Глава 12 (украинский)

- Все ж я вдячний Еолін, хоч і не розумію навіщо вона це зробила... - При імені еолійки дівчина знову засичала. - Хай навіть я й приречений, але я знаю, що скоро в Академії почнеться таке, що й без твого Дому мені був би кінець.

- У тому то й справа, що ні. Я хотіла, щоб ти увійшов до Дому, бо хотіла, щоб ти був на боці переможців. Щоб ти був у безпеці.

-Я надаю перевагу боку переможених. В Академії ніхто не виграє, всі тільки програють. І хто найсильніше програє, той досягне найбільшого.

- Я бачу це. Бачу твоє ставлення... Може це й краще... Боюсь, що ти залишився б таким і після ініціації. Тоді б я картала себе решту життя. А воно в мене надто довге...

- То ти вже не хочеш робити з мене вампіра?

- Ні.

- Це добре. Про це ти хотіла поговорити. Чи ще про щось?

- Хотіла поговорити про Дім... Хотіла, щоб ти знав, хто у всьому винен.

Дан не знав, що сказати їй. Зрозуміло, якщо еолійка й винна у чомусь, то мимоволі. Він не відчував, що вона винна. Та й ніколи б не подумав про це, навіть якби вона справді нацькувала на нього Дім. Його дратувало і непокоїло лише одне - він не розумів причин цього всього.

Навіщо вампірці полювати за ним? Навіщо Еолін дала йому кулон? Для захисту? Але ж від Дому це не захистить. Тоді від чого цей захист? Виходить, що від цієї вампірки? Але він не відчував загрози для себе від цієї дівчини, що стояла перед ним. Звичайно, вона була Темна, вона належала до Проклятого Роду. Але ж вона не в змозі щось змінити. Їй не дано можливості обирати між Світлом і Темрявою. Вона народжена такою і помре такою. Проте він знав про випадки, коли вампіри хотіли позбутись Темряви, він навіть бачив це одного разу... Як би йому хотілось, щоб ця дівчина була світлою. Щоб він міг поговорити з нею, як людина з людиною.

- Навіщо тобі усе це? Навіщо ти робиш усе це?

- Тобі не зрозуміти...

- Я й не розумію. Ти Темна, мусиш жити в Темряві і ненавидіти усе світле, всіх людей. Нищити їх, як той тип, що нещодавно вбив дівчину під час Гри...

- Так! Ти нічого не розумієш! Ми не однакові! Ми буваємо різні, як і люди. Всі ми ненавидимо світ і людей. І я ненавиджу людей, мені подобається, коли вони страждають, я отримую насолоду від цього. А знаєш чому? Тому, що я сама страждаю, неймовірно страждаю. Наше життя - суцільні страждання. Ми сповнені ненависті, бо не можемо дивитись, як люди щасливо живуть...

- Не так вже й щасливо. Далеко не всі.

- У тому й справа! Вони, принаймні, мають вибір, вони можуть обрати щасливе життя, хай навіть збоку воно виглядатиме жалюгідним, і бути щасливими у цьому житті. А ми не можемо! Ми приречені бути такими, які ми є. Ти не можеш уявити як це - постійно страждати і не мати можливості зменшити ці страждання, ніхто не допоможе тобі, тобі ні з ким поговорити і ти можеш тільки мовчки мучитись, або виливати свою ненависть і біль на інших...

- Я не розумію. Про які страждання ти говориш?

- Біль. Про звичайну фізичну біль. Чим більше ми вбиваємо, тим слабшою вона стає, але й гіршою. Це вже не різка, жахлива біль, а тупа, нудотна, хвороблива. Чим слабкіша біль, тим гірше - тим нижче ти опускаєшся, тим більше Темрява поглинає тебе і ти втрачаєш себе... ти можеш отримати неймовірну могутність, але повністю втратити свободу. Ти вже не зможеш чинити чогось сам, тобі постійно здаватиметься, що за тебе це робить хтось інший. Або, що ти лише виконуєш чужі накази. Ти стаєш рабом. Ти не можеш уявити, як це жахливо для вампіра, коли він втрачає свободу - адже це те, заради чого у Прадавні Часи ми повстали проти Світла і були прокляті. Серед вампірів немає чаклунів, знаєш чому? Тому що вони - раби Темряви. Ми не користуємось Темною магією, бо заглиблюючись у неї, істота стає її часткою - як ті безликі тупі тварюки, що служать Темним Володарям. Всі ті орки, гобліни, тролі і безліч інших. Ми вампіри, ми найдосконаліша раса у цьому проклятому світі. Ми найрозумніші і наймогутніші, ми можемо все, але й плата страшна - наша кров проклята і ми мусимо пити чужу, щоб жити. А чужа кров - це муки, і не тільки фізичні, хоча головним чином саме так. Ми не просто Темні, ми Чорні, що значить - ми не витримуємо світла взагалі. Навіть у буквальному розумінні - ми гинемо від сонячного проміння і ми ніколи не зможемо стати світлими, якби й хотіли. Бо світло - це наша смерть. За кожен крок у світло доводиться розплачуватись неймовірною біллю і стражданнями у кінці яких смерть. За кожен крок до Темряви доводиться розплачуватись свободою і свідомістю. Але ми Темні, ми живемо у ній і нею. Ми її частина, хоч багато з нас ненавидять її так само, як і Світло. А найбільше ми ненавидимо інших прислужників Темряви, особливо людей, що служать їй... Тут, в Академії, ми намагаємося не показувати цього - така традиція. Але в інших місцях ми знищуємо їх, знущаємося над ними як тільки можемо. Хоча серед нас є ті, кому подобається бути рабами, але вони ніколи цього не скажуть. Ми Високі Роди, ми аристократи, і були такими з Прадавніх Часів, за чистотою крові з нами не посперечається жоден королівський дім Ери, навіть еолійський. Серед вампірів немає не високих - ми всі дворяни. Ми ніколи не були рабами, ми ніколи нікому не служили.

- Я не знав усього цього.

- Ти дуже багато чого не знаєш.

- Але ж дехто з вас обирає світло... я знаю...

- Обирає?! - вампірка аж скрикнула, її обличчя знову спалахнуло ненавистю. - Що обирає? Ти хоч знаєш, що їх чекає? Ти хоч знаєш, що для цього треба робити?

- Не пити кров.

- Так! Тоді ти будеш вільний від Темряви, не нестимеш її у душі... Так написано у якомусь трактаті, але то все дурниці. Ти перетворишся на жалюгідне створіння, що від болю не бачитиме світу, навіть якщо комусь і вдаватиметься підтримувати твоє життя. Така істота не буде схожа на живу, у неї не буде сил навіть щоб на ногах триматись, вона повільно помиратиме. У страшенних муках... Безліч хвороб, страждання... Вона не матиме сил навіть щоб думати... Такі є, але в Домах заборонено згадувати про них, вони - це сором Роду. І якщо ти бачив хоч одного, то розумієш чому... Навіть людина не піде на таке приниження, таке страждання невідомо заради чого. Це жалюгідно і жахливо! Ти не можеш уявити собі, що це таке! Ти хочеш, щоб я пішла на це? Ти хочеш, щоб я стала такою?

- Я не казав... - але Дан змовк, коли побачив вираз її обличчя. Це було лише на одну мить, йому здалось, що перед ним стоїть нещасна дівчинка, яка от-от заплаче, яка з біллю і надією дивиться на нього. Та за мить вона знову перетворилась на вампірку, що люто втупилась у нього. Її очі справді блищали, але то були сльози злоби... І все ж він відчув, яка вона насправді. Він зрозумів, що її сповнена ненависті і тіней душа прагне світла, чи хоча б спокою. І вона хоче, щоб він допоміг їй, хоч і сама не розуміє цього. Він відчув якийсь неймовірний жаль до неї, до цієї нещасної, сповненої болі і страждань дівчини. Йому хотілось допомогти їй, врятувати від темряви і болю. Йому хотілось обійняти її і втішити, хотілось, щоб вона відкрилась йому такою, якою була насправді.

Несвідомо він зробив кілька кроків уперед, щоб обійняти її. Цього разу вона не відступала назад, але не змогла приховати біль. Її обличчя скривилось, з вуст вирвався глухий стогін.

Вона відчувала неймовірну біль, як ще ніколи в житті, але їй було все одно, вона хотіла, щоб він підійшов і обійняв її, чого б це не коштувало. Вона навіть ладна була зробити крок назустріч, але не могла. Вона знала, що буде, якщо він торкнеться її, але не хотіла видавати себе, їй було байдуже, вона була ладна померти тут. Але біль видала її, дівчина не змогла приховати її.

Дан помітив це і отямився. Він відійшов назад. У нього навіть майнула думка віднести кулон до кімнати, йому не хтілось, щоб дівчина так страждала.

Вона відчула його думку, побачила, як він поглянув у бік кімнати.

- Кулон тут ні до чого... Він мало що змінив... Та раз ти взяв його, то вже не полишай... - глухо промовила вона.

- Ти ж сама казала, що не можеш і підійти до мене через кулон.

- Так. Але я й раніше не могла підійти... Підійти так, як би мені хотілося... А біль... Це навіть краще...

- Тобто?

- Ти не зрозумієш.

Дівчина прихилилась до стіни. Схоже, що вона втратила багато сил через необережні кроки Дана. Вона довго мовчала, а потім сказала, не підіймаючи голову:

- Ти думаєш, я не думала про це? Ти думаєш, я не спостерігала, ховаючись, за тією дівчинкою? І не я одна... Ти про неї говорив, ти, мабуть, бачив її, вона не особливо криється... Та в неї принаймні було заради чого піти на це... Вона мала мету, мала мрію... Проте її надії були марними - кому вона потрібна така? Тепер їй залишилось лише благати, аби смерть прийшла якнайшвидше. Я не хочу бути такою...

Дівчина знову змовкла. Потім стиха промовила:

- Кажуть, їхня найбільша мрія - побачити сонце... Для цього треба протриматись хоча б кілька років, тоді організм змінюється, зовні вони стають майже як люди... Помираючі люди... І тоді настане момент, коли вони в змозі витримати сонце... Воно не вбиває їх, хоч вони й не бачать його, бо втрачають свідомість від болю. Але з часом, дуже небагатьом, вдається побачити його, хоч на мить. І вони помирають щасливі.

Вампірка чомусь повільно відступила і розчинилась у темряві позаду себе. Дана це застало зненацька. Вона що, пішла? Але ні, він відчував її присутність. Вона десь поряд. Чому ж вона відійшла? Просто не хотіла, щоб він її бачив?

Минуло кілька хвилин і вона повернулась. В руці вона щось тримала.

- Я б хотіла, щоб ти взяв це, - вона простягла руку - там був невеликий перстень.

Дан хотів був взяти його з її руки, але коли наблизив свою, вона засичала і відсмикнула її. На її обличчі відбився біль, потім вина.

- Вибач, - промовила вона, - я не можу витримати.

Вона випустила перстень на його долоню згори. Дану здалось, що він обпік його руку холодом. Це був невеликий чорний перстень з чорним каменем у ньому. Раптом Дан подумав, що це ж річ Темряви, від Темних не можна брати дарунки - всі вони несуть її у собі. Ця тривога відобразилась на його обличчі і вампірка сказала:

- Не хвилюйся, він не завдасть тобі шкоди. Я прибрала з нього все, що могла. Можливо, ти відчуватимеш якусь неприємність, коли триматимеш його, але не більше. Не надягай його... Тобі нічого не буде, але його можуть помітити і... сам розумієш. Не тримай його надто близько до її кулона. А коли ти одягнеш її кулон... Мій перстень згорить... Він не витримає змагання...

- Навіщо він мені?

- Він захистить тебе від Дому. Справді захистить. Коли одягнеш її кулон, то сховай його подалі... Десь у своїй кімнаті. Він повинен діяти і тоді, якщо не згорить... Хоча не знаю.

- Навіщо ти це робиш?

- Я винна в тому, що Дім хоче знищити тебе... Хоч і мимоволі... І ще, я хочу щоб ти знав... Може не так боятимешся мене, може будеш кращої думки про мене... Я ще нікого не вбила.

- Тобто? А... а кров?

- До повноліття ми не зобов’язані здобувати її власноруч. Хоч більшість роблять це самі ще змалку. Мені залишилось півроку. Я прошу тебе тільки про одне... Я допомагатиму тобі, захищатиму тебе від Дому. Але тільки якщо знатиму... буду знати напевне, що ти мене не зрадиш...

- Ні, я не...

- Нікому не розкажеш про це. Ні світлим, ні темним. Це єдине, що я прошу, я думаю, що тобі не складно погодитись на це.

- Так, звичайно, я обіцяю.

Дівчина кивнула. Потім простягнула руку. Дан не зрозумів, що вона хоче.

- Що?

- Потисни мені руку. Цим ти скріпиш твоє слово. А я своє. Хоча я його й так ніколи не порушу.

- Але ж...

- Не зважай. Я готова...

Дану нічого не залишилось, як зробити це. Таке прохання світилось в її очах. Коли він торкнувся її руки, то майже нічого не відчув. Спочатку вона була холодна, як у мерця, але потім почала тепліти. Він відчув як вона тремтить і зрозумів, що дівчині дуже боляче. Він подивився на її обличчя. Вона зціпила зуби і уникала його погляду, аби він не побачив, що вона відчуває. Але вона вся тремтіла. Він швидко відпустив руку. І з жахом побачив, що вся його рука закривавлена. Це була її кров - те тепло, що він відчував. Переляканий він дістав носовик і витер свою руку. Дівчина й досі тремтіла. На її долоню було страшно глянути, здавалось, що звідти здерли шкіру.

Дівчина дістала носовичок пораненою рукою і тепер намагалась перев’язати рану однією рукою, допомагаючи якимись закляттями. Іншою, лівою, вона взагалі не могла рухати. Дан з жахом дивився на це, але не наважувався їй допомогти, йому не хотілось завдавати їй ще болю.

- Навіщо ти це зробила? Ти ж знала...

- Це було необхідно. Дякую тобі. Не бійся, моя кров тобі не зашкодить...

Нарешті їй вдалось так-сяк обгорнути долоню, щоб кров перестала капати на підлогу.

- Що в тебе з лівою рукою? Ти поранена?

- Не має значення... Просто, на відміну від декого, я й справді захищала тебе від Темряви.

З цими словами на устах вона глянула на нього і зникла в мороці. Звідти ще раз пролунав її голос:

- Мене звати Ніамах, - і запанувала мовчанка.

Дан зрозумів, що вона пішла. Він ще трохи постояв, але більше йому було нічого тут робити. Вона не повернеться. Зник навіть холод в коридорі. Залишились лише темні плями крові на підлозі.