Глава 14 (украинский)

Дан відчув, що вона з’явилась поблизу. Він стривожено підняв голову від паперів, над якими працював. Що їй потрібно? Він надіявся, що більше ніколи не побачить її. Але він так і не одягнув кулон еолійки, тому сам винен.

Він обережно піднявся і підійшов до дверей. Відкривати не поспішав. Нічого приховувати - він боявся. Відколи Темні перестали контролювати Те, Що Прийшло Ззовні, щодня зникають учні і викладачі... Іноді їх знаходять згодом. Точніше, їхні частини.

Все ж він відчинив, бо знав хто там.

Ніамах стояла на відстані кількох метрів від дверей. Вигляд у неї був жахливий. Таке враження, наче вона кілька тижнів нічого не їла. І весь цей час на неї цькували собак.

Останнім часом Дану рідко вдавалось бачити непоранених викладачів і магістрантів, але вигляд Ніамах лякав. Ліва рука безвольно звисала. На обличчі були шрами, як давні, так і зовсім свіжі. Її вишуканий одяг був пожмаканий і подертий, увесь заляпаний багряним брудом, про природу якого Данові думати не хотілось.

Дан чекав, доки вона щось скаже, але вона мовчала. Можливо, не знала, що сказати, а, може, просто не могла. Дан не знав, що робити. Їм не можна тут перебувати, її присутність скоро хтось відчує, вона надто ослаблена, щоб приховувати себе.

Раптом Ніамах різко повернула голову вбік. Було щось нелюдське у цьому русі. Вона немов принюхувалась. Дан не відчував нічиєї присутності, але про всяк випадок відступив до дверей своєї кімнати і приготувався до захисту.

Він ледь вловив краєм ока як Ніамах блискавично перемістилась в інший кінець коридору. Менш уважній людині здалось би, що вона просто зникла.

З-за повороту вийшла Еолін. Здавалось, вона пливе у повітрі, а не йде. Менш усього в цьому темному коридорі поруч з вампіркою він сподівався побачити її. Дан бачив, що і з Еолін не все гаразд. Вона мала якийсь хворий вигляд, кола під очима, взагалі була не схожа на еолійку.

За нею вже навіть він встежити не міг. Перш, ніж він устиг зрозуміти, що відбувається, Еолін зникла. Пролунали моторошне шипіння, пронизливий крик... Задрижали стіни, зі стелі посипався пил. Шум ударів змішувався зі спалахами, розібрати щось було неможливо. За кілька секунд все скінчилось і Дан пішов до невеликої площадки, що знаходилась у кінці коридору.

Обидві дівчини лежали на підлозі, одна біля одної. Здавалось, що тут бились два велетенські чудовиська, а не такі тендітні на вигляд створіння. Стіни й підлога були покурочені, каміння позалітало аж в сусідні коридори. Жодна людина не вижила б у цьому, але Ніамах поворухнулась.

Дан підійшов до неї. Дівчина посунула до нього руку. Там була картка. Він узяв її і схилився над вампіркою. Ледь розчув її шепотіння:

- Дурна... Вона не зрозуміла нічого...

До кімнати вбігли Атред і Ноел, за ними Лорінда. Дан віддав хлопцям картку і випровадив їх. Лорінда збиралась щось сказати, але він жестом наказав їй мовчати. Він обернувся назад до Ніамах:

- Я зробила вибір... - прохрипіла вона і змовкла. Дан якийсь час дивився на неї, потім різко піднявся.

- Що сталось? - грубо запитав він у Лорінди.

- Звір! Те, Що Прийшло Ззовні, воно вирвалось в основну частину Академії! - Лорінда ледь стримувала крик... - Я щойно бачила, як загін викладачів не зміг втримати оборону... Їх майже всіх вбито... Воно прорвалось до кімнат учнів...

Дан не дослухав її і без слів вибіг з приміщення. Спантеличена Лорінда якийсь час дивилась йому вслід, а потім побігла за ним.