1. Новини та плітки у вітальні Грифіндору.

- Віднині – таємничим тоном оголосив Фабіан Прівіт, падаючи на диванчик у грифіндорській вітальні, - трансфігурація стане моїм улюбленим предметом.
- Тю! – скривився Гідеон. – Лимонних дольок об’ївся, чи що?
Він навіть підвівся і зазирнув старшому братові у вічі – чи не придурюється бува? Де це бачено, щоб Прівіти з охотою бралися до навчання? Та ще й з такого академічного предмету, як трансфігурація? На холеру їм здались ті довжелезні формули? Все, що треба для життя, вони вже й так вивчили – і то не з книжок, і не зі слів професора Дамблдора. Ні, їх професор непоганий чолов’яга, але занадто вже витає у хмарах... Зате, слава всім святим, їхні батьки – то вже третє коліно чаклунського роду! Якщо коли-небудь Гогвортс закриють – і Фабіан, і Гідеон, ба - навіть мала Молі здатні будуть навчити своїх дітей багатьох цікавих заклять – з тих, що в жодній книжці не знайдеш.
- Не що, а хто! - всміхнувся Прівіт-старший. – Артуре, ти вже бачив нову викладачку трансфігурації?
Хлопець роззирнувся, неначе боявся, що хтось чужий підслуховує. Але у вітальні залишились тільки його молодший брат, Гідеон, він же Дей, молодша сестричка Молі, та їх друг, Артур Візлі. Тоді Фабі обійняв обох хлопців за плечі, притягуючи до себе, і з таємничим виглядом прошепотів:
- Її звати Мінерва Макґонеґел.
- Ой, - Візлі аж відсахнувся й скривився так, наче проковтнув горішок Берті Бобс зі смаком шмаркотиння, - я навіть світлини її не бачив... Але дещо про неї знаю! На тому тижні пробував прочитати одну з її робіт, треба було для реферату... То гаплик! Чорт ногу зломить, як у неї все складно! Ледь-ледь подужав. “Теоретичні засади діючих методик дублікації об‘єктів з застосуванням ортогональних проекцій...” Хай їй ховчик присниться, сама назва на двадцять дев‘ять слів! Ні, вона пише докладно, може аж занадто. Але ж яке то страшне занудство! Людоньки добрі, б‘юсь об заклад на свій останній галеон, що й сама ця стара страшна, як покруч гобліна з домовиком...
Фабіан простягнув руку до Візлі.
- Закладаюсь. На твій останній галеон проти моїх десяти – що вона геть інша! Той пройда, малий Лавгуд з Рейвенклову, її бачив. І наша акула пера, Рита Скіттер, теж. Ксено каже, симпатична. І ще каже, є у ній щось ельфійське.
Гідеон з Артуром загиготіли.

- У твого Лавгуда дивне уявлення про красу, хіба ні?! – трохи заспокоївшись, витиснув з себе Артур. – То я правий, вона схожа на домовика?
- Щось від справжніх лісових ельфів, а не від домовиків! – сердито вигукнув Фабіан.
- Ой, держіть мене четверо! – пирхнув Гідеон, - Хтось бачив їх? Справжніх лісових ельфів?
- Лавгуд бачив, - м‘яко всміхнувся Візлі. – на картинці, що сам намалював. Чи ти, Фабі, віриш у такі вигадки?
- Ви обидва дурні несусвітні, - ласкавим тоном повідомив друзям Фабіан. – Звичайно, я не вірю в лісових ельфів. Але ж не про них мова! Кажу вам, вона красуня, наша нова викладачка!
- Ти ж сам її не бачив! - Гідеон був ошелешений впевненістю брата.
- Дею, Лавгуд казав, Дамблдор з неї очей не зводив, а Скіттер, дивлячись на них, зеленіла від заздрості.
- Ну, де Скіттер, а де правда, - скривився Візлі. – Вона навіть вигадає чужий талант чи красу - якщо це дасть їй змогу оббрехати людину. Я певен, вже завтра матимемо нового пасквіля, про те, як директор Гогвортсу призначив на таку відповідальну посаду свою коханку... І не треба на мене витріщатись, Дею! Я ж не кажу, що так воно й є! Я всього лише певен, що Рита це напише.
- А я взагалі-то чув, що Дамблдор – гей, - вкинув свої п‘ять натів Гідеон.
- Ото ж бо! – недоладно зрадів Фабіан. – Якщо вже навіть його зачепило! Крім того, вона анімаг. Кицька! Я щойно бачив, як директор з нею прощався. Уявляєте картинку? Стоїть старий Дамблдор біля ескалатора і говорить сірій смугастій киці: “Нетерпляче чекаю Вашого прибуття, Мінерво!” А киця солідно так киває – і поволеньки собі чимчикує до виходу. Знаєте, ніколи не любив тих пухнастих паскуд, але ця … така кумедна, маленька - а писок хижий, як у тигра. Ще й над очима плями, мов окуляри якісь. Не знаю, яка з себе сама професорка...

- Але киця Мінні зачарувала мого брата, - захихотіла Молі. – Добре, Фабі, що твій пацюк вже здох! І ще краще, що сову ми відіслали додому – ціліша буде.

Весь цей час дівчина тихенько сиділа у кутку грифіндорської вітальні і намагалась полагодити принципарне перо, що його спересердя викинув Артур Візлі. Звичайно, негоже викидати батьків подарунок, думала Молі, але цього разу Артура можна зрозуміти.

От просто цікаво, що б зробили Ви, якби це кляте перо зуміло п‘ять разів перебрехати у рефераті прізвище вашого директора – та ще й кожен раз інакше? Через ці дурнуваті помилки Артур отримав за тиждень каторжної праці над рефератом лише “задовільно”, і мусив щиро з того радіти. Ні, на місці професора Дамблдора сам Артур, мабуть, взагалі залишив би учня без оцінки. А новий директор Гогвортсу з ледь помітною усмішкою запитав : “Містере Візлі, то хто ж написав дослідження про 12 способів застосування крові драконів - Елвіс Долмондор чи Алєкс Дамбо?”

З тої миті Артур зарікся довіряти магічним перам і поклявся собі перечитувати все, що пише сам! Мерлінова кров, над юним Візлі реготали два факультети! І якби ж то на цьому все й закінчилось! Але дорогій кузині Белатрисі, звичайно ж, захотілось розважити домашніх свіжим анекдотом “про того недолугого трудягу Візлі, невідомо за що призначеного префектом”. Старший Прівіт почув цю історію в домі Блеків і не без зловтіхи повідомив свого чванькуватого сусіда, Чарльза Візлі, про “успіхи” його сина. Щоки Артура спалахнули від згадки про крикуна, що надіслав йому батько. “Я б ще зрозумів, - жовчний голос Візлі-старшого ніби знову задзвенів у хлопцевих вухах, - якби ти помилився у назві закляття чи зілля. Більшість з нас замолоду були шибайголовами і не завжди старанно вчились. Але мені соромно звати своїм сином доконаного бовдура, що за шість з лишком років у Гогвортсі не вивчив імені свого колишнього декана й нинішнього директора школи! Зроби мені ласку, синку, повідом, коли у Грифіндора з‘явиться новий декан. Я пришлю спеціальну нагадайку, що кожні півгодини буде повторювати тобі його ім‘я.”
Наче б то він, Артур, а не Чарлз Візлі позаторік вибирав це перо у подарунок новому префекту Грифіндору. “Не надто дорогий, але вишуканий,” – саме так сказав Чарлз. Артур волів би мати мітлу – та де там! Не з їхнім достатком купувати нові мітли, а про те, щоб перекупити чиюсь стару, батько й думати заборонив! От і має Артур Візлі щастя на всі гроші... Цікаво, якщо батьків нагадайко теж буде не кращим за перо – він буде щораз інакше перекривлювати ім‘я нового декана Грифіндору? Нехай присилає, хоч посміємось!

- Мерлінові шмарклі! А чи не ця кицька Макґонеґел і буде нашим новим деканом ? – все ще роздратовано запитав Артур, тамуючи бажання вирвати з рук Молі перо й розпорошити його.

Візлі вмить уявив собі, як Макґонеґел гноїтиме його за кожну описку, за кожну найдрібнішу похибку. Ще б пак! Нащадок древнього благородного роду Візлі не має права чогось не знати, не вміти, чи, Мерліне борони – забути! Макґонеґели ж теж “блакитна кров” – значить, з усіма аристократичними закидонами, шлях би їх трафив! А вже ця професорка, судячи з її книг та статей, мусить бути страшенною буквоїдкою. І скоріш за все, такою ж впертою та прискіпливою, як його троюрідна тітка Мюріел. Здати значок префекта, чи що? Ні, сором – адже два роки він справлявся майже бездоганно!

- Можливо й вона, - промимрила дівчина. – Інакше директор мусить вибирати між Вільгельміною Граббі-Планк і старою Галатеєю Мерісот. І всі ми знаємо, що перша вправляється з гіпогрифами й тестралями краще, ніж з учнями, а друга засинає на власних уроках... Десь за годину буде готово, Артуре.

Молі підкинула перо Артура і випалила в нього цілою низкою заклять. У повітрі зазміїлися рядочки слів, що їх знало перо. Дівчина уважно продивлялася кожен, час від часу зупиняючи їх потік і виправляючи помилки. Ні, на такий подвиг ніхто інший би не відважився.

- Молі, - тоном янгольського терпіння мовив Артур. – Не треба так мучитись через це дурне перо.
- Воно не дурне, - вперто стріпнула рудими кучерями дівчина, - і я вже витратила на нього більше праці й часу, ніж залишилось.
- Якщо в тебе вистачить таланту й терпіння його полагодити, можеш взяти собі, - запропонував хлопець.
- Ой!
Потік слів, що струменіли з пера, на мить спинився. Все таки Візлі один з небагатьох, хто цінує її майстерність і добре ставлення, задоволено подумала Молі. І взагалі славний хлопець, і давно їй подобається. Трошки дивакуватий…
Ця його прихильність до мутнокровок і просто таки закоханість у маглівську техніку роблять його кумедним, особливо на фоні інших родовитих чаклунів. От з цими Артур тримається гордовито, особливо з Гойлом, Розьє та Белатріс Блек. Ну, хамло на ймення Гойл розуміє лише грубу силу, з Розьє, новоспеченим префектом Слізерину, інакше просто не можна, а ця пещена панночка – неабиякий клопіт для кого завгодно.
«Щось віднедавна, порвавши з Розьє, ця нахабна Блек надто вже пильно приглядається до Артура! Ні, - розмірковувала дівчина, - хай я не буду Молі Візз… ой, Молі Прівіт – якщо не провчу її.»
Молі трохи почервоніла, відвернулася і лише за кілька секунд з видимим зворушенням мовила.
- Дякую, Артуре.
- Подякуй краще за добру пораду, - серйозно відповів той, - ніколи, чуєш, ніколи не пиши ним контрольні роботи... Пообіцяй.
- Обіцяю, - гумористично-піднесеним тоном стала промовляти Молі, - ніколи не писати цим пером контрольні, реферати і, що справді важливо, кулінарні рецепти.
- До речі, про кулінарію, Молі, - втрутився Гідеон, - начаклуй ще своїх пончиків, я зголоднів. Чесне слово, вони кращі за Гогвортські!
- Тебе, Дею, легше вбити, ніж прогодувати, - звично зітхнула Молі, - Добре, зроблю... Якщо ти захопив після вечері бодай скибку хліба.
Гідеон похитав головою і благально глянув на брата.
- Ні, малий підлабузнику, сьогодні була твоя черга! Чи ти забув, що я тягав до бібліотеки твої книги і вислуховував нотації міс Пінс? - Фабіан звів очі догори, - “І передайте своєму братові, містере Прівіте, якщо він затримає бодай ще одну книгу хоч на півдня – наступну буде переписувати вручну, не виходячи з бібліотеки!”
Артур дістав з кишені невеличкий кекс і поклав на столик.
- Я мушу робити вечірній обхід, - оголосив він. – Залиште мені пару пончиків, добре?
- Охолонуть, - вихопилась Молі, - я краще пиріжків тобі зроблю. Або дочекаюсь тебе.

Брати захихотіли. Обидва вони не раз чули від матері примовку про шлях до чоловічого серця і чудово розуміли, що пончики для Молі - лише привід побути біля Артура.

Маленька наївна Молі! Такий хлопець, як Візлі, просто муситиме одружитись з багатою й родовитою дівчиною! Він може любити пончики Молі Прівіт, ба, може навіть закохатись у саму Молі – але ж його батько зробить усе можливе, щоб зруйнувати цей шлюб!

Так, Артурів батько, Чарлз Візлі, незважаючи на похилий вік і незначний статок, залишався впливовою особою у магічній Шотландії, й такій родині, як Прівіти, краще вже дружити з ним, ніж боротись. Та якби ж то Чарлзу Візлі була потрібна їх дружба! Адже цей затятий фанатик чистоти крові мав не менш, як дюжину поколінь знатних предків-чаклунів і вважав рівними собі лише кілька чарівничих родів: Мак-Кононів, Макґонеґелів, Діпетів, Боунсів... Слава, влада, гроші не мали для нього жодної ваги – лише походження! Правда віднедавна Чарлз задумувався, чи не ввести до цього шанованого кола й молодий рід Блеків. Як не як, ще його рідний дядько, Септимус Візлі одружився з Сідрелою Блек. (Дірка №4 у знаному гобелені Блеків. - автор.) Але ж за Блеками потягнуться ті дикуни Мелфої! Так, цей напівкревний вискочка, молодий Скорпіус Мелфой примудрився одружитись з онукою самого Армандо Діпета – і люди подейкують, без привороту не обійшлось. Як знати, що буде, коли дівчина отямиться? Ні, не треба поспішати – вирішив врешті старший Візлі – бо ці новобагатьки хутко захарлають собі всі привілеї чистокровних родів і тоді вже матимуть за ніщо всіх, хто за них бідніший!

Отож, Чарлз Візлі вважав дружбу свого сина з “майже чаклунами” Прівітами, м‘яко кажучи, недоречною. Прівіти ж звикли до сусіда-сноба і просто не спілкувались з Чарлзом. Втім, Артур, здається, й справді не успадкував ані пихи свого батька, ні потягу до влади, ані його поглядів на чистоту крові. Ні, не в тому річ, що Молі Прівіт не досить чистокровна для молодого Візлі! Просто вона залишалась для Артура найперш сестрою Фабіана, малою шмаркачкою, знаною чи не з пелюшок. Хіба ж може між ними двома бути бодай щось, крім дружньої приязні?

- Дякую, маленька, - лагідно всміхнувся Візлі, - але не треба гаяти на мене свій час. Сам розігрію, чи ж я зовсім не чарівник?
- Ти найкращий, - впевнено мовила дівчина, - але я все одно дочекаюсь. Твоє перо якраз полагоджу. Тобто вже моє...

Ох, ця вже дівчача впертість! Власне, якби Молі не була сестрою його друга, Артур точно знав би, як її відшити – зараз же мусив змовчати заради Фабі та Дея.
Візлі кивнув і пішов до виходу.

- Краще б виспалася, - порадив сестрі Гідеон. – Сама ж казала, завтра у вас залік з боротьби з темними силами. Не хочу, щоб моя сестра знову ходила з подряпаним писком через якихось перерослих кажанів.
- Дею, якщо ти не помітив, мені не п`ять років, а вже шістнадцять! - відрізала Молі. - І я легко можу впоратись з куди страшнішими істотами! До речі, “кажани”, на яких ти натякаєш, мій досвідчений брате, звуться корнуелськими піксі! І мені досить двох хвилин щоб подрібнити на фарш десяток цих малих паскуд!

Артур з Фабіаном перезирнулись і нічого не сказали. Справді, колись на маленьку Молі напала зграйка цих дрібних хижих створінь. Дівчинка зуміла втекти, але їй тоді добряче перепало. Звичайно ж, мама зцілила Молі за один вечір – але шелест крил корнуелських піксі дівчина і досі могла б відрізнити серед сотень схожих звуків.

То ж саме цей страшний звук змусив її підскочити, вихопити чарівну паличку і випустити смугу синього світла у відкритий Артуром прохід до грифіндорської вітальні.

Велетенська зграя піксі злетіла під стелю і як стиглі груші посипалась дівчині на голову. Молі випалила “Stupefy!”, потім до неї приєднались хлопці. Якби це були справжні піксі, друзі за кілька хвилин не лишили б від них живого місця, але ж! Ці дивні істоти, здається, не підкорялись їх магії! Їх не вдавалось ні оглушити, ні заморозити, ні просто відкинути струменем води. Більш того, ці тварюки чомусь нападали лише на дівчину! Спересердя Артур вихопив з кишені звичайний маглівський олівець і досить вдало перетворив його на довгий тонкий кинжал. Прівіти майже миттєво скопіювали його, потім ще раз, і ще… У повітря знялася хмара смертоносної зброї, кинжали проходили крізь тіло псевдо-піксі, але ці жахливі істоти не відчували ні болю, ні ран! Вони щезали і знову з‘являлись – і раптом поруч з Молі, що з осатанілим виглядом вже навмання випускала з чарівної палички найнесподіваніші закляття, з‘явився її двійник – з роздряпаним закривавленим лицем. Ця друга Молі зробила крок назустріч братам і впала долілиць. Зграя піксі обсіла тіло дівчини...