякала її поведінка. Раніше вона такою ніколи не була.

Ноел хотів узяти її за руку, але вона злякано відсахнулась. Ноелу здалось, що його огорнуло холодом від Паті.

Вигляд дівчинки лякав їх обох, але вони не наважувались знову питати. Можливо, вона теж щось чула чи бачила. Та це все дрібниці, головне, що залишилась жива.

Коли вони зайшли у замок, надворі вже стемніло. Нічого собі - вони провели у тому клятому лісі майже увесь день. Атред тільки зараз відчув голод.

- Треба піти на кухню, щось перекусити, - бадьоро промовив Ноел. - Я голодний, як вовк, та й ви, думаю, теж. Треба тільки сухі шкарпетки одягнути. Як ти думаєш, Гравець пожартував, коли примусив нас йти по воді? Хотів посміятись з нас?

- Навряд. Він же й сам йшов.

- Дивно, це все. Та нехай. Зараз перевдягнемося та підемо їсти, так, Паті?

Та не відповіла і Ноел продовжив:

- Не хвилюйся. Ти, мабуть, заблукала. Той ліс просто жах, але головне, що ти вийшла. Зараз наберемо харчів і підемо в учнівську, там тепло біля каміну. Погріємось, розкажеш, що там сталося. Можна і в кімнату не заходити, висушимо ноги біля вогню.

- Так, якщо там нікого немає, - сказав Атред.

- Думаю, що немає. Ходімо, займемо місце, а я збігаю вниз за їжею. Я вже профі у питанні випрошування у кухарів! Вони мене добре знають. Згода, Паті?

Замість відповіді Паті звернула у дівчачу вітальню, біля якої вони саме проходили. Атред і Ноел зупинились збентежені. Вони переглянулись, а потім пішли за нею. Ще було не пізно і їм дозволялось зайти. Проте Паті ніде не було, мабуть, зайшла до своєї кімнати. Вони довго стукали, просили її вийти, але відповіді не було.

- Вона образилась, - сказав Ноел. - Ходімо, вона не вийде. Як вб’є собі щось в голову... Але настрій у неї швидко змінюється. Завтра поговоримо.

Атреду не залишалось нічого, як погодитись з Ноелом. Вони вийшли з вітальні, постійно озираючись у надії, що Паті таки вийде з кімнати. Але Паті не вийшла.

Коли двері вітальні за ними зачинились, Паті вийшла з-за шафи біля входу і попрямувала до своєї кімнати. Зайшла, міцно зачинила двері, та сіла у ліжко. Байдужим поглядом вона дивилась у підлогу. Спочатку вона не могла навіть заплакати.

Глава 7 (украинский)

Минав уже другий тиждень після походу в парк, але Атреду і Ноелу не вдавалось поговорити з Паті. Коли вони до неї звертались, вона мовчала і намагалась піти у свою кімнату. Вона постійно їх уникала. Хлопці вже подумували чи не звернутись за допомогою до когось з викладачів, адже не могли зрозуміти, що відбувається з Паті. Вона почала пропускати заняття, увесь час проводила у бібліотеці або у своїй кімнаті.

Викладачі на це особливої уваги не звертали, тому Атред з Ноелом і боялись звернутись до мастера Тороса. Можливо, це якась дрібниця, і вона просто дується на них.

У суботу вона не прийшла до Соколиної Вежі, але й Дана там не було. Лорінда вислухала їхні занепокоєння, але нічого не сказала. Лише пообіцяла передати все Дану.

Майже увесь час Паті була у бібліотеці на четвертому поверсі. І в будні, і на вихідних. Але хлопці помилялись, коли думали, що вона там щось зубрить. За цей час вона не прочитала жодної книги. Якби вони могли потрапити у той читальний зал, то дуже здивувалися б, коли побачили Паті.

Вона сиділа не серед купи книг, як завжди, і не виписувала щось ретельно у рівні стосики паперу. Ні, вона сиділа у кутку за зовсім пустим столом, де не було ні книг, ні паперів, ні навіть пера. Вона сиділа непорушно, і невідривно дивилась на якусь уявну точку на поверхні стола, немов статуя. Так тривало протягом багатьох годин, з дня на день.

Увесь цей час, що вона проводила у бібліотеці, вона чекала одного - появи Еолін. Але еолійки не було. Вже доходив до кінця другий тиждень і Паті втрачала останню надію. Залишився тільки один день.

Проте саме у суботу ввечері, годині о шостій, двері відчинились і в читальний зал швидко зайшла Еолін. У руці вона тримала невеликий пакунок. Вона зачинила двері і якийсь час стояла біля них, прислухаючись. Мабуть, боялась, що за нею хтось йшов, абощо.

Потім попрямувала до Паті, котра дивилась на неї з надією. Останньою надією. Тільки-но їхні погляди зустрілись, як еолійка завмерла посеред кімнати. Паті відчула, як вона вражена. Еолійка і не намагалась приховати шоку. Паті стало легше - не треба нічого казати Еолін, вона й так все розуміє. Але одночасно зникла надія, немов і не було. Паті ясно зрозуміла, що еолійка нічим не допоможе - такий розпач був у її погляді. Паті й не думала, що еоли можуть так дивитись. Їхні погляди рідко щось виражають.

Перш за все, еолійка сховала пакунок у кишеню свого плаща, потім підійшла і сіла навпроти Паті. У присутності еолійки Паті все ж змогла повернутись до реальності, призабути на мить свою біль.

У неї зникла потреба говорити з еолійкою про те, що сталось. Вона зрозуміла, що це все. Що останню крапку поставлено і, на диво, після цього їй стало відразу легше. Відчула себе вільною, відчула повну свободу.



Еоли не дбають про страждання інших, вони ніколи не стануть брехати чи лицемірити, аби зменшити страждання інших. Вони ніколи не заспокоюватимуть помираючого і не даватимуть йому марної надії. Проте тільки вони здатні по-справжньому співчувати. Точніше, не співчувати, а співпереживати, вони немов беруть на себе частину страждання, відчувають те ж, що й людина. І тільки вони здатні підтримати людину і допомогти їй гідно зустріти смерть. Хоч самі й не знають, що це таке.

Люди для еолів найбільш цікаві саме через це - через їхню смертність, адже навіть еоли не здатні збагнути що це. Люди марно намагаються розгадати таємниці еолійської магії та еолійського безсмертя, а для еолів найбільшою загадкою є смерть. Через цей нескромний інтерес, через їхню прямоту і чесність, еолів і вважають жорстокими і холодними. Вважають, що еоли не мають почуттів. Вони живуть красою у собі, красою зовні і для краси. Але люди вважають, що вони не здатні відчути красу, бо не здатні відчути огидність. Все, що поза красою, у тому числі люди, просто не існують для них. Єдине прекрасне в людині для них - це її приреченість, смертність. Люди вважають, що еоли не здатні відчувати любов чи кохання, бо не можуть відчувати неприязні чи ненависті. Навіть Темряву вони не ненавидять, вони її просто фізично не переносять і, можливо, бояться. Страх вони відчувають, вони самі це стверджують, хоч багато людей у цьому сумніваються.

Мудрі знають, що інтерес еолів до людської смерті зовсім не такий цинічний, як думають звичайні люди. Він сповнений співчуття і жалю. Еоли знають, що вони виключення - більшість народів і рас смертні, смертна і Ера, світ в якому вони живуть. Кінець невпинно наближається, хоча й еоли не знають, коли він настане. Еоли помирають - у бою від ран, або інакше... Але вони помирають по-іншому. Вони не страждають, коли помирають і не оплакують один одного. Для них смерть - це звільнення, це початок. Для більшості людей це чомусь кінець.



Паті ніяк не могла підібрати слів, щоб розпочати розмову. Еолійка просто дивилась на неї. Вона перша порушила тишу:

- Жахливо.

Паті навіть не знала, що відповісти. Вона не могла запевнити, що все нормально - це було б брехнею.

- Чому? Чому це сталось з тобою? Хоча... як я можу таке говорити... Я звичайна егоїстка, думаю лише про себе. Навіть серед людей таких небагато, а я ж не... Це жах... Чому я така? Це твоя Доля, значить це твій шлях і ти повинна пройти ним до кінця. Більшість людей у цьому стані опираються, вони бояться, намагаються боротися і через це виглядають огидно і жалюгідно. Але я бачу, що ти не така.

- Я боюсь і, якби могла, опиралася б...

- Бояться всі, справа не в тому. Головне не боятися Долі і не опиратися їй. А ти не опираєшся. Я знаю, це звучить непереконливо, але я цього не вмію доводити.

- Що б робили ви, якби опинились на моєму місці?

- Звертайся на "ти", я не вища за тебе і не набагато старша. Я зробила б те ж, що й ти. Чекала. Я б боялась, плакала, благала про пощаду, навіть якби для цього треба було принижуватись. Тільки б старалась, щоб якнайменше людей це бачили.

- Ні, цього не можу бути, ви ж...

- Я не така, як інші еоли... Я чужа серед них. Це моя провина, я з самого початку була не такою, а тепер і поготів. Ні раніше, ні зараз, якби я опинилась на твоєму місці, я б не опиралась, а змирилась. Навіть тепер, коли мені більша за все на світі потрібно жити - не заради себе. Я не знаю... Я нічого не можу зробити. Ти ж це розумієш. Ти ж бачила, я навіть порадити тобі нічого не можу, не те, що якось допомогти.

Еолійка змовкла і опустила погляд. Паті не знала, що сказати. Все було якось неправильно, якось не так, як вона сподівалась. Між ними немовби якась стіна, вони немов не розуміли один одного. Треба поговорити про щось інше, Паті відчувала, що щось заважає еолійці поговорити з нею про це. Хоч еоли і багато знають про Смерть і про Долю...

Паті дивилась на білі, немов напівпрозорі руки еолійки. Така ніжна шкіра, здавалось, не може існувати. Але вона бачила, що пальці напружені, що еолійка нервує, вона не могла приховати цього. Чому вона прийшла сюди? Адже з її реакції Паті зрозуміла, що Еолін нічого не знала про те, що сталося у парку. Вона хотіла щось сказати, про щось поговорити? А тепер не може цього зробити через те, що сталось з Паті?

- Чому ти прийшла сюди? - запитала Паті. - Ти хотіла щось сказати мені?

- Так.

- Що?

- Я не можу сказати. Я не знала, що з тобою сталось.

- Чому не можеш? Це нічого не міняє. Я хочу поговорити з тобою.

- Я не можу... Ти не розумієш...

- Чому?

- Я не маю на це права, не проси про це будь-ласка, - еолійка підняла на неї погляд. Паті здалось, що та ледь стримує сльози. Та цього не може бути, еоли ніколи не плачуть. Це, мабуть, гра світла. Проте Паті не наважувалась просити еолійку далі. Натомість вона згадала про пакунок і запитала:

- А що то був за пакунок? Навіщо ти його сховала?

Еолійка не відповіла. Вона не піднімала погляд. Вперше Паті відчула, що Еолін уникає її погляду. Це Паті налякало, вона навіть забула про свої проблеми:

- Я розумію. Про це ти теж не можеш говорити...

У відповідь еолійка підняла голову. Її обличчям текти сльози. Таких очей у своєму житті Паті ще не бачила. Вони були до краю переповнені відчаєм, болем і страхом. Еолійка зовсім нічого не ховала. Сльози Еолін були дуже дивні. Більш схожі на повітря, ніж на воду. Сріблясті, ледь помітні, такі ж примарні як і обличчя еолійки. Немов краплі кришталю в тумані.

- Мені була потрібна твоя допомога, - відповіла Еолін. - Я хотіла тебе попросити про дещо... Але все так обернулось... Усе йде у Темряву, все руйнується, я не в змозі боротись. Мені нізвідки отримати допомогу.

- Я допоможу! - запально вигукнула Паті.

- Ні, ні. Ні в якому разі. Я просто розповім. Ти маєш право знати, що я хотіла від тебе... Але ти не будеш робити цього, я не маю права просити тепер... Я ж не Темна... Це було б жахливо, адже це лише особиста послуга. Егоїстична послуга. Спочатку я намагалась використати Флорію, потім тебе... Немов Темна. Доля покарала мене і тоді, і тепер. Я не маю права робити це. Еолійка не має права на це.

- На що?

- Я хочу отримати те, що не можна. І що ніколи не отримаю. На це жодна еолійка не має права і через це всі ці перешкоди... З Флорією, з тобою... Я відчуваю себе винною у всьому, що сталось з тобою.

- Чому? Як ти можеш бути винна?

- Я намагалась використати тебе у своїх цілях. Зробити заборонене... А за це Доля карає. Для еола найстрашнішим покаранням є не те, що завдається йому, а те, що завдається комусь іншому через нього.

- Я не вірю в це. Я сама винна у тому, що сталось зі мною. Я теж страшенна егоїстка. Все було справедливо. Я хочу допомогти тобі, я знаю, що ти збираєшся зробити щось хороше, нехай це і заборонено. Я допоможу тобі, чого б то не було варте.

- Я не можу прийняти це...

- А якщо це буде моє останнє прохання?

Еолійка опустила голову. Потім ледь чутно сказала:

- Я не зможу відмовити.

- Тоді скажи, що я повинна робити.

Еолійка поводилась немов уві сні. Якби це була людина, можна було б подумати, що вона зараз втратить свідомість.

- Віднести цей пакунок, - голос еолійки було ледь чутно, він звучав зовсім незвично для неї, глухо.

Немов щось зламалось всередині Еолін. Паті злякалась не на жарт, коли відчула це. Вона піднялась, оббігла стіл, сіла біля Еолін і обійняла її. Паті підняла голову еолійки і подивилась в її очі. Там були тільки сльози, еолійка, здавалось, нічого не відчуває. Паті згадала, що й сама була у схожому стані, тоді...

- Еолін! - мало не заплакала сама Паті. - Будь-ласка, перестань. Чому ти переживаєш? Я ж лише хочу тобі допомогти.

- Я розумію, - погляд Еолін трохи прояснів.

Вона обійняла Паті міцніше і заплакала ще дужче. Це вже був більш нормальний плач. Паті не могла стриматись і заплакала разом з нею.

Дві дівчини дуже довго сиділи так, обійнявшись. Еолін помітила, що за вікном темніє і перша порушила тишу:

- Уже темніє. Необхідно віднести його, бо буде пізно.

- Так, добре. Куди?

Еолін дістала карту. Це була не ігрова картка з планом замку, якими зазвичай користуються учні. Це була справжній детальний план на пергаменті, хоч вона теж була не без магії. Зображення постійно змінювалось - показувало потрібний поверх, або кілька поверхів одразу.

- Це потрібно віднести твоєму знайомому. Ти добре його знаєш.

- Атреду? - здивувалась Паті.

- Ні. Дану... - Еолін якось дивно вимовила це ім’я. І швидко додала: - Це належить йому. Ця річ йому необхідна, якщо він її не отримає, то станеться величезне лихо...

- Звичайно, я віднесу! Це ж так важливо!

- Ні. Це не надто важливо... Насправді...

- У будь-якому разі я віднесу.

- Це недалеко. ти повинна спуститись на другий поверх, дістатись вестибюлю і зайти до викладацької і магістрантської частини замку.

- Але ж мені не дозволять туди зайти?

- Ти зайдеш туди, про це не хвилюйся. Там не буде охоронців. Далі найважливіше і найнебезпечніше. Щойно зайдеш туди, ти повинна бігти з усіх сил. Щоб дістатись його кімнати у тебе буде не більше п’яти хвилин. Ти біжиш цим коридором, - Еолін стала показувати шлях на карті, - потім повертаєш праворуч і біжиш доки над одним з проходів не побачиш напис "Магістрантська частина". Відразу за цими дверима ти повертаєш праворуч і біжиш до кінця коридору, там буде вікно. Коридор повертатиме і перші двері біля повороту - до його кімнати. Ось тут. Ти маєш постукати і чекати, доки він відчинить. Стукай голосно, адже не можна гаяти ні хвилини. Коли він відчинить, віддай йому пакунок, але нічого не кажи. І відразу йди назад, тільки зачини за собою двері. Коли віддаси пакунок, тобі більше нічого не загрожуватиме, можеш спокійно повертатись до своєї кімнати.

- А що загрожуватиме мені до цього?

- Мені не хочеться тобі говорити... Знай одне - я буду там поряд, і зроблю все, аби до тебе навіть не наблизились... Я б віднесла сама, але не можу з двох причин. По-перше, потрібно щоб хтось відволікав увагу, а хтось проніс...

- Вони охороняють той район?

- Так.

- Хто ж це? Там же все під контролем викладачів, - Паті здивовано глянула на Еолін. - Ти що, говориш про викладачів?

- Ні, ти що...

- Це Темні?

- Так, вони частина Темряви. але це все не має значення. Ти не повинна боятись. Я могла б і не говорити тобі цього, адже загрози тобі не буде.... не повинно бути. Проте ти відчуєш їх присутність... Не бійся цього. Головне швидко пробігти.

- А якщо його не буде в кімнаті?

- Зараз він у кімнаті... Надіюсь, буде й тоді. Якщо протягом двох-трьох хвилин він не відповідатиме на стукіт, то кидай пакунок і повертайся. Також, якщо станеться щось непередбачуване... якщо відчуєш, що щось темне наближається, або побачиш навіть.... То теж відразу кидай пакунок і тікай.

- Ні, я так не зможу. Я не хочу щоб це, що б там не було, дісталось Темним.

- Темряві воно не дістанеться. Він просто знищиться. Темрява його навіть торкнутись не зможе. Як і все, що пов’язане з Темрявою.

- Добре. Мені йти прямо зараз?

- Так.

Еолін дістала пакунок і обережно поклала його до рук Паті. Вона робила це так обережно, немов там було щось дуже крихке. Вона дивилась на нього з такою печаллю і ніжністю в очах, що Паті була готова віднести його навіть ціною власного життя. Вона ніколи його не викине, триматиме до останнього, хай навіть їй доведеться зустрітись з усіма монстрами Темряви.

Потім Еолін піднялась і взяла пісочний годинник з каміну. Паті звернула увагу, що раніше цього годинника тут не було. Чи Еолін принесла його і поклала так, що Паті не помітила?

Еолійка поставила годинник на стіл перед Паті.

- Ти підеш, коли збіжить пісок. Пакунок сховай у кишеню.

Еолійка перевернула годинник і швидко вийшла з кімнати.

Глава 8 (украинский)

Паті на мить зупинилась перед входом до викладацької частини Академії. Охоронців і справді не було. Взагалі нікого довкола не було. Це виглядало трохи дивним, адже вестибюль рідко пустує.

Паті зупинилась, аби набратись сміливості, але вийшло зовсім навпаки. Ця пустка і тиша налякали її, їй було страшно і за себе, і за Еолін. Адже еолійка буде відволікати те чудовисько, чи що там, у той момент, коли Паті буде нести пакунок. І якщо Паті нічого втрачати, то Еолін...

Паті згадала поранену руку Еолін. Що то було? Хто напав на неї? У Паті похололо на серці, але більше чекати не можна було - вона вбігла у коридор попереду. Вона не повинна гаяти часу, Еолін ризикує своїм життям, а життя безсмертної еолійки вартує набагато більше, ніж життя Паті.

Дівчинка побігла так швидко, що мало не пропустила перший поворот, він був зовсім поруч. Далі вона почала бігти обережніше - головне нічого не переплутати і не заблудитися.

Коридори були порожні і спочатку вона не відчувала нічого небезпечного. Паті вже почала заспокоюватись, коли зрозуміла, що рано. Тільки-но вона побачила потрібну табличку "Магістрантська частина", як з коридору на неї війнуло крижаним холодом. Хоч в замку й так було досить холодно, вже середина осені, та все ж цей холод попереду був дуже дивним. Паті змерзла і зовні, і всередині.

Їй здавалось, що достатньо туди зайти, і все стане нормально, адже залишився лише один невеликий коридор. Та коли вона вбігла до магістрантської частини, то зрозуміла, що це лише початок. Коридор видавався надзвичайно довгим і страшенно темним, лише далеко попереду світило маленьке віконце. По бокам було безліч якихось дверцят, ходів, закапелків. Звідки завгодно могло вискочити будь-що.

І тут вона відчула його. Немов різкий жахливий крик пронизав і наповнив тишу, беззвучний крик, сповнений люті і ненависті. Та Паті вже не могла злякатись більше. Вона бігла так, як ще ніколи в житті. Вона зрозуміла, що воно відчуло її присутність і тепер біжить сюди. Вона відчувала як воно наближалось, з неймовірною, нелюдською швидкістю.

Холод, страх і біль - тупий біль у скронях, немов якісь невидимі лещата намагались розчавити її голову. Ще трохи і вона не витримає, від страху у неї темніло в очах.

Ось, нарешті, поворот і двері. Вона зупинились, зіткнувшись з ними, і щосили загатила по дереву. На щастя, двері одчинилися відразу.



Дан саме переглядав нові книги, що йому передав Бібліотекар - таке прізвисько мав один з магістрантів. Ці книги мали допомогти йому в написанні магістерської. Аж раптом хтось почав тарабанити у двері. Здивований таким несподіваним візитом, Дан відчинив їх. І здивувався ще більше. Там стояла Паті, перелякана, як йому здалось, до смерті. Вона миттю вскочила у кімнату і кілька хвилин відхекувалась.

- Що сталось? Ти виглядаєш, немов за тобою женеться загін орків! - він хотів виглянути за двері, бо це могло бути й правдою, але Паті перерізала йому шлях і щось протягнула.

- Що це?

Паті не відповіла і він взяв пакунок у руки. Це було щось дивне. Дуже дивне.



Коли пакунок опинився в руках Дана, Паті зрозуміла, що їй треба йти. Еолін і словом не обмовилась, що в пакунку, значить, Паті не має права це бачити. А Дан от-от його розгорне.

Вона рішуче підійшла до причинених дверей і виглянула в коридор. У неї коліна трусились від страху, хоч, віддавши пакунок, вона відчула, немов у неї гора з плеч впала. Вона відчувала себе по-справжньому щасливою, щасливою, як ніколи. Вона допомогла еолійці, зробила щось дуже важливе. Це прекрасно - зробити щось дуже хороше напередодні смерті, допомогти комусь, хто житиме далі.

Паті дуже здивувалась, коли вийшла за двері. Ні, те, що її переслідувало, було тут. Вона відчувала його, десь зовсім близько. Може й у найближчому темному закапелку. Але тепер у повітрі не було ніякої загрози. Ненависть і злість продовжували відчуватись, але тепер вони були спрямовані не на неї. Крім того вона відчула відчай і біль, немов те чудовисько страждало, їй навіть стало жаль його. Паті зачинила за собою двері. Більше Дан її ніколи не побачить.



Дан не помітив, як Паті полишила його. Його інтерес був прикутий до пакунку, що він тримав у руках. Він відчував у ньому якусь магію, світлу, але дуже дивну. Він ніколи раніше з такою не стикався. Дан став обережно розгортати дбайливо загорнений пакунок.

Всередині знаходився невеличкий кулон на тоненькому сріблястому ланцюжку. Дан був вражений. Він знав, що тримав у руці. Хоч нічого не знав про його призначення. Він підняв погляд, щоб запитати Паті, але дівчинки вже не було. Це його неабияк здивувало. Перелякана Паті влітає у кімнату, а потім блискавично її полишає? Що це значить?

Він відчинив двері і вийшов у коридор. Якби він був уважніший, то зміг би багато чого дізнатись, але зараз вся його увага була зосереджена на прикрасі. Він відчув чиюсь темну присутність, відчув холод і якусь неясну небезпеку, але все це було тут вже кілька тижнів. Він вже встиг звикнути. Чого тільки не трапляється у магістрантській частині... Дехто тут проводить такі досліди, що і багатьох темним чаклунам не снились. Цілком можливо, що якась темна тварюка втекла з-під нагляду і тепер блукає цими коридорами. А винуватець цього намагається спіймати її самотужки, бо боїться звертатись до викладачів через покарання, що чекає на нього. Таке вже траплялось не раз. Головне, що небезпеки для Паті він не помітив. Вона вже мала вийти з магістрантської частини, якби щось сталось , він би відчув. Дан повернувся до кімнати і зачинив двері.

Він тримав у руці еолійський кулон... Звідки він у Паті? І тут до нього дійшло. Еолін! Це вона передала кулон, зрозуміло, чому через Паті - вона не могла зробити цього сама за етикетом. Але що це значить? Навіщо він йому? Що вона хотіла цим сказати? І чому Паті зникла, чому нічого не пояснила?

Повністю розгублений він сів у крісло і став розглядати прикрасу. Вона була прекрасна, зроблена з чистого еолійського срібла, з великим дорогоцінним каменем усередині. Камінь був блакитним, але відблискував багатьма кольорами і химерно переливався у світлі свічок. Виникало враження, що і оправа, і ланцюжок зроблені не зі срібла, а з тонкого прозорого скла. Еолійське срібло зовсім інше, у них свої таємні способи його обробки. Такої краси Дану ще не доводилось бачити.

Але якщо це справді еолійський кулон, то це його сильно занепокоїло...

Він дістав з полиці велику "Енциклопедію народів" і знайшов статтю "Еолійський кулон". Ось що там було написано:

"Еолійський кулон - прикраса, яку кожен еол або еолійка носить на шиї. Точне призначення невідоме, але відносять до культових прикрас, а не до звичайних. Для еолів має важливе значення. Відомо, що він містить магічну силу у собі, швидше за все, захисну. Одні мудрі вважають, що еоли при потребі беруть магію з нього, інші, навпаки, вважають, що еоли ховають там частину своєї магії, або ще щось. Жоден еол ніколи не знімає кулон. Якщо еол гине, кулон ховають разом з ним. Етикет: Розмовляти про кулон забороняється. Бачити кулон забороняється - і людям, і іншим еолам."

Він не помилився. Дана лякало речення "Жоден еол ніколи не знімає кулон". Він тримав у руках саме такий кулон, вигляд співпадав із зображенням в енциклопедії.

Цей кулон належав без сумніву Еолін. Але навіщо вона передала його йому? Якщо вона не має права його знімати? Якщо про це дізнаються еоли її чекає страшне покарання. Мабуть, вигнання. Навіщо вона зробила це? Він нічого не розумів.

Дан хотів був одягти кулон, адже його призначення було - носити на шиї. Але в нього з’явилось відчуття, що він робить щось важливе. Немов потім не зможе його зняти. Відчуття, немов при вимовлянні незнайомого закляття з невідомими наслідками. Це його занепокоїло і він вирішив поки що зачекати. Доки не дізнається, навіщо цю річ йому дала Еолін. Дан поклав прикрасу до внутрішньої кишені. Кулон, що до цього був холодний як лід, тепер випромінював тепло.

Глава 9 (украинский)

Рівно два тижні тому

Зла на увесь світ і на саму себе, Паті брела парковою алеєю, на якій туман ставав усе густішим. Вона майже нічого не помічала - надто була заглиблена у свої думки. Не помітила, як випадково перейшла у бокову алею, коли головна звернула вбік. Зрозуміла це лише тоді, коли кам’яна кладка під ногами змінилась на звичайний гравій.

Стривожена, вона зупинилась і озирнулась по бокам. Через туман майже нічого не було видно - лише обидва боки доріжки на кілька футів та темні силуети дерев з інших сторін.

Найрозумнішим, мабуть, було повернутись до того місця, де вона збилась, але щось лякало її в тумані позаду. Вона боялась, що заблукає ще більше. У цьому парку, схоже, шлях назад зовсім не такий самий, як шлях уперед.

Тому Паті пішла далі. Вона надіялась, що йде в правильному напрямку і невдовзі залишить цей клятий ліс, але її надія поступово зникала. Хоч через туман майже нічого не було видно, але Паті відчувала, що ліс навколо ставав ще густішим, ще більш зловіщим.

Що взагалі відбувається сьогодні з цим парком? Він став майже таким жахливим, як темні ліси поза Академією. здавалось, що ті ліси проникли сюди... Їхній дух присутній у цьому парку, немов вони от-от увірвуться сюди - разом з темними силами, жахливими і проклятими створіннями.

Паті вже мріяла не про те, як вибратись з парку. Вона хотіла лише одного, щоб поряд були Ноел та Атред. Або хтось інший... Вона була навіть готова попросити вибачення, і таки зробила б це, якби зараз назустріч їй вийшли хлопці. У такому стані вона була. Вона боялась, і не тільки за себе, а й за них. Вона відчувала себе винною у всьому - і втому, що заохотила їх йти сюди, і в тому, що покинула їх. Поодинці вони тепер взагалі можуть не вибратися з цього проклятого лісу.

Паті була у розпачі, на її очі знову накотилися сльози. Але якесь шарудіння змусило її повернутись до реальності. Насправді слухом вона не почула нічого, але відчула, що попереду щось є. Вона уповільнила крок і стала ретельно вдивлятись у туман. Та туман тепер став настільки густим, що і за кілька кроків нічого не було видно.

Раптом з туману виринула постать. Паті скрикнула від переляку. Страх скував її, вона не могла й поворухнутись. Їй хотілось закричати знову, але її язик заціпенів.

Обличчя до обличчя вона зіткнулась з дівчиною. Та, здається, не помічала її. Дівчина стояла посеред дороги, немов очікувала на щось. Весь її одяг був подертий, а обличчя і тіло закривавлене. Вона ледве трималась на ногах, здавалось, порив вітру може звалити її. Проте навіть не тремтіла і взагалі, схоже, не відчувала ніякого болю.

Обличчя, з кількома синцями і порізами було смертельно блідим. Паті могла б подумати, що це якийсь привид чи мрець, якби не ледь помітний пар, що вказував на дихання. Тут стало так холодно, що навіть пар йшов з уст.

Дівчина не помічала Паті. Байдужими, пустими очима дивилась вона кудись крізь неї. У її очах не було ні болю, ні страху - його там просто не залишилось, вона вже була не здатна щось відчувати.

Кілька довгих хвилин Паті дивилась на дівчину. Тепер вона розуміла, що це кінець. Це вже був справжній вісник смерті, не те, що той жалюгідний привид у замку.

Дивно, але коли вона зрозуміла це, то не відчула ніякої паніки, ніякого розпачу.

Тільки порожність. У неї немов зникли всі думки, бажання, відчутті, страхи - чого ж іще боятися? Натомість з’явився спокій, якийсь дивний, абсолютний спокій. І свобода, повна свобода, хоч вона не могла й поворухнутись. Це було дуже дивно. Але неможливо пояснити людські почуття у такі хвилини, можна хіба спробувати їх описати.

Час спливав, але нічого не відбувалось. Дівчина немов чогось чекала. Чи когось чекала... На Паті вона так і не звернула ніякої уваги, хоча, без сумніву, бачила її. Паті відчула неймовірний жаль до цієї дівчини. Паті розуміла, що загроза йде зовсім не від неї, не з її вини. Розуміла, що ця дівчина - лише нещасна жертва, якою невдовзі стане і Паті.

Дівчинка відчувала, що вони тут не одні. Багато очей спостерігало за ними з туману, хоч нічого не відбувалось. Здавалось, усе чогось чекає. Чекає закривавлена дівчина, чекає ліс, чекає туман. Чекає і Паті.

Дівчинці здалось, що минула вічність, перш ніж щось почало відбуватись. Спершу туман став потроху відступати - можна було побачити краї дороги, згодом навіть найближчі дерева. Потім він якось швидко сховався за деревами, оголивши дорогу. І Паті побачила чоловіка, що йшов їм назустріч. Крижаним вітром війнула від нього, коли він наблизився. На Паті він не звернув ані найменшої уваги. Його обличчя випромінювало байдужість і жорстокість, але напевне його розгледіти Паті не могла. Бо не могла відірвати погляд від дівчини. Та якби їй це і вдалось, то все одно не побачила б обличчя.

Паті слідкувала за ним краєм ока. Він мовчки пройшов повз неї і поклав руку на плече дівчини, що стояла біля Паті. Та аж здригнулась від цього дотику, на обличчі дівчини (котра, здавалось, вже не здатна щось відчувати) з’явилась біль.

Вона повернулась і пішла поряд з ним. Він недбало тримав руку на її плечі, але дівчина зігнулась, немов там була гора каміння.

Вони відійшли вже досить далеко і Паті не знала, що робити. Вона прекрасно розуміла, що надії немає. Навіть якщо вони підуть, нічого не сказавши, це нічого не змінить. Вона побачила смерть у обличчя і це була її власна смерть.

Проте чоловік зупинився, він напівобернув голову і недбало промовив:

- Я зараз зайнятий. Прийдеш за два тижні, у неділю.

Хоч він був далеко, але голос звучав чітко у мертвій тиші. У ньому відчувалось якесь насмішкувате вибачення.

Знову порожнеча наповнила Паті. Але цього разу це була дуже гучна порожнеча. У неї потемніло в очах, вона зовсім не відчувала того, що відбувалось навколо. Вона навіть не помітила як чоловік із закривавленою дівчиною зникли на боковій стежинці, що вела до кам’яного склепу посеред сухих дерев.

Паті не знала, скільки вона простояла там. Вона не відчувала холодного вітру, що тріпав її одяг, носив по стежинці опале осіннє листя. Пустота почала вщухати, хоч нікуди не зникла зовсім. Вона почала бачити, що навколо неї. Поверталось відчуття реальності.

Він дав їй два тижні. Це було жахливо. Краще б все відбулось відразу. Це кошмар - знати, що тебе чекає. І чекати. Але вибору не було.

Вона відчула страшенну втому і виснаження. Вона сіла прямо на гравійну доріжку. Вона довго дивилась на листя, яке носив вітер. Химерні вихорці навколо її ніг, навколо неї. Кожен листочок зблискував у повітрі, то піднімаючись, то опускаючись. Вітер носить їх у повітрі, іноді дуже високо, а потім тягає по землі - серед пилу і каміння.

Спочатку Паті не хотілось нікуди йти звідси. Просидіти тут цілу ніч... І так всі дні, що залишились. Їй нічого робити в замку. Їй не хочеться, їй не можна говорити ні з ким. Ніхто не зрозуміє... Може, Дан зрозуміє, але це вже не має ніякого значення.

Проте вона вирішила таки сходити в замок. Тепер вона зможе подивитись на Академію інакше, іншими очима. Подивитись з іншого світу. Світу, до якого цей замок не належить. Переважна його частина не належить. Вона зможе побачити те, чого раніше не бачила. Хоча навіщо? Тепер вже ніщо не має сенсу.

Попри відчай і байдужість у неї зародилась маленька надія - Еолін. Тому зі стогоном - її ноги затерпли від сидіння у незручній позі - вона піднялась і побрела стежкою далі.

Їй було байдуже вийде вона з лісу чи ні. Мабуть, через це вона вийшла з нього досить швидко. Хоч тепер час йшов для неї інакше, ніж як для решти учнів та викладачів.

Глава 10 (украинский)

Перед вступом до Академії

Удома, у Вольд-фо-де-Ноті, невеликому містечку у центрі Гронд Луду, по сусідству з родиною Паті жив художник. Колись він малював портрети самому лорду їхнього міста, але після того, як відмовився виправити портрет однієї з його дочок, упав у немилість. Паті бачила ту дочку - зовсім негарна.

Після сварки з лордом для художника почались неприємні часи, він дуже збіднів, хоч і до того багатим не був. Він був набагато біднішим за родину Паті, якій ще вдавалось тримати в руках рештки своєї колишньої могутності і впливовості (але від багатства решток не залишилось). Родина Паті користувалась значною повагою у місті, але не більше. Художника теж поважали, але обережніше, бо боялись лорда.

Проте художник зробив крок, що підписав йому вирок. Він остаточно впав у немилість лорда та всієї аристократії міста, коли намалював свої Дві Картини.

Паті пощастило побачити їх і, хоч вона була ще зовсім дитиною, вони вразили її до глибини душі. Саме відтоді у неї виникло бажання хоч раз у житті взяти до рук пензля. Вона почала косо і криво малювати пером на уривках паперу та старанно ховала ці "малюнки" від батьків та брата.

Згодом вона чула від багатьох поважних людей та знавців, що ті Дві Картини були шедевром, але їй ці слова були непотрібні. Вона зрозуміла це сама, відразу, як вперше їх побачила.

Про ці картини багато говорилось і в домі батьків, оскільки вони теж були налаштовані проти лорда. Рід Дансейні давно опонував лорду і змагався за його посаду, якою колись володів. На їхньому боці була частина аристократії міста, але ніхто не наважувався виступати відкрито. Лорд не був справжнім дворянином, він отримав титул за якісь сумнівні заслуги при дворі, чи, як всі вважали, просто купив його. Родина Паті одна з небагатьох, яка відкрито виступала проти лорда і дебатувала з ним. Їм нічого не загрожувало, бо вони займали високе положення в місті і лорд мусив з ними рахуватись. Зрештою, він не був поганою людиною, неприязнь викликало лише його походження.

Картини називались "Міщанка" та "Принцеса". На першій була зображена дівчина у вбранні принцеси серед золота, срібла, дорогоцінного каміння. З безліччю прикрас, у розкішному платті. Але її обличчя відразу пояснювало, чому у картини така назва. Це було не просто розрізнити неосвіченим людям, але Паті відразу зрозуміла, що обличчя справді міщанське. Попри старанне намагання моделі приховати цю простолюдність. Найгіршим для художника було те, що люди впізнали зображену там дівчину - найстаршу з дочок лорда, що мала успадкувати його титул і статки.

На іншій картині все було навпаки. Там була зображена прекрасна дівчинка у брудному лахмітті під дощем на бідняцькій вулиці. Але у її забрудненому обличчі впізнавались справжні благородні риси, у її очах світилась королівська владність і гордість. Легко впізнавалось, що її руки ніколи не працювали, що за шаром бруду ховається білосніжна шкіра, яка ніколи не обгорала на сонці. Ця картина налаштувала проти художника набагато більшу кількість людей ніж попередня.

Багатьом здалось, що там була зображена дочка короля сусідньої країни і сестри їхнього короля. Та дочка впала у немилість у себе вдома і її були змушені кудись вислати. Причиною стала смерть її матері під час родів, яку безмежно любили у обох країнах. Усі вбачали, що саме дитина винна у смерті. І їм здавалось, що художник наважується це заперечити, піднісши цю дівчину своєю картиною. Так думали дворяни. Простолюдинів картина дратувала іншим - хто давав право якомусь художнику так принижувати принцесу, нехай і заслану? Художник не заперечував цих припущень, навіть підігрівав їх.

Паті ніколи не бачила ту принцесу (як, мабуть, і художник), але одразу впізнала справжній прототип цієї картини і джерело натхнення художника. Ніхто і не підозрював, що там була зображена ще одна дочка їхнього лорда - найменша (у лорда було семеро дочок). Вона ніколи не з’являлась на людях і її ніхто не знав. Тільки ті, хто бували у домі лорда, могли бачити її, але навряд чи звертали на неї увагу. Паті доводилось бувати там разом з батьками. Вона бачила цю дівчинку і відразу перейнялась до неї довірою, але поговорити так і не наважилась. Проте одне вона знала точно - у художника були підстави назвати так картину. Дівчинка була повною протилежністю своїм сестрам, усій міщанській родині лорда. Хоч була його рідною дочкою, зовні дуже схожою на сестер. Це й надавало картинам такої вражаючої сили: як такі схожі дівчата можуть настільки відрізнятися?

Коли Паті сказала про свою здогадку художнику, він узяв з неї обіцянку тримати це у таємниці. Вона погодилась, але попросила його натомість повчити її трохи живопису. Він згодився, хоч і неохоче. Вона й до цього користувалась будь-якою нагодою аби потрапити до нього в майстерню - щось віднести чи принести. Батьки часто посилали її з дорученнями, бо зі слуг вони мали лише стару кухарку, що страшенно не любила бігати туди-сюди.

Невдовзі по тому картини художника купив якийсь дворянин, що прибув дуже здалеку, можливо, аж з Арніону. Його звали герцог Алберт Іст-Аргонд. Їй чомусь запам’яталось це ім’я. Він заплатив багато, але художник подів кудись ті гроші. У всякому разі, жив так само бідно, як і раніше.

Зовсім несподівано він помер. Від запалення легень, це сталось взимку. Він навіть не викликав лікаря, хоч повинен був мати гроші, аби заплатити тому. Паті в цей час теж хворіла, її відвезли на південь, до моря. Інакше б вона не дозволила йому так просто померти. Йому, мабуть, було так самотньо в останні дні... Від цих думок Паті на очі нагортались сльози.

Коли вона повернулась у Вольд-фо-де-Нот, його вже поховали. Але й після його смерті, ніхто не дізнався, куди він подів гроші за картини. У його будинку їх, у всякому разі, не знайшли. Хоч шукали добряче і не тільки міська сторожа, а й усі, кому не лінь. Зрештою, вони вирішили, що він передав їх комусь зі своїх родичів.

Проте Паті знала, що родичів у нього не було. Він якось згадував про це. Лише місцевий нотаріус якось загадково посміхався, коли спостерігав за пошуками у будинку художника. Паті помітила це, а він ще й підморгнув їй чомусь.

Того літа померла і наймолодша дочка лорда. Через півроку після смерті художника. Теж від якоїсь хвороби, але зовсім незрозумілої. Останні півроку її не бачив ніхто, можливо, через хворобу. Лорд і до цього ставився до неї негативно, але щось сталось, що він узагалі заборонив згадувати її ім’я. Якось навіть сказав, що вона йому не дочка. Багато людей сприйняли це буквально, але Паті добре знала, це не так.

Батьки Паті знали явно більше про смерть дівчинки, але щоразу, як вона намагалась це з’ясувати, переводили розмову на інші теми.

Дочка справді сильно роздратувала лорда. Її навіть поховали не у фамільному склепі, а окремо. У звичайній могилі. Весь той час, що залишався у Паті до від’їзду в Академію, вона щотижня ходила на цвинтар і клала квіти на її могилу. І на могилу художника. Крім неї, туди ніхто не ходив.

Глава 11 (украинский)

Вже давно минув час вечері, а Дан все ще розглядав кулон. Тільки голод змусив його відкласти роздуми на пізніше. Він поклав прикрасу назад до кишені і вийшов з кімнати.

Коли він йшов темним коридором до виходу з магістерської частини, то знову думав про темряву, що тут відчувалась. Він намагався визначити, що саме тут було, але йому це не вдалось. Інтуїтивно він відчував, що це пов’язано з Темрявою. Але як саме, сказати не міг. Це не були темні клани, вони по собі слідів не лишають. Вони дуже добре вміють приховувати свою силу, через що їх так багато серед викладачів. Але це і не могла бути якась темна тварюка - таких дуже легко відчути, вони, переважно, самі мислити не здатні, тим паче приховувати себе.

Це було щось зовсім нове. Він навіть не міг сказати, чи це точно пов’язане з Темрявою. Він відчував холод, досить сильний. Такого тут давно не було. Хоч останні тижні щось подібне відчувалось, але не настільки, як зараз. Це був не звичайний холод, а магічний. Через якусь магію, через її дію, чи як наслідок дії. Якби викладачі тут побували, то хтозна чи й стали б перевіряти, що це. Вони беруться тільки за те, що явно пов’язане з Темрявою. І сюди вони заходять дуже рідко. Це ж не звичайні учні, за магістрантами контроль незначний. Вважається, що вони й самі в змозі дати собі раду.

Цей темний коридор йому завжди не подобався. Тут не було дверей до кімнат інших магістрантів. Натомість до якихось комірок, льохів і ще невідомо куди. Крім того повно різних закапелків, куди світло поодиноких маленьких факелів взагалі не потрапляло. Дан намагався добитися, щоб цей коридор трохи переробили, але підтримки не знайшов - користувався ним тільки він сам. Та й у більшості викладачів зараз зовсім інші клопоти. Їм не до ремонтів якихось усіма забутих коридорів.

Дан йшов повільно, поринувши у роздуми. Тому те, що сталось, застало його зненацька. Раптово він відчув чиюсь присутність зовсім поруч і зупинився. Досі його почуття вказували, що воно досить далеко. Але це тільки здавалось, це було маскування.

Він стояв біля одного з темних закапелків і яскраво відчував, що там хтось є. Звідти віяло холодом, немов був протяг. Він відчув Темряву - щось сповнене ненависті і злоби.

Тікати він не міг, це нічого не дало б. Тому трохи відступив і приготувався до захисту. Хоч йому і здалось, що істота нападати не збирається. Тоді б вона не стала заявляти про свою присутність, а напала б зненацька. Темряві чесність і честь не властиві.

Він відчув порух у темряві перед ним, хоч і не бачив нічого. Зовсім несподівано для нього звідти виринуло обличчя - його освітив факел. Здавалось, що воно просто матеріалізувалося з темряви.

Перед ним стояла дівчина - бліде обличчя аж з синім відтінком, темні губи, здавалось, чорні, темні кола під очима. Вона могла здатись виснаженою і хворою, але тільки здатись.

Дан опустив руки - можна забути про ті захисні закляття, що він приготував. Проти неї він нічого не вдіє. Вони надто могутні і дуже рідко ходять самі. Він вважав, що в Академії їх немає, але він помилявся.

Дівчина була трохи нижча за нього, але йому здавалося, що вона дивиться на нього згори вниз. Вона була одягнута у все чорне - вони зажди так одягаються. Слід було сказати, що дуже красиво одягнена. Вони мають смак, вони знають, що таке краса. Чорний плащ з високим коміром, під ним чорна блуза з тонким візерунком, з-під рукавів виглядали широкі мереживні манжети. У всьому її вигляді відчувалась гордовитість та зверхність. Так жорстокий лорд дивиться на селянина, що перетнув йому дорогу. У них всіх такий вигляд, але це не означає, що вони всі так думають. Вони й один з одним розмовляють з таким виглядом. Це їх етикет.

Її обличчя майже нічого не виражало, але він відчував як воно пашіло ненавистю і люттю. Вона ледве стримувала себе. Що це з нею? Чому вона така люта? І що їй взагалі від нього треба? Він ніколи не мав справ ні з ними, ні з їхніми ворогами... Як не дивно, він майже не мав ворогів серед темних. Багато з них навіть вважали його за свого. Надто туманними і підозрілими були його дослідження. Їм здавалось, що страх це те, що пов’язане з Темрявою, пов’язане з ними. А значить, оскільки він вивчає страх, то він вивчає і Темряву. А Темряву не можна вивчати без того, щоб вона не зачепила.

Дан мовчав і чекав, що скаже дівчина. Йому нічого іншого не залишалось. Але вона мовчала і просто дивилась на нього. На щастя, він не бачив, щоб уся та ненависть була спрямована на нього. Проте на щось, пов’язане з ним.

- Вона таки передала... - її сповнений люттю голос пролунав немов з могили.

- Що?

- Еолійська сволота... Вона мене одурила... Та нічого, вона за це дорого заплатить, - дівчина криво усміхнулась.

Дан помітив, як зблиснули її білосніжні зуби з іклами. Ікла були зовсім не такими великими, як він собі уявляв. Лише трохи збільшені людські різці.

- Що тобі потрібно? - запитав він.

- Нічого. Від тебе - нічого... Майже нічого. Тільки поговорити. Ти ще не зробив свій вибір, але я й так бачу, який він буде.

- Який вибір?

- Не має значення...

Дівчина замовкла і подивилась кудись вбік. Вона немовби бачила крізь стіну. Немов дивилась на когось, хто там був. Вона знову криво усміхнулась.

- Яка ж вона дурна... Які ж дурні ці еолійки... - Потім перевела погляд на Дана. - Ти ж навіть не знаєш, що вона тобі дала. Вона діяла, немов ти еол, - знову крива усмішка на обличчі. - А ти ж лише людина.

Дівчина якось дивно усміхалась, у цій усмішці була злоба і ненависть, вона немовби сміялась з усіх, з усього світу. І в той же час, це була по-своєму красива усмішка.

- Ти говориш про Еолін? - невпевнено почав Дан.

Посмішка зникла і очі дівчини знову стали жорсткими.

- Не називай її імені... - Вона перевела погляд на кишеню Дана, де лежав кулон. - Добре, що ти не вдягнув його... Яка ж вона дурна... Навіть не додумалась сказати...

- А що б сталося, якби я його вдягнув?

- Ти що, насміхаєшся з мене?

Дан несвідомо зробив крок уперед. Йому хотілось краще розгледіти вампірку. Йому здалось, що вона якось неприродно тримає свою ліву руку.

Проте на його рух дівчина голосно засичала і відступила назад. Він знову побачив її ікла, тепер вже не у посмішці. Її майже тваринна реакція, немов дикої кішки, його не на жарт перелякала.

- Не підходь, - прохрипіла вона. - Мені й так неймовірних зусиль коштує бути тут. Якби ти вдягнув ту прокляту штуку, я б і підійти до тебе не змогла. Та все склалось не так вже й погано. Хоч раз я зможу з тобою поговорити.

Дан встиг помітити, що з рукою і справді не все гаразд. Вона, схоже, зламана. І взагалі вампірка, як йому здавалось, стримує біль. А якщо вона поранена, та ще й кулон на неї так діє, то вона не може загрожувати йому попри її силу. Це додало йому впевненості і він вже міг дивитись на дівчину зверхньо. Вона помітила цю зміну, але нічого не сказала.

- Ти не можеш підійти до мене? Це добре. Про що мені говорити з тобою? Я не хочу мати справу з Темрявою. Я не бачу перешкод, щоб не піти звідси і не повідомити декого, що у замку присутній вампір.

Він вже повернувся, щоб йти, як вампірка засичала.

- Дурень! Навіть десяток кулонів не врятують, коли на тебе накинеться увесь Дім.

Від цих слів у Дана прохололо на серці. Як він взагалі міг допустити таку необачність і нагрубити вампірці... Він же знає, що вони не ходять поодинці.

Дан швидко повернувся до дівчини, але цього разу зупинився вчасно, їй не довелось відскакувати. На диво, тепер він не помітив у її погляді люті. Навпаки, - і це неабияк його здивувало, - він побачив там справжній розпач.

- У Академії немає Дому і ніколи не було, а зовнішні... - він намагався додати собі упевненості, але дівчина його перебила:

- Дурень, у Академії вже створено Дім! - при цих словах її очі знову зблиснули неймовірною люттю і гордістю.

Такий погляд може бути тільки у тієї, що входить до Дому. Поодинці чи невеликими групами вони ведуть себе дуже обережно і невпевнено. Вона додала:

- А щодо минулого... Ти, мабуть, погано вчив історію Академії.

Дан не знав, що відповісти. З її обличчя він бачив, що Дім таки справді створено. Це жахливо. Це майже кінець. Навіть багато могутніх магів не зможуть подолати Дім. Дан не був впевнений, що в Академії знайдуться сили, які були б здатні хоча б стримувати його.

- Це жахливо, - не втримався він.

- Як для кого, - усміхнулась вона.

- Але що потрібно Дому від мене? Через що...

- Скажи спасибі тій проклятій еолійці... це вона у всьому винна...

- До чого тут вона?

- Якби вона не лізла куди не слід, з тобою б нічого поганого не сталося б. Дім би не загрожував тобі, навпаки.

- Навпаки? Що значить "навпаки"? - Дан стривожився ще більше.

- Нічого. Це вже не має значення, вона все зіпсувала.

- Що вона зіпсувала? Що взагалі тут діється?

- Запитай краще у неї. Одне я тобі скажу - вона зробила неймовірну дурницю. Вона намагалась захистити тебе від мене, слід визнати, їй це вдалось. Коли ти надягнеш цей проклятий кулон, я й не підійду до тебе. Та вона не врахувала дечого. По-перше, я тобі нічим не загрожувала, а по-друге, своїми діями вона нацькувала на тебе і на... нацькувала увесь Дім. А проти Дому вона вже тобі нічим не допоможе, навіть якщо віддасть своє жалюгідне життя. - Вампірка знову криво усміхнулась.

- Я тобі не вірю. Жодна еолійка не стане робити нічого, що завдасть комусь зла. Тільки навпаки.

- З її точки зору вона так і робила. Але запам’ятай - я тобі не загрожувала! Ти ж помічав мою присутність?

- Так. А що тобі взагалі було від мене потрібно? Якщо ти мені не загрожувала?

- Це вже не має значення... Проте, якщо хочеш знати... Я хотіла, щоб ти став одним з нас, щоб ти увійшов до Дому, коли його створили, і щоб...

- Ти хотіла зробити мене вампіром?!

- Так, це...

- Нічого собі! І це ти називаєш "не загрожувало"? Це ж гірше за смерть...

- Це не гірше за смерть! - Люто вигукнула вампірка і Дан змовк. - Та навіть не можеш уявити собі, що це.

- Добре, я розумію, що ти вважаєш свою расу найкращою. Вважаєш, що бути такою, як ти - це найвище щастя, але...

- Я так не вважаю. Я не казала нічого такого. Бути такою, як я, це неймовірно важко. Ми не маємо свободи вибору, як і еоли. На відміну від людей. Але, оскільки я не можу стати людиною, то моє завдання робити вампірами людей. Тих, хто достойний цього.

- Я достойний, ти вважаєш?

- Так. - Вона сказала це з викликом, мабуть, відчула іронічні нотки у попередньому запитанні. Дивно, але після цих слів і погляду у Дана відпало бажання іронізувати.

- Добре, а ти хоч спитала б у мене чи я цього хочу?

- Ні.

- Ясно. А ще кажеш, що у людей свобода вибору...

- Я знала твій вибір ще тоді. Я знала, що ти відповіси, якби я запитала. Вампіром не має права бути людина, яка хоче цього.

- Справді? Гм... Я й не думав. А чому?

- Такий закон.

Запанувала тиша. Вампірка про щось напружено думала.

- А як ви робите людей вампірами? П’єте кров, тільки не всю?

- Ми ніколи не випиваємо усієї крові. Її забагато.

- А від чого ж вони помирають?

- Від укусу.

- Отруєння?

- Щось таке. Я не знаю... А яка тобі взагалі різниця?

- Хотів би знати, що ти збиралась зробити зі мною.

- Просто вкусити. Це майже не боляче. - Вампірка якось несміливо посміхнулась.

Дан подивився на її зуби і засумнівався, що це не боляче. Проте сам не розумів навіщо став її розпитувати про це. У нього з’явився якийсь новий інтерес до цієї вампірки. Він подумав, що якщо поговорить з нею ще годину, то, чого-доброго, сам попроситься стати вампіром.

Глава 12 (украинский)

- Все ж я вдячний Еолін, хоч і не розумію навіщо вона це зробила... - При імені еолійки дівчина знову засичала. - Хай навіть я й приречений, але я знаю, що скоро в Академії почнеться таке, що й без твого Дому мені був би кінець.

- У тому то й справа, що ні. Я хотіла, щоб ти увійшов до Дому, бо хотіла, щоб ти був на боці переможців. Щоб ти був у безпеці.

-Я надаю перевагу боку переможених. В Академії ніхто не виграє, всі тільки програють. І хто найсильніше програє, той досягне найбільшого.

- Я бачу це. Бачу твоє ставлення... Може це й краще... Боюсь, що ти залишився б таким і після ініціації. Тоді б я картала себе решту життя. А воно в мене надто довге...

- То ти вже не хочеш робити з мене вампіра?

- Ні.

- Це добре. Про це ти хотіла поговорити. Чи ще про щось?

- Хотіла поговорити про Дім... Хотіла, щоб ти знав, хто у всьому винен.

Дан не знав, що сказати їй. Зрозуміло, якщо еолійка й винна у чомусь, то мимоволі. Він не відчував, що вона винна. Та й ніколи б не подумав про це, навіть якби вона справді нацькувала на нього Дім. Його дратувало і непокоїло лише одне - він не розумів причин цього всього.

Навіщо вампірці полювати за ним? Навіщо Еолін дала йому кулон? Для захисту? Але ж від Дому це не захистить. Тоді від чого цей захист? Виходить, що від цієї вампірки? Але він не відчував загрози для себе від цієї дівчини, що стояла перед ним. Звичайно, вона була Темна, вона належала до Проклятого Роду. Але ж вона не в змозі щось змінити. Їй не дано можливості обирати між Світлом і Темрявою. Вона народжена такою і помре такою. Проте він знав про випадки, коли вампіри хотіли позбутись Темряви, він навіть бачив це одного разу... Як би йому хотілось, щоб ця дівчина була світлою. Щоб він міг поговорити з нею, як людина з людиною.

- Навіщо тобі усе це? Навіщо ти робиш усе це?

- Тобі не зрозуміти...

- Я й не розумію. Ти Темна, мусиш жити в Темряві і ненавидіти усе світле, всіх людей. Нищити їх, як той тип, що нещодавно вбив дівчину під час Гри...

- Так! Ти нічого не розумієш! Ми не однакові! Ми буваємо різні, як і люди. Всі ми ненавидимо світ і людей. І я ненавиджу людей, мені подобається, коли вони страждають, я отримую насолоду від цього. А знаєш чому? Тому, що я сама страждаю, неймовірно страждаю. Наше життя - суцільні страждання. Ми сповнені ненависті, бо не можемо дивитись, як люди щасливо живуть...

- Не так вже й щасливо. Далеко не всі.

- У тому й справа! Вони, принаймні, мають вибір, вони можуть обрати щасливе життя, хай навіть збоку воно виглядатиме жалюгідним, і бути щасливими у цьому житті. А ми не можемо! Ми приречені бути такими, які ми є. Ти не можеш уявити як це - постійно страждати і не мати можливості зменшити ці страждання, ніхто не допоможе тобі, тобі ні з ким поговорити і ти можеш тільки мовчки мучитись, або виливати свою ненависть і біль на інших...

- Я не розумію. Про які страждання ти говориш?

- Біль. Про звичайну фізичну біль. Чим більше ми вбиваємо, тим слабшою вона стає, але й гіршою. Це вже не різка, жахлива біль, а тупа, нудотна, хвороблива. Чим слабкіша біль, тим гірше - тим нижче ти опускаєшся, тим більше Темрява поглинає тебе і ти втрачаєш себе... ти можеш отримати неймовірну могутність, але повністю втратити свободу. Ти вже не зможеш чинити чогось сам, тобі постійно здаватиметься, що за тебе це робить хтось інший. Або, що ти лише виконуєш чужі накази. Ти стаєш рабом. Ти не можеш уявити, як це жахливо для вампіра, коли він втрачає свободу - адже це те, заради чого у Прадавні Часи ми повстали проти Світла і були прокляті. Серед вампірів немає чаклунів, знаєш чому? Тому що вони - раби Темряви. Ми не користуємось Темною магією, бо заглиблюючись у неї, істота стає її часткою - як ті безликі тупі тварюки, що служать Темним Володарям. Всі ті орки, гобліни, тролі і безліч інших. Ми вампіри, ми найдосконаліша раса у цьому проклятому світі. Ми найрозумніші і наймогутніші, ми можемо все, але й плата страшна - наша кров проклята і ми мусимо пити чужу, щоб жити. А чужа кров - це муки, і не тільки фізичні, хоча головним чином саме так. Ми не просто Темні, ми Чорні, що значить - ми не витримуємо світла взагалі. Навіть у буквальному розумінні - ми гинемо від сонячного проміння і ми ніколи не зможемо стати світлими, якби й хотіли. Бо світло - це наша смерть. За кожен крок у світло доводиться розплачуватись неймовірною біллю і стражданнями у кінці яких смерть. За кожен крок до Темряви доводиться розплачуватись свободою і свідомістю. Але ми Темні, ми живемо у ній і нею. Ми її частина, хоч багато з нас ненавидять її так само, як і Світло. А найбільше ми ненавидимо інших прислужників Темряви, особливо людей, що служать їй... Тут, в Академії, ми намагаємося не показувати цього - така традиція. Але в інших місцях ми знищуємо їх, знущаємося над ними як тільки можемо. Хоча серед нас є ті, кому подобається бути рабами, але вони ніколи цього не скажуть. Ми Високі Роди, ми аристократи, і були такими з Прадавніх Часів, за чистотою крові з нами не посперечається жоден королівський дім Ери, навіть еолійський. Серед вампірів немає не високих - ми всі дворяни. Ми ніколи не були рабами, ми ніколи нікому не служили.

- Я не знав усього цього.

- Ти дуже багато чого не знаєш.

- Але ж дехто з вас обирає світло... я знаю...

- Обирає?! - вампірка аж скрикнула, її обличчя знову спалахнуло ненавистю. - Що обирає? Ти хоч знаєш, що їх чекає? Ти хоч знаєш, що для цього треба робити?

- Не пити кров.

- Так! Тоді ти будеш вільний від Темряви, не нестимеш її у душі... Так написано у якомусь трактаті, але то все дурниці. Ти перетворишся на жалюгідне створіння, що від болю не бачитиме світу, навіть якщо комусь і вдаватиметься підтримувати твоє життя. Така істота не буде схожа на живу, у неї не буде сил навіть щоб на ногах триматись, вона повільно помиратиме. У страшенних муках... Безліч хвороб, страждання... Вона не матиме сил навіть щоб думати... Такі є, але в Домах заборонено згадувати про них, вони - це сором Роду. І якщо ти бачив хоч одного, то розумієш чому... Навіть людина не піде на таке приниження, таке страждання невідомо заради чого. Це жалюгідно і жахливо! Ти не можеш уявити собі, що це таке! Ти хочеш, щоб я пішла на це? Ти хочеш, щоб я стала такою?

- Я не казав... - але Дан змовк, коли побачив вираз її обличчя. Це було лише на одну мить, йому здалось, що перед ним стоїть нещасна дівчинка, яка от-от заплаче, яка з біллю і надією дивиться на нього. Та за мить вона знову перетворилась на вампірку, що люто втупилась у нього. Її очі справді блищали, але то були сльози злоби... І все ж він відчув, яка вона насправді. Він зрозумів, що її сповнена ненависті і тіней душа прагне світла, чи хоча б спокою. І вона хоче, щоб він допоміг їй, хоч і сама не розуміє цього. Він відчув якийсь неймовірний жаль до неї, до цієї нещасної, сповненої болі і страждань дівчини. Йому хотілось допомогти їй, врятувати від темряви і болю. Йому хотілось обійняти її і втішити, хотілось, щоб вона відкрилась йому такою, якою була насправді.

Несвідомо він зробив кілька кроків уперед, щоб обійняти її. Цього разу вона не відступала назад, але не змогла приховати біль. Її обличчя скривилось, з вуст вирвався глухий стогін.

Вона відчувала неймовірну біль, як ще ніколи в житті, але їй було все одно, вона хотіла, щоб він підійшов і обійняв її, чого б це не коштувало. Вона навіть ладна була зробити крок назустріч, але не могла. Вона знала, що буде, якщо він торкнеться її, але не хотіла видавати себе, їй було байдуже, вона була ладна померти тут. Але біль видала її, дівчина не змогла приховати її.

Дан помітив це і отямився. Він відійшов назад. У нього навіть майнула думка віднести кулон до кімнати, йому не хтілось, щоб дівчина так страждала.

Вона відчула його думку, побачила, як він поглянув у бік кімнати.

- Кулон тут ні до чого... Він мало що змінив... Та раз ти взяв його, то вже не полишай... - глухо промовила вона.

- Ти ж сама казала, що не можеш і підійти до мене через кулон.

- Так. Але я й раніше не могла підійти... Підійти так, як би мені хотілося... А біль... Це навіть краще...

- Тобто?

- Ти не зрозумієш.

Дівчина прихилилась до стіни. Схоже, що вона втратила багато сил через необережні кроки Дана. Вона довго мовчала, а потім сказала, не підіймаючи голову:

- Ти думаєш, я не думала про це? Ти думаєш, я не спостерігала, ховаючись, за тією дівчинкою? І не я одна... Ти про неї говорив, ти, мабуть, бачив її, вона не особливо криється... Та в неї принаймні було заради чого піти на це... Вона мала мету, мала мрію... Проте її надії були марними - кому вона потрібна така? Тепер їй залишилось лише благати, аби смерть прийшла якнайшвидше. Я не хочу бути такою...

Дівчина знову змовкла. Потім стиха промовила:

- Кажуть, їхня найбільша мрія - побачити сонце... Для цього треба протриматись хоча б кілька років, тоді організм змінюється, зовні вони стають майже як люди... Помираючі люди... І тоді настане момент, коли вони в змозі витримати сонце... Воно не вбиває їх, хоч вони й не бачать його, бо втрачають свідомість від болю. Але з часом, дуже небагатьом, вдається побачити його, хоч на мить. І вони помирають щасливі.

Вампірка чомусь повільно відступила і розчинилась у темряві позаду себе. Дана це застало зненацька. Вона що, пішла? Але ні, він відчував її присутність. Вона десь поряд. Чому ж вона відійшла? Просто не хотіла, щоб він її бачив?

Минуло кілька хвилин і вона повернулась. В руці вона щось тримала.

- Я б хотіла, щоб ти взяв це, - вона простягла руку - там був невеликий перстень.

Дан хотів був взяти його з її руки, але коли наблизив свою, вона засичала і відсмикнула її. На її обличчі відбився біль, потім вина.

- Вибач, - промовила вона, - я не можу витримати.

Вона випустила перстень на його долоню згори. Дану здалось, що він обпік його руку холодом. Це був невеликий чорний перстень з чорним каменем у ньому. Раптом Дан подумав, що це ж річ Темряви, від Темних не можна брати дарунки - всі вони несуть її у собі. Ця тривога відобразилась на його обличчі і вампірка сказала:

- Не хвилюйся, він не завдасть тобі шкоди. Я прибрала з нього все, що могла. Можливо, ти відчуватимеш якусь неприємність, коли триматимеш його, але не більше. Не надягай його... Тобі нічого не буде, але його можуть помітити і... сам розумієш. Не тримай його надто близько до її кулона. А коли ти одягнеш її кулон... Мій перстень згорить... Він не витримає змагання...

- Навіщо він мені?

- Він захистить тебе від Дому. Справді захистить. Коли одягнеш її кулон, то сховай його подалі... Десь у своїй кімнаті. Він повинен діяти і тоді, якщо не згорить... Хоча не знаю.

- Навіщо ти це робиш?

- Я винна в тому, що Дім хоче знищити тебе... Хоч і мимоволі... І ще, я хочу щоб ти знав... Може не так боятимешся мене, може будеш кращої думки про мене... Я ще нікого не вбила.

- Тобто? А... а кров?

- До повноліття ми не зобов’язані здобувати її власноруч. Хоч більшість роблять це самі ще змалку. Мені залишилось півроку. Я прошу тебе тільки про одне... Я допомагатиму тобі, захищатиму тебе від Дому. Але тільки якщо знатиму... буду знати напевне, що ти мене не зрадиш...

- Ні, я не...

- Нікому не розкажеш про це. Ні світлим, ні темним. Це єдине, що я прошу, я думаю, що тобі не складно погодитись на це.

- Так, звичайно, я обіцяю.

Дівчина кивнула. Потім простягнула руку. Дан не зрозумів, що вона хоче.

- Що?

- Потисни мені руку. Цим ти скріпиш твоє слово. А я своє. Хоча я його й так ніколи не порушу.

- Але ж...

- Не зважай. Я готова...

Дану нічого не залишилось, як зробити це. Таке прохання світилось в її очах. Коли він торкнувся її руки, то майже нічого не відчув. Спочатку вона була холодна, як у мерця, але потім почала тепліти. Він відчув як вона тремтить і зрозумів, що дівчині дуже боляче. Він подивився на її обличчя. Вона зціпила зуби і уникала його погляду, аби він не побачив, що вона відчуває. Але вона вся тремтіла. Він швидко відпустив руку. І з жахом побачив, що вся його рука закривавлена. Це була її кров - те тепло, що він відчував. Переляканий він дістав носовик і витер свою руку. Дівчина й досі тремтіла. На її долоню було страшно глянути, здавалось, що звідти здерли шкіру.

Дівчина дістала носовичок пораненою рукою і тепер намагалась перев’язати рану однією рукою, допомагаючи якимись закляттями. Іншою, лівою, вона взагалі не могла рухати. Дан з жахом дивився на це, але не наважувався їй допомогти, йому не хотілось завдавати їй ще болю.

- Навіщо ти це зробила? Ти ж знала...

- Це було необхідно. Дякую тобі. Не бійся, моя кров тобі не зашкодить...

Нарешті їй вдалось так-сяк обгорнути долоню, щоб кров перестала капати на підлогу.

- Що в тебе з лівою рукою? Ти поранена?

- Не має значення... Просто, на відміну від декого, я й справді захищала тебе від Темряви.

З цими словами на устах вона глянула на нього і зникла в мороці. Звідти ще раз пролунав її голос:

- Мене звати Ніамах, - і запанувала мовчанка.

Дан зрозумів, що вона пішла. Він ще трохи постояв, але більше йому було нічого тут робити. Вона не повернеться. Зник навіть холод в коридорі. Залишились лише темні плями крові на підлозі.

Глава 13 (украинский)

Недільного ранку Ніамах встала раніше, ніж звичайно. Її кімната знаходилась в глибоких підземеллях. Ця маловідома частина замку була під повним контролем Дому. Кімната не була схожа на якийсь кам’яний льох. Витончені меблі з чорного дерева, різьблені панелі на стінах, всюди чорний шовк.

Ніамах підійшла до дзеркала. У кожному її русі відчувалась грація, незважаючи на повністю перев’язану ліву руку. Позаду неї відчинились двері великої шафи - сотні чорних платтів висіли там, сотні чорних чобіт, сотні блуз, сотні плащів... Здавалось, що вони всі однакові, але це було не так. Кожна річ відрізнялась від іншої хоча б маленькою деталлю.

Ніамах дивилась на вміст шафи крізь дзеркало. Через кілька хвилин звідти вилетіли обрані нею елементи одягу, і м’яко опустились на ліжко. Двері шафи зачинились. Натомість відсунувся засув вхідних дверей. Невдовзі пролунав нерішучий стукіт в двері.

- Увійди, - різко і зверхньо промовила Ніамах.

У кімнату беззвучно зайшла дівчинка. Вона була в одязі служниці, але мала дивний вигляд. Вона була дуже мало схожа на живу: синювата шкіра, замість очей темні ями. Хоч, можливо, то просто так падали тіні, адже голова була низько опущена.

Дівчинка стала мовчки одягати Ніамах. Одного разу вона невдало зачепила зламану руку і вампірка миттю вдарила її ліктем здорової руки по обличчю. Дівчинка впала на підлогу, але за хвилину вже продовжувала своє заняття. Все це відбувалось абсолютно беззвучно... Лише глухий звук від удару і шум падіння тіла вказував, що це не якесь видіння.

Коли Ніамах знову залишилась на самоті, вона підійшла до дзеркала ближче. Її обличчя майже торкалось його. Вона дивилась на свою смертельно бліду шкіру, глибокі тіні під очами. Її обличчя було абсолютно безвиразним, аж раптом вона усміхнулась, оголивши свої гострі різці. Проте це дуже віддалено нагадувало усмішку. Вона піднесла палець здорової руки, яка, проте, вся була вкрита засохлою кров’ю, до різця. Притисла його. Обличчя залишалось непорушним, коли по пальцю стала текти кров.

Ніамах злизала язиком власну кров, закрила уста і очі. Потім відкрила очі і сплюнула. Проклята кров не має смаку.



У вранішньому тумані від замку відділилась фігура в чорному. Дівчина йшла швидко, впевнено. Чорні поли плаща розвіювались за нею, хоч вітру не було. На її обличчі застиг насмішкувато-лютий вираз.

Вона вже увійшла на алею лісу, коли раптовий порив повітря зірвав каптур з її голови і розвіяв чорне волосся. Одним різким і впевненим рухом вона поправила волосся, але каптур вдруге одягати не стала.

Невдовзі попереду стала помітна ще одна фігура і Ніамах трохи уповільнила шлях. Маленька дівоча фігурка повільно плелась попереду у тумані. Вона ледве переставляла ноги. Не тому, що була слабкою, а через повну байдужість. Дівчинка була немов у трансі, хоча насправді цілком при свідомості.

Ніамах наздогнала дівчинку і стала йти за нею на деякій відстані. Паті відчула присутність когось, але їй було вже все одно. Вона навіть не обернулась.

Алея змінювалась, ставала більш запущеною. Потім Паті звернула кудись вбік. Щось керувало нею, вказувало куди йти. Ось вона вже й вийшла на те саме місце, де все сталось минулого разу.

Чоловік вже чекав її. Як і минулого разу, його обличчя не можна було розгледіти, але відчувалось, що там насмішка. Паті покірно підійшла до нього. Він підняв руку, щоб покласти на плече дівчинки, але рука завмерла на півдорозі.

Його обличчя повернулось, погляд був спрямований за Паті. З туману виринула чорна постать. Вона беззвучно наблизилась і зверхньо подивилась на чоловіка. Зловісна усмішка не зникала з її обличчя.

Чоловік опустив руку і відступив на крок від Паті. Назустріч Ніамах. Довго вони дивились один на одного. Обличчя чоловіка ставало виразнішим, навіть для Паті. Було зрозуміло, що Ніамах добре його бачить, попри могутню магію, що оточувала його. Насмішки в його погляді вже не було. Там було незадоволення.

До Паті повернулось відчуття реальності, вона немов прокинулась... Але, прокинувшись, потрапила у інший сон, не менш страшний. Вона впізнала вампірку, відчула її, і зрозуміла, що ця дівчина в чорному - це те жахливе нелюдське створіння, яке вона зустрічала вчора, біля кімнати Дана... Вона злякалась, хоча, здавалось, боятись більше не було чого. Вона знала, що тут щось не так... Її не повинно тут бути... Паті хотілось втекти, але вона не могла поворухнутись. І розуміла безглуздість спроби втечі.

Несподівано Ніамах вишкірила зуби й засичала. Чоловік ледь помітно здригнувся. Потім заговорив. Його потойбічний голос звучав рівно і байдуже, але щось у ньому видавало злість.

- Що вам потрібно? Ви повинні визнавати наші закони. Ми визнаємо ваші.

Ніамах стала повільно наближатись до чоловіка. Усмішка на її обличчі набула якось дивного грайливого відтінку, немов у дикої кішки, що бавиться зі своєю жертвою.

У вигляді чоловіка почало відчуватись напруження і хвилювання. Ніамах теж була напружена, хоча й рухалась легко і невимушено. Він продовжував говорити:

- Між нами й Домом ніколи не було протиріч, - він бачив, що дівчина не звертає на його слова ніякої уваги. Його голос змінився, тепер там відчувалась лють, - ви порушуєте всі правила. Це вам не минеться, цього вам навіть ваш Дім не пробачить. Ви не маєте ніякого права... Крім того, ви слабка, поранена, на що ви надієтесь?

Останні слова звучали з хвилюванням, було зрозуміло, що говорить він їх, швидше, щоб заспокоїти себе, ніж щоб налякати вампірку.

- Ну добре. Ми можемо домовитись, - продовжив він, коли побачив, що Ніамах не зупиняється. Але відразу ж кинувся на неї.

Його рухи були блискавичні. Стрибок був високий і довгий, жодна людина не змогла б так стрибнути. У польоті його руки створили магічний жест, але нічого не сталось. Лише повітря навколо вампірки сколихнулось, немов вона була міражем. Руки чоловіка ледь встигли торкнутись шиї вампірки, як вона опинилась зовсім з іншого боку. З нелюдською, звірячою спритністю її гострі зуби вгризлись в його шию. Здавалось, вона зараз почне рвати й шматувати його, немов тигр свою здобич. Але більше нічого не сталось. Все на мить завмерло. Потім вампірка відпустила чоловіка і він впав. Він намагався повзти, він ще був живий.

Ніамах дістала зі складок свого плаща чорний кинджал, інкрустований яскраво-білим і прозорим камінням. Одним рухом вона перевернула чоловіка і всадила йому ніж у серце. Принаймні в те місце, де воно мало бути у людини. Тіло завмерло. Туман, що вкривав обличчя чоловіка розплився. Тепер його було добре видно. Це було обличчя старої людини. Страшне, перекошене від ненависті обличчя. Мертве обличчя.

Дівчина довго стояла навколішки над тілом. Вона продовжувала тримати у руках руків’я кинджалу. Потім відсахнулась, похитуючись. Відійшла на кілька кроків, і знову впала навколішки. Здавалось, що від слабкості, ноги не тримали її. Вона закрила обличчя руками, і її тіло почало здригатись від сильного, але беззвучного, плачу.

Коли вона піднялась, на обличчі не було ніяких слідів сліз. Воно знову палало люттю і ненавистю. Ніамах рішуче підійшла до Паті. Дівчинка перелякано відсахнулась. Глухий звук від удару, і Паті опинилась на землі без свідомості.

Ніамах схопила її за комір і потягла кудись вглибину парку. Здавалось, що вампірка тягне за собою не людське тіло, а торбину з пухом. Але їй було боляче, це було помітно на обличчі. Її права рука теж була пошкоджена. І тепер рани на долоні, що тримала комір, відкрились. Мантія Паті вбирала краплини крові Ніамах.

Глава 14 (украинский)

Дан відчув, що вона з’явилась поблизу. Він стривожено підняв голову від паперів, над якими працював. Що їй потрібно? Він надіявся, що більше ніколи не побачить її. Але він так і не одягнув кулон еолійки, тому сам винен.

Він обережно піднявся і підійшов до дверей. Відкривати не поспішав. Нічого приховувати - він боявся. Відколи Темні перестали контролювати Те, Що Прийшло Ззовні, щодня зникають учні і викладачі... Іноді їх знаходять згодом. Точніше, їхні частини.

Все ж він відчинив, бо знав хто там.

Ніамах стояла на відстані кількох метрів від дверей. Вигляд у неї був жахливий. Таке враження, наче вона кілька тижнів нічого не їла. І весь цей час на неї цькували собак.

Останнім часом Дану рідко вдавалось бачити непоранених викладачів і магістрантів, але вигляд Ніамах лякав. Ліва рука безвольно звисала. На обличчі були шрами, як давні, так і зовсім свіжі. Її вишуканий одяг був пожмаканий і подертий, увесь заляпаний багряним брудом, про природу якого Данові думати не хотілось.

Дан чекав, доки вона щось скаже, але вона мовчала. Можливо, не знала, що сказати, а, може, просто не могла. Дан не знав, що робити. Їм не можна тут перебувати, її присутність скоро хтось відчує, вона надто ослаблена, щоб приховувати себе.

Раптом Ніамах різко повернула голову вбік. Було щось нелюдське у цьому русі. Вона немов принюхувалась. Дан не відчував нічиєї присутності, але про всяк випадок відступив до дверей своєї кімнати і приготувався до захисту.

Він ледь вловив краєм ока як Ніамах блискавично перемістилась в інший кінець коридору. Менш уважній людині здалось би, що вона просто зникла.

З-за повороту вийшла Еолін. Здавалось, вона пливе у повітрі, а не йде. Менш усього в цьому темному коридорі поруч з вампіркою він сподівався побачити її. Дан бачив, що і з Еолін не все гаразд. Вона мала якийсь хворий вигляд, кола під очима, взагалі була не схожа на еолійку.

За нею вже навіть він встежити не міг. Перш, ніж він устиг зрозуміти, що відбувається, Еолін зникла. Пролунали моторошне шипіння, пронизливий крик... Задрижали стіни, зі стелі посипався пил. Шум ударів змішувався зі спалахами, розібрати щось було неможливо. За кілька секунд все скінчилось і Дан пішов до невеликої площадки, що знаходилась у кінці коридору.

Обидві дівчини лежали на підлозі, одна біля одної. Здавалось, що тут бились два велетенські чудовиська, а не такі тендітні на вигляд створіння. Стіни й підлога були покурочені, каміння позалітало аж в сусідні коридори. Жодна людина не вижила б у цьому, але Ніамах поворухнулась.

Дан підійшов до неї. Дівчина посунула до нього руку. Там була картка. Він узяв її і схилився над вампіркою. Ледь розчув її шепотіння:

- Дурна... Вона не зрозуміла нічого...

До кімнати вбігли Атред і Ноел, за ними Лорінда. Дан віддав хлопцям картку і випровадив їх. Лорінда збиралась щось сказати, але він жестом наказав їй мовчати. Він обернувся назад до Ніамах:

- Я зробила вибір... - прохрипіла вона і змовкла. Дан якийсь час дивився на неї, потім різко піднявся.

- Що сталось? - грубо запитав він у Лорінди.

- Звір! Те, Що Прийшло Ззовні, воно вирвалось в основну частину Академії! - Лорінда ледь стримувала крик... - Я щойно бачила, як загін викладачів не зміг втримати оборону... Їх майже всіх вбито... Воно прорвалось до кімнат учнів...

Дан не дослухав її і без слів вибіг з приміщення. Спантеличена Лорінда якийсь час дивилась йому вслід, а потім побігла за ним.

Эпилог (украинский)

Дві постаті стояли на околиці лісу. Громіздкий старець з посохом і худорлява дівчинка.

- Ну що ж, Патриціє, далі ти дорогу знайдеш, - промовив грубий голос, чоловік розвернувся і зашкутильгав геть.

- Так, майстре Торос, - стиха відповіла дівчина.

Її погляд був прикутий до окутого туманом кладовища на галявині лісу. Повільно вона пішла уперед.

Дівчині було років сімнадцять, трималась вона трохи невпевнено. Сутулилась і ховала голову в плечі. П’ять років їй довелось чекати цього дня. Лише після закінчення Академії вона отримала дозвіл прийти сюди. Без труднощів вона знайшла потрібну алею. Біля кожного надгробку вона стояла беззвучно і непорушно кілька хвилин.

"Ноел Дансейні".

"Дан ІІІ".

"Флорія".

"Еолін Ліміельська".

"Ніамах д’Арту".

"Адатах".

"Атред Іст-Аргонд".

На останній надгробок вона лише на хвилинку глянула і розвернулась, щоб іти. Але щось змусило її обернутись. "Іст-Аргонд"... Щось знайоме... Вона згадала, обернулась і вибігла з кладовища. Тільки одна з цих могил була порожньою, і вона зрозуміла яка.

За кілька хвилин молода вершниця на коні виїхала за масивні ворота Академії. Вона вже не зможе сюди повернутись, але це був її вибір. З маленькою торбиною за плечима, де вмістились усі її пожитки, вона спрямувала коня на шлях до порту. На її обличчі сяяла радість.

Третя.

Глава 1 (русский)

Действие происходит после поединка двоих старшекурсниц (Ниамах, Эолин), которые чуть не убили друг друга. Остальные персонажи: Дан - старшекурсник и друг главных героев (ему около 20 лет), Атред и Ноэл - первокурсники, Пати - их одноклассница и сестра Ноэла, упоминаются Флория и Карина - другие первокурсницы (все - 11-14 лет).

***

Дан посмотрел на магическую карточку, которую протянула Ниамах, и все понял. Как это ужасно - повсюду страх и боль. Она платит собственными страданиями, чтобы сделать больно другой, и при этом, ценой еще больших страданий, спасает ту, на кого бы ей наплевать. Зная наперед, что конец для всех один. Он отдал карточку Атреду и устало сказал:

- Пати.

«По крайне мере, здесь не будет этих двоих, они ему только мешают», - подумал Дан. В глубине сознания он чувствовал, что должен найти ее сам, но сейчас перед ним были другие - они лежали на полу, истекая кровью. Он понимал, что Атред с Ноэлом могут не справиться, - кто знает, где она, - но у него не было времени ее искать. Осталось слишком мало.

Атред с Ноэлом бежали по лестнице. Атреду казалось, что карточка горит в его руке. Все предыдущие события происходили как во сне. Они оба были словно под наркозом все эти дни с момента исчезновения Пати. Они почти забыли о ней, что-то мешало им думать о ней, она медленно исчезала с их памяти. Что это за волшебство? Полусон, который не смогла развеять даже эта ужасная стычка. Две окровавленные девушки на полу казались лишь тенями, как и Дан. Только карточка, которую он дал Атреду, пробилась сквозь эту мглу. Как нож рассекли сознание воспоминания, и парни уже мчались коридорами - Ноэл очнулся тоже.

На карточке был план какой-то части замка, там они никогда не были. Карточка указывала путь - изображение приближалось, если они приближались, и отдалялось, если они шли не в том направлении. Они найдут ее, но не будет ли уже поздно? На карточке ярко-красным огнем горела точка. Это и была Пати, Атред даже чувствовал ее присутствие там, в карточке. Будто запах волос или одежды. Этот цвет был зловещим, оба понимали, что нужно спешить.

Они сбежали на первый этаж, потом в подвал. Темный, неосвещенный коридор - сейчас некому менять погасшие факелы, но блеклые отблески стен и свет от карточки не дают сбиться. Это уже где-то дальше классов алхимии. Впереди еще одна лестница. Им нужно спуститься вниз, ниже подвала. Уже нет сил бежать, ноги подкашиваются, но нужно. Ниже и ниже, будто на самое дно скалы замка. По сторонам от лестницы появляются разные темные двери, но им не туда. У Атреда мелькнула мысль, что это магический коридор, или сменный - в реальном пространстве замка может и не быть такого глубокого помещения. Им казалось, что они спускаются вечность.

Наконец изображение на карточке приближается, и они сворачивают в какой-то проход. Снова длинный коридор, потом галерея. Только ровный ряд колонн указывает им путь, а за колоннами какие-то темные залы, в паутине и пыли. Атреду было даже страшно представить, что там могло быть. Галерея не ровная, она плавно сворачивает то в одну, то в другую сторону, а они бегут этим волнистым туннелем. Галерея оканчивается залой с каменными сооружениями внутри. Будто древние руины среди поляны в лесу. Только вместо леса - каменные стены, а вместо неба - жуткая темень сверху. Как высоко к потолку? Есть ли он там вообще?

Среди руин небольшое круглое сооружение с каменной плитой на ней. Огонь на карточке под ней. Атред и Ноэл подходят ближе. Эта плита такая тяжелая, им не удается ее сдвинуть. Пати там, под ней. Но как она там поместилась? Каменный круг почти не поднимается над землей. От внезапной догадки Атреду становится страшно. Это колодец, а колодцы в Академии бывают такой глубины, что... лучше не думать об этом. Сначала нужно оттащить плиту.


Дни проходят за днями, и Пати уже давно потеряла чувство времени. Сколько дней она здесь без какой-либо еды? Неделю? Две? Воды хватает и она чувствует, что не умрет еще долго. Даже без еды. Что-то поддерживает ее существование. Но стоит ли оно того? Хотя даже это место кажется ей прекрасным после всего, что она видела. Кто-то спас ее и бросил сюда. Зачем? С ней что-то сделают? Она знала, что нет. Она нужна кому-то, и из-за этого ее спасли. От Тьмы ее спасла другая Тьма. Кому она нужна? Ей хотелось, чтобы...

Какой-то шум послышался наверху. В этой неимоверной тишине у нее крайне обострились чувства. Она заставила повернуться свое обессилевшее тело на каменном выступе, где лежала. Он холодный и мокрый, а внизу ледяная вода. Важно не упасть туда - выбраться оттуда, во второй раз, она уже не сможет. Пати направила взгляд вверх, где очень высоко был единственный выход отсюда. Кто-то пришел спасти ее? Или это снова Она? Но Пати не чувствовала Ее присутствия уже давно. Она всегда приходила беззвучно и пребывала там, наверху. Иногда Она отодвигала плиту, и Пати испытывала на себе Ее взор, хотя никого не видела - наверху было так же темно, как и здесь. Взгляд Ее был холодным как лед, пронизывал ее насквозь, но страха она не чувствовала, вряд ли она сможет испытать его еще когда-либо. Она уже давно не приходила. Это кто-то другой.

Послышался скрежет плиты. Он был совсем иным, будто плита стала в десять раз тяжелее, и для ее передвижения были нужны неимоверные усилия. Она же сдвигала ее легко. Пати увидела свет - блеклый, еле заметный полумесяц. Потом плиту отодвинули полностью, и на неясном фоне появилась человеческая фигура. Пати услышала приглушенный голос Ноэла.


- Она там, - сказал Ноэл.

- Там очень глубоко, нам ее не достать...

- Нужно найти веревку, - Ноэл сейчас был намного энергичнее, чем всегда.

Они огляделись вокруг. Неподалеку от них, возле одной из каменных плит лежала прочная веревка.

- Ее здесь не было, когда мы зашли, - нерешительно начал Атред.

- Ну и что? У нас нет выбора.

Ноэл закрепил веревку и сбросил другой конец вниз. Прошло немало времени, пока они услышали всплеск воды.

- Глубоко, - сказал Атред.

- По крайней мере, веревка достает.

Атред собирался лезть, он уже привык, что всегда впереди, но Ноэл бесцеремонно его оттолкнул и сам полез в темную яму. Раньше Атред не замечал, чтобы Ноэл так переживал из-за сестры. Правда, раньше она не попадала в такую ситуацию.

У Ноэла быстро занемели руки, но он упрямо опускался дальше. Он потерял чувство времени и расстояния, когда его нога коснулась воды. Всюду была такая темень, что его глаза не могли ничего рассмотреть. Ему вдруг стало не по себе, и он пожалел, что не дал Атреду лезть сюда. Но в том, что случилось с сестрой, он считал виноватым только себя.

Он молча рассматривал тьму, которая окружала его, и не решался сказать и слова. Вскоре он увидел или, скорее, почувствовал движение сбоку, где-то в стене. Оттуда прозвучал еле слышный голос:

- Ноэл?

Ему сразу стало легче. Все напряжение последних недель, весь страх, куда-то исчезли. Одновременно его глаза начали привыкать к темноте (или темнота отступала), и он уже мог различить фигуру сестры, которая лежала в небольшом углублении в стене, на месте выпавшего камня кладки.

- Да, это я.

Он добрался до нее и обвязал ее концом веревки. Потом дважды дернул, чтобы Атред понял, что пора их вытягивать.

Когда Пати оказалась на свете, они ее еле узнали. У нее не было сил даже говорить, не то чтобы стоять на ногах. Но она была живой. Хотя безразличие и боль в ее глазах пугали их даже после всего того, что они навидались за последнее время.

- Куда мы ее отнесем? - спросил Атред.

- В твою комнату... Хотя, нужно чтобы кто-то постоянно был с ней, там слишком тесно, мы не сможем за ней присматривать. А оно уже может заходить даже в некоторые комнаты, если там еще кто-то есть, кроме хозяина. Комната тогда теряет часть своей защитной силы. Хотя твоя - одна из наиболее защищенных. Но она слишком тесна.

- Должны же быть места, которые хоть немного охраняются... Может, в больницу?

- Госпиталь уже давно превратился в морг, там не место для Пати. Оно почти не затрагивало некоторые гостиные...

- Но нашу разгромило, там сейчас более опасно, чем в коридорах четвертого этажа или в подвале.

- Ты забыл, какая у нас гостиная? Ее давно собирались перестроить, потому что она никуда не годилась. Но не успели. Кроме нашей, оно нападало только на гостиную алхимиков, среди которых много слуг Тьмы. Остальные гостиные более-менее безопасны.

- В какую же мы ее занесем? Всюду тройные защитные заклятия, которые никого постороннего не впускают.

- В ее собственную. Мы уже раз там были.

- В девчачью?

- Да. Мы же тоже с отделения волшебников. Думаю, что нарушения таких мелких правил, в последнее время, мало кого волнует.

- Мы сможем туда попасть, только если нам разрешат другие девчонки.

- Надеюсь, они еще остаются людьми.

Путь наверх был почему-то намного короче, чем вниз. Вскоре они уже шли Горчичным Коридором, который был завален строительными материалами вперемешку со всяким хламом. Некоторые стены были полуразрушены, после недавнего визита его. Перед дверьми в девчачью гостиную они нерешительно остановились. Массивные двери были замкнуты и, без сомнения, изнутри перекрыты большими задвижками. Это не считая магических защит.

Ноэл первый очнулся и постучал. Долго никто не отвечал, но, наконец, в двери отодвинулось небольшое оконце, откуда на них посмотрела женщина. Это была, кажется, преподавательница наргардского языка. Атред как-то видел ее вместе с Флорией. Она выглядела очень изможденной и испуганной. Видеть преподавателя, пусть и не мага, в таком состоянии было жутко.

- Что вам нужно? - уставшим голосом спросила она.

- Нам нужно спрятаться. Моя сестра в плохом состоянии, ей нужна помощь.

- Что с ней? - в тоне преподавательницы послышались истерические нотки. - Мы не можем впустить ее в таком виде! И, вообще, вам сюда вход запрещен. - Последние слова она сказала уже не так твердо. Преподавателям тоже воспрещался вход в ученические гостиные без крайней нужды.

- Она истощена, впустите нас, нам нужна защита.

- Нам тоже нужна защита. Откуда мы знаем, что с ней? Вдруг Тьма находится в ней?
- Нет. Она просто провела без еды несколько недель на дне глубокого колодца. Ее там закрыли...

- То, что ты говоришь, не имеет значения - ведь мы не можем проверить твои слова. Все, что я вижу - это раненую или больную девочку, которая может нести в себе Тьму. Мы не можем ее впустить...

- Почему?! Нам нужна помощь! Кто вы такие, чтобы приговаривать ее к смерти?! Она волшебница и имеет право находится в своей гостиной! - закричал Ноэл, он не мог больше выдержать.

Его слова испугали преподавательницу, и та отшатнулась:

- Тише! Не привлекай внимания...

Но то, что случилось потом, испугало ее еще больше. Ребята услышали, как массивные задвижки с другой стороны дверей отодвигаются. Двери начали открываться сами собой. Преподавательница закрыла оконце и отбежала назад. Она ничего не сказала, но была испугана до предела. Похоже, что давние заклинания не потеряли силу - любой ученик может попасть в свою гостиную. И ничто этому не помешает. Это поняла и преподавательница возле дверей и несколько других, что выбежали из комнат на шум. Поэтому они молча разрешили им зайти. И, когда двери закрылись, начали снова накладывать свои личные защитные заклинания и баррикадировать вход. Гостиная впустила не только Пати, она впустила и парней.

В гостиную возвратились ученицы, которые убежали в свои комнаты из-за шума. Атред увидел и несколько мальчиков. Сюда должны были впускать всех, у кого не было хоть какого-то убежища.

Преподаватели уже ничего не сделают. Магия гостиных такова, что взрослые практически теряют здесь свою силу. Именно из-за этого Тьма и не может попасть сюда. Оно явно взрослое.

- Это очень опасно - впускать сюда раненых, - сказала одна преподавательница.

- Но гостиная сама ее впустила. Двери не пропустят того, кто представляет угрозу. Даже если это ученица этого отделения, - возразила вторая.

- Считалось, что и Академия не пропустит того, что представляет угрозу...

- Академия слишком древняя и сложная, неизвестно кто ее построил, внутри нее полно всего... Гостиные же были достроены недавно и, без сомнения, светлыми магами.

- В любом случае, решать будут ученицы.

Преподавательницы повернулись к девочкам. Часть смотрела на Пати со страхом, часть с сочувствием. Пати всегда помогала им, давала списывать и любила с ними поговорить. Но если ее захватила Тьма? Тогда это уже не Пати...

Они знали, что если отнесутся к ней враждебно, то гостиная заставит ее покинуть помещение. Не нужно ничего говорить, достаточно только подумать, почувствовать.

- Вы выбросите ее туда, в пасть Чудовища? - прозвучал крик из группки девочек.

Атред был шокирован - он узнал голос. Девочка вышла вперед. Это была Карина, которую он долго считал врагом. Она часто издевалась над застенчивой Флорией.

Карина была с другого отделения и не могла влиять на что-то, но ее слова... Преподаватели поняли - желают они того или нет, но Пати останется здесь.

- Вы можете разместиться в ее комнате, но там слишком тесно, поэтому лучше размещайтесь в самой гостиной. - Сказала одна из старых преподавательниц, наверное, главная здесь. - Мы дадим вам тот угол. Там есть диван, кресла - все необходимое. Только просим вас не покидать это место и не ходить в другие части гостиной без надобности. Вы должны понять, что можете нести опасность.

Атред и Ноэл ее не слушали. Это все не имело значения, они готовы были положить Пати и на полу. Главное, что теперь они под защитой гостиной. Какой бы слабой и непродолжительной эта защита не была.

Глава 2 (русский)

Тремя месяцами ранее…

Все первые дни учебы Пати внимательно записывала каждую лекцию, как больше никто в их группе. Даже Атред, что уж говорить о Ноэле, косо смотрел на ее длиннющие конспекты. Кроме того, она много выписывала из книг, которые брала в библиотеке. Только находилась свободная минутка - она бежала в библиотеку.

Пати уже давно определила сферу своих интересов: эолийская магия и эолы вообще. Их культура, история, обычаи и т.д. В библиотеке было немного книг об эолах, а об эолийской магии - вообще ничего. Пати старательно выписала то, что нашла в отдельный список, но брать в руки побоялась. Знала, что тогда не сможет оторваться. Хорошего понемногу. Она решила, что сперва нужно изучить теорию магии вообще, и лишь потом браться за эолов.

Как ни удивительно, на курсе были ученики, которые знали больше. Пати это удивляло и злило. Особенно Эмбла - девушка с отделения алхимии. На каждой лекции, на любой вопрос преподавателя, ее худющая рука появлялась в воздухе. Ноэл постоянно убеждал Атреда, что Пати самая тонкая в мире, но, когда увидел Эмблу, был вынужден признать свою ошибку. Насмешки Ноэла над Эмблой льстили Пати, но ей хотелось, чтобы Эбла уступала ей не внешностью, а интеллектом.

В четверг после занятий Пати решила подняться в Комнату Успеваемости. Она чувствовала, что является одной из лучших, хотя баллов пока ставили немного. И желала быть лучшей, желала победить в ежегодном первенстве. Поэтому решила посмотреть сколько у нее баллов, потому что уже сбилась со счета. И главное – сколько баллов у ее соперников.

Комната Успеваемости находилась на третьем этаже. Попасть туда можно было, спустившись с вестибюля по боковой лестнице.

Пати зашла в комнату и осмотрелась. В центре комнаты стоял пьедестал со статуей основателя Академии - уменьшенная копия пьедестала, расположенного в одной из аллей Внешнего парка. Все стены комнаты были заняты длинными списками учеников и преподавателей. Между панелями висели гербы.

Она увлеченно рассматривала панели со списками. Ей казалось, что это будет ее любимое место в замке. Часть рейтингов касалась преподавателей и магистров, но большинство - учеников. Главный рейтингом была "Лучшая успеваемость", а именно раздел "Лучший ученик Академии". Пати подошла к нему и стала искать табличку со своим именем. По мере опускания взгляда, лицо девушки становилось все более хмурым. Свое имя она нашла только на 81 месте из 214 учеников, что были в списке. Она чувствовала себя оскорбленной. Думала, что попадает хотя бы в двадцатку.

Рядом висел рейтинг "Лучший ученик курса", здесь у Пати было пятое место и шанс побороться за победу. Она тщательно переписала своих соперниц:

1. Эмбла (алхимики) - 47 баллов
2. Невий (книжники) - 31 балл
3. Лора (волшебники) - 24 балла
4. Карина (чародеи) - 19 баллов
5. Пати (волшебники) - 18 баллов
6. Лоран (волшебники) - 14 баллов
7. Петер (волшебники) - 12 баллов
8. Сафиа (чародеи) - 11 баллов
9. Милон (алхимики) - 9 баллов
10. Нитетис (алхимики) - 9 баллов

В комнате было еще много других рейтингов, но она решила посмотреть их в другой раз. Сейчас ей нужно было спешить в библиотеку. К этому ее толкала "страшная" мысль, что ее соперники уже там.

Пати направилась к выходу из комнаты, но на пороге столкнулась с Даном. Она сдержанно поздоровалась, а Дан смерил ее холодным взглядом.

Казалось бы, они с Флорией так похожи, - думал он, - худенькие первокурсницы, которые всего боятся - от преподавателей до страшных сказок об Академии. Но между ними лежала огромная пропасть. Пати была совершенно чуждая ему, он смотрел на нее как на совершенно постороннего человека, несмотря на встречи клана в Соколиной Башне. Он никогда ничего ей не доверил бы, да и не стал бы пытаться понять ее. В чем между ними разница?

Между Флорией и Лориндой было много общего, хотя они и ненавидели друг друга. Пати же была совсем другая, хотя и дружила с Флорией. Дану Пати казалась сухой отличницей, с которой не о чем поговорить, которая не способна чувствовать, а лишь мыслить. Вполне понятно, что она здесь делает - смотрит, какая у нее успеваемость, какое место она занимает в рейтинге. Его лично это никогда не интересовало, и он был уверен, что и Флория, и Лоринда тоже здесь не бывали.

Сегодня он пришел посмотреть насколько низкие оценки у Лоринды. Раньше она была круглой отличницей, но после того, как стала работать на него, кажется, совершенно забросила учебу. Это ничего не меняло, ее успеваемость никогда его не интересовала, но все же... Ему не хотелось видеть, что ей становится хуже из-за него.

- Как дела? - прохладно спросил он у Пати.

- Нормально, - нерешительно ответила она.

Он увидел в ее глазах колебание и понял, чем обусловлено ее отношение к нему, некоторый страх. Она смотрела на него, как на человека с более высоким статусом, почти преподавателя. Она не решалась говорить с ним о том, о чем говорит со своими друзьями.

Его удивило это открытие и одновременно неприятно поразило. Он не понимал, почему неприятно, ведь ему нравилось быть хозяином, иметь слуг... Но он хотел иметь верных, слуг по их воле. Пати никогда не стала бы служить ему добровольно. Она слишком гордая. Ну и не нужно. Для его клана хватит двоих-троих человек. Больше будет опасно - могут раскрыть, ведь он еще недостаточно сильный, чтобы скрывать это хорошо.

Они с Пати разошлись, не обмолвившись больше ни словом. Дан сразу подошел к стене, где были оценки. У Лоринды не было еще ни одной. Это говорило о том, что она и самом деле забросила учебу, но насколько, он определить не мог. Хотя она не имела плюсовых баллов, минусовых тоже не было.


Занятия по искусству проводились во внутреннем дворе замка, ближе к задней стене. Двор был очень большой - несколько миль в длину. Пати раньше не была на той стороне замка, интересно, что там? Насколько Пати знала, кроме больницы, которая была в парке, там еще находилось отделение целителей - их комнаты и классы. В самом дальнем конце двора, за парком, находился храм и отделение богословов. У них было отдельное помещение, они жили не в замке.

Как рассказывали Патины одногрупницы, у каждого искусства был свой класс или мастерская. Студия живописцев была очень красива – она располагалсь на берегу пруда, среди деревьев. Это было небольшое одноэтажное строение. Занятия по искусству - единственное место, где ученики все курсов учатся вместе.

Сейчас была большая перемена и у Пати было немного времени. Она решила пройти к студии не двором, а галереей и коридорами замка.

Здесь почему-то никого не было. После начала учебы коридоры замка заполонила толпа очень шумных учеников. Их было полным-полно в вестибюле, на Ученической Лестнице, да и в других местах Академии. Но коридоры на первом этаже, обитые темно-синими и черными панелями, где сейчас шла Пати, были совершенно пустыми. Видимо, все ученики ходят в студию через двор.

Пати повернула в один из проходов и замерла. Навстречу ей, откуда-то сбоку, появилось привидение. Пати еще их не видела, но знала, что здесь их должно быть много. Она немного испугалась, точнее, ей стало не по себе. Пугаться особо было нечего - на улице был ясный день, да и в коридорах не так уж темно - выход к галерее совсем недалеко. Но привидение было очень странное.

Все черное, только лицо белое. Оно было в каком-то плаще с капюшоном, висело в воздухе. Пати ясно это видела. Оно не было прозрачным, хотя она думала, что все привидения должны быть прозрачными. Только сквозь полы его плаща внизу немного просматривался пол. При появлении привидения подул ледяной.

Пати подумала, не стоит ли сказать чего, но решила, что не нужно. Да и не смогла бы она ничего вымолвить. Привидение не двигалось, и Пати начала бояться по-настоящему.

Вместо глаз, рта, ноздрей, в его белом лице были черные дыры, хотя на череп оно не было похоже. Пати не могла определить смотрит привидение на нее или нет.

Она уже собиралась развернуться и убежать отсюда, когда привидение медленно развернулось и исчезло во тьме одного из боковых коридоров. Только тогда Пати поняла, что она не видела его лица потому, что это было не лицо, а маска. Белая маска с вырезами для глаз, которых не было видно. И еще письмена. В последний момент она рассмотрела еле заметные знаки, которые покрывали плащ, чрезвычайно темный. Он был настолько темный, что казалось, будто там пустота, какая-то ужасная дыра в реальном пространстве.

Когда привидение исчезло, Пати побежала и остановилась только тогда, когда выбежала из коридоров и галереи во двор. Она была порядком напугана, хотя и пыталась себя успокоить. Это было непросто. Но когда Пати попала во двор - зеленый сад, тонущий в лучах солнца; услышала пение птиц и голоса учеников, все увиденное показалось ей плохим сном, и она постаралась побыстрее его забыть. Спросит позднее об этом у кого-нибудь из преподавателей, или у Дана с Лориндой.


****

Теперь, кажется, понятно, что прототипом Пати была Гермиона, хотя и немного измененная. Новые персонажи: эолы - нечеловеческая бессмертная раса, высокие, с золотистыми или серебристыми волосами, и такими же глазами; Лоринда - отделение чародеев, 5 курс, 17 лет, знакомая Дана, которую он заставил служить ему с помощью специальных заклинаний, хотя она делала бы это и добровольно.

Глава 3 (русский)

Пати зашла в мастерскую. Она очень обрадовалась, увидев здесь Лоринду. Значит, та тоже избрала живопись на первом курсе. Это было просто прекрасно. Лоринда сидела за мольбертом и что-то сосредоточенно изучала на столике перед ней. Там лежала только старая книга.

Со своего опыта Пати знала, что художники не любят, когда смотрят на их неоконченные картины или на их работу над картиной. Поэтому не решилась подойти к Лоринде.

Здесь было много учеников, кое-кто был знаком Пати. Некоторые уже над чем-то работали, хотя урок еще не начался. Ей нравилась атмосфера этого места, так сильно отличающаяся от атмосферы на остальных уроках. Когда занятие началось, Пати убедилась, что и во время него совсем не так, как на других занятиях. Здесь не запрещалось шуметь, говорить. Можно было ходить куда хочешь - подойти к кому-то из знакомых и посмотреть на его работу, например. Можно было ничего не делать, преподаватель ничего бы не сказал. Искусство - это не та вещь, к которой нужно принуждать.

Мастер был молодой, не имел ни бороды, ни усов, в отличие от большинства преподавателей в Академии. Волосы мастера были черными, ни одной седой волосинки. Но он был грустным и хмурым.

Сначала мастер рассказал им об основных приемах композиции для первокурсников, предложил нарисовать что-нибудь из нескольких предметов, при этом правильно разместив их на листе. Потом рассказал более сложные вещи для старшекурсников: особенности построения правильной перспективы (в том числе обратной), организация центра картины, передача глубины и т.д.

После объяснения преподаватель подходил к каждому ученику и разговаривал с ним. Исправлял ошибки, что-то объяснял. Так Пати нравилось работать более всего - когда с каждым говорили отдельно. А то она иногда стыдилась спросить что-нибудь при всех.

Тем временем солнце зашло за тучи.

К Пати преподаватель так и не подошел, хотя она уже подготовила кучу вопросов. Прошло около половины урока, когда в комнату мастерской быстро вошел другой преподаватель. Это был тот, который обычно делал объявления в обеденной зале. Вид у него был очень взволнованный. Он приблизился к преподавателю живописи и что-то тихо ему сказал. О чем они говорили слышно не было. На лице их преподавателя, мастера Фраорта, тоже отразилась тревога, и он сказал:

- На сегодня урок окончен. Вам надо срочно вернуться в ваши гостиные. Там вам объяснят что к чему. Это касается первокурсников и второкурсников, но, я думаю, это следует сделать и старшекурсникам.

- Вы будете пребывать в гостиных недолго, - глухо сказал второй преподаватель. - Пока мы не узнаем, что случилось. Прошу вас, идите за мной, я вас проведу.

Пати сложила мольберт и забрала с собой недорисованный набросок. Она чувствовала тревогу в голосах преподавателей, и это ее очень беспокоило. Конечно, она знала, что разные опасные вещи в Академии не редкость, знала, что что-то подобное должно случиться. Но не так же быстро - не на пятый день учебы! Да еще на таком прекрасном уроке.

Ей снова пришел на ум тот призрак, и стало не по себе. Может это связано? Ну нет, не может быть. Она совсем не хотела во что-то ввязываться.

По гостиным их разводили преподаватели, а не слуги. Это тревожило Пати еще больше, потому что становилось ясно, что слуги не смогут защитить от существующей опасности. Гостиная же была похожа на улей - все спорили, перебивали друг друга, но никто не знал, что случилось.

Одна из девочек утверждала, что кого-то из учеников убили, вторая - что на волю вырвался какой-то подопытный зверь или дух, и тому подобное. Вполне в духе легенд об Академии.

Наконец в гостиную зашел мастер Торос в сопровождении еще нескольких преподавателей, и все стихло. Пати знала, что Торос - руководитель отделения волшебников, а также занимается "работой с учениками" всех отделений и курсов.

Ученицы внимательно смотрели на него, но он не спешил что-то говорить, а внимательно рассматривал их лица. Будто кто-то из них был виноват в произошедшем. На самом деле он проверял все ли присутствуют.

Затем мастер Торос сказал:

- Мне не хочется говорить вам об этом, но в школе произошло одно очень неприятное происшествие. А поскольку этому предшествовали не менее зловещие события, то ситуация стала очень опасной. Мы были вынуждены ввести дополнительные меры безопасности, чего в школе не было уже давно. - Голос Тороса был серьезен и, одновременно, безразличен. Будто он думал совсем о другом. - Мы решили, что к понедельнику никто из вас, особенно первый и второй курс, не будет оставлять ваших гостиных и комнат. Другие курсы могут делать это, но только с разрешения преподавателей. В столовую вас будут сопровождать преподаватели или старшекурсники. Когда мы определим, что случилось и насколько велика опасность, мы пересмотрим эти ограничения. Хотя они могут быть, наоборот, усилены. Есть вопросы?

Все молчали, и мастер Торос уже собирался идти, когда одна старшекурсница нерешительно спросила:

- А что случилось? - её голос дрожал, но не из-за страха перед какой-то опасностью, а только из-за мастера. Все почувствовали облегчение - больше никто не решился это спросить, хотя все хотели знать.

Торос остановился, его отстраненное лицо на миг повернулось к ученицам:

- Ах да. Извините, забыл самое главное. Исчезла эолийка.

По комнате, несмотря на присутствие Тороса, прокатился шепот.

- Мы не знаем точно, что с ней случилось, - продолжал мастер. - Возможно, она просто заблудилась в коридорах, возможно, что-то еще. На всякий случай, мы ввели эти ограничения... Учитывая прошлые события. Думаю, большинство из вас знает, что летом погибла одна наша преподавательница. Мы не думаем, что это чем-то связано, но не должны отбрасывать и такую версию. Особенно не волнуйтесь, но и не теряйте бдительности. До встречи, - с этими словами мастер Торос вышел.

Один из сопровождающих его преподавателей добавил:

- Мы наложили дополнительные заклятия на выход из вашей и других гостиных. Вы не сможете оставить их без разрешения. Это, чтобы вы знали.

Когда он вышел, все встревожено загомонили. Поскольку никто ничего пока не знал, а у Пати почему-то разболелась голова, она пошла в свою комнату, чтобы не мешал шум. Позже информации наверняка станет больше - закрытые двери не преграда для учеников. Тогда она и послушает версии, а пока это только пустые разговоры.

Глава 4 (русский)

Все происходило, как и говорил мастер Торос. Ученикам не разрешалось покидать гостиные, в столовую их сопровождали преподаватели. Которые тщательно следили, чтобы никто не "отстал" и не "потерялся". За завтраком и обедом много не говорилось. В других отделениях тоже никто ничего не знал.

Пати лишь услышала от Флории, что Эолин (эолийка из её группы, единственная, которая учится вместе с людьми) не было вчера на втором уроке, и это ее пугает. Хоть бы оказалось, что это не Эолин исчезла. Флория неохотно говорила с Пати. Было заметно, что она озабочена чем-то другим и имеет нездоровый вид.

На отсутствие Эолин обратили внимание все её одногрупницы, и новость быстро облетела Академию. Но вечером в субботу мастер Торос попросил не распространять глупых слухов и сказал, что Эолин жива и здорова, а исчезла совсем другая, "которую вы не знаете, так что не суйте нос не в свои дела".

Пати договорилась с Атредом и Ноэлом, что они придут к ней в гостиную в воскресенье утром. Ноэл был убежден, что девчачья гостиная была одним из наихудших мест в Академии. Но он согласился, что лучше встретится там, чем в гостиной мальчиков. Можно было бы встретиться и в личной комнате кого-то из них, но комната Атреда была слишком тесной, комната Ноэла уже была завалена доверху каким-то хламом, а Пати в своей не разрешит. Она туда никого не пускает. Поэтому оставался единственный вариант - девчачья гостиная волшебников.

В воскресенье утром, после завтрака, Атред и Ноэл, как и обещали, появились в той гостиной. Если бы не Пати, они бы не выдержали и дезертировали. Потому что из-за веселого шума голосов девушек, их звонкого смеха, парням стало не по себе. Если бы еще этих девочек было не так много, если бы они перестали постоянно на них поглядывать и перешептываться, то еще можно было бы терпеть. Пати понимала, как они себя чувствуют, и уверенно начала разговор, чтобы их отвлечь.

Атред видел, что здесь девочки совсем не такие, как на занятиях. Когда их так много, то их наглость умножается на их количество. Они словно добавляют друг другу смелости.

Но парням не пришлось долго мучиться. Только они начали говорить, как в гостиной появилась Лоринда. Она заметила их и подошла:

- Очень хорошо, что вы все вместе. Меня прислал Дан, он хотел с вами поговорить. Вы знаете о чем. Вчера мы не смогли бы увидеться, и он попросил провести вас сегодня в Соколиную Башню.

- Но нам же нельзя выходить... - нерешительно начала Пати.

- У меня есть разрешение. Если не хочешь, то можешь не идти.

Хотя Пати и чувствовала симпатию к Лоринде, та ее сторонилась и вела себя с Пати еще более недружелюбно, чем с Флорией.

- Нет, нет. Я пойду. Мы прямо сейчас идем?

- Да.

Когда они зашли в Соколиную Башню, там находилась только Флория. При их появлении она вздрогнула. Было заметно, что ей самой не очень нравилось находиться в этой комнате. Она были испугана посленими происшествиями, и даже слова Лоринды, что здесь абсолютно все защищено, не подействовали.

- Дана еще нет, - сказала Лоринда. - Видимо, у него какие-то срочные дела, раз он задерживается. Но, я думаю, он скоро будет.

- А вы не знаете, что случилось с той эолийкой?

- Нет. Дан сам вам скажет то, что посчитает нужным.

Лоринда всем своим видом показывала, что не имеет никакого желания разговаривать. Она села в самое дальнее от учеников кресло и открыла книжечку, которую обычно носила в кармане.

Атмосфера была напряженной, даже Ноэл не пытался завязать разговор. Никому не хотелось говорить.

Вскоре появился Дан, спокойный и хмурый, как всегда. Он сразу начал говорить:

- Я только хотел сказать вам пару слов. То, что случилось в пятницу, очень важно и опасно. Возможно, некоторое время мы не сможем видеться. Если вы пообещаете никому не говорить, я могу рассказать вам подробнее, что случилось.

Все закивали, и он продолжил:

- Исчезла одна из эолиек. Её имя - Ориэль - вряд ли что-то вам скажет. Кроме неё еще одной эолийки не было на занятиях в пятницу. Это Эолин, одногрупница Флории. Но преподаватели сказали, что она просто чувствовала себя плохо. Это звучит подозрительно. Исчезновение той эолийки очень опасное происшествие. Скорее всего, её похитили.

- Зачем? - спросил Атред.

- Сложно сказать. Зачем темным кланам светлая эолийка? Возможно, они хотят поставить на ней какие-то опыты. Или изучить ее тщательно, как подопытного кролика. Об эолах почти ничего не известно, особенно Темным, а тут такая возможность. Но не забивайте себе этим голову. К сожалению, ничего хорошего ту эолийку не ждет. Я хочу лишь сказать, чтобы вы были осторожнее и рассказывали мне обо всем подозрительном, что увидите. Слушали все слухи и пересказывали их мне.

- Я кое-что видела, - нерешительно сказала Пати.

- Что?

Пати рассказала о призраке. Лицо Дана помрачнело, хотя он и пытался скрыть эмоции. Он внимательно выслушал рассказ, не задавая никаких вопросов. Потом сказал:

- Очень интересно. На сегодня это все, что я хотел вам сказать. Можете идти. Но ты, Пати, останься. Я должен с тобой поговорить.

Когда остальные вышли, Дан попросил Пати детальнее описать призрака. Дан задавал ей много вопросов, говорили они долго. Пати начала волноваться. А вдруг это что-то опасное, а не обычный призрак?

Но, когда она спросила Дана, он только сказал:

- Сейчас ничего сказать не могу. Но не думаю, что это очень опасно...

Тщательность, с которой Дан её расспрашивал, насторожила Пати. Она была достаточно разумной и наблюдательной. Случилось что-то очень важное. Но он почему-то не хочет ей говорить. Пати это страшно не нравилось.

Пати долго злилась на Дана и решила рассказать о призраке мастеру Торосу. Он даст ей больше информации, а не станет избегать ответа. Да и Дан не запрещал ей говорить об этом кому-то еще.

В среду она нашла мастера Тороса и подробно все рассказала.

Мастер Торос не скрывал своего беспокойства.

- Это Вестник, - сказал он. - Ничего хорошего это не означает. Будь очень осторожна. Никогда больше не ходи тем коридором, мы его проверим. Спасибо, что рассказала.

Пати была разочарована. Название призрака ей ничего не говорило. Она долго рылась в библиотеке, но ни в одной энциклопедии по призракам и магическим созданиям не нашла "Вестника". Она начала чувствовать вину, что рассказала обо всем Торосу, и решила сознаться в этом Дану при первом случае.

Вторая неделя учебы прошла без особых событий. В пятницу преподаватели разрешили ученикам ходить без присмотра. Была проверена вся Академия, но ничего не нашли. Эолийка как сквозь землю провалилась.

Напряжение и волнение или, скорее, просто интерес среди учеников исчезли. Пришлось браться за уроки, учеба набирала обороты, и домашние задания становились все более сложными. Библиотека уже не пустовала. Пати почти не находила время на чтения книг об эолах, она не могла чувствовать себя спокойно с не выполненными на отлично домашними заданиями.

В субботу, на следующей встрече в Соколиной Башне, Дана не было. Только через два дня Пати случайно встретилась с ним в Комнате Успеваемости. Несколько минут колебалась, но потом все же решила рассказать ему о разговоре с Торосом.

Дан внимательно её выслушал, потом отвел в Соколиную Башню, где расспросил подробнее и сказал:

- Зря ты это сделала. Как я вижу, слова Тороса объяснили тебе не больше, чем мои. Если в самом деле хочешь знать, что видела, то готовься, - это не очень приятно.

Слова Дана и выражение его лица не испугали Пати. Она твердо хотела знать, что представлял из себя призрак. Тогда Дан продолжил:

- Мастер Торос не договорил. Ты видела Вестника Смерти.

В глазах Пати появилась тревога.

- Это очень редкий то ли призрак, то ли дух, то ли еще какое-то создание, - говорил Дан. - Из его названия понятно, что он делает - предрекает смерть. Довольна?

Пати побледнела, но не хотела показывать своего страха.

- А... Это значит... я умру? - спросила она с надеждой на обратное.

Дан безразлично ответил:

- Есть две точки зрения. Большинство считает, что он и в самом деле предсказывает близкую смерть тому, кому является. Но некоторые считают, что он предрекает смерть вообще. Как бы указывает, что некто умрет в данном месте, или будет являться тем, кто вскоре увидит смерть. Чужую смерть. Будем надеяться, что последние правы.

Дан увидел, что Пати, всегда такая спокойная и уверенная в себе, ужасно испугана и растеряна. Поэтому попытался её успокоить.

- Не волнуйся. Я уверен, что с тобой ничего не случится. Я бы почувствовал, если бы ты была обречена. Это довольно заметно. Ты бы и сама почувствовала.

- Но я не хочу даже видеть смерть.

- К сожалению, мы не можем выбирать судьбу. Мы вообще ничего не можем выбирать. Поэтому успокойся и не волнуйся. Чем ты занимаешься?

- Что?

- Какими исследованиями? - Дан хотел отвлечь Пати от грустных мыслей.

- Я бы хотела изучать магию эолов. Но не знаю, разрешат ли. Если бы у меня был руководитель эол. Эолийка, точнее. В Академии есть преподаватели эолы?

- Эолы есть, но они никого не учат. Разве что эти двое, что приехали с лимиэльскими учениками. Возможно, тебе удастся получить разрешение.

Дану пришла в голову блестящая мысль. Эта девочка увлекается эолами, хочет их изучать. Чем не подарок судьбы? Флории не удалось познакомиться с Эолин, так, может быть, удастся Пати? Может, ей удастся узнать, что там происходит среди эолов.

- Знаешь, есть намного лучший путь. И более действенный.

- Какой?

- Познакомиться с эолийкой-ученицей.

- Да что вы. Ни одна их них и не глянет на меня.

- А ты попробуй.

- Как? Подойти и спросить: "Я хочу изучать эолийскую магию. Можно с вами познакомиться?"

- Ну, так прямо, может, и не стоит. Хотя потом, конечно, ты это скажешь. Просто чаще попадайся ей на глаза, делай какие-то услуги. Они это любят, если не переборщить.

- Как же я смогу попадать им на глаза, если я никого из них не вижу? Они все на четвертом этаже, а туда никого не пускают.

- Ты забыла об Эолин.

- Это та... Одногрупница Флории?

- Да. Возможно, Флория поможет тебе с ней познакомиться. Хотя нет, лучше попытайся сама. Посмотри на её расписание, чаще попадай ей на глаза. В библиотеке часто бываешь?

- Да.

- Ты её там не видела?

- Эолийку? Нет.

- Значит, она пользуется закрытой библиотекой на четвертом. Специально для эолов. Там много книг о них, я попробую добыть для тебя пропуск туда. Если она там бывает, ты сможешь с ней познакомиться.

- О, это было бы прекрасно. Я слышала о той библиотеке. Но наша библиотекарша сказала, что мне никогда не разрешат туда ходить.

- Думаю, разрешат, - Дан загадочно улыбнулся.

Глава 5 (русский)

Пати не забывала, что Дан попросил её познакомиться с Эолин. Да и сама она давно об этом мечтала. На протяжении недели у Пати была только одна настоящая возможность познакомиться. На уроке искусства, потому что они обе были на живописи. На первом занятии, когда исчезла эолийка, Эолин не было, но на следующей неделе она появилась.

Ученики в студии садились, как правило, по курсам. С первого были лишь пятеро, и Пати сидела совсем недалеко от Эолин.

В эту пятницу Пати решила прийти раньше и поставить свой мольберт возле того места, где в прошлый раз была Эолин. Пати знала, что Эолин показывала свои картины только преподавателю через его ассистентку (она жестко следовала правилу не разговаривать с не-эолами противоположного пола). Также она очень враждебно отвечала на взгляды, направленные на нее. Но Пати надеялась, что удастся с ней поговорить, ведь Эолин иногда засматривалась на картины, нарисованные людьми. Мастер изредка рассматривал картины Эолин с расстояния, но никогда не подходил и ничего не говорил. Говорила лишь ассистентка. Эта девушка, похоже, была здесь только из-за Эолин.

На сегодняшнем занятии Эолин снова не появилась. Разочарование Пати быстро сменилось тревогой. Что могло случиться с Эолин? Её не было на первом занятии в позапрошлую пятницу, когда исчезла другая эолийка, а после того Пати видела её только раз - на прошлом уроке искусства. Преподаватели сказали, что она заболела. Это очень удивительно звучало, ведь даже люди болеют редко, что уже говорить об эолах...

По Академии ходили разные слухи, от более-менее правдоподобных до совсем невероятных. Большинство связывало отсутствие Эолин с исчезновением другой эолийки. Но кто знает, как оно было на самом деле. Настроение у Пати было испорчено надолго. К счастью, ни в пятницу, ни в субботу утром никаких тревожных сообщений не было.

В субботу, сразу после завтрака, Пати пошла в библиотеку. Уроков задавали все больше, да и по своей курсовой работе она не сделала всего, что сама запланировала. Поэтому Пати решила проработать здесь весь день.
Библиотека не пустовала, но учеников было немного. День солнечный, поэтому многие ушли в парк. Да и не любили ученики учить хоть что-то на выходных. Пати уселась за столик в углу, за несколькими шкафами, чтобы никто не мешал. Перед ней возвышалась лежала целая груда книг.

Сначала Пати принялась за уроки. Управилась она часа за два - остальное время можно было использовать на что-то более интересное. Пати открыла книгу "Культура эолов" и углубилась в чтение. Это была наиболее научная книга из всех книг по этой тематике, которые были здесь доступны. Она прочла её на одном дыхании, забыв даже делать выписки, как обычно. Когда она закончила читать, то принялась листать книгу с начала, на этот раз уже конспектируя. Книга была небольшой, содержала общую информацию, большая часть которой уже была известна Пати. Но главное - это была научная книга и на неё можно было ссылаться в своей работе. В отличие от большинства других, которые попадались ей в руки раньше.

Пати уже дошла до средины текста, когда услышала чьи-то шаги. Подняла голову: к ней приближался Дан. Он поздоровался и положил что-то перед ней на столе. Это была металлическая карточка. Сперва Пати показалось, что это игральная карточка, и девушка удивленно посмотрела на Дана. Он должен был знать, что Игра не особенно её интересует. Но Дан лишь холодно улыбнулся и ничего не сказал. Пати снова глянула на стол и убедилась, что это была не карточка для Игры. Пластинка была побольше, там не было никакого изображения, лишь что-то написано.

- Что это? - спросила Пати.

- То, о чем ты просила. Пропуск в читальный зал на четвертом этаже. Там подобрано много литературы об эолах и других народах Эры. Здесь же почти ничего нет, - он указал на книги, что лежали перед Пати.

- О! Спасибо, большое спасибо! Сегодня же туда пойду. Но здесь я тоже кое-что нашла. Хотя это, видимо, все, что есть в этих читальных залах.

Пати указала на книгу, с которой конспектировала.

- А, это так, книжечка для первокурсников. Там ничего интересного не сказано. Хотя я удивлен. Это - единственная книга об эолах, которая здесь есть. Ты умеешь искать. Ну, я спешу, счастливо.

После обеда Пати сразу поднялась на четвертый этаж. С гордостью показала пропуск охраннику, и тот провел её в читальный зал. Вход в него располагался совсем недалеко от ступенек, что немного разочаровало Пати. Она думала, что сможет увидеть немного больше "запрещенной территории". Надеялась, что встретит здесь еще кого-нибудь из эолов. Но нигде не было ни души. Ни в коридорах, ни в читальном зале.

Библиотека была небольшая. Полтора десятка столиков в два ряда и шкафы вдоль стен, заваленные книгами. Никаких библиотекарей здесь не было, что Пати понравилось. Значит, можно читать всё. Девочка прошла вдоль шкафов и быстро разочаровалась. Большинство книг, что попадались ей, были на эолийских или на еще более странных языках. Хотя она и учит эолийский, но это настолько сложный язык, что читать она сможет не ранее, чем через пару лет.

Но Пати не сдавалась, и, после долгих поисков, нашла-таки еще две полки, где все книги были на арнионском. Книг там было около тридцати, но этого было достаточно - все они были об эолах. Пати увлеченно просматривала названия: "Придворный этикет у эолов", "История эолийского искусства Пятой Эпохи", "Философские учения эолов", "Эолийские страны. Том 1: Западная Эра", "Эолийские страны. Том 2: Восточная Эра" и другие. Все они были чрезвычайно интересными, поэтому Пати решила читать их по алфавиту, как они и стояли.

Она взяла первую книгу и села за столик в углу, как всегда. Но только она начала читать "Введение", как почувствовала на себе чей-то взгляд. Она не слышала ни шагов, ни скрипа дверей. Но в комнате кто-то был. Девочка медленно подняла взгляд и замерла, пораженная. Возле дверей стояла Эолин и как-то встревожено смотрела на Пати. В руках эолийки было несколько небольших книг. Пати хотела поздороваться, но словно потеряла дар речи.

Взгляд Эолин снова стал безразличным и пренебрежительным. Она неспешно подошла к одному из шкафов и расставила принесенные книги по местам. Потом выбрала какую-то из другого шкафа. Всё это время Пати не сводила с неё взгляда. Когда эолийка повернулась лицом к ней, Пати сразу опустила взгляд в книгу - не стоит казаться невежливой. Только бы Эолин не ушла, только бы села читать. Тогда Пати смогла бы чуть позже спросить у нее что-нибудь и, таким образом, познакомиться.

Но тут случилось кое-что совершенно неожиданное. Эолин спокойно подошла и села за стол к Пати, напротив нее. Пати была поражена. Неужели Эолин хочет с ней поговорить? Девочка подняла голову. Эолин смотрела на неё, взгляд эолийки почти ничего не выражал. Хотя Эолин казалась встревоженной, возможно, даже злой из-за чего-то.

- Вам же не разрешают сюда ходить, - сказала эолийка без эмоций.

- Вообще-то да, но я занимаюсь эолами... То есть, - поспешила исправиться Пати, - я исследую вашу культуру, искусство и магию. Ну, то, что разрешается, конечно. А в нашем читальном зале почти ничего нет.

- Ясно. Здесь большинство книг на эолийском.

- Я видела.

- Есть немного и на арнионском. Вон в том шкафу и там, - Эолин безразлично указала на полки в разных углах комнаты.

- О, те, что в шкафу, я уже нашла. Читаю одну из них.

Эолин кивнула, даже не глянув на книгу. Она думала о чем-то своем, полностью ушла в себя. Даже Пати это заметила.

- Меня зовут Пати. Я со второй группы волшебников. Первый курс.

- Да. Я Эолин. Я видела тебя раньше. Ты подруга моей одногрупницы. Флории... Так её, кажется, зовут? - как-то осторожно сказала Эолин.

- Да. Я её знаю. Но мы с ней не подруги. Скорее, знакомые.

- А. Я видела вас вместе.

- Да. У нас общие знакомые. Но она так замкнута... Её почти невозможно вытащить куда-нибудь. Сидит в своей комнате все время, никуда не хочет идти.

- Но и ты ведь сидишь в библиотеке на выходные, а не играешь с друзьями. Сегодня очень ясный день.

- Да. Я тоже не очень разговорчива. Но, если мои друзья куда-то собираются, я иду с ними. Обычно... Мы уже давно собираемся сходить в парк, но постоянно что-то мешает. Возможно, завтра удастся. А вот Флория категорически отказывается идти с нами.

- Видимо, у неё есть на то причины.

- Я понимаю, если бы у неё были дела в одно из тех воскресений, когда мы собирались. Но не каждый же раз.

- Причины могут быть разными. А как же ты достала этот пропуск? Я не думала, что такие дают первокурсникам.

- Это мне помог один знакомый. Магистрант. Его зовут Дан.

Выражение лица Эолин стало каким-то странным, её левая рука дернулась. Пати это заметила. Она удивленно посмотрела на неё, ей казалось, что рука еле заметно дрожит и время от времени немного дергается. Это было очень странно, ведь правая рука лежала абсолютно спокойно. Эолин увидела, куда смотрит девочка, и спрятала руку под стол.

- У тебя, наверное, много друзей, - поспешила спросить эолийка.

- Да нет. Немного. Я общаюсь главным образом со своим братом Ноэлом, - Пати захихикала, - но другом его не назовешь. Еще с Атредом, он мой одногрупник и друг Ноэла. Немного с Флорией. И с Даном, и с его подругой Лориндой. Она на четвертом курсе. Вот это и все.

- Странно. Старшекурсники редко дружат с первокурсниками.

- Да. Он не то что дружит с нами. Просто иногда просит, чтобы мы что-нибудь для него сделали. Взамен помогает нам. Он разве что с Флорией дружит. Она часто бывает с ним.

- А Лоринда? - в голосе Эолин прозвучали враждебные нотки.

- Она его помощница. Постоянно ходит за ним. Очень странная. Она и к нам враждебно относится, хотя иногда совсем наоборот. Выглядит больной, - наверное, много работает.

- Ну, это понятно.

- Да нет... Я видела её случайно, как только приехала сюда. Тогда она была другой. Веселой и совсем здоровой. Когда я увидела её в следующий раз, она совершенно изменилась. Хотя вы, наверное, правы. Она очень много работает, здесь кто угодно истощится.

- Резко изменилась... А у неё случайно нет на виске небольшого шрама, похожего на уголок? - спросила Эолин.

- Да. Откуда вы знаете? И еще один на шее. Когда нас впервые собрали в Соколиной Башне, там, на шее, была ранка. Я еще удивилась, чем это она могла поранить себе шею в таком месте. А что означает тот знак на виске?

В это время Эолин о чем-то задумалась. Она хмурилась, но вопрос Пати возвратил ей обычный вид.

- Ничего. Похоже на укус змеи, и, к тому же, действие яда... Видимо, она проводила какие-то исследования со змеями. Это очень опасно, ведь она всего лишь четверокурсница.

Эолин не смотрела на Пати. Если бы девочка заглянула в глаза эолийки, то удивилась бы. Эолы не способны лгать и, когда они вынуждены говорить неправду, это очень заметно.

Затем Эолин спросила, уже глядя на Пати:

- А почему вас собирают в Соколиной Башне? Там же очень маленькая комнатка. Собрание же обычно проходит в обеденной зале?

- А... - Пати запнулась.

Она не хотела лгать эолийке. Это запрещает этикет. Эолин тогда перестанет её уважать. А говорить правду... Дан просил держать это в тайне. Но ведь это эолийка. Она не может быть Темной и угрозы представлять тоже не может.

- Это не для всех собрания, - решилась-таки Пати. - Дан собирает нас каждую субботу. Меня, моих друзей и Флорию. Мы должны помогать ему, хотя пока он нас почти ни о чем не просил. Рассказывает разное, предупреждает об опасностях и все такое. Только это тайна, - взволнованно добавила Пати, - вам я могу доверять, но в Академии, как бы сказать, присутствует много темного, даже среди преподавателей.

- Я знаю, - сказала Эолин. - Не волнуйся, это останется между нами.

Она замолчала и посмотрела на Пати. Девочка почувствовала этот взгляд и подняла голову. Она уже читала о таком. У эолов это зовется знакомством. Эолийка будто заглянула в душу Пати, но и свою открыла. Таких знакомств практически не бывает между эолами и людьми, только среди эолов.

Пати была поражена. Глаза эолийки изменились, будто увеличились, в них появилась глубина и ясность, которые было спрятаны раньше. Пати казалось, что она и в самом деле заглядывает в душу Эолин. Вот только она ничего не могла разобрать среди тех чувств, что видела. Там были теплые и светлые цвета, радость и спокойствие, но чувствовалось и что-то другое, какая-то дисгармония, волнение. Даже страх... Эолийка чего-то боялась. Это было странно, неужели эолы чего-то боятся?

Пати чувствовала, что Эолин видит её насквозь. На этот раз эолийка долго всматривалась в девочку, но, к счастью, у Пати не было ничего такого, что Эолин видела у Флории. Это была обычная девочка.

- Вы чего-то боитесь? - наконец решилась спросить Пати.

Эолийка удивилась. Теперь она не прятала свои эмоции.

- Ты внимательна. Да, конечно. Как и ты, как и все создания в Эре.

- Я думала, что эолы ничего не боятся.

- Страх - очень относительное понятие. Можно бояться и быть отважным, можно не иметь страха и быть трусом. Как создания Тьмы, которым нечего боятся, кроме себя и своих властителей. Вообще-то мы, эолы, не слишком отличаемся от вас, людей.

Руки эолийки снова лежали на столе. Пати посмотрела на левую, что и сейчас продолжала дрожать.

- Что у вас с рукой? - спросила Пати, хотя сразу пожалела. Если бы Эолин хотела сказать, то сказала бы сама.

На лице эолийки появилась растерянность. Рука дернулась. Эолин спрятала её, но потом снова вернула на стол.

- Теперь мы знакомы, - медленно произнесла она, - и между нами не должно быть тайн. Точнее, не должно быть лжи. Ты рассказала мне о встречах. Что ж, я расскажу, что у меня с рукой.

Вместо слов эолийка оттянула рукав - там была больничная повязка.

- Я поранилась... Вернее, ранена. Рана небольшая, но очень неприятная. Чрезвычайно неприятная... - рука дернулась и Эолин скривилась от боли, теперь она её не прятала. - Я сама в этом виновата. Из-за этого меня и не было на занятиях эту неделю.

- А где вы поранились?

- Пошла туда, куда мне нельзя идти. Меня еще и предупреждали. Вот и плата. Я не могу рассказать тебе подробнее, это слишком серьезные вещи. Извини. Это было бы для тебя опасно - знать. Советую тебе самой быть осторожней, Академия намного ужаснее, чем я могла представить.

- А что случилось с той эолийкой, которая исчезла? Вы не знаете? Если это не тайна, конечно, - неожиданно Пати вспомнила вопрос, который её давно мучил.

- С Ортиэль? Честно могу сказать, что знаю не больше, чем ты. Я тогда тоже... бродила по замку. Тогда я и получила первое предупреждение. Но что случилось с Ортиэль, я не знала. Я чувствовала, что с ней что-то случилось, чувствовала её боль, как и все остальные эолы. Возможно, острее, ведь я была где-то недалеко оттуда... Но я не бросилась на помощь, а, как последняя трусиха... убежала. Как видишь, я рассказываю тебе всё. Надеюсь, и ты поможешь мне, ты моя последняя надежда... - Эолин смолкла и встревожено глянула в сторону дверей. Она резко поднялась и взяла свою книгу в руки. - Я должна идти. Поэтому никому не говори о нашем разговоре. Это может дорого стоить нам обоим. И при посторонних не показывай, что мы знакомы. Счастливо.

- Конечно... И своим друзьям тоже ничего не говорить? Я могу и не говорить, если это важно...

- Нет-нет, скажи, но только... - Эолин смолкла, не договорив, и быстро вышла из комнаты.

Пати не слышала ни звука, хотя вслушивалась долго. Что же заставило уйти Эолин? Пати посидела за книгами до вечера, но Эолин больше не пришла.

Глава 6 (русский)

Солнечные лучи пробивались сквозь желтые кроны деревьев. Свежий воздух, мокрые листья на земле - вчера весь день шел дождь. Еще пару недель - и листья полностью опадут, пойдет снег и наступит настоящая зима. Ее приближение заметно уже сейчас - было очень холодно не только во дворе, но и в самом замке.

Наконец, после некоторых препятствий, Атреду, Ноэлу и Пати удалось выбраться в парк. Он показался очень большим, когда они оказались под сенью деревьев. Из окон замка парк выглядел поменьше.

- Может, они и здесь используют какую-то магию? - спросил Ноэл.

Ребята уже больше часа шли по парковой аллее и до сих пор не могли пересечь ее.

- Не знаю. Это больше на лес похоже, чем на парк. Одна-две ухоженные аллеи, а по бокам от них, всего-то за пару десятков футов, настоящие чащи! Глянь, как там темно, - сказал Атред.

Пати, которая была наиболее активным сторонником этого похода, теперь выглядела неуверенно. После еще одного часа молчаливой ходьбы она сказала:

- Очень странно. Когда я была здесь с однокурсницами, мы прошли эту аллею менее, чем за час. И по сторонам деревья не росли так густо. Да и боковые аллеи были... и много лужаек, где можно было отдохнуть.

Будто услышав ее слова, через несколько шагов появились боковые проходы. Но те выглядели слишком подозрительными - совсем темные и заброшенные.

- Мы попали куда-то не туда, - тревожно подытожила Пати.

- Это же классно, - сказал Ноэл. - Я уже думал, что день пропал. Что придется бродить скучными и неинтересными дорожками.

- Это совсем не весело. Я слышала и не очень хорошие рассказы об этом парке. Говорят, он как-то связан с тем странным и темным лесом, что вокруг Академии.

- И здесь полно темных лесных тварей. Вот круто! - засмеялся Ноэл.

- Это не смешно. В прошлом году здесь исчезло несколько учеников. Больше, чем в замке.

- Если ты такая трусиха, то зачем тянула нас сюда?

- В прошлый раз здесь было совсем не так. Цвели цветы, ярко светило солнце...

- Оно и сейчас светит, если не ошибаюсь.

- Да. Но тогда все было по-другому. Здесь было чудно, уютно. А теперь все как-то странно - холодно, мокро и вокруг ни души.

- Не удивительно, что никого нет. Кто ж попрется в парк в такую погоду? В любую минуту может пойти дождь, а тут и спрятаться негде.

- А мне нравится, - только сейчас вмешался в спор Атред. - Я уже устал от спертого воздуха замка. Там всюду пыль, а здесь так свежо... Я уже и забыл, что воздух может таким быть.

- Я не говорю, что здесь плохо, - согласилась Пати. - Просто что-то не так. Конечно, я понимаю, что такая хмурая и холодная погода тоже красива. И мне она тоже нравится, иначе я бы не пошла на прогулку сегодня. Но у меня нехорошее предчувствие. Мне кажется, что нам лучше вернуться.

- Так я и думал. Только становится интересно, как она убегает. Возвращайся, если хочешь, а мы пойдем дальше. Я думаю, если свернуть в одну с этих боковых аллей, то мы найдем что-нибудь достойное внимания. Здесь можно будет найти игральные карточки, я уверен. А еще, помнишь, Атред, из окон замка были видны какие-то сооружения посреди леса? Интересно, что там находится?

- Помню. Но, может, не стоит их искать. Кто знает, что это за место... - нерешительно начал Атред.

- Ни в коем случае нельзя туда идти! - заявила Пати. - И сворачивать в эти темные проходы! Ты что, совсем сдурел? Ты же оттуда не выйдешь! Разве не видно, что это все - ловушки? Как хочешь, а я возвращаюсь назад!

- Вот и хорошо, счастливо! Без тебя намного лучше, а мы с Атредом пойдем дальше. Я уверен, что здесь можно найти много чего интересного.

Пати с надеждой посмотрела на Атреда. Она надеялась на его поддержку. Он всегда был на ее стороне в спорах с Ноэлом, хотя и скрывал это. Но на этот раз Пати поняла, что переоценила его. Атред был заинтересован парком не меньше, чем Ноэл. Пати это видела. Да и сама она, хоть и боялась, но хотела продолжить гулять по парку. Она уже жалела, что остановилась.

Ноэл тоже смотрел на Атреда с надеждой на то, что тот его поддержит. Атред думал недолго, он хотел идти дальше, но и Пати отпускать не хотел:

- Пати, ну пошли, здесь очень хорошо.

- Нет, - нехотя, но твердо сказала Пати. Она была слишком гордой, чтобы отказываться от своих собственных слов.

- Да пошли, опасно возвращаться одной.

- Не так опасно, как оставаться здесь, - раздраженно сказала Пати и, развернувшись, быстро пошла по направлению к замку. Больше она говорить не могла - еле сдерживала слезы.

Она шла по широкой дорожке, которую начал окружать туман. Девочка надеялась услышать шаги позади, но там была только тишина. Она уже не сдерживала слезы - тонкими ручейками они бежали по ее лицу. Слова Атреда она восприняла как измену, как оскорбление, они больно ранили ее. Хотя она и знала о том, что он скажет. Она хотела от них слишком многого - чтобы они променяли интересную прогулку на занудное сидение в замке.

Конечно, сейчас она оправдывала себя, она строила планы, куда бы они могли пойти в замке, где погулять. Если бы вернулись вместе с ней. Мысленно она обещала им, что неинтересным сегодняшний день не будет. Но что поделаешь, уже ничего не изменить. Наиболее горько было из-за того, что ей было все равно - идти, или возвращаться назад. Просто ей хотелось в который раз показать Ноэлу, что Атред на ее стороне и поддержит любое ее решение. Достаточно было бы, если бы он просто согласился вернуться, совсем не обязательно было в самом деле возвращаться.

Так досадно Пати не чувствовала себя уже давно. Она подумала, что это был худший день в ее жизни. Что ж ей теперь делать? Идти в библиотеку? Это смешно, когда ее друзья будут гулять по парку, она будет сидеть за книгами. Ужасно. Ей придется идти в свою комнату и целый день укорять себя.



Атред долго смотрел вслед Пати. Ноэлу это не нравилось, он постоянно отпускал ехидные коментарии в адрес "девочки-трусихи", но Атред не обращал на это внимания. Ноэл хотел идти дальше, но уже видел, что победил, поэтому решил подождать, пока сестра не растает в этом утреннем тумане.

Когда они выходили из замка, тумана не было. Возможно, он был только в глубине леса.

Атред колебался. Он не совсем понимал, почему Пати ушла. Она же сама хотела пойти сюда, сама их тянула. А теперь пошла на попятную. Возможно, обиделась, что он не поддержал ее. Но это было бы совершенно глупо. Ноэл перестал бы его уважать. Это же смешно - исполнять все желания этих девушек. Им только дай волю, они такое придумают... Где-то он уже такое слышал? Похоже на слова Ноэла.

Он одновременно чувствовал вину и раздражение. Она же видела, что ему интересно здесь бродить, отчего она ушла обратно в замок? Тем более, что никакой опасности пока не было, а ее аргументы были абсолютно неубедительными. Похоже, она и сама не знает, чего хочет.

Он смотрел вслед Пати, пока она не исчезла в тумане. Надеялся, что она вернется. Но она не вернулась.

Тогда они с Ноэлом пошли дальше. Атред сразу отказался сворачивать в темные боковые аллеи, которые теперь еще и тонули в тумане. Он хорошо понимал, что это в самом деле опасно. Ему больше всего хотелось попасть в одно с тех небольших сооружений, которые они видели из окон замка. Сооружения казались очень загадочными, хотя рассмотреть их с такого расстояния и, к тому же, среди деревьев было сложно. Но там обязательно должно быть что-то интересное.

Но поблизости ничего похожего не наблюдалось. Атред с Ноелом шли уже достаточно долго, когда вдруг впереди послышался шум. Ребята остановились. Даже на лице Ноэла появился страх. Шум был не очень громкий, но пугающий. Будто двигалось что-то большое. В голове Атреда возникли видения великанов, драконов и других гигантских тварей. Ему стало не по себе. Возможно, Пати была права. Шум приближался, и ребята, не обмолвившись ни словом, бросились в ближайшую боковую аллею.

Они бежали сквозь туман, который становился все более густым, под огромными кронами деревьев. Все глубже и глубже в чащу. Бежали очень долго и когда, наконец, остановились, то не уже замечали ни единого звука, кроме собственного тяжелого дыхания.

Бежали они не прямо - постоянно сворачивали из одних аллей в другие, на лесные тропинки. Бежали так, чтобы запутать следы, но теперь точно не смогут вернуться назад той же дорогой. Да и не стали бы они возвращаться ни при каких условиях.

- Знаешь, возможно, Пати была права. Здесь опасно, - сказал Атред.

- Не знаю... Но сейчас вроде все нормально. Без риска ничего интересного не случается.

- Хоть бы Пати и в самом деле пошла к замку. Только бы только не вздумала вернуться к нам.

Эти слова Атреда взволновали и Ноэла. Он понимал, что они поступили неразумно, отпустив Пати одну. Нужно было проводить ее к замку.

- Она не вернется. Ты ее не знаешь. Если она решила что-нибудь сделать, то уже не изменит свои планы, что бы ни случилось, - попытался успокоить Атреда, и себя заодно, Ноэл.

- Это хорошо. Надеюсь, она уже успела вернуться в замок.

- Успела, - сказал Ноэл, хотя уверенности в его голосе не было. - Так. Ладно, отложим поиски на потом. Нужно выбраться отсюда и проверить, все ли у Пати хорошо.

- Я тоже так думаю.

Но сказать было легче, чем сделать. Они долго осматривали окружающие чащи и тропинку. Но все, что их окружало, казалось им одинаковым. Угадать, с какой стороны конец леса было невозможно. Солнце спряталось за облаками. Вполне может пойти дождь, тогда будет совсем невесело.

Выбора не было, и они пошли наугад. Шли они очень долго, под конец еле держались на ногах. Но затем судьба им улыбнулась, и они снова вышли на аллею, усыпанную мелкими камешками. Хотя выхода из леса по-прежнему видно не было.

Постепенно гравийная дорожка сменилась каменной, начали появляться боковые ответвления, лес поредел. Время от времени встречались каменные постаменты, небольшие памятники, фонтанчики. Местность выглядела абсолютно заброшенной. Сквозь камни местами прорастала трава. Вскоре впереди появилась небольшое круглое каменное сооружение.

Ребята огляделись по сторонам, набрались смелости и подошли к нему. Внутрь им попасть не удалось - дверь была наглухо закрыта. А окна так запылены, что сквозь них ничего не было видно. Мальчики сели на ступеньки, чтобы отдохнуть.

Через полчаса они поднялись. И сразу услышали какой-то шум в домике. Двери заскрипели и открылись. Ребята испуганно отступили назад. Но оттуда вышел всего лишь ученик. Атред с Ноэлом облегченно выдохнули. Это был второкурсник Керт, которого все называли Игроком.

Он был весь в пыли и тщательно отряхивался. Когда, наконец, увидел их, то очень удивился.

- Что вы здесь делаете?

- А... Гуляем по парку.

- Да неужели? – взгляд Керта подозрительно скользнул по ним.

- А... что там... в домике? Мы не смогли туда зайти, - спросил Ноэл.

- Там? Ничего. Там тайный ход... Выход, точнее. Оттуда вы никуда не попадете. Ну, что ж, счастливо.

Он собирался идти, но Атред остановил его:

- Подожди! Мы заблудились. Будь добр, покажи нам, как выйти из парка.

- Понятно. Кто же бродит по парку, когда он изменяется? Ладно, идите со мной, здесь недалеко. Вам еще повезло, что вышли из чащи. Как правило, оттуда не возвращаются. В этот период.

Атреда удивило, что Игрок знает о том, что они были в чаще, но он решил промолчать.

Они пошли одной из аллей. Вскоре их путь пересек небольшой ручей. Через него был переброшен мостик, но Игрок сказал:

- Лучше перейти ручей вброд, здесь мелко. Потому что на мосту раньше была ловушка - все равно падаешь в воду.

Они так и сделали. Там и в самом деле было неглубоко - вода даже до колен не доставала.

Наконец ребята вышли из леса. В воздухе плавали клочья тумана, покрывавшего землю густой пеленой. Невдалеке уже виднелась художественная студия. Вечерело, ребята уже пропустили обед, а, возможно, даже и ужин.

- Отсюда найдете дорогу? - спросил Игрок.

- Да. Спасибо, что вывел нас.

Игрок кивнул и направился в сторону замка.

Атред и Ноэл облегченно вздохнули.

- Хорошо, что хоть целыми выбрались оттуда.

- Теперь нужно проверить, все ли хорошо с Пати.

- Да.

Только Ноэл сказал это, как в тумане, что окружал лес, появилась маленькая фигура. Она медленно двигалась к замку. Атред первый узнал Пати и, испуганный, побежал к ней.

Когда они приблизились, Атред сначала засомневался, Пати ли это перед ними - так она изменилась. Она была бледной как полотно и шла, пошатываясь.

Парни встали перед ней, и она остановилась, но смотрела сквозь них. У Атреда похолодело в душе, казалось, Пати не узнает их.

- Пати? - взволнованно сказал Ноэл. - С тобой все нормально?

Эти слова будто бы привели ее в сознание. Она посмотрела на Ноэла, будто только что его увидела, и кивнула. Она вся еле заметно дрожала. Атред решил, что это из-за холода, у него самого стучали зубы. Потом Пати пошла дальше к замку. Парни двинулись вместе с ней.

- Ты была права, - виновато сказал Атред. - Нужно было возвращаться.

Пати безразлично кивнула.

- Да, - добавил Ноэл. - Мы такое пережили, просто ужас. Больше ноги моей не будет в этом парке.

- Пати, что с тобой? - Атреда пугало ее поведение. Раньше она никогда такой не была.

Ноэл хотел взять ее за руку, но она испуганно отшатнулась. Ноэлу показалось, что его обдало холодом, исходившим от Пати.

Вид девочки пугал их обоих, но они не решались снова спрашивать. Возможно, она тоже что-то слышала или видела. Но все это мелочи, главное, что осталась живой.

Когда они зашли в замок, во дворе уже стемнело. Ничего себе - они провели в том лесу почти весь день. Атред только сейчас почувствовал голод.

- Нужно пойти на кухню, взять что-то перекусить, - бодро заявил Ноэл. - Я ужасно голоден, да и вы, думаю, тоже. Нужно только сухие носки одеть. Как ты думаешь, Игрок пошутил, когда заставил нас идти через воду? Хотел посмеяться над нами?

- Вряд ли. Он же и сам шел.

- Странно все это. Но пусть. Сейчас переоденемся и пойдем есть. Да, Пати?

Та не ответила, и Ноэл продолжил:

- Не волнуйся. Ты, видимо, заблудилась. Тот лес просто ужас, но главное, что ты вышла. Сейчас наберем еды и пойдем в ученическую, там тепло возле камина. Погреемся, расскажешь, что случилось. Можно и в комнату не заходить, просушим ноги возле огня.

- Да. Если там никого нет, - сказал Атред.

- Думаю, что нет. Пошли, займем место, а я сбегаю вниз за едой. Я профи в этих делах. Меня уже все повара знают. Да, Пати?

Вместо ответа Пати свернула в девчачью гостиную, возле которой они как раз проходили. Атред и Ноэл остановились сконфуженные. Они обменялись взглядами, а потом пошли за ней. Еще было не поздно, и им разрешалось зайти. Но Пати нигде не было, видимо, она уже в своей комнате. Они долго стучали, просили ее выйти, но ответа не было.

- Она обиделась, - сказал Ноэл. - Пошли, она не выйдет. Как вобьет себе что-то в голову... Но настроение у нее быстро меняется. Завтра поговорим.

Атреду не оставалось ничего, как согласиться с Ноэлом. Они вышли из гостиной, постоянно оглядываясь в надежде, что Пати все-таки выйдет из комнаты. Но Пати не вышла.

Когда двери гостиной за ними закрылись, Пати вышла из-за шкафа возле входа и пошла к своей комнате. Плотно закрыла за собой дверь и села в кровать. Безразличным взглядом она смотрела на пол. Сначала она не могла даже заплакать.

Глава 7 (русский)

Заканчивалась уже вторая неделя со времени их похода в парк, но Атреду и Ноэлу не удавалось поговорить с Пати. Когда они к ней обращались, она молчала и пыталась уйти в свою комнату. Она постоянно их избегала. Парни уже думали, не обратиться ли за помощью к кому-то из преподавателей, так как не могли понять, что происходит с Пати. Она начала пропускать занятия, все время проводила в библиотеке или в своей комнате.

Преподаватели не обращали на это особого внимания, поэтому Атред с Ноэлом и боялись обратиться за помощью к мастеру Торосу. Ведь это могла быть какая-то мелочь, может она просто дуется на них.

В субботу она не пришла в Соколиную Башню, но и Дана там не было. Лоринда выслушала их, но ничего не сказала. Только пообещала передать все Дану.

Почти все время Пати была в библиотеке на четвертом этаже. И в будни, и на выходных. Но мальчики ошибались, думая, что она там что-то зубрит. За все время она не прочитала ни единой книги. Если бы они могли попасть в тот читальный зал, то очень удивились бы, если б увидели Пати.

Она сидела не среди кучи книг, как всегда, и не выписывала что-то тщательно в ровные столбики бумаги. Нет, она сидела в углу за совершенно пустым столом, где не было ни книг, ни бумаги, ни даже пера. Она сидела, не двигаясь, неотрывно смотрела на воображаемую точку на поверхности стола, будто статуя. Так длилось на протяжении многих часов изо дня в день.

Все это время, что она проводила в библиотеке, она ждала одного - появления Эолин. Но эолийки не было. Уже завершалась вторая неделя и Пати теряла последнюю надежду. Оставался только один день.

Но именно в субботу вечером, часов в шесть, дверь отворилась и в читальный зал быстро вошла Эолин. В руке она держала небольшой пакетик. Она закрыла дверь, и некоторое время стояла возле нее, прислушиваясь. Видимо, боялась, что за ней кто-то шел.

Потом пошла к Пати, которая смотрела на нее с надеждой. Последней надеждой. Как только их взгляды встретились, эолийка замерла среди комнаты. Пати почувствовала, как она поражена. Эолийка и не пыталась спрятать шок. Пати стало легче - не нужно ничего говорить Эолин, она и так все поймет. Но одновременно исчезла надежда, будто и не было. Пати ясно поняла, что эолийка ничем ей не поможет, такое отчаяние было в ее взгляде. Пати и не думала, что эолы могут так смотреть. Их взгляды редко что-то выражают.

Эолийка спрятала пакетик в карман своего плаща, подошла и села напротив Пати. В присутствии эолийки Пати смогла вернуться к реальности, подзабыть на время свою боль.

Пати поняла, что уже нет нужды говорить с эолийкой о том, что случилось. Она поняла, что это все. Что последняя точка поставлена и, как ни странно, после этого ей сразу стало легче. Она почувствовала себя свободной, абсолютно свободной.


Эолы не обращают внимания на страдания других, они никогда не станут лгать или лицемерить, чтобы уменьшить страдания других. Они никогда не будут успокаивать умирающего, и не будут давать ему ненужной надежды. Но они способны сочувствовать по-настоящему. Точнее, не сочувствовать, а сопереживать, они будто берут на себя часть страдания, чувствуют то же, что и человек. И только они способны поддержать человека и помочь ему достойно встретить смерть. Хотя сами и не знают, что это такое.

Люди больше всего интересны для эолов именно из-за этого - из-за смертности, ведь даже эолы не способны постичь ее тайны. Люди безуспешно пытаются разгадать секреты эолийской магии и эолийского бессмертия, а для эолов самой большой загадкой является смерть. Из-за этого нескромного интереса, из-за их прямоты и честности, эолов считают жестокими и холодными. Считают, что эолы не имеют чувств. Они живут красотой в себе, красотой извне и для красоты. Но люди считают, что они неспособны почувствовать истинную красоту, ибо не способны почувствовать то, что отвратительно. Все, что не является красивым, не существует для них. Единственное прекрасное в человеке для них - это его обреченность, смертность. Люди считают, что эолы неспособны чувствовать любовь или Любовь, ибо не могут чувствовать ненависть. Даже Тьму они не ненавидят, они просто физически ее не выносят и, возможно, боятся. Страх они чувствуют, они сами это утверждают, хотя много людей в этом сомневаются.

Мудрые знают, что интерес эолов к человеческой смерти совсем не такой циничный, как считают простые люди. Он исполнен сочувствия и жалости. Эолы знают, что они исключение - большинство народов и рас смертны, смертна и Эра - мир в котором они живут. Ее конец неостановимо приближается, хотя никто не знает, когда он наступит. Эолы погибают. В бою от ран, или иначе... Но они умирают по-другому. Они не страдают, когда умирают и не оплакивают друг друга. Для них смерть - это освобождение, начало. Для большинства людей это почему-то конец.



Пати никак не могла подобрать слов, чтобы начать разговор. Эолийка просто смотрела на нее. Она первая нарушила тишину:

- Ужасно.

Пати даже не знала, что ответить. Она не могла сказать, что все нормально - это было бы ложью.

- Почему? Почему это случилось с тобой? Хотя... как я могу такое говорить... Я обычная эгоистка, думаю только о себе. Даже среди людей таких немного, а я же не... Это ужасно... Почему я такая? Это твоя Судьба, значит, это твой путь и ты должна идти ним до конца. Большинство людей в таком состоянии сопротивляются, они боятся, пытаются бороться и из-за этого выглядят отвратительно и жалко. Но я вижу, что ты не такая.

- Я боюсь, и, если бы могла, то сопротивлялась бы...

- Боятся все, дело не в этом. Главное не бояться судьбы и не сопротивляться ей. А ты не сопротивляешься.

- Что бы делали вы, если бы оказались на моем месте?

- Обращайся на "ты", я не выше тебя и ненамного старше. Я сделала бы то же, что и ты. Ждала. Я бы боялась, плакала, просила...

- Нет, этого не может быть, вы же...

- Я не такая, как другие эолы... Я чужая среди них. Это моя вина, я с самого начала была не такой, а теперь и подавно. Ни раньше, ни теперь, если бы я оказалась на твоем месте, я бы не сопротивлялась, а смирилась. Даже теперь, когда мне больше всего на свете нужно жить - не ради себя. Я не знаю... Я ничего не могу поделать. Ты это понимаешь. Ты видишь, что я даже посоветовать тебе ничего не могу, не то чтобы как-то помочь.

Эолийка замолчала и опустила взгляд. Пати не знала, что сказать. Все было как-то неправильно, как-то не так, как она ожидала. Между ними будто появилась стена, они словно не понимали друг друга. Нужно поговорить о чем-то другом, Пати чувствовала что что-то мешает эолийке говорить об этом с ней. Хотя эолы и много знают о Смерти и о Судьбе...

Пати смотрела на бледные, будто полупрозрачные руки эолийки. Такая нежная кожа, казалось, не может существовать. Но она видела, что пальцы напряжены, что эолийка нервничает, она не смогла скрыть этого. Почему Эолин пришла сюда? Ведь по ее реакции Пати поняла, что Эолин ничего не знала о том, что случилось в парке. Она хотела что-то сказать, о чем-то поговорить? А теперь не может этого сделать из-за того, что случилось с Пати?

- Зачем ты пришла сюда? - спросила Пати. - Ты хотела что-то сказать мне?

- Да.

- Что?

- Я не могу сказать. Я не знала, что с тобой случилось.

- Почему не можешь? Это ничего не меняет. Я хочу поговорить с тобой.

- Я не могу... Ты не понимаешь...

- Почему?

- Я не имею на это права, не проси об этом, пожалуйста, - эолийка подняла на нее взгляд. Пати казалось, что та еле сдерживает слезы. Но этого не может быть, эолы никогда не плачут. Это, видимо, игра света. Пати не решалась расспрашивать эолийку дальше. Вместо этого она вспомнила о пакете и спросила:

- А что то был за пакетик? Почему ты его спрятала?

Эолийка не ответила. Она не поднимала взгляд. Впервые Пати почувствовала, что Эолин избегает ее взгляда. Это Пати испугало, она даже забыла о своих проблемах:

- Я понимаю. Об этом ты тоже не можешь говорить...

В ответ эолийка подняла голову. По ее лице бежали слезы. Таких глаз в своей жизни Пати еще не видела. Они были преисполнены отчаянием, болью и страхом. Эолийка совсем ничего не прятала. Слезы Эолин были очень странными. Больше похожими на воздух, чем на воду. Сребристые, еле заметные, такие же призрачные, как и лицо эолийки.

- Мне была нужна твоя помощь, - ответила Эолин. - Я хотела попросить тебя о кое-чем... Но все так обернулось... Все идет во Тьму, все рушится, я не в состоянии бороться. Мне неоткуда получить помощь.

- Я помогу! - энергично воскликнула Пати.

- Нет, нет. Ни в коем случае. Я просто расскажу. Ты имеешь право знать, что я хотела от тебя... Но ты не будешь делать этого, я не имею права просить теперь... Я ж не Темная... Это было бы ужасно, ведь это только личная услуга. Эгоистичная услуга. Сначала я пыталась использовать Флорию, а теперь тебя... Будто Темная. Судьба наказала меня и тогда, и теперь. Я не имею права делать этого. Эолийка не имеет права на это.

- На что?

- Я хочу получить то, что нельзя. И что никогда не получу. На это ни одна эолийка не имеет права и из-за этого все препоны... С Флорией, с тобой... Я чувствую себя виноватой в том, что случилось с тобой.

- Почему? Как ты можешь быть виновной?

- Я пыталась использовать тебя в своих целях. Сделать запрещенное... А за это Судьба наказывает. Для эола наказанием есть не то, что делается ему, а то, что делается кому-то другому из-за него.

- Я не верю в это. Я сама виновата в том, что случилось со мной. Я тоже ужасная эгоистка. Все было справедливо. Я хочу помочь тебе, я знаю, что ты пытаешься сделать что-то хорошее, пусть это и запрещено. Я помогу тебе, чего бы это не стоило.

- Я не могу принять это...

- А если это будет моя последняя просьба?

Эолийка опустила голову. Потом еле слышно сказала:

- Я не смогу отказать.

- Тогда скажи, что я должна делать.

Эолийка вела себя будто во сне. Если бы это был человек, можно было бы подумать, что сейчас она потеряет сознание.

- Отнести этот пакетик, - голос эолийки звучал еле слышно, совершенно необычно для нее, глухо.

Будто что-то сломалось внутри Эолин. Пати испугалась не на шутку, когда почувствовала это. Она поднялась, оббежала стол, села возле Эолин и обняла ее. Пати подняла голову эолийки и посмотрела в ее глаза. Там были только слезы, эолийка, казалось, ничего не чувствует. Пати вспомнила, что и сама была в таком состоянии, когда...

- Эолин! - чуть не заплакала сама Пати. - Пожалуйста, перестать. Почему ты переживаешь? Я же только хочу тебе помочь.

- Я понимаю, - взгляд Эолин немного прояснился.

Она обняла Пати еще сильнее и зарыдала. Это уже был более нормальный плач. Пати не смогла удержаться и заплакала вместе с ней.

Две девушки очень долго сидели так, обнявшись. Эолин заметила, что за окном темнеет, и первая нарушила тишину:

- Уже вечер. Нужно отнести его, иначе будет поздно.

- Хорошо. Куда?

Эолин достала карту. Это была не игровая карточка с планом замка, какими обычно пользуются ученики. Это была настоящая детальная карта на пергаменте, хотя и она была не без магии. Изображение постоянно менялось - показывало нужный этаж, или несколько этажей сразу.

- Это нужно отнести твоему знакомому. Ты хорошо его знаешь.

- Атреду? - удивилась Пати.

- Нет. Дану... - Эолин как-то странно произнесла это имя. И быстро добавила, - это принадлежит ему. Эта вещь ему необходима, если он ее не получит, то случится очень большая беда...

- Конечно, я отнесу! Это же так важно!

- Нет. Это не так уж и важно, на самом деле...

- В любом случае, я отнесу.

- Это недалеко. Ты должна спуститься на второй этаж, добраться до вестибюля и зайти в преподавательско-магистрантскую часть замка.

- Но мне же не разрешат туда зайти?

- Ты зайдешь туда, об этом не волнуйся. Там не будет охранников. Далее начнется самое опасное и важное. Как только зайдешь туда, ты должна бежать со всех сил. Чтобы добраться до комнаты Дана у тебя будет не больше пяти минут. Ты побежишь вот этим коридором, - Эолин стала показывать путь по карте, - потом повернешь направо; дальше - прямо, пока над одним из проходов не увидишь надпись "Магистрантская часть". Сразу за этими дверьми ты повернешь направо и добежишь до конца коридора, там будет окно. Там коридор поворачивает и первые двери после поворота - в его комнату. Вот здесь. Ты должна постучать и дождаться, пока он откроет. Стучи громко, нельзя терять ни минуты. Когда он откроет, отдай ему пакетик, но ничего не говори. И сразу иди назад, только закрой за собой двери. Когда отдашь пакетик, тебе больше ничего не будет угрожать, можешь спокойно возвращаться в свою комнату.

- А что будет угрожать мне до этого?

- Мне не хочется тебе говорить... Знай одно - я буду там, рядом, и сделаю все, чтобы к тебе не приблизились... Я бы отнесла сама, но не могу по двум причинам. Во-первых, нужно чтобы кто-то отвлекал внимание, а кто-то нес...

- Они охраняют тот район?

- Да.

- Кто же это? Там все под контролем преподавателей, - Пати удивленно посмотрела на Эолин. - Ты что, имеешь в виду преподавателей?

- Нет, конечно же, нет.

- Это Темные?

- Да, они часть Тьмы, но это все не имеет значения. Ты не должна боятся. Я могла бы и не говорить тебе этого, ведь угрозы тебе не будет... не должно быть. Но ты почувствуешь их присутствие... Не бойся этого. Главное быстро пробежать.

- А если его не будет в комнате?

- Сейчас он в комнате... Надеюсь, будет и тогда. Если на протяжении двух-трех минут он не будет отвечать на стук, то бросай пакетик и возвращайся. Также, если случится что-то непредвиденное... если почувствуешь, что что-то темное приближается, иди даже увидишь... То сразу же бросай пакетик и убегай.

- Нет, я так не смогу. Я не хочу, чтобы это, чем бы оно ни было, попало в руки Темных.

- Тьме оно не достанется. Он просто уничтожится. Тьмя его даже коснуться не сможет. Как и все, что связано с Тьмой.

- Хорошо. Мне идти прямо сейчас?

- Да.

Эолин достала пакетик и осторожно положила его в руки Пати. Она делала это так осторожно, будто там было что-то очень хрупкое. Она смотрела на него с такой печалью и нежностью в глазах, что Пати готова была отнести его даже ценой своей жизни. Она никогда его не выбросит, будет держать до последнего, пусть даже ей придется встретиться со всеми монстрами Тьмы.

Потом Эолин поднялась и взяла песочные часы с камина. Пати обратила внимание, что раньше этих часов там не было. Или Эолин принесла эти часы и положила их так, что Пати не заметила?

Эолийка поставила часы на стол перед Пати.

- Ты пойдешь, когда стечет весь песок. Пакетик положи в карман.

Эолийка повернула часы и быстро вышла из комнаты.

Глава 8 (русский)

Пати на мгновение остановилась перед входом в преподавательскую часть Академию. Охранников и в самом деле не было. Вообще никого вокруг не было. Это выглядело немного странным, ведь вестибюль редко пустует.

Пати остановилось, чтобы набраться смелости, но вышло наоборот. Эта пустошь и тишина напугали ее, ей было страшно и за себя, и за Эолин. Ведь эолийка будет отвлекать то чудовище, или что там, в тот момент, когда Пати будет нести сверток. И, если Пати нечего терять, то Эолин...

Пати вспомнила раненую руку Эолин. Что это было? Кто напал на нее? У Пати похолодело в душе, но больше ждать было нельзя - она вбежала в коридор впереди. Она не должна терять времени, Эолин рискует своей жизнью, а жизнь бессмертной эолийки стоит намного больше, чем жизнь Пати.

Девочка побежала так быстро, что чуть не пропустила первый поворот, он был совсем рядом. Дальше она начала бежать осторожнее - главное ничего не перепутать и не заблудиться.

Коридоры были пустыми и сперва она не почувствовала ничего опасного. Пати уже начала успокаиваться, когда поняла, что рано. Только она увидела нужную табличку "Магистрантская часть", как с коридора на нее повеяло ледяным холодом. Хотя в замке и так было очень холодно, уже середина осени, но этот холод впереди был необычным. Пати замерзла и извне и внутри.

Ей казалось, что достаточно туда зайти и все станет нормально, ведь оставался только один небольшой коридор. Но, когда она вбежала в магистрантскую часть, то поняла, что это только начало. Коридор представлялся очень длинным и совершенно темным, только далеко впереди светило небольшое оконце. По бокам было очень много каких-то дверей, проходов, закоулков. Откуда угодно могло выскочить что угодно.

И тут она почувствовала его. Будто резкий ужасный крик пронзил и наполнил тишину, беззвучный крик, исполненный ярости и ненависти. Но Пати уже не могла испугаться больше. Она бежала, как никогда в жизни. Она понимала, что оно почувствовало ее присутствие, и теперь бежит сюда. Она чувствовала, как оно приближались с неимоверной, нечеловеческой скоростью.

Холод, страх и боль - тупая боль в висках, будто какие-то невидимые тиски пытались раздавить ей голову. От страха у нее потемнело в глазах, еще немного и она не выдержит.

Вот, наконец, поворот и дверь. Она остановилась, столкнувшись с ними, и со всех сил забарабанила по дереву. К счастью, дверь открылась сразу.


Дан как раз пересматривал книги, что ему передал Библиотекарь - такое прозвище было у одного из магистров. Эти книги должны было помочь Дану в написании магистерской. Но тут вдруг кто-то начал тарабанить в дверь. Удивленный таким неожиданным визитом, Дан открыл их. И удивился еще больше. Там стояла Пати, испуганная, как ему показалось, насмерть.

- Что случилось? Ты выглядишь, будто за тобой гонится отряд орков! - он хотел выглянуть за дверь, ведь это могло быть и правдой, но Пати преградила ему путь и что-то протянула.

- Что это?

Пати не ответила, и он взял сверток в руки. Это было что-то странное. Очень странное.


Когда пакетик оказался в руках Дана, Пати поняла, что ей нужно идти. Эолин и словом не обмолвилась, что в свертке, значит, Пати не имеет права этого видеть. А Дан вот-вот его развернет.

Она решительно подошла к прикрытой двери и выглянула в коридор. У нее колени тряслись от страха, хотя, отдав сверток, она почувствовала, будто у нее гора с плеч свалилась. Она чувствовала себя счастливой как никогда. Она помогла эолийке, сделала что-то важное. Это прекрасно - сделать что-то важное накануне смерти, помочь кому-то, кто будет жить дальше.

Пати очень удивилась, когда вышла за двери. Нет, то, что ее преследовало, еще было здесь. Она чувствовала его где-то совсем близко. Может в ближайшем темном закоулке. Но теперь в воздухе не было никакой угрозы. Ненависть и злость продолжали чувствоваться, но теперь они были направлены не на нее. Кроме того, она почувствовала отчаяние и боль, будто то чудовище страдало, ей даже стало жаль его. Пати закрыла за собой дверь.
Больше Дан ее никогда не увидит.


Дан не заметил, как Пати оставила его. Его интерес был обращен на сверток, который парень держал в руках. Он чувствовал в нем какую-то магию, светлую, но очень странную. Он никогда раньше с такой не сталкивался. Дан начал осторожно разворачивать заботливо упакованный сверток.

Внутри находился небольшой кулон на тоненькой серебристой цепочке. Дан был поражен. Он знал, что держит в руке. Хотя ничего не знал о его предназначении. Он поднял голову, чтобы спросить Пати, до девочки уже не было. Это его удивило. Испуганная Пати влетает в комнату, а потом молниеносно ее покидает? Что бы это значило?

Он открыл дверь и вышел в коридор. Если бы он был внимательней, то смог бы много чего узнать, но сейчас все его внимание было приковано к украшению. Он чувствовал чье-то темное присутствие, холод и какую-то неясную опасность, но все это было здесь уже несколько недель. Он успел привыкнуть. Чего только не случается в магистрантской части... Кое-то тут проводит такие исследования, что и многим темным колдунам не снились. Вполне вероятно, что какая-то темная тварь сбежала из-под надзора, и теперь бродит этими коридорами. А виновник этого пытается поймать ее своими силами, ибо боится обращаться к преподавателям из-за наказания, что его ожидает. Такое уже не раз случалось. Главное, что опасности для Пати он не заметил. Она уже должна была выйти из магистрантской части, если бы что-то случилось, он бы почувствовал. Дан вернулся в комнату и закрыл дверь.

Он держал в руках эолийский кулон... Откуда он у Пати? И тут до него дошло. Эолин! Это она передала кулон, понятно, почему через Пати - она не могла сделать это сама по этикету. Но что это значит? Зачем он ему? Что она хотела этим сказать? И почему Пати исчезла, почему ничего не объяснила?

Абсолютно растерянный, он сел в кресло и принялся рассматривать украшение. Сделанное из чистого эолийского серебра, с большим драгоценным камнем внутри, - оно было прекрасно. Камень был голубым, но отливал многими цветами и загадочно переливался в свете свечей. Возникало впечатление, что и оправа, и цепочка были сделаны не из серебра, а из тонкого прозрачного стекла. Эолийское серебро совсем другое, у эолов свои тайные способы его обработки. Такой красоты Дану еще не доводилось видеть.

Но, если это в самом деле эолийский кулон...

Он достал с полки большую "Энциклопедию народов" и в разделе "Эолы" нашел статью "Эолийский кулон". Вот что там было написано:

"Эолийский кулон - украшение, которое каждый эол или эолийка носят на шее. Точное предназначение неизвестно, но их относят к культовым украшениям, а не к обычным. Для эолов кулон имеет большое значение. Известно, что он содержит в себе магическую силу, скорее всего, защитную. Одни исследователи считают, что эолы, если нужно, берут из него магию, другие считают, что эолы прячут там часть своей магии, либо что-то другое. Никто из эолов никогда не снимает кулон. Если эол погибает, кулон хоронят вместе с ним.
Этикет: Разговаривать о кулоне запрещается. Видеть кулон запрещается и людям, и другим эолам."

Дан не ошибся. Его пугала строчка: "Никто из эолов никогда не снимает кулон". Он держал в руках именно такой кулон, - вид кулона совпадал с изображением в энциклопедии.

Этот кулон принадлежал, вне сомнения, Эолин. Но зачем она передала его ему, если она не имеет права его снимать? Если об этом узнают эолы, ее ждет страшное наказание. Возможно, изгнание. Зачем она сделала это? Дан ничего не понимал.

Он хотел было одеть кулон, ведь был он предназначен для того, чтобы носить на шее. Но у Дана возникло чувство, что он делает что-то важное. Будто потом не сможет снять кулон. Чувство, будто при произношении неизвестного заклинания с неизвестными последствиями. Это его обеспокоило, и он решил пока подождать. Пока не узнает, зачем ему дала эту вещь Эолин. Дан положил украшение во внутренний карман. Кулон, который раньше был холодным как лед, теперь излучал тепло.

Глава 9 (русский)

Ровно две недели назад

Зла на весь мир и на саму себя, Пати брела парковой аллеей, на которой туман ставал все более густым. Она почти ничего не замечала - слишком была углублена в свои мысли. Не заметила, как случайно перешла в боковую аллею, когда главная свернула в сторону. Поняла это только тогда, когда каменная кладка под ногами сменилась на обычный гравий.

Встревоженная, она остановилась и осмотрелась по сторонам. Из-за тумана почти ничего не было видно - только обе стороны дорожки на несколько футов да темные силуэты деревьев по краям пути.

Наиболее мудрым решением было бы возвратится к тому месту, где она сбилась. Но что-то пугало ее в тумане позади. Она боялась, что заблудится еще больше. В этом парке, похоже, путь назад совсем не такой, как путь вперед.

Поэтому Пати пошла дальше. Она надеялась, что идет в правильном направлении, и вскоре оставит этот проклятый лес, но надежда постепенно исчезала. Хотя из-за тумана почти ничего не было видно, но Пати чувствовала, что лес вокруг стал еще более густым, еще более зловещим.

Что вообще происходит сегодня с парком? Он стал почти таким же ужасным, как темные леса вокруг Академии. Казалось, что те леса проникли сюда... Их дух присутствует в этом парке, будто они вот-вот ворвутся сюда - вместе с темными силами, ужасными и проклятыми созданиями.

Пати уже мечтала не о том, как выбраться из парка. Она хотела только одного, чтобы рядом были Ноэл и Атред. Или кто-то другой... Она даже готова была просить прощения, и таки сделала бы это, если бы навстречу ей вышли ребята. В таком состоянии она была. Она боялась, и не только за себя, но и за них. Она чувствовала себя виноватой во всем - и в том, что убедила их идти сюда, и в том, что бросила их. Поодиночке они теперь вообще могут не выбраться из этого проклятого леса.

Пати была в отчаянии, на ее глаза снова набежали слезы. Но какой-то шорох заставил ее вернуться к реальности. На самом деле слухом она не услышала ничего, но почувствовала, что впереди что-то есть. Она замедлила шаг и стала тщательно всматриваться в туман. Но туман сейчас стал настолько густым, что и за несколько шагов впереди ничего видно не было.

Неожиданно из тумана возникла фигура. Пати вскрикнула от испуга. Страх сковал ее, она не могла и двинуться. Ей хотелось закричать снова, но язык не слушался.

Лицом к лицу она столкнулась с девушкой. Та, казалось, не замечала ее. Девушка стояла посреди дороги, будто ждала что-то. Вся ее одежда была изорвана, а лицо и тело окровавлено. Она еле держалась на ногах, казалось, порыв ветра может свалить ее. Но даже не дрожала и, похоже, не чувствовала никакой боли.

Лицо, с несколькими синяками и порезами, было смертельно бледным. Пати могла бы подумать, что это какой-то призрак или мертвец, если бы не еле заметный пар, что указывал на дыхание. Здесь стало так холодно, что даже пар шел изо рта.

Девушка не замечала Пати. Безразличными, пустыми глазами смотрела она куда-то сквозь нее. В ее глаза не было ни боли, ни страха - его там просто не осталось, она уже была не в состоянии что-то чувствовать.

Несколько долгих минут Пати смотрела на девушку. Теперь она поняла, что это конец. Это был настоящий вестник смерти, не то, что тот жалкий призрак в замке.

Странно, но когда она поняла это, то не почувствовала никакой паники, никакого отчаяния.

Только пустоту. У нее будто исчезли все мысли, желания, чувства, страхи - чего же еще боятся? Вместо этого появилось спокойствие, странное, абсолютное спокойствие. И свобода, полная свобода, хотя девочка не могла и двинуться. Это было очень необычно. Но невозможно объяснить человеческие чувства в такие минуты, можно разве что попробовать их описать.

Время истекало, но ничего не происходило. Девушка будто чего-то ждала. Или кого-то ждала... Но Пати она так и не обратила никакого внимания, хотя, вне сомнения, видела ее. Пати чувствовала сожаление к этой девушке. Пати понимала, что угроза идет не от девушки, не с ее вины. Понимала, что та только несчастная жертва, которой вскоре станет и Пати.

Девушка чувствовала, что они здесь не одни. Много глаз наблюдали за ними из тумана, хотя ничего не двигалось. Казалось, все чего-то ждет. Ждет окровавленная девушка, ждет лес, ждет туман. Ждет и Пати.

Девочке казалось, что минула вечность, прежде чем что-то начало происходить. Сначала туман понемногу отступил - можно было увидеть края дороги, потом даже ближайшие деревья. Потом он как-то быстро спрятался за деревьями, оголив дорогу. И Пати увидела мужчину, что шел им навстречу. Ледяным ветром подуло от него, когда он приблизился. На Пати он не обратил никакого внимания. Его лицо источало безразличие и жестокость, но внимательно разглядеть его Пати не могла. Ибо не могла оторвать взгляд от девушки. Но, даже если бы ей это удалось, она бы все равно не увидела его лицо.

Пати следила за ним краем глаза. Он молча прошел возле нее и положил руку на плечо девушки. Та вздрогнула от прикосновения. На лице девушки (которая, казалось, уже не в состоянии что-то чувствовать) появилась боль.

Она повернулась и пошла рядом с ним. Он небрежно держал руку на ее плече, но девушка согнулась, будто под грудой камней.

Они отошли уже достаточно далеко и Пати не знала, что делать. Она прекрасно понимала, что надежды нет. Даже если они уйдут, не сказав ей ни слова, это ничего не изменит. Она увидела смерть в лицо, и это была ее собственная смерть.

Но мужчина остановился. Он полуобернул голову и небрежно промолвил:

- Я сейчас занят. Придешь через две недели, в воскресенье.

Хотя он был далеко, голос звучал четко в мертвой тишине. В нем слышалось какое-то насмешливое извинение.

Снова пустота наполнила Пати. Но, на этот раз, это была очень громкая пустота. У нее потемнело в глазах, она совсем не чувствовала того, что происходило вокруг. Она даже не заметила, как мужчина с окровавленной девушкой исчезли на боковой тропинке, которая вела к каменному склепу посреди сухих деревьев.

Пати не знала, сколько она простояла там. Она не чувствовала холодного ветра, что трепал ее одежду, носил по тропинке опавшие осенние листья. Пустота начала затихать, хотя никуда не исчезла. Она начала видеть, что вокруг нее. Снова возвращалось ощущение реальности.

Он дал ей две недели. Это было ужасно. Лучше бы все произошло сразу. Это ужас - знать, что тебя ждет. И ждать. Но выбора не было.

Она чувствовала страшную усталость и истощение. Она села прямо на гравийную дорожку. Она долго смотрела на листья, которые носил ветер. Причудливые вихорки вокруг ее ног, вокруг нее. Каждый листочек поблескивал в воздухе, то поднимаясь, то опускаясь. Ветер носит их в воздухе, иногда очень высоко, а потом тягает по земле - среди пыли и камней.

Сначала Пати никуда не хотела идти отсюда. Просидела здесь целую ночь... И так все дни, что остались. Ей нечего делать в замке. Ей не хочется, ей нельзя говорить ни с кем. Никто не понимает... Может, Дан поймет, но это уже не имеет никакого значения.

Она все-таки решила сходить в замок. Теперь она сможет посмотреть на Академию иначе, другими глазами. Посмотреть с другого мира. Мира, к которому этот замок не принадлежит. Большая его часть не принадлежит. Она сможет увидеть то, чего раньше не видела. Хотя зачем? Теперь уже ничто не имеет смысла.

Несмотря на отчаяние и безразличие, у нее зародилась маленькая надежда - Эолин. Поэтому со стоном - ее ноги затерпли от сидения в неудобной позе - она поднялась и побрела дорожкой дальше.

Ей было все равно - выйдет она из леса или нет. Наверное, из-за этого она вышла достаточно быстро. Хотя теперь время для нее шло иначе, чем для других учеников и преподавателей.

Глава 10 (русский)

Накануне вступления в Академию

Дома, в Вольд-фо-де-Ноте, небольшом городке в центре Гронд Луда, по соседству с семьей Пати жил художник. Когда-то он рисовал портреты самому лорду их города, но после того, как отказался исправить портрет одной из его дочерей, попал в немилость. Пати видела ту дочь - совсем некрасива.

После ссоры с лордом для художника начались неприятные времена, он очень обеднел, хотя и до этого богатым не был. Он был намного беднее за семью Пати, которой еще удавалось держать в руках остатки своего могущества и влиятельности (но от богатства остатков не осталось). Семья Пати пользовалась значительным влиянием в городе, но не более. Художника тоже уважали, но осторожнее, ибо боялись лорда.

Вскоре художник сделал еще один шаг, который подписал ему приговор. Он остаточно попал в немилость лорда, всей аристократии города и даже простых граждан, когда нарисовал свои Две Картины.

Пати повезло увидеть их и, хотя она и была еще ребенком, они поразили ее до глубины души. Именно тогда у нее возникло желание хотя бы раз в жизни взять в руки кисточку. Она начала косо и криво рисовать пером на обрывках пергамента и старательно прятала эти "рисунки" от родителей и брата.

Потом она слышала от многих уважаемых людей и знатоков, что те Две Картины были шедевром, но ей эти слова были не нужны. Она поняла это сама, сразу, как впервые их увидела.

Об этих картинах много говорилось и в доме родителей, поскольку они тоже были настроены против лорда. Род Дансейни давно оппонировал лорду и боролся за его место, которым когда-то владел. На их стороне была часть аристократии города, хотя никто не решался выступать открыто. Лорд не был настоящим дворянином, он получил титул за какие-то сомнительные заслуги при дворе, или, как все считали, просто купил его. Семья Пати одна из немногих открыто выступала против лорда и дебатировала с ним пор всем вопросам. Им ничего не угрожало, ибо они занимали высокое положение в городе, и лорд должен был с ними считаться. Вообще-то он был неплохим человеком, неприязнь вызывало только его происхождение.

Картины назывались "Мещанка" и "Принцесса". На первой была изображена девушка в одеяниях принцессы среди золота, серебра и драгоценных камней. С огромным количеством украшений, в роскошном платье. Но ее лицо сразу объясняло, почем у картины такое название. Это было непросто различить необразованным людям, но Пати сразу поняла, что лицо действительно мещанское. Несмотря на активные попытки модели спрятать это мещанство. Худшим для художника было то, что люди узнали изображенную там девушку - старшую из дочек лорда, которая должна унаследовать его титул и состояние.

На другой картине все было наоборот. Там была изображена прекрасная девочка в грязных лохмотьях под дождем на бедняцкой улице. Но в ее грязном лице узнавались настоящие благородные черты, в ее глазах светилась королевское величие и гордость. Легко узнавалось, что ее руки никогда не работали, что за слоем грязи прячется белоснежная кожа, которая никогда не обгорала на солнце. Эта картина настроила против художника намного большее количество людей, чем предыдущая.

Многим показалось, что там была изображена дочь короля соседнего государства и сестры их короля. Та принцесса попала в немилость у себя дома, и ее были вынуждены куда-то сослать. Причиной стала смерть ее матери во время родов, которую безмерно любили в обеих странах. Все считали ребенка виноватым в смерти матери. И им казалось, что художник пытается этому противоречить, поднося девочку своей картиной. Так думали дворяне. Простолюдинов картина злила другим, поскольку они воспринимали все буквально, - кто давал право какому-то художнику так унижать принцессу, пусть и засланную? Художник не опровергал этих догадок, даже подогревал их.

Пати никогда не видела ту принцессу (как, видимо, и художник), но сразу узнала настоящий прототип этой картины и источник вдохновения художника. Никто и не подозревал, что там была изображена еще одна дочь их лорда - самая младшая (у лорда было семь дочерей). Она никогда не появлялась на людях, и ее никто не знал. Только те, кто бывал в доме лорда, могли видеть ее, но вряд ли обращали на нее внимание. Пати доводилось бывать там с родителями. Она видела эту девочку и сразу почувствовала к ней симпатию и доверие, но поговорить так и не решилась. Но одно она знала точно - у художника были причины так назвать картину. Девочка была полной противоположностью своим сестрам, всей мещанской семье лорда. Хотя была его родной дочерью, внешне очень похожей на своих сестер. Это и давало картинам такую поразительную силу: как такие похожие девушки, могут настолько отличаться?

Когда Пати сказала о своей догадке художнику, он взял с нее обещание хранить это в тайне. Она согласилась, но взамен попросила его поучить ее немного живописи. Он кивнул, хотя и с неохотой. Пати и до этого пользовалась любым поводом, чтобы попасть в его мастерскую - что-то отнести или принести. Родители часто посылали ее с поручениями, потому что из слуг имели лишь старую кухарку, которая ужасно не любила бегать туда-сюда.

Вскоре после этого картины художника купил один дворянин, который прибыл издалека, возможно, из самого Арниона. Его звали герцог Алберт Ист-Аргонд. Ей почему-то запомнилось это имя. Он заплатил много, но художник дел куда-то эти деньги. Во всяком случае, жил так же бедно, как и раньше.

Совсем неожиданно он умер. От воспаления легких, это случилось зимой. Он даже не вызывал врача, хотя должен был иметь деньги, чтобы заплатить тому. Пати в это время тоже болела - зима выдалась необычно холодной. Ее отвезли на юг, к морю. Иначе она бы не разрешила ему там просто умереть. Ему, вероятно, было очень одиноко в последние дни... От этих мыслей у Пати на глаза наворачивались слезы.

Когда она возвратилась в Вольд-фо-де-Нот, его уже похорони. Но и после его смерти никто не узнал, куда он дел деньги за картины. В его доме их, по крайней мере, не нашли. Хотя искали очень активно и не только городская стража, а и все, кому не лень. В конце концов, они решили, что он передал их кому-то из своих родственников.

Но Пати знала, что родственников у него не было. Он как-то упоминал об этом. Только местный нотариус как-то загадочно улыбался, когда наблюдал за поисками в доме художника. Пати заметила это, а он еще и подмигнул ей почему-то.

В то же лето, накануне вступления Пати в Академию, умерла и младшая дочь лорда. Через полгода после смерти художника. Тоже от какой-то болезни, хотя совсем непонятной. Последние полгода ее никто не видел, возможно, из-за болезни. Лорд и до этого относился к ней негативно, но что-то случилось, что он вообще запретил упоминать ее имя при нем. Как-то даже сказал, что она ему не дочь. Многие восприняли это буквально, но Пати хорошо знала, что девочка родная дочь лорда.

Родители Пати знали явно больше о смерти девочки, но каждый раз, как она пыталась это выяснить, переводили разговор на другие темы.

Дочь на самом деле сильно разозлила лорда. Ее даже похоронили не в фамильном склепе, а отдельно. В обычной могиле. Все то время, что осталось в Пати до отъезда в Академию, она каждую неделю ходила на кладбище и клала цветы на ее могилу. И на могилу художника. Кроме нее, туда никто не ходил.

Глава 11 (русский)(неотред.)

Уже давно прошло время ужина, а Дан все еще рассматривал кулон. Лишь голод заставил его отложить размышления. Он положил украшение назад в карман и вышел из комнаты.

Когда он шел темным коридором к выходу из магистерской части, то снова думал о тьме, что здесь чувствовалась. Он пытался определить, что именно здесь было, но ему это не удалось. Интуитивно он чувствовал, что это связано с Тьмой. Но как именно, сказать не мог. Это были не обычные темные кланы, те не оставляют после себя следов. Они очень хорошо умеют прятать свою силу, из-за чего их так много среди преподавателей. Но это не могла быть и какая-то темная тварь - таких очень легко почувствовать, они, как правило, сами не в состоянии мыслить и тем более прятать себя.

Это было что-то совсем новое. Он даже не мог сказать, точно ли это связано с Тьмой. Он чувствовал холод, довольно сильный. Такого здесь давно не было. Хотя последние недели что-то подобное чувствовалось, но не так, как сейчас. Это был не обычный холод, а магический. Из-за какой-то магии, из-за ее действия или как ее последствия. Если бы преподаватели здесь побывали, то вряд ли они стали бы проверять, что это. Они берутся только за то, что явно связанно с Тьмой. И сюда они заходят очень редко. Это же не обычные ученики, за магистрантами контроль незначительный. Считается, что они и сами в состоянии о себе позаботиться.

Этот темный коридор никогда ему не нравился. Здесь не было дверей в комнаты других магистрантов. Только в какие-то коморки, чуланы и еще неизвестно куда. Кроме того, полно разных закоулков, куда свет редких факелов вообще не достигал. Дан пытался добиться, чтобы этот коридор немного переделали, но поддержки не нашел - пользовался им только он сам. Да и у большинства преподавателей сейчас совсем иные заботы. Им не до ремонтов каких-то всеми забытых коридоров.

Дан шел медленно, углубившись в раздумья. Поэтому то, что случилось, застало его врасплох. Неожиданно он почувствовал чье-то присутствие рядом и остановился. До этого его чувства указывали, что оно довольно далеко. Но это только казалось, это была маскировка.

Он стоял возле одного из темных закоулков и четко чувствовал, что там кто-то есть. Оттуда веяло холодом, будто был сквозняк. Он почувствовал Тьму - что-то исполненное ненависти и злобы.

Бежать он не мог, это бы ничего не дало. Поэтому немного отступил и приготовился к защите. Хотя ему и казалось, что существо не собирается нападать. Тогда оно бы не стало заявлять о своем присутствии, а напало бы неожиданно. Честь и честность отсутствуют во Тьме.

Он ощутил движение во тьме перед ним, хотя и не видел ничего. Совсем неожиданно для него оттуда возникло лицо - его осветил факел. Казалось, что оно просто материализовалось из тьмы.

Перед ним стояла девушка - бледное лицо аж с синим оттенком, темны губы, казалось, черные. Темные круги под глазами. Она могла показаться истощенной и больной, но только показаться.

Дан опустил руки - можно забыть о защитных заклятиях, которые он приготовил. Против нее он ничего не поделает. Они слишком могущественные и редко ходят в одиночку.

Девушка было немного ниже его, но ему казалось, что она смотрит на него сверху вниз. Она была одета во все черное - они всегда так одеваются. Нужно было сказать, что очень красиво одета. У них есть вкус, они знают, что такое красота. Черный плащ с высоким воротником, под ним черная блуза с тонким орнаментом, из-под рукавов выглядывали широкие кружевные манжеты. Во всем ее виде чувствовалась гордость и презрение. У них всех такой вид, но это ничего не значит. Они даже друг с другом разговаривают с таким видом. Это их этикет.

Ее лицо почти ничего не выражало, но он чувствовал, ее ненависть и ярость. Она еле сдерживала себя. Что с ней? Почему она такая злая? и что ей вообще от него нужно? Он никогда не имел дела ни с ними, ни с их врагами... Как не странно он почти не имел врагов среди темных. Многие их них даже считали его своим. Слишком туманными и подозрительными были его исследования. Им казалось, что страх - это то, что связано с Тьмой. А раз он изучает страх, значит, он изучает и Тьму. А Тьму нельзя изучать без того, чтобы она не зацепила.

Дан молчал и ждал, что скажет девушка. Ему ничего другого не оставалось. Но она молчала и просто смотрела на него. К счастью, он не видел, чтобы ее ненависть была направлена на него. Но на что-то связанное с ним.

- Она таки передала... - ее исполненный ярости голос прозвучал, будто из могилы.

- Что?

- Эолийская сволочь... Она меня обманула... Но ничего, она за это дорого заплатит, - девушка криво усмехнулась.

Дан заметил, как блеснули ее белоснежные зубы с клыками. Клыки были совсем не такими большими, как он представлял. Только немного увеличенные человеческие резцы.

- Что тебе нужно? - спросил он.

- Ничего. От тебя. Почти ничего... Только поговорить. Ты еще не сделал свой выбор, но я знаю, каким он будет.

- Какой выбор?

- Не имеет значения...

Девушка смолкла и посмотрела куда-то в сторону. Она будто видела сквозь стену. Будто смотрела на кого-то, кто там был. Она снова криво улыбнулась.

- Как же она глупа... Какие же глупые эти эолийки... - Потом перевела взгляд на Дана. - Ты же даже не знаешь, что она тебе дала. Она действовала, будто ты эол, - снова кривая улыбка на лице. - А ты же только человек.

Девушка как-то странно улыбалась, в этой улыбке была злость и ненависть, она будто смеялась со всех, со всего мира. И в то же время это была очень красивая улыбка.

- Ты говоришь об Эолин? - неуверенно начал Дан.

Улыбка исчезла, и глаза девушки снова стали жесткими.

- Не называй ее имени... - Она перевела взгляд на карман Дана, где лежал кулон. - Хорошо, что ты не одел его... Какая же она дура... Даже не додумалась сказать...

- А что случилось бы, если бы я его одел?

- Ты что, смеешься надо мной?

Дан неосознанно сделал шаг вперед. Ему хотелось лучше рассмотреть вампирку. Ему казалось, что она как-то неестественно держит свою левую руку.

Но на его движение девушка громко зашипела и отступила назад. Он снова увидел ее клыки, теперь уже не в улыбке. Ее почти животная реакция, как у дикой кошки, его не на шутку испугала.

- Не подходи, - прохрипела она. - Мне и так очень трудно быть здесь. Если бы ты надел ту проклятую штуку, я б и подойти к тебе не смогла. Но все сложилось не так уж и плохо. Хотя бы раз я смогу с тобой поговорить.

Дан успел заметить, что с рукой и в самом деле не все в порядке. Она, похоже, сломана. И вообще вампирка, как ему казалось, сдерживает боль. А если она ранена, да еще и кулон так на нее действует, то она не может угрожать ему, несмотря на ее силу. Это добавило ему уверенности, и он уже мог смотреть на нее без страха. Она заметила это изменение, но ничего не сказала.

- Ты не можешь подойти ко мне? Это хорошо. О чем мне говорить с тобой? Я не хочу иметь дело с Тьмой. Я не вижу препятствий, чтобы не уйти отсюда и не сообщить кому-то, что в этой части замка присутствует вампир.

Он уже обернулся, чтобы идти, но вампирка зашипела:

- Безумец! Даже десяток кулонов не спасут, когда на тебя набросится весь Дом.

От этих слов Дану опять стало не по себе. Как он вообще мог допустить такую оплошность и нагрубить вампирке... Она же не сама по себе, есть и другие...

Дан быстро вернулся к девушке, но на этот раз остановился вовремя, ей не довелось отскакивать. К его удивлению, он не увидел в ее взгляде ярости. Наоборот, - и это его очень удивило, - он увидел там настоящее отчаяние.

- В Академии нет Дома и никогда не было, а внешние... - он пытался добавить себя уверенности, но девушка его перебила:

- В Академии уже создано Дом! - с этими словами в ее глаза снова вернулась неимоверная ярость и гордость.

Такой взгляд может быть только у той, которая входит в Дом. Поодиночке или небольшими группами они ведут себя очень осторожно и неуверенно. Она добавила:

- А насчет прошлого... Ты, видимо, плохо учил историю Академии.

Дан не знал, что ответить. С ее лица он видел, что Дом в самом деле создан. Это ужасно. Это почти конец. Даже много могущественных магов не смогут одолеть Дом. Дан не был уверен, что в Академии найдутся силы, который смогут хотя бы сдерживать его.

- Это ужасно, - не удержался он.

- Как для кого, - улыбнулась она.

- А что нужно Дому от меня? Из-за чего...

- Скажи спасибо той проклятой эолийке... Это она во всем виновата.

- При чем здесь она?

- Если бы она не лезла, куда не следует, с тобой бы ничего плохого не случилось. Дом бы не угрожал тебе, наоборот.

- Наоборот? Что значит "наоборот"? - Дан встревожился еще больше.

- Ничего. Это уже не имеет значения, она все испортила.

- Что она испортила? Что здесь вообще происходит?

- Спроси лучше у нее. Одно я тебе скажу - она сделала неимоверную глупость. Она пыталась защитить тебя от меня, следует признать, ей это удалось. Когда ты наденешь этот кулон, я и не подойду к тебе. Но кое-чего она не учла. Во-первых, я тебе ничем не угрожала, а во-вторых, своими действиями она привлекла внимание к тебе и ко... Привлекла внимание всего Дома. А против Дома она уже тебе ничем не поможет, даже если отдаст свою жалкую жизнь. - Вампирка снова криво улыбнулась.

- Я тебе не верю. Ни одна эолийка не станет делать ничего, что может навредить кому-то. Только наоборот.

- С ее точки зрения она так и делала. Но запомни - я тебе не угрожала! Ты же замечал мое присутствие?

- Да. Но что тебе вообще было от меня нужно? Если ты мне не угрожала?

- Это уже не имеет значения... Но, если хочешь знать... Я хотела, чтобы ты стал одним из нас, чтобы ты вошел в Дом, когда его создавали, и чтобы...

- Ты собиралась сделать меня вампиром?!

- Да, это...

- Ничего себе! И это ты называешь "не угрожало"? Это же хуже смерти...

- Это не хуже смерти! - Яростно воскликнула вампирка, и Дан смолк. - Ты даже не представляешь, что это.

- Хорошо, я понимаю, что ты считаешь свою расу лучшей. Считаешь, что быть такой, как ты - это наивысшее счастье, но...

- Я так не считаю. Я не говорила ничего подобного. Быть такой, как я, это чрезвычайно сложно. Мы не имеем свободы выбора, как и эолы. В отличие от людей. Но, поскольку я не могу стать человеком, то моя задача делать вампирами людей. Тех, кто достоин этого.

- Я достоин, ты считаешь?

- Да. - Она сказала это с вызовом, видимо, почувствовала иронические нотки в предыдущем вопросе. После этого слова у Дана пропала желание иронизировать.

- Хорошо, а ты бы хоть спросила у меня, хочу ли я этого?

- Нет.

- Ясно. А еще говоришь, что у людей свобода выбора...

- Я знала твой выбор еще тогда. Я знала, что ты ответишь, если бы я спросила. Вампиром не имеет права быть человек, который хочет этого.

- В самом деле? Хм... Я и не думал. А почему?

- Таков закон.

Наступила тишина. Вампирка о чем-то напряженно думала.

- Как вы делаете людей вампирами? Пьете кров, только не всю? - спросил Дан.

- Мы никогда не выпиваем всю кровь. Ее слишком много.

- А отчего же люди умирают?

- От укуса.

- Отравление?

- Что-то такое. Я не знаю... А тебе какая разница?

- Хотелось бы знать, что ты собиралась сделать со мной.

- Просто укусить. Это почти не больно, - вампирка как-то неловко улыбнулась.

Дан посмотрел на ее зубы и засомневался, что не больно. Он сам не понимал, зачем расспрашивает эту вампирку. У него появился какой-то интерес к ней.

Глава 12 (русский)(неотред.)

- Все же я благодарен Эолин, хотя и не понимаю, зачем она это сделала... - При имени эолийки девушка опять зашипела. - Пусть я и обречен, но я знаю, что скоро в Академии начнется такое, что и без твоего Дома мне будет конец.

- В том то и дело, что нет. Я хотела, чтобы ты вошел в Дом, потому что хотела, чтобы ты был на стороне победителей. Чтобы ты был в безопасности.

- Я предпочитаю сторону проигравших. В Академии никто не выигрывает, все только проигрывают. И кто сильнее проиграет, тот достигнет наибольшего.

- Я вижу это. Вижу твое отношение... Может это и лучше... Боюсь, что ты остался бы таким же и после инициации. Тогда я бы мучила себя всю оставшуюся жизнь. А она у меня слишком долгая...

- Так ты уже не хочешь делать из меня вампира?

- Нет.

- Это хорошо. Ты об этом хотела поговорить? Или еще о чем-то?

- Хотела поговорить о Доме... Хотела, чтобы ты знал, кто во всем виноват.

Дан не знал, что сказать ей. Понятно, если эолийка и виновна в чем-то, то случайно. Он не чувствовал, что она виновата. Да и никогда бы не подумал так. Его беспокоило только одно - он не понимал причин всего этого.

Зачем вампирке охотиться за ним? Зачем Эолин дала ему кулон? Для защиты? Но от Дома это не защитит. Тогда от кого эта защита? Получается, что от этой вампирки. Но он не чувствовал для себя угрозы от этой девушки, что стояла перед ним. Конечно, она была Темной, принадлежала к Проклятому Роду. Но она же не может ничего изменить. Ей не дано возможности выбирать между Светом и Тьмой. Она рожденная такой и умрет такой. Но он знал о случаях, когда вампиры хотели избавиться от Тьмы, он даже видел это однажды... Как бы ему хотелось, чтобы девушка была светлой. Чтобы он мог поговорить с ней, как человек с человеком.

- Зачем тебе все это? Зачем ты делаешь все это?

- Тебе не понять...

- Я и не понимаю. Ты Темная, должна жить во Тьме и ненавидеть все светлое, всех людей. Уничтожать их, как тот тип, что недавно убил девушку с помощью Игры...

- Да! Ты ничего не понимаешь! Мы не одинаковы! Мы бываем разные, как и люди. Все мы ненавидим мир и людей. И я ненавижу людей, мне нравится, когда они страдают, я получаю наслаждение от этого. А знаешь почему? Потому, что я сама страдаю, неимоверно страдаю. Наша жизнь - постоянное страдание. Мы исполнены ненависти, потому что не можем смотреть, как люди счастливо живут...

- Не так уж и счастливо. Далеко не все.

- В том то и дело! Они хоть имеют выбор, они могут избрать счастливую жизнь, бор, они могут избрать счастливую жизнь, пусть даже со стороны она будет казаться жалкой, и быть счастливыми в той жизни. А мы не можем! Мы обречены быть такими, какие мы есть. Ты не можешь представить как это - постоянно страдать и не иметь возможности уменьшить эти страдания, никто не поможет тебе, тебе не с кем поговорить и ты можешь только молча мучиться, либо выливать свою ненависть и боль на других...

- Я не понимаю. О каких страданиях ты говоришь?

- Боль. Об обычной физической боли. Чем больше мы убиваем, тем слабее она становиться, но и хуже. Это уже не резкая, ужасная боль, а тупая, тошнотворная, болезненная. Чем более слабая боль, тем хуже - тем ниже ты опускается, тем больше Тьма поглощает тебя, и ты теряешь себя... Ты можешь получить огромное могущество, но полностью потерять свободу. Ты уже не сможешь делать что-то сам, тебе будет постоянно казаться, что за тебя это делает кто-то другой. Либо, что ты исполняешь чужие приказы. Ты становишься рабом. Ты не можешь представить, как это ужасно для вампира, когда он теряет свободу - ведь это то, ради чего мы восстали в Древние Времена против Света и были прокляты. Среди вампиров нет колдунов, знаешь, почему? Потому что такие - рабы Тьмы. Мы не пользуемся Темной магией, ибо углубляясь в нее, создание становиться ее частью - так те безликие тупые твари, служащие Темным Повелителям. Все те орки, гоблины, тролли и множество других. Мы вампиры - мы самая развитая раса в этом мире. Мы умнее и могущественнее кого-либо, мы можем все, но и плата ужасная - наша кровь проклята, и мы вынуждены пить чужую, чтобы жить. А чужая кровь - это муки, и не только физические, хотя главным образом именно так. Мы не просто Темные, мы Черные, что значит - мы не выдерживаем света вообще. Даже в буквальном понимании - мы погибаем от солнечных лучей. И мы никогда не сможем стать светлыми, если бы и желали. Ибо свет - это наша смерть. За каждый шаг навстречу Свету приходиться расплачиваться неимоверными муками и страданиями, в конце который смерть. За каждый шаг к Тьме приходиться расплачиваться свободой и сознанием. Но мы Темные, мы живем в ней и ею. Мы ее часть, хотя многие из нас ненавидят ее так же, как и Свет. А больше всего мы ненавидим других прислужников Тьмы, особенно людей, которые служат ей... Здесь, в Академии мы пытаемся не показывать этого - такова традиция. Но в других местах мы уничтожаем их, мы издеваемся над ними, как только можем. Хотя среди нас есть те, кому нравится быть рабами, но они никогда этого не скажут. Мы Высокие Роды, мы аристократы, и были такими еще с Древних Времен, за чистотой крови с нами не сможет соперничать ни один королевский дом Эры, даже эолийский. Среди вампиров нет не высоких - мы все дворяне. Мы никогда не были рабами, мы никогда никому не служили.

- Я не знал всего этого.

- Ты очень много чего не знаешь.

- Но некоторые из вас выбирают Свет... я знаю...

- Выбирают?! - вампирка воскликнула, ее лицо снова загорелось ненавистью. - Что выбирают? Ты хоть знаешь, что их ждет? Ты хоть знаешь, что для этого нужно делать?

- Не пить кровь.

- Да! Тогда ты будешь свободен от Тьмы, не будешь нести ее в душе... Так написано в каком-то трактате, но это все неважно. Ты превратишься в жалкое существо, которые из-за боли не будет видеть ничего. Даже если кому-то и удастся поддерживать твою жизнь. Такое существо не будет похоже на живое, у него не будет даже сил на ногах держаться, оно будет медленно умирать... Множество болезней, страданий... У него не будет сил, даже чтобы думать... Такие есть, но в Домах запрещено вспоминать о них, они - это стыд Рода. И если ты видел хоть одного, ты понимаешь почему... Даже человек не пойдет на такое унижение, такое страдание неизвестно ради чего. Это жалко и отвратительно! Ты не можешь представить себе, что это такое! Ты хочешь, чтобы я пошла на это? Ты хочешь, чтобы я стала такой?

- Я не говорил... - но Дан смолк, когда увидел выражение ее лица. Это длилось лишь одно мгновение. Ему показалось, что перед ним стоит несчастная девочка, которая вот-вот заплачет, которая с болью и надеждой смотрит на него. Но через мгновение она снова превратилась в вампирку, что с яростью уставилась на него. Ее глаза, в самом деле, блестели, но то было слезы злобы... И все же он почувствовал, какая она на самом деле. Он понимал, что ее исполненная ненависти и теней душа стремится к свету, или хотя бы к спокойствию. И она хочет, чтобы он помог ей, хотя сама не осознает этого. Он почувствовал чрезвычайную жалость к ней, к этой несчастной, наполненной болью и страданиями девушке. Ему захотелось помочь ей, спасти от тьмы и боли. Ему хотелось обнять ее и утешить, хотелось, чтобы она открылась ему такой, какой была на самом деле.

Неосознанно он сделал несколько шагов вперед, чтобы обнять ее. На этот раз она не отступила назад, но и не смогла скрыть боль. Ее лицо исказилось, с губ сорвался тихий стон.

Она чувствовала такую боль, как еще никогда в жизни, но ей было все равно, она хотела, чтобы он подошел и обнял ее, чего бы это ни стоило. Она даже была готова сделать шаг навстречу, но не могла. Она чувствовала, что будет, если он коснется ее, но не хотела выдавать себя, ей было все равно, она была готова умереть здесь. Но боль выдала ее, девушка не смогла ее скрыть.

Дан заметил это и опомнился. Он отступил назад. У него даже мелькнула идея отнести кулон обратно в комнату, ему не хотелось, чтобы девушка так страдала.

Она почувствовала его мысль, увидела, как он глянул в сторону своей комнаты.

- Кулон здесь ни при чем... Он мало что изменил... Но, раз ты взял его, то уже не оставляй... - глухо промолвила она.

- Ты же сама говорила, что не можешь подойти ко мне из-за кулона.

- Да. Но я и раньше не могла подойти... Подойти так, как бы мне хотелось.. А боль... Так даже лучше...

- То есть?

- Ты не поймешь.

Девушка прислонилась к стене. Похоже, что она потеряла много сил, из-за неосторожных шагов Дана. Она долго молчала, а потом сказала, не поднимаю головы:

- Ты думаешь, я не думала об этом? Ты думаешь, я не наблюдала, прячась, за той девочкой? И не я одна... Ты о ней говорил, ты, видимо, видел ее, она не особенно кроется... Но у нее, по крайней мере, было ради чего пойти на это... У нее была цель, была мечта... Но ее надежды были пустыми - кому она нужна такой? Теперь ей осталось лишь умолять, чтобы смерть пришла поскорее. Я не хочу быть такой...

Девушка снова смолкла. Потом тихо продолжила:

- Говорят, их главная мечта - увидеть солнце... Для этого нужно продержаться хотя бы несколько лет, тогда организм меняется, внешне они стают почти как люди... Умирающие люди... И тогда настает момент, когда они в состоянии выдержать солнце... Оно не убивает их, хотя они и не видят его, ибо теряют сознание от боли. Но со временем, очень немногим, удается увидеть его, хотя бы на миг. И они умирают счастливыми.

Вампирка почему-то медленно отступила и растаяла во тьме позади себя. Дана это застало врасплох. Она что, ушла? Но нет, он чувствовал ее присутствие. Она где-то рядом. Почему же она отошла? Просто не хотела, чтобы он ее видел?

Прошло несколько минут, и она вернулась. В руке она что-то держала.

- Я хотела бы, чтобы ты взял это, - она протянула руку, - там было небольшое кольцо.

Дан хотел было взять его с ее руки, но, когда приблизил свою, она зашипела и убрала ее. На лице девушки отобразилась боль, потом вина.

- Извини, - промолвила она, - я не могу выдержать.

Она упустила кольцо на его ладонь сверху. Дану показалось, что оно обожгло его руку холодом. Это было небольшое черное кольцо с черным камнем в нем. Дан подумал, что это ведь вещь Тьмы, от Темных нельзя брать подарки - все они несут тень в себе. Эта тревога была заметна на его лице и вампирка сказала:

- Не волнуйся, он не причинит тебе вреда. Я убрала с него все, что могла. Возможно, ты будешь чувствовать что-то неприятное, когда будешь держать его, но не больше. Не надевай его... Тебе ничего не будет, но его могут заметить и... сам понимаешь. Не держи его слишком близко к ее кулону. А когда ты наденешь ее кулон... Мое кольцо сгорит... Оно не выдержит соревнования...

- Зачем оно мне?

- Оно защитит тебя от Дома. На самом деле защитит. Когда наденешь ее кулон, то спрячь его подальше... Где-то в своей комнате. Он должен действовать и тогда, если не сгорит... Хотя не знаю.

- Зачем ты это делаешь?

- Я виновна в том, что Дом хочет уничтожить тебя... Хотя и случайно...

Какое-то время она молчала, потом добавила:

- И еще... Я хочу, чтобы ты знал... Может, не будешь так боятся меня, может, будешь лучшего мнения обо мне... Я еще никого не убила.

- Как это? А... а кровь?

- До совершеннолетия мы не обязаны добывать ее собственноручно. Хотя большинство делают это сами еще с раннего детства. Мне осталось пол года. Я прошу тебя только об одном... Я буду помогать тебе, защищать от Дома. Но только, если буду знать... знать наверняка, что ты меня не предашь...

- Нет, я не...

- Никому не расскажешь об этом. Ни светлым, ни темным... Я не говорю о тех, кто и так знает... Это единственное, что я прошу, я думаю, что тебе не сложно согласиться на это.

- Да, конечно, я обещаю.

Девушка кивнула. Потом протянула руку. Дан не понял, чего она хочет.

- Что?

- Пожми мне руку. Этим ты скрепишь свое слово. А я - свое. Хотя я его и так никогда не нарушу.

- Но ведь...

- Не обращай внимание. Я готова...

Дану ничего не оставалось, как сделать это. Такая просьба светилась в ее глазах. Когда он коснулся ее руки, то почти ничего не почувствовал. Сначала она была холодной, как у мертвеца, но потом начала теплеть. Он ощутил, как она дрожит, и понял, что девушке очень больно. Он посмотрел на ее лицо. Она сжала зубы и избегала его взгляда, чтобы он не видел ее чувств. Она вся дрожала, и он быстро отпустил руку. И с ужасом увидел, что вся его рука окровавлена. Это была ее кровь - то тепло, которое он ощущал. Перепуганный он достал платок и вытер свою руку. Девушка продолжала дрожать. На ее ладонь было страшно смотреть, казалось, будто оттуда содрали кожу.

Девушка достала платочек раненой рукой, и теперь пыталась перевязать рану одной рукой, помогая себе какими-то заклятиями. Второй, левой, она вообще не могла двигать. Дан с ужасом смотрел на это, но не решался ей помочь, ему не хотелось снова делать ей больно.

- Зачем ты это сделала? Ты же знала...

- Это было необходимо. Спасибо тебе. Не бойся, моя кровь тебе не повредит...

Наконец ей удалось кое-как перевязать ладонь, чтобы кровь перестала капать на пол.

- Что у тебя с левой рукой? Ты ранена?

- Не имеет значения... Простою, в отличие от некоторых, я, в самом деле, защищала тебя от Тьмы.

С этими словами на губах она глянула на него и растворилась во мраке. Оттуда еще раз прозвучал ее голос:

- Меня зовут Ниамах

И воцарилась тишина.

Дан понял, что она ушла. Он еще постоял некоторое время, но больше ему было нечего здесь делать. Она не вернется. Исчез даже холод в коридоре. Остались лишь темные пятна ее крови на полу.