5. Суєта навколо Візлі

- То що це було? - сердито спитала професорка, як тільки двері її кабінета закрились за учнями. - Візлі, чому про загалом вірну ідею свого старости я дізнаюсь від слізеринського?
- Ясно тобі, Артуре? - голосно прошипіла Молі. - Тільки через те, що Розьє був поряд і міг розлютитись! Ти ж геть її не цікавиш, цю Блек!
- Міс Прівіт, прошу стримувати емоції! - з неприхованим роздратуванням кинула декан і знову нормальним тоном перепитала: - То чому Ви так вчинили, містере Візлі?
- Я просто запізно про це подумав, професорко Макгонегел, - спокійно повідомив Артур. - Якраз, коли йшов по Молі... А потім - поки зібрав старост, поки домовились - урок вже почався. У кабінеті декана Вас не було, і вже не було часу шукати, треба було діяти!
Мінерва тільки зітхнула. Симптом, до болю знаний з її власного досвіду шкільної старости! Можливо ті, хто кажуть, ніби Грифіндор - не факультет, а діагноз, де в чому й праві?
- Що ж, про всяк випадок нагадую, що Ви вмієте писати. Надалі користуйтесь цим умінням. Можете йти.

Візлі вийшов, і тут же Молі шаленим голосом стала переконувати професорку, що Артурові загрожує велика небезпека, й винна у тому не хто інша, як Белатрис Блек!

- Міс Прівіт, вгомоніться! - не витримала, нарешті, Мінерва. - Коли я навчалась у Гогвортсі, ніколи не втручалась у дівчачі сварки через хлопців. І зараз, ставши деканом, не збираюсь починати! І ще. Моїм ровесницям і на думку б не спав би такий ниций вчинок! Звертатись за допомогою до вчителя - щоб допекти суперниці... Пресвяте небо, наш факультет вважають благородним, і я не хочу, щоб ця думка змінилась!

Молі спаленіла. Руки дівчини самі потяглись до чарівної палички. З тихим шаленством у голосі учениця мовила:
- Професорко Макгонегел, може я й не такого благородного походження, як Ви, але теж слово "честь" не у словнику знайшла... Я нізащо не звернулась би до Вас щоб їй накапостити, а з задоволенням зробила б це сама! Але ж - Артурові загрожує небезпека, з якою я можу й не впоратись! Та Ви бодай минулу ніч згадайте!
І стільки щирої тривоги було у голосі цього дівчиська, що Мінерва на мить завагалась. Але ж усе поки що свідчило проти Молі Прівіт, навіть флакон зі змійкою - як то не дивно.
Мінерва нарешті згадала, ще навесні наймолодший з Мак-Коннонів отримав у спадок величезну колекцію порцелянових флаконів і виставив її на аукціон. Але за кілька годин до початку
хтось примудрився викрасти значну її частину, пов'язану зі Слізеринською символікою. Пізніше ходили чутки, що деякі цінні предмети незнано як з'явились у "Борджін та Беркс", а дешевшими, на кшталт цього флакона, приторговували дрібні скупники краденого у "Вепровій голові". І Мінерву б не здивувала поява такої дрібнички у когось із небагатих учнів. Але звичайно ж, шановані чарівничі роди від таких оборудок відмовлялись - чи бодай не афішували їх. І Макгонегел не могла уявити собі обставин, за яких дочка Сигнуса Блека могла б з'явитись - тим паче у чужій вітальні - з краденою річчю. Втім...

- Що ж, міс Прівіт, якщо Ви маєте бодай якісь докази - я Вас слухаю. Я вислухаю також все, що ви готові розказати мені про події минулої ночі. Й не забудьте пояснити, яким чином у пиріжки для Артура Візлі потрапив Ваш безоар?
Мінерва встала з-за столу й пересіла у крісло для відвідувачів якраз навпроти Молі.
- Отже, слухаю Вас, міс Прівіт.
- Я не можу нічого пояснити про безоар... Не пам'ятаю, щоб я його клала в пиріжки.
Професорка недовірливо примружилась.
- Ви добре знаєте алхімію, міс Прівіт?
- Я поганий теоретик, але добре варю, зілля, професорко Макгонегел, - спокійно й стримано відповіла учениця. - Але яке це має значення?
- Те, що вчора Артур Візлі перетворив на вино зілля, яке стояло на столику - й ледве не помер! - терпляче відповіла професорка. - Що Ви варили вчора ввечері, міс Прівіт!
- Вчора вечері... я дуже стомилася, але не могла заснути, й тому приготувала для себе сон-зілля... Гидотний смак, тому я розбавила зілля гарбузовим соком. Але все ж хотіла спершу дочекатися Артура, тому й залишилась у вітальні. І, здається, заснула без зілля.
- Нудна й не схожа на правду історія, міс Прівіт! Спробуйте ще раз - чесно й чітко - пояснити, яке відношення має до всього цього міс Блек?!

Дівчина так довго мовчала, що професорці урвався терпець .

- Отже, міс Прівіт, Вам справді нічого мені сказати?
- Саме так, професорко Макгонегел, - покірно зітхнула Молі. - Я не можу чітко відповісти на Ваше питання, але знаю, що не помиляюсь. Просто тому, що інакше ніяк не виходить! Але не маю жодних доказів крім власного знання!
- Точніше сказати, окрім здогадів, - поправила професорка. - І я прошу Вас або поділитись ними, або ж припинити такі розмови... задля власної ж безпеки.

Бо - ще не закінчивши фрази, Макгонегел мимоволі згадала один випадок з власного шкільного життя. Після дивної смерті малої Міртл Мінерва місця собі не знаходила. І якось прокинулась серед ночі - й зрозуміла очевидне. Міртл не втопилась сама, її вбили! Але... єдиною людиною, що, як їй тоді здалось, ідеально підходила на роль вбивці, був Том Ріддл, Слізеринський староста, гордість Гогвортсу і т.ін. Адже саме він знайшов її тіло у дівчачому туалеті, і, власне, з його слів інші зробили висновок, що дівчина втопилась сама. То що з того, що Том із Міртл не спілкувались? Міртл - не та дівчина, яку можна було б вбити з ревнощів чи через образу... Найвірогідніше, дівчисько побачило щось таке, чого не варто було бачити, вирішила нарешті Мінерва - але навіть не рипнулась з цією думкою ні до свого декана, ані до директора. Бо ж не мала жодного факту на підтвердження цього божевільного здогаду. Але у своїй правоті Мінерва Макгонегел певна й досі.

Не приведи Мерліне - але ж раптом міс Прівіт зіткнулась з чимось подібним?

- Отже, Молі, я Вас слухаю, - трохи теплішим тоном мовила професорка.
Кілька секунд Молі серйозно й пильно дивилась у вічі Мінерві, а потім несподіванно попрохала.
- Пообіцяйте, що не будете сміятись, професорко Макгонегел.
- Обіцяю, - трохи здивовано відповіла Мінерва, - якщо Ви не будете розказувати мені анекдотів. Бо якщо будете - обіцяю, що розсержусь. Отже?
- Це справді схоже на анекдот, - винувата усмішка несміливо проявилась на обличчі Молі, - але, професорко Макгонегел, невже поведінка Артура сьогодні біля кабінету професорки Мерісот не здалась Вам дивною?
Мінерва ледь не знизала плечима.
- Ні, професорко Макгонегел, я не про те, чим він був зайнятий з цією... з Блек. Але, якби Артур був у нормальному стані - він би нас розкидав по куткам, як кошенят, в ту ж мить, як я простягла руку по чарівну паличку! Професорко, він уже третій рік староста - і вміє втрутитись вчасно!
- А Вам не спадало на думку, міс Прівіт, - трохи зверхньо усміхнулась професорка, - що він просто не бажав ставати на чийсь бік саме у Вашій з Белатрис сутичці? Ви давно знайомі з Артуром, Молі?
- Ми - сусіди й росли разом, - стріпнула кучерями Молі, - але це не має відношення... Ви хочете сказати, він боявся когось із нас скривдити? Артур - і боявся?!

Мінерва прикрила очі й кивнула.
- Ні, професорко, - твердо мовила дівчина, - я знаю, що він не боїться нікого й нічого! І що права я, а не Ви! І доведу це!
"Ні, все ж вона нестерпна, - втомлено подумала Мінерва - і геть не чує, що їй кажуть!"
А вголос мовила:
- Сподіваюсь все ж, що Ви помиляєтесь, міс Прівіт.
- Я сама на це сподіваюсь! - розпачливо вигукнула Молі. - Великий Мерліне, як я на це сподіваюсь!
"Як щиро говорить ця дівчинка, - знову здивувалась Мінерва, - і мені аж не хочется вірити, що приворот для Візлі - її робота... Але - краще б так воно й було!"
Кілька секунд поміркувавши, Мінерва дістала з ящика той список трав, що вчора обговорювала з Візлі. Хлопець так і не впізнав зілля - а от Молі?
- Погляньте, міс Прівіт, - Макгонегел простягла їй аркуш, - що, на Вашу думку, можна з цього зварити?
Молі уважно прочитала список і пильно поглянула на професорку.
- Саме конваліїї? Не пелюстки лілеї?
Щоки Молі спалахнули.
Очі Мінерви зблиснули.
- Назвіть обидва зілля, міс Прівіт!
- Сон-зілля - з конваліями, тижневий приворот - з лілеями, це ж абетка!
Молі здивовано поглянула на професорку. "Чи ж я мала дитина, щоб цього не знати?" - говорив її промовистий погляд.
- Отже, Ви вмієте варити обидва зілля, - тон Макгонегел був нейтральним, чи не байдужим.
"Якщо вона й зараз розповість чесно... То я нічого не зможу вдіяти! Цей приворот не входить до списків заборонених рецептів..."
- Так! - у голосі Молі був виклик, - я варила і те, й інше.
- Для Артура Візлі...
- Лише сон-зілля! Прошу Вас, повірте мені, професорко! Я не могла так наплутати!
- А приворот Ви готували?!
- Благаю Вас, професорко Макгонегел, це - не для себе... Я не можу сказати! Я нікому не зашкодила! Повірте, професорко, я б ніколи не стала поїти таким зіллям хлопця, котрого...
Щоки Молі спалахнули чи не яскравіше за її руде волосся. Дівчина набрала повні груди повітря і видихнула з викликом дивлячись у вічі професорці.
- Котрого я кохаю змалку! І я нікому, чуєте Ви, нікому не дозволю...

Що й кому вона не дозволить, Мінерва так і не почула, бо у двері постукали - різко й гучно - а потім, не чекаючи відповіді, вбігла цілителька.

- Мінерво! - Поппі Помфрі вмить опинилась біля стола декана, - Я щойно дізналась...
- Я теж рада тебе бачити... Ти навіть не уявляєш...
Макгонегел в одному довгому стрибку через стіл перетворилась на кицьку й знову на людину. І ось уже вона стоїть біля Поппі, обіймаючи її й намагається вибачитись. Так, справді негоже вийшло - відучора не привіталась як слід з давньою шкільною подругою! Якби ж учорашній вечір був спокійнішим!
Але лице цілительки аж надто зосереджене, і радісна усмішка професорки згасає так само несподівано, як з'явилась.
- Мінерво, я з кепськими новинами. Візлі... Я не певна, що впораюсь...
- Пресвяте небо, що знову з цим божевільним?
- Він! Не! Божевільний! - голос Молі Прівіт стає шаленим. - Професор Дамблдор казав, що Артур - один з найталановитіших його учнів.
- Замовкніть, Прівіт! - не витримує нарешті Мінерва, - Поппі, що він накоїв?
- Навіть уявити боюсь. Скажу лишень, що на людину він зараз схожий мало. Все інше - побачиш. Хутко за мною!

Мінерва надто добре знала свою однокласницю, щоб сперечатись, почувши цей тон. Так, Поппі бувала настільки впертою десь раз на рік - але ж саме у цю мить настав саме той раз. Більш того, Поппі ніколи не проявляла такої впертості без вагомих причин.
Ото ж Макгонегел йшла до лікарняного крила так швидко, що і Поппі, і Молі ледве встигали за нею. Переступивши поріг палати, професорка здивовано поглянула на подругу.
Артур Візлі спокійно сидів у зручному - вочевидь власною магією змайстрованому - дерев'яному кріслі й уважно розглядав небо за вікном. Він навіть голови не повернув до несподіваних візитерів - хоча його виразний розпачливий жест свідчив, що хлопець їх помітив.

- Здається, я зрозумів, у чому була моя помилка, мадам Помфрі, - награно бадьорим тоном вигукнів учень, разом із кріслом розвертаючись у повітрі лицем до входу.
Молі тут же кинулась до Артура, присіла біля крісла і щось палко зашепотіла хлопцеві. Той поблажливо усміхнувся й легенько поплескав її по руці, намагаючись заспокоїти. Але обличчя Молі несподівано спохмурніло.

Професорка Макгонегел перезирнулася з цілителькою. На її погляд, Візлі аж ніяк не скидався ні на безнадійно хворого, ані на жертву невдалого експерименту. А жваві бісики на дні ясно-синіх очей і ледь помітна лукава усмішка нагадали Мінерві іншого Візлі. На мить професорці навіть здалося, що зараз із крісла встане не Артур - а Фред Візлі, її найкращий друг серед однокласників - і знову скаже: "вдала витівка, хіба ж ні, Мінерво?"

От тільки Фреді безглуздо загинув у Неваді, залишивши племінникові у спадок невеличку хатинку, що сам називав Норою - і збочене почуття гумору.

- Вдала витівка, хіба ж ні, Візлі? - у голосі Мінерви Макгонегел дивовижним чином поєднались сум і гнів. - Визнаю, Вам вдалося налякати не лише мадам Помфрі, а й мене. І Ви б, мабуть, були недостойні свого прізвіща, якби не вигадували раз у раз щось новеньке. Не буду Вам заважати - але прошу надалі не відволікати від роботи справді зайнятих людей!

Вона круто розвернулась на підборах, ледве не збивши з ніг обох супутниць і метнулась до виходу. Якби хтось у цю мить запитав професорку Макгонегел про причину її гніву - вчителька навряд чи змогла б висловитись чітко й ясно. Але ж! Спочатку цей вискочка по-дурному підводить себе й факультет, напиваючись у вітальні. Потім, мов лантух, валиться їй під ноги - мов би спеціально виставляючи на посміховисько себе й свого декана. Потім на уроці дозволяє собі непристойне запитання. Тоді зриває інших старост з занять, навіть не порадившись з нею! І, нарешті, змушує її бігти через усю школу, мало не божеволіючи зі страху через нову дурнувату витівку. І це - менш ніж за добу! А якщо згадати, що цей витівник - староста факультету і теоретично мусить допомагати у вирішенні проблем, а не у їх створенні...

- Професорко Макгонегел! - Молі Прівіт найнахабнішим чином повисла на її руці. - Зачекайте!
- Мінерво, отямся! - у плечі професорки вчепилась Поппі. - Він... Коли я бігла до тебе, Візлі був схожий на великий лантух з желе. Мінерво, я не ризикнула спробовувати навіть настій для вирощення кісток - бо ж власних кісток у хлопця майже не залишилось. Не я тобі мушу розповідати, чим би це обернулось!
- І з якої ж то поважної причини, - якнайущипливішим тоном спитала професорка, - Ви, містере Візлі, вирішили позбавити себе скелета?
Артур понуро мовчав.
- Мені сказав, - іронічно змигнула Поппі, - що хотів лише трохи підрости - й наплутав із закляттями.
- Зрозуміло, - тон професорки трансфігурації став презирливим. - Підрости, стати струнким, широкоплечим... Для цього треба працювати - й головою також! Щоб бодай правильно застосовувати закляття трансфігурації, коли вже інші способи не до снаги. На Вашу користь, Візлі, говорить лиш те, що Ви впорались. То ж я йду.
- Мінерво! - зойкнула Поппі, - Навіть зараз я зовсім не певна, що він зможе ходити.
- Ба ні, зможу!
Артур піднявся на рівні й поглянув на всіх трьох згори вниз. Але за мить похитнувся і обережно опустився у крісло. М'яко відсторонив Молі і з кислою усмішкою промимрив:
- Але щиро б подякував, якби зміг робити це без ціпка!
І знову спробував піднятись, цього разу спираючись на стінку.
- Візлі! Не рухатись! - гаркнула Мінерва.
Учень не встиг впасти у крісло лише тому, що професорка легким помахом чарівної палички перенесла його на ліжко. Ледь зашарівшись, Макгонегел провела руками вздовж його тіла й скрушно зітхнула.
- Влучне зауваження щодо желе, Поппі! А як тобі ці кістки?
Мадам Помфрі натренованим рухом перевернула Артура на живіт і обмацала його хребет. Потім буквально перебрала кожну кісточку на руках і ногах і нарешті оголосила, що всі вони на місці, всі правильні, але всі крихкі.
- А м'язи ослаблені, так?
Власне, Мінерва вже точно знала, що так і є, але воліла, щоб Поппі чи навіть Молі щипали Артура, намагаючись це перевірити. Самій Мінерві більш за все хотілось дати цьому ідіотові добрячого копняка - чи може вщипнути його так, щоб підскочив до стелі, чи просто заліпити ляпаса - і вона щиро боялась не стриматись.

Отримавши підтвердження від Поппі, професорка Макгонегел кілька хвилин чаклувала мовчки. Потім пересіла за стіл цілительки, довго щось креслила й рахувала і нарешті вимовила кілька заклять, що звучали досить незвично - і з надивовижу втомленим виглядом сіла у начакловане Артуром крісло.
- Встаньте, Візлі, - вимовила вона, мовби між іншим начакловуючи великий картатий плед і кутаючись у нього, - і пройдіть з кутка в куток.

Учень виконав її прохання. Потім, не розганяючись, двічі перестрибнув через ліжко. Судячи з його щасливої усмішки, все пройшло чудово. Отже, тепер Артур Візлі має п'ять футів і вісім дюймів зросту!
"І, щиро кажучи, - подумки визнала Мінерва, - вигляд у хлопця став досить таки ефектний. А якщо зовсім щиро - дуже привабливий. А судячи з виразу обличчя Молі Прівіт - просто таки надзвичайний..."

- Не знаю, як Вам дякувати, професорко Макгонегел... Адже тепер я маю саме такий вигляд, який давно хотів.
- Якби Ви мали трохи терпіння - могли б мати кращий, - не без сарказму відповіла Макгонегел. - Ваш дядько, Фред Візлі, до шостого класу був коротуном - а у сьомому раптом виріс майже на фут!

І раптом професорка замовкла - бо згадала... Великий Мерліне, хіба ж можна бути настільки довірливою?! Тепер, маючи знання і досвід, Мінерва розуміла - Фред Візлі теж підріс за допомогою магії! Та, хай там як, його небіж таки матиме клопіт через свої фокуси!

- То Ви, містере Візлі, почуваєтесь досить здоровим? - м'яким, майже ласкавим тоном запитала професорка Макгонегел.
Вона скинула туфлі, з ногами залізла в крісло і щільніше загорнулась у плед. Поппі здивовано спостерігала за товаришкою. Лише раз за всі їх спільні роки навчання Мінерва Макгонегел дозволила собі аж так розслабитись не у спальні - й то через несподівану хворобу. Втім, учні, здається, нічого дивного у поведінці професорки не помітили.
- Здоровим? Для всіх подвигів Геракла, - усміхнувся Візлі, - ще раз дякую, професорко.
- Що скажеш, Поппі?
Професорка Макгонегел спробувала всміхнутись, але в неї не вийшло. Втома накотилася несподівано, позбавляючи погляд ясності, а голос - сили. Мадам Помфрі ще раз пильно оглянула хлопця, час від часу кидаючи стурбовані погляди на Мінерву.
- Артур Візлі здоровий, Мінерві Макгонегел - стимулююче зілля, - нарешті оголосила цілителька.
Артур, нарешті, помітив, наскільки виснажений вигляд має професорка. Щире каяття відбилось на обличчі учня - але Мінерва не дала йому заговорити.
- Отже, Візлі, сьогодні, зараз містер Прінгл покаже Вам, де тут Авгієві конюшні, - якнайсерйознішим тоном повідомила вона.
Молі й Поппі подивились на Мінерву й здивовано закліпали очима. "Що за маячня?" - ледь не вимовила Молі. Та й Поппі засумнівалася, чи не перетрудилась професорка у перший же день? Артур Візлі з виразом безмежного розчарування голосно промовив:
- А я думав, Ви доручите мені ловити Немейського лева.
- А Ви хіба ловець, Візлі? - здивувалась Макгонегел.
- Я у захисті, а ловець - Фабіан Прівіт.
- Тоді завтра дайте йому шанс упіймати снитч, - одним лиш поглядом усміхнулась Мінерва, - і я буду вважати, що цей подвиг ви здійснили удвох.
Артур аж надто заспокійливим тоном пообіцяв зробити все можливе й неможливе - і пішов до виходу. Молі, мов прив'язана, йшла за ним.
- Візлі, - кинула професорка у спину учневі, - якщо Вам все ж дістануться стайні, бодай сьогодні не випускайте туди всі води озера.
- Розкішна ідея, професорко Макгонегел, - щиро засміявся учень, - якось іншим разом неодмінно спробую.

Коли двері за учнями зачинилися, Поппі принесла Мінерві келих зі стимулюючим зіллям і присіла на край ліжка навпроти її крісла.

- Мінні, - у голосі цілительки була щира турбота, - я мушу тобі це сказати, навіть якщо ми зараз посваримось. Якби я знала, що ти втнеш таку дурницю...
- Не треба, Поппі. Мені ще далеко до старості, склерозу й маразму. Я пам'ятаю, що це не Фредді, а Артур, якщо ти про це... Просто у мене була божевільна ніч і якийсь дурнуватий день.
- За інших обставин, - суворо відповіла Поппі, - я б обов'язково упіймалась і стала б розпитувати, що ж то була за ніч. Але так трапилось, що я знаю. Бо сама двічі металась до св. Мунго, щоб поповнити запас ліків. Знаєш, як то буває? Купа дрібних негараздів, через які ніколи вгору глянути...
- Не знаю, не знаю, - задумливо протягла Мінерва, - чи слід вважати дрібницею отруєння Візлі? З огляду на те, що саме він випив?
- Яке ще отруєння? То ти через це щойно чаклувала на грані темної магії? І ви, двійко ідіотів, нічого мені не сказали!
Цілителька аж підскочила, з острахом вдивляючись в обличчя професорки. На щоках Мінерви з'явився ледь помітний рум'янець, а погляд її став більш зосередженим.
- Артур не передав моєї записки? - здивувалась Макгонегел. - І, прошу завважити, я не переступила грані!
- Так-так... Ти всього лиш ледь не довела себе до виснаження у перший же день роботи в школі! - огризнулась Поппі, шукаючи щось у кишені. - А побачивши учня, більш схожого на різдвяний пудинг у грифіндорській формі, ніж на людину - що б ти вчинила на моєму місці? Закладаюсь на обід у "Трьох мітлах", що не читала б послань від шкільної подруги.

Нарешті, цілителька витягла зім'ятий клапоть паперу і розгорнула його. Двічі перечитала й, видимо заспокоївшись, додала:
- Тим більш, що воно нічогісінько не пояснює. Як давно приворотне зілля стало в нас отрутою, Мінерво?

Професорка Макгонегел, щиро але безуспішно намагаючись приховати тривогу й роздратування, коротко переповіла Поппі майже всі події цього дня.
- Не розумію, що тебе бентежить, - знизала плечами Поппі. - привороти готували тисячоліттями, і я певна, вмерло від них куди менше людей, ніж народилось!
- Поппі! Прокинься! Трансфігурований! Приворот! Може! Діяти! Як! Завгодно!
Макгонегел затнулась, нарешті помітивши, що вона стоїть, нависаючи над Поппі, і кричить, як дурнувата - а та лише ошелешено кліпає очима. Великий Мерліне, та невже ж ця - безперечно дивна - подія варта сварки з товаришкою? Отямившись, вона жестом вибачилась - і тут же вперто додала.
- Теоретично...
- Не зовсім так, Мінерво, - поблажливо усміхнулась цілителька. - Теорія теорією - але повір моєму досвідові. Трансфігурований приворот завжди залишався у першу чергу приворотом! Правда, нерідко - безвекторним...
- Пресвяте небо! - професорка рвонула високий комір сукні, мов би той її душив. - Тобто поки діє це зілля - він може закохатись у кого завгодно?!
- Отож! - скривилась Поппі. - В тебе, в мене, в цю руденьку малечу...
- У Белатрис Блек! - вихопилось у Мінерви з несподіванною люттю.
Цілителька знизала плечима.
- Що ж, якщо це вірно - привітаємо Чарлза. Він так мріяв про шлюб сина з чисторовною...
- Поппі, ти не знаєш Чарлза, як знаю його я! Для нього зараз є три чистокровних роди - Діпети, Мак-Коннони і наш. Навіть Боунси у нього - зрадники традицій, бо не відреклися від дружби з юним Регулосом Блеком. (Дядько відомого нам Сіріуса Блека - прим.автора.) Всі інші - напівкревні виродки. Я теж через заручини з маглородним стала для нього зрадницею, але мій брат-шваб не насмілився ворогувати з Чарлзом Візлі, захищаючи мене!
- Але ж, усі кажуть, саме Чарлз врятував тобі життя?!
- Це так. Та лише після того, як я п'ять тижнів відлежала у св.Мунго й ледве не вмерла, знімаючи прокляття прабабусі. Чарлз тоді навідав мене, щоб допомогти і, нарешті, помиритись. Саме тому я хотіла б звільнити Візлі від дії цього зілля.
- Отже, - проникливо усміхнулась Поппі, - Діпети, Мак-Коннони і Макгонегели. Єдиній нареченій з роду Діпетів зараз п'ять років, у Мак-Коннонів самі сини, а з Макгонегелами він помирився...
- Але ж з Макгонегелів не заміжня лише я, - похмурим тоном мовила Мінерва, - що геть не смішно.
- А по-моєму дуже навіть кумедно, - несподівано хихикнула Поппі. - А що, хлопець симпатичний, та й ти ще молода...
- Поппі, - з тихим відчаєм заговорила Мінерва. - Артур навіть дуже симпатичний хлопець, незважаючи на всі його дурнувати витівки. Чи може саме завдяки ним? Не знаю... Але я знаю, що Чарлз Візлі схиблений на ідеї одружити свого сина з найчистокровнішою відьмою країни - і справді здатен закрити очі навіть на нелюдську різницю у віці, як то у нас з Артуром. Пресвяте небо, якщо... ні, не хочу навіть думати про це!

Цілителька аж здригнулась - бо чи не вперше у житті бачила Мінерву настільки наляканою. І це проймало. Мінерва пережила смерть коханого від найстрашнішої магглівської зброї. Пережила те, що результат її десятилітньої каторжної праці - артефакти для захисту від ядерних вибухів - Міністерство Магії засекретило, а саму Мінерву змусили покинути роботу через сфабриковані звинувачення. Пережила те, що її заручини з маглородним чаклуном власна її родина не прощає - навіть через десять років після смерті нареченого. Пережила посмертне - магічне - прокляття власної прабабусі - за те, що сплюндрувала традиції чистокровного чаклунського роду. То чи так багато є на світі речей, здатних злякати Мінерву Макгонегел?

- Ну, не змусить же Чарлз свого єдиного сина одружитись проти власної волі? - награно легким тоном зауважила Поппі.
- Мерлінова кров! - спалахнула Макгонегел. - Ти прикидаєшся, чи справді не розумієш?! Якщо це зілля подіє так, як я боюся - Артур - теоретично - може й захотіти зі мною одружитись. Але я ж не зможу погодитись - просто тому, що він - не Том Еббот... І я геть не хочу разом із ним стати загальним посміховиськом... Можливо, Артур Візлі - легковажний, нерозумний, шибайголова - але ж такого він точно не заслуговує! Якщо ж зілля подіє ледь інакше, й Артур обере - ну хоча б Молі Прівіт - Чарлз Візлі прокляне свого сина! Не хочу бути винною - бо ж сама пройшла через це приниження - і, мабуть, ніколи вже не оговтаюсь...

Вставши з крісла, Мінерва кілька хвилин міряла кроками кімнату, а потім знічено запитала:

- Поппі, якщо приворот повинен діяти тиждень - з трансфігурованим буде так само?
- А хіба є теорія, що таке припускає? - щиро здивувалась цілителька. - Бо ж на практиці дія трансфігурованого зілля розтягується... Інколи на роки!
- Гімно гебридського дракона!
- Мінерво!
Цього разу Поппі й справді була шокована. Більше хвилини знадобилось цілительці, щоб усміхнутись до подруги абияк наклеєєною на обличчя усмішкою і суворим голосом вимовити:
- Міс Макгонегел, прошу висловлюватись академічно! Не "гімно", а "калова маса"!
Мерлінова кров, як же ж вони реготали! Істерично, до сліз, до спазмів, абсолютно не здатні припинити...

Вони навіть не одразу почули чийсь делікатний стук у двері. А одразу ж після запрошення Поппі до палати зайшов професор Дамблдор - і тут же не знати звідки з'явився Фоукс, зручно вмостився на руках директора і щось стривожено затуркотів. Чаклун схвально кивнув і погладив малинового птаха. Той, здається, заспокоївся й миттю зник.
- Вибачте, любі дами, що перериваю вашу бесіду, - м'яко всміхнувся директор, - але я до Вас, дорога мадам Помфрі.
- Я зайду пізніше, Поппі, - кивнула Мінерва й попрямувала до виходу.

А на півдорозі між лікарнею й своїм кабінетом зіткнулась з людиною, котру найменше хотіла б побачити в Гогвортсі.