7. Видатні грифіндорці сьогодення. Штрихи до непарадних портретів.

- Негайно відпустіть мене, Візлі! - голосно прошипіла Мінерва у вухо Артурові.
Той спочатку штовхнув ногою двері, закривши їх, і лише потім опустив руки й зробив крок назад.
- Візлі?!
Гнівний крик професорки урвався, бо вона раптом усвідомила, що хтось завис на мітлі прямо за вікном її кабінету. І цей хтось тримає у руці дивний предмет, котрий щойно випустив у них яскравий жовто-білий спалах. Мінерва інстинктивно відштовхнула Артура так, щоб іскра не попала у хлопця, а сама метнулась до столу й схопила свою чарівну паличку. Візлі гучно гепнувся головою об стіну, але тут же підбіг до вікна, розчахнув його й випустив червону іскру у спину білявці, що з усієї сили гнала свою мітлу до землі, але промахнувся.
- Візлі, що Ви собі дозволяєте?
З непроникним обличчям Артур повернувся до свого декана.
- А Ви, професорко Макгонегел? - тоном доконаного сноба мовив учень, - Ледь не збиваєте мене з ніг, падаючи в мої обійми, дряпаєтесь, штовхаєтесь... Не розумію, що мій батько бачить у Вас такого надзвичайного!
- Як Ви смієте?! Ви, нерозумний нахабний хлопчисько!
- Я смію тому, що це правда, - відмахнувся той, - а от Ви щойно потрапили у кадр Ріті Скіттер... Точніше, ми удвох вскочили у велику халепу.
- Халепа? - здивувалась Мінерва. - Звичайно, мене можуть висміяти, назвати боягузкою - але ж! Це справді було схоже на атаку... Якась нова модель фотоапарата?
- Не нова, їй вже років зо три, - трохи зверхньо пояснив хлопець. - Але ж, професорко Макгонегел, краще б нас справді атакували.
- Говоріть за себе, Артуре Візлі!
- Закладаюсь, за день-два, побачивши її художню обробку цього знімка, Ви самі скажете те ж саме.
- Добре! - куточки уст грифіндорки смикнулись, - що у заклад?
Артур зблід. Потім почервонів. Потім з притиском мовив.
- Вся правда про побачене мною... Що насправді є між Вами й моїм батьком, професорко?
- Не приймається, - відрубала Мінерва. - Бо Ви у будь-якому разі мусите дізнатись правду й заспокоїтись... Або ж отримувати стусани доти, доки не навчитесь чути сказане!
- То скажіть нарешті, професорко!
Тепер настала її черга бліднути й червоніти. Опанувавши себе, Макгонегел дістала зі свого столу невеличку скриньку. В такі зазвичай заможні пані складають свої прикраси, але у цій була лише одна низка рожевих перлів - і дуже багато листів та газетних вирізок.
Мінерва дістала кілька документів, уважно переглянула їх, і подала Артурові вирізку з газети.
Учень прочитав:
"Мій наречений був одним з найкращих чаклунів нашого часу, - сказала міс Макгонегел, - і він загинув від найстрашнішої маглівської зброї... Я мушу зробити все, щоб жоден інший чаклун ніде й ніколи не зазнав такої жахливої смерті. Саме тому у Міністерстві Магії відкривається відділ нагляду за маглівськими науковими дослідженнями. Я запрошую всіх маглородних чаклунів, яким не байдужа доля нашого світу..."
Яскравий рум'янець повільно заливав щоки учня.
- І ховчик... Гриб, - пробурмотів Артур, - вибух ядерної бомби, чи не так? Дядько Фред...
Цього разу у погляді Візлі-молодшого було шанобливе співчуття.
- Що я мушу зробити, професорко Макгонегел, щоб Ви мені пробачили?
Тонкі брови професорки нервово смикнулись, погляд потемнів. Хапливим рухом вона сховала газетну вирізку до скриньки. Потім обійшла навколо столу й сіла на стілець для відвідувачів.
- Нічого, Артуре, - професорка не дивилась на учня. - Бо ж я нічого не можу зробити, щоб спокутувати свою провину у смерті Вашого дядька.
- Впізнаю свого батька, - хмикнув Артур, - отже, він звинуватив Вас у смерті дядька Фреда, а потім, обміркувавши все гаразд, сказав, що між вами були... Як він це назвав? Розбіжності? І прийшов миритись?
- Та ні ж! "Розбіжності" виникли раніше. Пробачте за прямоту, Візлі, але Ваш батько сам привласнив собі право бути свого роду арбітром у питаннях чистоти крові. І коли я вибрала нареченого "негідного походження" - це слова Чарлза, не мої - він припинив всяке спілкування зі мною й примудрився посварити мене з родиною на довгих десять років... Я зникла навіть з сімейних чарографій! Та найбільше враження він справив на мою прабабусю, Афіну... І лише нещодавно, після її смерті, розкаявся. Чарлз не чекав, що Афіна Макгонегел виявиться більш рішучою й нещадною, ніж він сам.
Професорка підхопилась зі стільця й зробила кілька кроків по кабінету. Притулившсь спиною до стінки, спіймала погляд учня.
- Ви знаєте, на що здатне посмертне прокляття кровного родича, Артуре Візлі?
Візлі зблід і затремтів: він знав.
- Арбітрові чистоти крові не стало рішучості спостерігати, як гинутиме "зрадниця традицій", - гірко усміхнулась Мінерва, - адже він знав мене змалку! То ж Чарлі врятував мене сам... Мушу визнати, з таким прокляттям мало хто б упорався. Але ніхто не сказав би доброго слова про ті дні, що я мусила змарнувати у лікарні святого Мунго.
Хлопець кивнув, але тут же зачудовано закліпав очима.
- Мати писала, батько вів якісь досліди для них останні півтора місяці... Але я вже нічого не розумію, як мій батько міг говорити про "негідне походження" рідного брата?!
- Він не міг такого говорити! - вигукнула Мінерва. - Що за дивні ідеї?!
Очі Макгонегел зблиснули майже жовтим сяйвом, але за мить жінка щось зрозуміла й тихо опустилась у крісло, закриваючи обличчя руками. Візлі мимохіть помітив, що навіть пальці професорки всупереч усім законам анатомії порожевіли. З видимим зусиллям опанувавши себе, Мінерва чужим, відстороненим голосом мовила:
- Ви невірно зрозуміли мене, Артуре. Мого нареченого звали Томас Еббот, і він був маглородним чаклуном. А Ваш дядько Фред, мій найкращий друг серед однокласників, був одним з трьох, хто відгукнувся на мою пропозицїю й став спостерігачем серед магглів-учених. Якби ж то, відправляючи Фреда до Невади, я видала йому один з наших дослідних...

Вона замовкла й поточилась у кріслі, схопившись за серце. Артур кинувся до професорки, схопив за руки, марно намагаючись знайти пульс...
І саме в цей момент двері кабінету декана з гуркотом відчинились, впускаючи міс Прівіт. Молі, геть ошелешена, на мить завмерла на порозі. Ще б пак, останнє, що вона сподівалась би тут побачити - то Артура Візлі, що завмер навколішки перед кріслом, в якому сиділа професорка Макгонегел.
- То я дарма щойно відлупцювала Скітер, та ще й влаштувала погром у їх вітальні! - дівчина не стримувала сліз гіркої образи, - Бо це все правда! Вона крутить роман і з сином, і з батьком!
- Молі, ти дурепа! - аж підскочив Артур, - Роззуй очі! Я не знаю, чи дихає вона, чи б'ється серце... Подумай головою, а не як завжди - чи ж до "роману" їй у цю мить? Але спочатку збігай до мадам Помфрі!
Замість послухати його, Молі направила чарівну паличку на професорку й пробурмотіла кілька заклять.
- Жива, - похмуро кинула учениця, - але поки що це найкраща новина... для тебе, Візлі. Добре, я йду по мадам Помфрі...
Молі вийшла, не забувши щосили хряснути дверима.
Артур, ні в тих ні в сих, постояв над кріслом професорки й, не випускаючи її руки зі своїх, знову присів навколішки. Обличчя вчительки, донедавна перекривлене гримасою болю, стало спокійним, потім її повіки затремтіли й професорка розплющила очі. Обережним рухом вивільнивши свої руки, спокійно мовила:
- Думаю, Візлі, я розповіла Вам все, що могла. Якщо мої пояснення Вас не задовольнили - присилайте свого секунданта до мадам Грабі-Планк.

І це говорила жінка, котра щойно ризикувала власним життям, щоб пояснити юному недоумку, схибленому на сімейній честі не менш за свого батька, найінтимніші речі - з тих, про котрі леді взагалі говорять з людьми сторонніми! Артур читав багато, і ще більше спілкувався. Тому він знав можливості міністерських чаклунів і драконові закони деяких департаментів. Раніше він чув, що деякі видатні маги після закінчення своїх досліджень давали Непорушну Обітницю нікому й ні за яких обставин не розкривати відкритих їм таємниць. Виходить, Мінерва Макгонегел зуміла обійти навіть таку давню й потужну магію?

- Звичайно ж, ніяких секундантів, - відповів Артур. - І я все ще не знаю, як міг би загладити свою провину.
- Я знаю, - до Мінерви повертались її звичайні інтонації. - Для початку встаньте. Нікому з нас не хотілось би стати загальним посміховиськом, якщо зараз хтось зайде.
У двері постукали. Артур рвучко піднявся й відступив на кілька кроків. Мінерва вигукнула: "Увійдіть!"
До кабінету увійшли мадам Помфрі, професор Слагхорн та професор Дамблдор. Поппі одразу ж кинулась до професорки, але та м'яко відсторонила цілительку.
- Зі мною все гаразд, Поппі... Потім поясню. Що трапилось, панове?
Поппі втомлено пробурчала щось про юних панікерів і ніби б то вже й дорослих роззяв і вийшла - як завжди, подалі від нової сварки.
- Професорко Макгонегел, - майже ласкавим тоном заговорив Дамблдор, - я розумію, що перший день у школі видався вам, мабуть, аж надто напруженим...
- Навіть не уявляла, що у вчителя Гогвортсу можуть бути інші, - серйозно відповіла Мінерва, насмішкувато мружачи очі.
- В такому разі, - вихопився професор Слагхорн, - я просив би Вас прямо зараз навідатись до вітальні Слизерину й на власні очі переконатись, що міс Прівіт влаштувала там справжній погром. Я волів би, щоб міс Прівіт була присутня, й Ви самі призначили покарання своїй учениці.
Професорка рвучко підвелась і здивовано поглянула на колег.
- Добре, я йду. Візлі, приведіть міс Прівіт до Слизеринської вітальні.
А коли Артур вийшов, ледь презирливим тоном додала:
- Панове, ви прийшли удвох, бо вирішили, що я опиратимусь? Горасе, невже звичайна шестикласниця з Грифіндору заподіяла древньому замкові аж таку шкоду, що директор мусить бачити це на власні очі?
- Мінерво, нам справді потрібно, щоб Ви побачили скоєне Вашою ученицею, - мовив Горас, - бо міс Прівіт категорично відмовляється назвати причину свого жахливого вчинку.
Албус, підійшовши майже упритул до професорки прошепотів, так щоб почула лише вона.
- А мені потрібно, щоб Ви дізнались про цю причину - але не повторили її подвигу, що б не почули. Мінерво, Ви потрібні Гогвортсу!
Макгонегел зблідла, потім почервоніла, згадавши слова Візлі про "художню обробку" фотознімків Рітою Скіттер. Якщо Молі побачила якусь гидоту про себе - що ж, Мінерва її зрозуміє...
- То чому ж ми всі тут стоїмо? - буркнула професорка й помчала з кабінета.