1. Новини та плітки у вітальні Грифіндору.

- Віднині – таємничим тоном оголосив Фабіан Прівіт, падаючи на диванчик у грифіндорській вітальні, - трансфігурація стане моїм улюбленим предметом.
- Тю! – скривився Гідеон. – Лимонних дольок об’ївся, чи що?
Він навіть підвівся і зазирнув старшому братові у вічі – чи не придурюється бува? Де це бачено, щоб Прівіти з охотою бралися до навчання? Та ще й з такого академічного предмету, як трансфігурація? На холеру їм здались ті довжелезні формули? Все, що треба для життя, вони вже й так вивчили – і то не з книжок, і не зі слів професора Дамблдора. Ні, їх професор непоганий чолов’яга, але занадто вже витає у хмарах... Зате, слава всім святим, їхні батьки – то вже третє коліно чаклунського роду! Якщо коли-небудь Гогвортс закриють – і Фабіан, і Гідеон, ба - навіть мала Молі здатні будуть навчити своїх дітей багатьох цікавих заклять – з тих, що в жодній книжці не знайдеш.
- Не що, а хто! - всміхнувся Прівіт-старший. – Артуре, ти вже бачив нову викладачку трансфігурації?
Хлопець роззирнувся, неначе боявся, що хтось чужий підслуховує. Але у вітальні залишились тільки його молодший брат, Гідеон, він же Дей, молодша сестричка Молі, та їх друг, Артур Візлі. Тоді Фабі обійняв обох хлопців за плечі, притягуючи до себе, і з таємничим виглядом прошепотів:
- Її звати Мінерва Макґонеґел.
- Ой, - Візлі аж відсахнувся й скривився так, наче проковтнув горішок Берті Бобс зі смаком шмаркотиння, - я навіть світлини її не бачив... Але дещо про неї знаю! На тому тижні пробував прочитати одну з її робіт, треба було для реферату... То гаплик! Чорт ногу зломить, як у неї все складно! Ледь-ледь подужав. “Теоретичні засади діючих методик дублікації об‘єктів з застосуванням ортогональних проекцій...” Хай їй ховчик присниться, сама назва на двадцять дев‘ять слів! Ні, вона пише докладно, може аж занадто. Але ж яке то страшне занудство! Людоньки добрі, б‘юсь об заклад на свій останній галеон, що й сама ця стара страшна, як покруч гобліна з домовиком...
Фабіан простягнув руку до Візлі.
- Закладаюсь. На твій останній галеон проти моїх десяти – що вона геть інша! Той пройда, малий Лавгуд з Рейвенклову, її бачив. І наша акула пера, Рита Скіттер, теж. Ксено каже, симпатична. І ще каже, є у ній щось ельфійське.
Гідеон з Артуром загиготіли.

- У твого Лавгуда дивне уявлення про красу, хіба ні?! – трохи заспокоївшись, витиснув з себе Артур. – То я правий, вона схожа на домовика?
- Щось від справжніх лісових ельфів, а не від домовиків! – сердито вигукнув Фабіан.
- Ой, держіть мене четверо! – пирхнув Гідеон, - Хтось бачив їх? Справжніх лісових ельфів?
- Лавгуд бачив, - м‘яко всміхнувся Візлі. – на картинці, що сам намалював. Чи ти, Фабі, віриш у такі вигадки?
- Ви обидва дурні несусвітні, - ласкавим тоном повідомив друзям Фабіан. – Звичайно, я не вірю в лісових ельфів. Але ж не про них мова! Кажу вам, вона красуня, наша нова викладачка!
- Ти ж сам її не бачив! - Гідеон був ошелешений впевненістю брата.
- Дею, Лавгуд казав, Дамблдор з неї очей не зводив, а Скіттер, дивлячись на них, зеленіла від заздрості.
- Ну, де Скіттер, а де правда, - скривився Візлі. – Вона навіть вигадає чужий талант чи красу - якщо це дасть їй змогу оббрехати людину. Я певен, вже завтра матимемо нового пасквіля, про те, як директор Гогвортсу призначив на таку відповідальну посаду свою коханку... І не треба на мене витріщатись, Дею! Я ж не кажу, що так воно й є! Я всього лише певен, що Рита це напише.
- А я взагалі-то чув, що Дамблдор – гей, - вкинув свої п‘ять натів Гідеон.
- Ото ж бо! – недоладно зрадів Фабіан. – Якщо вже навіть його зачепило! Крім того, вона анімаг. Кицька! Я щойно бачив, як директор з нею прощався. Уявляєте картинку? Стоїть старий Дамблдор біля ескалатора і говорить сірій смугастій киці: “Нетерпляче чекаю Вашого прибуття, Мінерво!” А киця солідно так киває – і поволеньки собі чимчикує до виходу. Знаєте, ніколи не любив тих пухнастих паскуд, але ця … така кумедна, маленька - а писок хижий, як у тигра. Ще й над очима плями, мов окуляри якісь. Не знаю, яка з себе сама професорка...

- Але киця Мінні зачарувала мого брата, - захихотіла Молі. – Добре, Фабі, що твій пацюк вже здох! І ще краще, що сову ми відіслали додому – ціліша буде.

Весь цей час дівчина тихенько сиділа у кутку грифіндорської вітальні і намагалась полагодити принципарне перо, що його спересердя викинув Артур Візлі. Звичайно, негоже викидати батьків подарунок, думала Молі, але цього разу Артура можна зрозуміти.

От просто цікаво, що б зробили Ви, якби це кляте перо зуміло п‘ять разів перебрехати у рефераті прізвище вашого директора – та ще й кожен раз інакше? Через ці дурнуваті помилки Артур отримав за тиждень каторжної праці над рефератом лише “задовільно”, і мусив щиро з того радіти. Ні, на місці професора Дамблдора сам Артур, мабуть, взагалі залишив би учня без оцінки. А новий директор Гогвортсу з ледь помітною усмішкою запитав : “Містере Візлі, то хто ж написав дослідження про 12 способів застосування крові драконів - Елвіс Долмондор чи Алєкс Дамбо?”

З тої миті Артур зарікся довіряти магічним перам і поклявся собі перечитувати все, що пише сам! Мерлінова кров, над юним Візлі реготали два факультети! І якби ж то на цьому все й закінчилось! Але дорогій кузині Белатрисі, звичайно ж, захотілось розважити домашніх свіжим анекдотом “про того недолугого трудягу Візлі, невідомо за що призначеного префектом”. Старший Прівіт почув цю історію в домі Блеків і не без зловтіхи повідомив свого чванькуватого сусіда, Чарльза Візлі, про “успіхи” його сина. Щоки Артура спалахнули від згадки про крикуна, що надіслав йому батько. “Я б ще зрозумів, - жовчний голос Візлі-старшого ніби знову задзвенів у хлопцевих вухах, - якби ти помилився у назві закляття чи зілля. Більшість з нас замолоду були шибайголовами і не завжди старанно вчились. Але мені соромно звати своїм сином доконаного бовдура, що за шість з лишком років у Гогвортсі не вивчив імені свого колишнього декана й нинішнього директора школи! Зроби мені ласку, синку, повідом, коли у Грифіндора з‘явиться новий декан. Я пришлю спеціальну нагадайку, що кожні півгодини буде повторювати тобі його ім‘я.”
Наче б то він, Артур, а не Чарлз Візлі позаторік вибирав це перо у подарунок новому префекту Грифіндору. “Не надто дорогий, але вишуканий,” – саме так сказав Чарлз. Артур волів би мати мітлу – та де там! Не з їхнім достатком купувати нові мітли, а про те, щоб перекупити чиюсь стару, батько й думати заборонив! От і має Артур Візлі щастя на всі гроші... Цікаво, якщо батьків нагадайко теж буде не кращим за перо – він буде щораз інакше перекривлювати ім‘я нового декана Грифіндору? Нехай присилає, хоч посміємось!

- Мерлінові шмарклі! А чи не ця кицька Макґонеґел і буде нашим новим деканом ? – все ще роздратовано запитав Артур, тамуючи бажання вирвати з рук Молі перо й розпорошити його.

Візлі вмить уявив собі, як Макґонеґел гноїтиме його за кожну описку, за кожну найдрібнішу похибку. Ще б пак! Нащадок древнього благородного роду Візлі не має права чогось не знати, не вміти, чи, Мерліне борони – забути! Макґонеґели ж теж “блакитна кров” – значить, з усіма аристократичними закидонами, шлях би їх трафив! А вже ця професорка, судячи з її книг та статей, мусить бути страшенною буквоїдкою. І скоріш за все, такою ж впертою та прискіпливою, як його троюрідна тітка Мюріел. Здати значок префекта, чи що? Ні, сором – адже два роки він справлявся майже бездоганно!

- Можливо й вона, - промимрила дівчина. – Інакше директор мусить вибирати між Вільгельміною Граббі-Планк і старою Галатеєю Мерісот. І всі ми знаємо, що перша вправляється з гіпогрифами й тестралями краще, ніж з учнями, а друга засинає на власних уроках... Десь за годину буде готово, Артуре.

Молі підкинула перо Артура і випалила в нього цілою низкою заклять. У повітрі зазміїлися рядочки слів, що їх знало перо. Дівчина уважно продивлялася кожен, час від часу зупиняючи їх потік і виправляючи помилки. Ні, на такий подвиг ніхто інший би не відважився.

- Молі, - тоном янгольського терпіння мовив Артур. – Не треба так мучитись через це дурне перо.
- Воно не дурне, - вперто стріпнула рудими кучерями дівчина, - і я вже витратила на нього більше праці й часу, ніж залишилось.
- Якщо в тебе вистачить таланту й терпіння його полагодити, можеш взяти собі, - запропонував хлопець.
- Ой!
Потік слів, що струменіли з пера, на мить спинився. Все таки Візлі один з небагатьох, хто цінує її майстерність і добре ставлення, задоволено подумала Молі. І взагалі славний хлопець, і давно їй подобається. Трошки дивакуватий…
Ця його прихильність до мутнокровок і просто таки закоханість у маглівську техніку роблять його кумедним, особливо на фоні інших родовитих чаклунів. От з цими Артур тримається гордовито, особливо з Гойлом, Розьє та Белатріс Блек. Ну, хамло на ймення Гойл розуміє лише грубу силу, з Розьє, новоспеченим префектом Слізерину, інакше просто не можна, а ця пещена панночка – неабиякий клопіт для кого завгодно.
«Щось віднедавна, порвавши з Розьє, ця нахабна Блек надто вже пильно приглядається до Артура! Ні, - розмірковувала дівчина, - хай я не буду Молі Візз… ой, Молі Прівіт – якщо не провчу її.»
Молі трохи почервоніла, відвернулася і лише за кілька секунд з видимим зворушенням мовила.
- Дякую, Артуре.
- Подякуй краще за добру пораду, - серйозно відповів той, - ніколи, чуєш, ніколи не пиши ним контрольні роботи... Пообіцяй.
- Обіцяю, - гумористично-піднесеним тоном стала промовляти Молі, - ніколи не писати цим пером контрольні, реферати і, що справді важливо, кулінарні рецепти.
- До речі, про кулінарію, Молі, - втрутився Гідеон, - начаклуй ще своїх пончиків, я зголоднів. Чесне слово, вони кращі за Гогвортські!
- Тебе, Дею, легше вбити, ніж прогодувати, - звично зітхнула Молі, - Добре, зроблю... Якщо ти захопив після вечері бодай скибку хліба.
Гідеон похитав головою і благально глянув на брата.
- Ні, малий підлабузнику, сьогодні була твоя черга! Чи ти забув, що я тягав до бібліотеки твої книги і вислуховував нотації міс Пінс? - Фабіан звів очі догори, - “І передайте своєму братові, містере Прівіте, якщо він затримає бодай ще одну книгу хоч на півдня – наступну буде переписувати вручну, не виходячи з бібліотеки!”
Артур дістав з кишені невеличкий кекс і поклав на столик.
- Я мушу робити вечірній обхід, - оголосив він. – Залиште мені пару пончиків, добре?
- Охолонуть, - вихопилась Молі, - я краще пиріжків тобі зроблю. Або дочекаюсь тебе.

Брати захихотіли. Обидва вони не раз чули від матері примовку про шлях до чоловічого серця і чудово розуміли, що пончики для Молі - лише привід побути біля Артура.

Маленька наївна Молі! Такий хлопець, як Візлі, просто муситиме одружитись з багатою й родовитою дівчиною! Він може любити пончики Молі Прівіт, ба, може навіть закохатись у саму Молі – але ж його батько зробить усе можливе, щоб зруйнувати цей шлюб!

Так, Артурів батько, Чарлз Візлі, незважаючи на похилий вік і незначний статок, залишався впливовою особою у магічній Шотландії, й такій родині, як Прівіти, краще вже дружити з ним, ніж боротись. Та якби ж то Чарлзу Візлі була потрібна їх дружба! Адже цей затятий фанатик чистоти крові мав не менш, як дюжину поколінь знатних предків-чаклунів і вважав рівними собі лише кілька чарівничих родів: Мак-Кононів, Макґонеґелів, Діпетів, Боунсів... Слава, влада, гроші не мали для нього жодної ваги – лише походження! Правда віднедавна Чарлз задумувався, чи не ввести до цього шанованого кола й молодий рід Блеків. Як не як, ще його рідний дядько, Септимус Візлі одружився з Сідрелою Блек. (Дірка №4 у знаному гобелені Блеків. - автор.) Але ж за Блеками потягнуться ті дикуни Мелфої! Так, цей напівкревний вискочка, молодий Скорпіус Мелфой примудрився одружитись з онукою самого Армандо Діпета – і люди подейкують, без привороту не обійшлось. Як знати, що буде, коли дівчина отямиться? Ні, не треба поспішати – вирішив врешті старший Візлі – бо ці новобагатьки хутко захарлають собі всі привілеї чистокровних родів і тоді вже матимуть за ніщо всіх, хто за них бідніший!

Отож, Чарлз Візлі вважав дружбу свого сина з “майже чаклунами” Прівітами, м‘яко кажучи, недоречною. Прівіти ж звикли до сусіда-сноба і просто не спілкувались з Чарлзом. Втім, Артур, здається, й справді не успадкував ані пихи свого батька, ні потягу до влади, ані його поглядів на чистоту крові. Ні, не в тому річ, що Молі Прівіт не досить чистокровна для молодого Візлі! Просто вона залишалась для Артура найперш сестрою Фабіана, малою шмаркачкою, знаною чи не з пелюшок. Хіба ж може між ними двома бути бодай щось, крім дружньої приязні?

- Дякую, маленька, - лагідно всміхнувся Візлі, - але не треба гаяти на мене свій час. Сам розігрію, чи ж я зовсім не чарівник?
- Ти найкращий, - впевнено мовила дівчина, - але я все одно дочекаюсь. Твоє перо якраз полагоджу. Тобто вже моє...

Ох, ця вже дівчача впертість! Власне, якби Молі не була сестрою його друга, Артур точно знав би, як її відшити – зараз же мусив змовчати заради Фабі та Дея.
Візлі кивнув і пішов до виходу.

- Краще б виспалася, - порадив сестрі Гідеон. – Сама ж казала, завтра у вас залік з боротьби з темними силами. Не хочу, щоб моя сестра знову ходила з подряпаним писком через якихось перерослих кажанів.
- Дею, якщо ти не помітив, мені не п`ять років, а вже шістнадцять! - відрізала Молі. - І я легко можу впоратись з куди страшнішими істотами! До речі, “кажани”, на яких ти натякаєш, мій досвідчений брате, звуться корнуелськими піксі! І мені досить двох хвилин щоб подрібнити на фарш десяток цих малих паскуд!

Артур з Фабіаном перезирнулись і нічого не сказали. Справді, колись на маленьку Молі напала зграйка цих дрібних хижих створінь. Дівчинка зуміла втекти, але їй тоді добряче перепало. Звичайно ж, мама зцілила Молі за один вечір – але шелест крил корнуелських піксі дівчина і досі могла б відрізнити серед сотень схожих звуків.

То ж саме цей страшний звук змусив її підскочити, вихопити чарівну паличку і випустити смугу синього світла у відкритий Артуром прохід до грифіндорської вітальні.

Велетенська зграя піксі злетіла під стелю і як стиглі груші посипалась дівчині на голову. Молі випалила “Stupefy!”, потім до неї приєднались хлопці. Якби це були справжні піксі, друзі за кілька хвилин не лишили б від них живого місця, але ж! Ці дивні істоти, здається, не підкорялись їх магії! Їх не вдавалось ні оглушити, ні заморозити, ні просто відкинути струменем води. Більш того, ці тварюки чомусь нападали лише на дівчину! Спересердя Артур вихопив з кишені звичайний маглівський олівець і досить вдало перетворив його на довгий тонкий кинжал. Прівіти майже миттєво скопіювали його, потім ще раз, і ще… У повітря знялася хмара смертоносної зброї, кинжали проходили крізь тіло псевдо-піксі, але ці жахливі істоти не відчували ні болю, ні ран! Вони щезали і знову з‘являлись – і раптом поруч з Молі, що з осатанілим виглядом вже навмання випускала з чарівної палички найнесподіваніші закляття, з‘явився її двійник – з роздряпаним закривавленим лицем. Ця друга Молі зробила крок назустріч братам і впала долілиць. Зграя піксі обсіла тіло дівчини...

2. Ті ж, і пані декан.

- Ось він, Албусе! – пролунав за спиною хлопців владний жіночий голос, - Мій!
Після цього дивного вигуку зникли піксі і тіло Молі – а на тому місці раптом виникла дивної форми велетенська хмара, схожа на грибок на товстій ніжці.
-Ridiculis! – дзвінко вигукнула жінка.
На самому вершечку “гриба” з‘явились два дивних клубочки, розкотились у різні боки – а потім і сам “гриб” зник, а на його місці залишились двоє котенят, чорне й смугасте. З пів секунди звірята зачаровано вивчали одне одного...
Ніби самі собою розкрилися дверцята однієї з шафок, книжки посипались на підлогу, а котенята, зчепившись між собою, як сіамські близнюки, покотились туди. Хряпнув замок.
І тільки тут до Візлі дійшло.
- Це був всього лиш ховчик?!
Так, звичайно! Молі найбільше боялась піксі, а ті два бовдури, Прівіти, боялись втратити сестру! Ці дивні істоти щораз атакували – але ж на обличчі Молі не було жодної подряпини, вже це мусило б підказати одному з найкращих учнів Гогвортсу, з чим, власне, він має справу! Артур готовий був вмерти з сорому. Ховчик! Це ж завдання для третьокласника!

І, ніби всього цього було замало, двері-портрет за спиною Візлі відсунулись, впускаючи директора.

-Бездоганна робота, Мінерво! – в голосі Албуса Дамблдора дивним чином поєднались тривога і схвалення. – Не думаю, що я зробив би це швидше.
-Дякую, Албусе, - у спокійному й серйозному жіночому голосі нотки гордості були ледь помітні. – Я намагаюсь виконувати свою обіцянку. Сподіваюсь, діти відбулись невеличким переляком, чи не так?
Все ще ховаючи палаюче від сорому обличчя, Артур побачив, як кивнула Молі. Фабіан сказав «так», а Гідеон – «еге ж».
-А Ви, юначе? Як Ви себе почуваєте?
Тонкі сильні пальці стиснули його плече, і Візлі мусив обернутися. Спочатку він побачив камею кольору слонової кістки на темно-зеленому тлі. Візлі не надто знався на прикрасах, але міг би закластись, що перед ним давня річ не людської роботи. Напрочуд симетричне жіноче обличчя притягувало погляд – і водночас відштовхувало неправдоподібною правильністю рис.
Лише отримавши відчутного стусана від Фабіана, Візлі отямився – і відступив на крок назад. Тепер він міг роздивитись високу темнокосу відьму у темно-зеленій мантії, на грудях якої й було приколото цю камею.
“Мерлінова кров! Для повноти портрету бовдура Візлі-молодшого не вистачало, щоб ця стара вирішила, ніби я витріщався на її груди. Хіба ж я винен, що невисокий?”
-Я... Краще, ніж того заслуговую, - Артур не відчував такого приниження навіть розпаковуючи батькового крикуна.
-Не треба так перейматись, містере Візлі, - заспокійливим напівжартівливим тоном мовив Дамблдор, - сам не знаю, що б я оце з ним робив, якби не професорка Макґонеґел. Мабуть, стояв би і плакав, поки містер Прівіт-молодший не перетворив би його на купу вишневих кісточок так хвацько, як він це робив зі святковим пирогом з вишнями.
-Дуже смішно! – несподівано ущипливим тоном мовила жінка. – Що ж, якщо всі ви почуваєте себе нормально, прошу залишатись у вітальні, а ще краще – йти спати. Ходімо, Албусе, нам ще піксі ловити.
-Я з вами, - вихопилось у Візлі.
-Що – Ви – Сказали?

Відьма аж трохи нахилилась до учня, і тепер Артур мав змогу роздивитись її обличчя – куди молодше, ніж він собі уявляв. То був двійник камеї – але з ніжною біло-рожевою шкірою. Той же гармонійний ледь видовжений контур високолобого обличчя з трішечки впалими скронями. Ті ж тонкі високо посаджені брови, правильної форми ясно-червоні уста, тонкі й виразні - і не менш правильної форми ніс...
Неправильними на її обличчі були очі. Анітрішечки не ельфійські – незважаючи на мерехтливий зелений колір. Жодному ельфові, лісовому чи домовику, ніколи не міг би належати такий чіпкий погляд, як цей, за квадратними скельцями окулярів. На відміну від дамблдорового пронизливо-синього сяйва, ці очі не викликали відчуття, що тебе бачать наскрізь, все було куди гірше. Візлі чомусь згадав, як його кузен-сквиб показував свого мікроскопа – і під поглядом професорки зміг дуже яскраво уявити, як би мала себе почувати комаха на предметному склі.

Зібравши залишки волі, Артур опанував себе і майже спокійно мовив:
-Я – староста Грифіндору, Артур Візлі, мадам. Отже, мушу.
-Я – професорка Макґонеґел, ваш новий декан, - в тон йому відповіла відьма. – Отже – забороняю.
Усмішка так і не знайшла шляху до її вуст, заблукавши десь у куточках очей – і Артур не знав, вдячний він за це своєму новому декану, чи навпаки – сердитий на неї.
-Чому, Мінерво? – здивувався Дамблдор.
-Тому, Албусе, - суворо відповіла жінка, - що я не маю уявлення, кого ще гафелпафські роззяви встигли сьогодні випустити з ласки старої професорки Меррісот. Як на мене, ще за часів мого навчання їй уже давно пора було нянчити правнуків, а не воювати з монстрами… То ж ми не можемо посилати дітей виправляти її помилки!
-Професорко Макґонеґел! Я повнолітній, - Візлі виструнчився на всі свої п‘ять футів і два дюйми, – і я впораюсь.
- Я теж впораюсь, - впевненно оголосив Гідеон, - та й покажіть мені того, хто не впорається?
Мінерва згори вниз поглянула на учнів, а потім – запитально – на Дамблдора.
-Це правда, Мінерво, - усміхнувся директор. – Але повнолітній тут лише Артур Візлі.Отже, він і йде з нами. Прівіти якнайретельніше перевіряють власний гуртожиток і зносять трофеї до вітальні. Починаймо!
І Дамблдор розкрив двері-портрет.

Немов би чекаючи того, в двері знову влетіла зграйка піксі, цього разу справжніх. Їх зустрів шквал заклять. Молі Прівіт першою випустила зі своєї чарівної палички кілька синюватих смуг світла, і перша піксі перетворилась на купку дрібних шматочків м‘яса. В той час її брати зіштовхнули між собою ще двох і хутко зашморгнули оглушених створінь у торбинці з-під книжок. Артур випустив зі своєї палички струмінь теплого повітря й закрутив його у вир, що затягнув ще двох піксі у вузьку горловину великої кам‘яної вази в кутку вітальні. Потім Візлі акуратно звузив отвір вази десь до розміру галеона. Залишивши полонених істот битись крильми у стінки, юний чаклун роззирнувся – якраз вчасно, щоб відскочити.
За пару футів від нього на підлогу плавно спустилась велика кругла клітка приблизно на півcотні піксі, вочевидь, створена професором Дамблдором. Але на дні її замість чарівних створінь чомусь лежали тенісні м‘ячики! Албус Дамблдор у тихому захваті дивився на молоду викладачку.
-Знаєте, Мінерво, Ви мене дивуєте… Ба, навіть лякаєте!
Брови професорки Макґонеґел зійшлись на переніссі.
-Я мала десять років, щоб навчитись перетворювати найчарівніші речі та істот у примітивне знаряддя, що не могло б зацікавити магла. А лякатись, я певна, треба зовсім не мене!
І Мінерва легким жестом вказала на нещасну піксі, перетворену Молі на фарш.
- Пресвяте небо! Я нечасто бачила речі більш блискавичні й смертоносні! Як Вас звати, юна леді?
Дівчина тільки розвела руками, мовляв, яка там з мене леді – і спокійним стриманим тоном відповіла.
- Я Молі Прівіт, професорко Макґонеґел. А це мої брати, Фабіан, - вона кивнула у їх бік, - та Гідеон.
Мінерва кинула швидкий погляд на хлопців, неуважно кивнула. І знову зі стурбованим виглядом нахилилась до Молі.
- Скажіть мені, міс Прівіт, де Ви навчились цього прийому? Я певна, не на заняттях Галатеї Меррісот!
- Від мами, професорко.
- Вона Аврор?
- Ну що Ви, професорко Макґонеґел, вона просто мама трьох дітей.
Відьма спантеличено розглядала Молі. Дівчина повела плечима, легким помахом чарівної палички розчинила у повітрі порубану піксі, і тільки потім здивовано спитала.
- А хіба Ви, професорко Макґонеґел, якось інакше рубаєте м‘ясо на котлети?

Судячи з виразу обличчя професорки, вона ніколи власноруч не рубала м‘ясо на котлети – чи то з магією, чи без. Візлі мимохіть відчув гордість за маленьку Молі. Хай там як, але вона з першої ж зустрічі зуміла ошелешити професорку трансфігурації - що б не казав директор про її майстерність! Не така вже вона й бездоганна, ця Макґонеґел!
На душі полегшало.
- Добре, - спокійним тоном мовив професор Дамблдор, - продовжимо обхід. Прівіти – до спалень, староста – з нами.
- Якщо наполягає, - кинула Макґонеґел, - ходімо, джентльмени.
Вона обережно відділила від полиць шафку з ховчиком, граційним рухом чарівної палички підняла її у повтря й, тягнучи «трофей» за собою, вибралась у отвір за портретом.
Артур вкинув до клітки з м'ячиками вазу та торбинку з полоненими піксі, Дамблдор помахом чарівної палички обережно виштовхнув клітку з вітальні й разом з учнем вийшов слідом за професоркою.

Наступні півтори години пройшли у безладній біганині. Професори перевірили клітки, акваріуми та чарівні колби, в яких професорка Меррісот тримала темних створінь. Крім ховчика й піксі зникли малий водяний демон (grindylow) і зо три десятка доксь. Але професорка Меррісот хутко знайшла демона у ванній кімнаті префектів, і за якісь чверть години мала шкідлива істота вже верещала на весь кабінет, знову замкнена в клітці-акваріумі. А ще хвилин через сорок префект Рейвенкло, Едгар Боунс, доставив величеньку торбу, повну оглушених доксів і, ледь стримуючи лють, запропонував професорці Мерісот порахувати своїх шкідників. Шість штук, сказав Едгар, учні підсмажили - і він їх не засуджує. Несподіванно прибігла Вільгельміна Грабі-Планк і по-дівчачому заверещала від захвату, побачивши колишню шкільну подругу, Мінерву Макгонегел. А дізнавшися, що Мінерва викладатиме трансфігурацію й стане деканом згадала, як зраділа, перейшовши до сьомого класу. Й то не тому, що це - випускний клас, а тому, що уперта, вреднюча й в'їдлива п'ятикласниця Мінерва Макгонегел виявилась кращим префектом, ніж добросовісна, але надто вже м'якосерда й довірлива Вільгельміна... Похопившись, професорка Грабі-Планк все ж переконалась, що її допомога вже не потрібна, тоді запросила професорку Макгонегел пообідати з нею наступної суботи й хутко зникла.
Після того пригоди скінчились. Лише професорка Макґонеґел перетворила на тенісний м‘ячик ще одну піксі, що відбилась від зграї, а професор Дамблдор примудрився поцілити тим м‘ячиком у Півза. Полтергейст, котрий старанно цілився какобомбою у професорку Макґонеґел, випустив свій смердючий вантаж і зарепетував, що буде скаржитись... “Директорові,” – лагідно підказав Албус, і настирливе створіння вмить чкурнуло якнайдалі з цього місця.
Візлі парою економних рухів зумів підхопити бомбу прямо у польоті й знищити її, чим заслужив схвальний погляд професорки Макґонеґел.
Нарешті директор вирішив, що всім пора відпочити, і Артур попрямував до гуртожитку.

У вітальні на нього чекали лише таріль з іще теплими пончиками та склянка з гарбузовим соком. Молі Прівіт задрімала на диванчику, згорнувшись клубочком. “Як кицька,” – подумалось хлопцеві, і його думки мимоволі перескочили на професорку. Візлі раптом уявив, як ця молода гонорова пані перетворюється на кумедну смугасту кицьку – і здригнувся.

Один-єдиний раз, ще зовсім малим хлопцем, Артур бачив перетворення людини на звіра – і був певен, цього досить на все життя. Гидота! Страхіття! А так добре починалось...

Теплого літнього вечора Артур Візлі та Фабіан Прівіт разом з численними родичами сиділи за святковим столом у дворі затишного котеджу. Здається, то були... Так, заручини його дядька Фреда з Амелією Боунс... Несподівано, коли сутінки вже згустились і на деревах заяскравіли сотні ліхтариків-світлячків, до них увірвалась незнайома дівчина і напалась на дядька, називаючи зрадником і брехуном, що вже покинув одну наречену у великій біді. Дядько Фред, сердитий і видимо наляканий, намагався щось пояснити – коли раптом з дівчиною сталося щось страшне й дивовижне. Ії тіло видовжилось, на пальцях проросли кігті, а дуже привабливе, навіть у гніві, лице перетворилось на вовчий писок. Якась жінка божевільно зарепетувала: “Перевертень!”
І почався хаос. Лише деякі гості скочили, направивши на вовчицю чарівні палички, зате ляскіт від роз'явлення інших ледь не оглушив Артура. А потім хлопчик відчув на плечах мамину руку і враз якась невідома сила почала плющити й крутити його. За мить вони з матір‘ю опинились вдома, в його кімнаті – і лише тоді Артур зрозумів, що й його мати роз'явилася з небезпечного місця.
Батько з‘явився через п‘ять хвилин і розповів, чим все закінчилось. Міс Боунс діяла швидко й рішуче, не дарма ж вона збиралась стати аврором. За кілька секунд вовчицю було закуто Petrificus-ом і посаджено до клітки. Це вразило всіх присутніх. Але ще більше вразило їх усіх рішення Амелії скасувати заручини.
Дядько Фред почувався знищеним – і вирішив лікуватись роботою. Завдяки родинним зв‘язкам він знайшов у Міністерстві магії підтримку досить таки божевільній ідеї – і кілька років вивчав маглівські технології по всьому світі.
Чарлз Візлі ставився до занять молодшого брата поблажливо, але не надто ними цікавився. Чесно кажучи, останні його знімки з Невади найуважніше дивився, мабуть, малий Артур. А за декілька днів надійшла страшна звістка – Фред загинув. Дідусь Вільям намагався пояснити те, що сам зрозумів, про якусь страшну маглівську зброю – але Артур запам‘ятав лише одне: її вибух схожий на… так, на гриб! На ховчика Мінерви Макґонеґел! Отакої! Яке то вона має відношення до його дядька? Чи, можливо, до тієї дівчини-перевертня?

«Ні, щоб тверезо в цьому розібратись, треба випити чогось, міцнішого за сік» - згадав Візлі дядькову примовку.
Артур майже механічно перетворив гарбузовий сік на вино і одразу випив чи не половину. Несподівано у голові загуло, ноги стали важкими, а руки – неслухняними. «Сп‘янів? – здивувався хлопець, - з пів-келиха вина? Це ж смішно! Добре, закушу…» Тремтячою рукою Артур випустив келих прямо на килим, вхопив пончик, впустив і його, потім ще один, і ще... Нарешті, на тарелі знайшовся пончик, не надто охочий побігати - і хлопець надкусив його. Зуб хруснув об щось тверде – і Артур виплюнув його прямо на килим.
Серце закалатало, відчуваючи небезпеку - а шлунок, всупереч здоровому глузду, вимагав їжі!
Кілька хвилин Візлі пережовував пиріжка, поки не натрапив на твердий камінець - і з огидою виплював...
"Хоча, яка тут може бути небезпека," - за мить подумав він. Але пройти кілька кроків до спальні старост раптом стало понад силу, і Артурові довелось вмоститись на сусідньому диванчику. Хлопець засинав, думаючи про збіса привабливу істоту – високу, струнку, темнокосу...
"Треба віддати Фабіану галеона, - у напівсні промимрив Візлі, - бо він помилявся, в ній немає нічого ельфійського."

3. Щоночі є час для несподіванок.

- Містере Візлі! Прокиньтесь... Візлі!!!
«Великий Мерліне, як же я хочу спати!» - сердито подумав Візлі і спробував відкрити очі. В голові гуділо, мов у вулику, а повіки чи то злиплись, чи то закам‘яніли. Несподівано сильна рука з тонкими пальцями затисла йому носа, а коли Артур став хапати повітря роззявленим ротом – силоміць запхала туди невеличкий круглий камінчик. Ніс хлопцеві відпустили, натомість довгі тонкі пальці накрили його губи, змушуючи тримати цю гидоту в роті. Нарешті гудіння в голові припинилось.
- Це безоар, тримайте його, будь ласка, тримайте, – говорив схвильований жіночий голос. – Пресвяте небо, де ж його носить, цього Слагхорна!
- Де б мене не носило, а бачте, вчасно занесло аж до Грифіндорської вітальні, Мінерво, - відповів голос професора Слагхорна, і немолодий чаклун важко гупнув на підлогу.
Візлі, нарешті, розліпив повіки – і побачив професорку Макґонеґел. Вчителька стояла на колінах біля його дивану і з острахом роздивлялась обличчя учня. Від отвору за портретом Пишної Дами повагом йшов професор алхімії Горас Глагхорн.
- Ні, хто придумав такий дурнуватий вхід, хай сам ним і користується, - пробурчав професор, - то що тут у нас за паніка?
- Отрута, професоре Слагхорне, - в голосі професорки й справді відчувалась паніка, - і я не маю уявлення, яка саме.
- Ану ж, юначе...
Професор Слагхорн присів на край диванчика і взяв Артура за підборіддя. Кілька секунд уважно розглядав обличчя учня, заглянув йому в очі, потім перевірив пульс.
- Що б це не було, Мінерво, Ви встигли вчасно. Як Ви себе почуваєте, Візлі?
- Непогано, просто дуже хочеться спати, - відповів Артур і раптом аж зблід, на смерть переляканий, - Молі! Вона спала, коли я прийшов, хоча й обіцяла дочекатись. Це зовсім не схоже на неї!
Хлопець нарешті спромігся сісти і дістати чарівну паличку. Направивши її на диванчик, де бачив сплячу Молі, вигукнув “Lumos!” Дівчина лежала, згорнувшись клубочком, - саме так, як вчора її побачив Артур.
Професорка Макґонеґел миттю скочила на ноги і опинилась біля Молі. Поклавши долоню на лоб дівчини, кілька секунд пильно вдивлялась в її обличчя, навіщось принюхалась - і видимо заспокоїлась.
- І зараз спить. Просто спить, - мовила вона, сідаючи на край її дивана, – Міс Прівіт, Вам краще перейти до спальні.
Професорка злегка поторсала дівчину за плече, але й Молі навіть не поворухнулась.
- Та що ж це таке?! – Артур скочив на ноги, вся його млявість пощезла сама собою, - Молі?! Молі!!!
- На бога, Візлі, тихіше! – визвірилась Мінерва. – Професоре Слагхорне... Горасе... Будь ласка... Я майже певна, це всього лише сон-зілля. Але можу й помилятись!
Професор тим часом теж схилився до дівчини і за хвилю виніс свій вердикт.
- Заспокойтесь, прошу вас обох! Ніякої небезпеки. Ви праві, Мінерво, міс Прівіт і справді випила сон-зілля. Найбільше, що їй загрожує – це проспати сніданок.

Всупереч очевидності, це пояснення здалося Артурові абсолютно неймовірним і плутаним. Навіщо було Молі чекати його у вітальні, випивши сон-зілля? Якщо вона ж приготувала зілля й для нього – чому допоміг безоар? Адже сон-зілля – не отрута! І до того ж...

- А де той келих, з якого вона пила? – запитала професорка Макґонеґел, роззираючись у вітальні, - Accio, келих!
Кілька разів перевернувшись у повітрі і обливши вином килим, столика і коліна професорки, келих Артура все ж опинився в її руці. Макґонеґел поставила келих на столик і одним хитромудрим рухом прибрала всі плями одразу. Потім направила на дно келиха чарівну паличку – і він знову наповнився вином.
Професорка Макґонеґел тихо промовила незнайоме заклинання - і срібний кубок вмить став прозорим.
- Професоре Слагхорне, прошу Вас... Я тут відчуваю сторонній запах - але не можу його розпізнати.
- Мінерво, - здивувався Горас, - я звідси відчуваю, що пахне валер'янкою. Дивовижно, що її не розпізнали Ви.
Візлі мимоволі хихикнув, знітився - і з подивом помітив, що й професор Слагхорн кусає губи, ледь стримуючи усміх. Очі професорки підозріло блиснули, ніздрі тонкого носа, здається, готові були видихнути полум'я, а в голосі з'явились крижані нотки.
- Саме через те, на що ви натякаєте, панове, - повільно й чітко оголосила вона, - я, освічена відьма й анімаг-кицька, можу запевнити вас обох, що у цьому келиху немає валер'янки. І не було, як мінімум, сьогодні.
А потім несподіванно м'яким тоном запитала в Артура.
- Ви можете сказати мені, містере Візлі, Ви і міс Прівіт обоє пили саме це вино?
Артур здивовано звів брови.
- Сміливіше, юначе, - поблажливим тоном мовив професор Слагхорн, - міс Прівіт - дуже мила дівчина... Думаю, Ваш декан не стане карати Вас аж надто суворо...

Візлі навіть закліпав очима, бо геть не сподівався побачити те, що побачив зараз. На дивані, на тому місці, де щойно сиділа професорка Макґонеґел, з'явилась сіра смугаста кицька, легко перескочила через половину вітальні у велике крісло біля каміна, повисла на його дерев'яній спинці, учепившись в неї всіма пазурами...
"Оце так швидкість!" - тільки й встиг подумати Візлі, аж надто приголомшений, щоб сказати бодай щось.
Кицька заплигнула у крісло - а за секунду у ньому сиділа професорка Макґонеґел.
- Горасе, - досить холодно оголосила Мінерва, - я обіцяю Вам не керувати Слізеринським факультетом, якщо Ви не будете намагатись керувати Грифіндором. Дозвольте мені самій визначати вину своїх учнів - і відповідно карати чи прощати їх.
- Мінерво!!! - аж надто щирим голосом здивувався професор Слагхорн, - я всього лише хотів, як старший товариш, дати Вам пораду....
- Дякую, професоре Слагхорне, - тон професорки став офіційним, - Ви сьогодні дали мені стільки справді цінних порад, що мені вже пора їх економити. А то, боюся, в найкритичніший момент у Вас не залишиться жодної.
Горас Слагхорн мав такий вигляд, ніби щойно отримав ляпаса, й Візлі вирішив, що краще буде втрутитись.
- Професорко Макґонеґел, я не давав Молі вина. Як я й казав, коли я зайшов до вітальні, вона вже спала. На столі стояла склянка з гарбузовим соком. Я сам перетворив його на вино...
Артур знітився й замовк, почувши щирий сміх професора алхімії.
- От і все, люба моя Мінні! Загадкової невідомої отрути не існує! Я навіть не спробую уявити, де саме міг помилитись містер Візлі... Як бачите, найскладніші проблеми вирішуються чи не найпростішим чином!
Горас Слагхорн позіхнув, делікатно прикриваючи рота долонею, побажав усім доброї ночі і повагом вийшов з вітальні.
Але Мінерва Макґонеґел навіть не поворухнулась. А коли двері за професором Слагхорном закрилися, спокійно спитала:
- Ви все ще хочете спати, Візлі?
Артур енергійно захитав головою. Професорка ледь всміхнулась і вказала учневі на крісло навпроти. Візлі сів і став з цікавістю спостерігати за її роботою. Легким елегантним рухом чарівної палички Макгонегел перенесла злощасний келих з отруєним вином на столик біля каміна, а за мить келихів стало два.
- Отже, Візлі, професор Дамблдор назвав Вас одним з найкращих своїх учнів. Більш того, він сказав, що років через десять занять трансфігурацією ви зможете легко досягти мого нинішнього рівня. Зрозуміло, що його думка важить для мене багато. Саме тому я збираюсь перевірити один свій здогад. Будь ласка, очистіть кубок.
І професорка простягла Артурові кубок-копію.
Учень ледь помітно знизав плечима, направив свою чарівну паличу на келих і тихо вимовив закляття. Келих спорожнів. Професорка кивнула і попросила наповнити його гарбузовим соком. Візлі на мить задумався, потім наповнив келих водою, перетворив її на чай, кількома рухами чарівної палички дістав з повітря клапоть паперу та олівець і хвилин двадцять виводив формули... Потім встав, направив на келих чарівну паличку і вимовив довге складне закляття. Професорка, що весь цей час терпляче чекала результатів, спочатку взяла до рук аркуш з формулами. Перевіривши, схвально кивнула і наважилась зробити невеличкий ковток.
- Добре, - визнала вона, - я сама навчилась це робити лише на п'ятому курсі після кількох невдалих спроб. Ви ж, як я розумію, робите це вперше.
Артур кивнув і спробував обміркувати почуте.
- Тоді, - спокійно продовжувала професорка Макґонеґел, - я припускаю, що Ви могли й не помилитись...
Вона знову покрутила в руках келих з соком.
- Отже, містере Візлі, перетворіть будь ласка цей сік на вино.
Артур ледь всміхнувся і виконав прохання вчительки. Професорка досить довго роздивлялась і обнюхувала темно-червону рідину і нарешті запитала:
- Готові скуштувати, містере Візлі?
Артур мовчки взяв келих, старанно копіюючи жести професорки, зробив з нього два і надпив свій. Потім простягнув Мінерві другий і спокійним серйозним тоном повідомив:
- Я був би готовий запропонувати його Вам... Якби знав, що Ви не образитесь. Бо, звичайно ж, це справжнє - але просте й дешеве вино, й до ельфійського йому дуже й дуже далеко.
- Візлі, - змовницьки всміхнулась Мінерва, - не все своє життя я пила лише ельфійське.
Професорка злегка пригубила вино, як то роблять дегустатори, і кілька секунд оцінювала враження. Потім зробила обережний ковток, потім ще один.
- Що ж, це справді схоже на портвейн, - оголосила вона.
Професорка перетворила залишок вина у своєму келиху на воду і випила всю. Так само, як недавно Артур, Мінерва Макгонегел дістала з повітря пергамент і перо й стала робити розрахунки. Поглянувши на перші рядки, Артур і собі став вкривати довгими ланцюжками хитромудрих формул аркуші паперу. Деякий час чаклуни працювали мовчки. Нарешті професорка закінчила, перечитала написане і стала уважно вивчати записи учня, час від часу здивовано підіймаючи брови, а потім - схвально киваючи. А коли Артур закінчив, запропонувала:
- Давайте зараз кожен своїм способом перетворимо те, що Ви випили, знову на гарбузовий сік.
Келих з отруєним вином знову будо подвоєно, а потім професорка прошипіла коротке закляття, й червоно-фіолетова рідина стала рудувато-помаранчевою. Артур витратив на свій келих майже п'ять хвилин, але в нього теж усе вийшло.
Професорка довго обнюхувала кожен з келихів, після чого склала короткий список інгредієнтів і з трохи ніяковим усміхом поглянула на учня.
- Знаєте, містере Візлі, професор Слагхорн, можливо, де в чому й правий... Як Ви вважаєте, що можна зварити з цього? - і вона простягла Артурові список.
Хлопець розмірковував досить довго, але врешті визнав, що нічого цікавого йому на думку не спадає.
Професорка Макгонегел кинула на учня повний іронії погляд, уважно поглянула на сплячу Молі - і ледь помітно кивнула якимось своїм думкам.
- Що ж, я пораджусь з професором Дамблдором... На добраніч, містере Візлі.
- Швидше доброго ранку, професорко Макгонегел, - відповів Артур і пішов спати.
На порозі вітальні його зупинив голос професорки.
- А скажіть-но мені, містере Візлі, після випитого Вам не снився хтось мініатюрний, рудий і синьоокий?
- Ні, - безтурботно засміявся Артур, - але снився хтось високий, стрункий і темнокосий. До побачення, професорко Макгонегел.

І учень акуратно прикрив за собою двері, залишивши ошелешену професорку розмірковувати, був це нахабний жарт - чи все ж таки правда. Але дуже скоро її думки повернулися до недавніх пригод.

"Така рішуча дівчина, як міс Прівіт, - вирішила Мінерва, - цілком могла б не лише опоїти приворотним зіллям цього Візлі, а й влаштувати такий от невеличкий спектакль... Хто ж міг передбачити, що Грифіндорському префектові заманеться порушити правила школи? Але сам вибір зілля дивує, ба, навіть лякає! Судячи з інгредієнтів, це мав би бути тижневий приворот. Досить дивно, якщо тільки не бажаєш помститись - і то не за якусь дрібну образу! Що ж, доведеться ще раз переглянути дідусеві книги... От тільки... Не схоже, щоб хлопець почувався винним. І злякався за неї він, по-моєму, дуже щиро."
Мінерва ненавиділа такі випадки - але, здається, цього разу її інтуїція заперечувала просте й логічне пояснення. Здавалося, що тут доводити? Дівчисько закохане по самі вуха - інакше чому б їй півночі чекати Артура? Приворот, що його не впізнав Візлі, і справді не входив до підручників. Але п`ятнадцять років тому Мінервин дід, Леон Макгонегел, алхімік і видатний знавець приворотного зілля та любовних чарів, написав книгу з дивною, на перший погляд, назвою - "Сто причин не робити приворот". Сорок років старий віддав роботі у госпіталі св. Мунго - і чи не щотижня стикався з найнесподіванішими побічними ефектами приворотів. Мінерва, дідова улюблениця, бачила, як писалась ця книга, ба, навіть сама вичитувала її для друку. Кілька простих рецептів Леон все ж навів - з докладним описом можливих наслідків. Звичайно ж, це не зупинило ні закоханих ідіотів, ані бажаючих пожартувати. Немало чаклунів, що ніколи не чули про Леона Макгонегела, вивчили напам`ять бодай один рецепт. Так що Мінерва ну ніяк не могла б зробити вигляд, що не розпізнала зілля.
Отже, маленька міс Прівіт... Але, на Бога, чому ж тоді Візлі говорив про "високу, струнку, темнокосу"? Невже вона, його декан, з першої ж зустрічі дала привід для таких жартів?! Пресвяте небо, як же вона зможе вчителювати, якщо її сприймають аж так легковажно?
Виходить, її колишній шеф, Барті Кровч, був правий, кажучи: "Мінні, де б не працювала молода симпатична відьма, які б таланти не розкрила, їй не варто сподіватись на серйозне ставлення. Зрозуміло й похвально шукати достойного чоловіка у такий спосіб... " Якби ж то сам Кровч повівся більш достойно, вчасно згадав, що вже одружений і дав своїй дивакуватій колезі спокійно працювати!
Мінерва встала і нервово пройшлась по кімнаті. Кинула сердитий погляд на Молі, що безтурботно спала на своєму диванчику, зручно загорнувшись у зірваний з крісла плед. Несподіваний ледь чутний тріск змусив професорку на мить заклякнути, підскочити - і уважно поглянути під ноги. За мить Мінерва направила чарівну паличку на купку дрібних скалок, що в'їлись у килим - а ще за кілька секунд підняла з підлоги мініатюрний порцеляновий флакончик для парфумів, прикрашений чудовим малюнком. Макгонегел аж відсахнулась - бо лише один-єдиний раз бачила мініатюрну змію, змальовану аж так досконало. У колекції її кузена, Джозефа Макконона. Треба б йому написати...

Ще трохи поміркувавши над подіями цієї ночі, професорка Макгонегел вирішила, що турбувати директора саме зараз все ж не варто. Краще вже зранку... Можливо за ніч їй присниться, як пояснити причину своєї появи у вітальні - в такий дивний час.
Причина ж була... скажімо так, трошки неочікуваною. Адже всі нинішні викладачі Гогвортсу закінчували цю школу - але ж ніхто з них не біг серед ночі до вітальні свого факультету! А вона прокралась до Грифіндорської вітальні і впала у сльозах на диванчик, на котрому сімнадцять років тому вперше поцілувалась з хлопцем...

Томас Візлі Ебот народився й виріс серед маглів, але ще до того, як Мінні переступила поріг школи, про це забули - настільки талановитим він виявився. І зовсім юна Мінерва закохалась у молодого привабливого хлопця. В роду Макгонегелів не було дурненьких дівчат, тому саме вона зрозуміла, як привернути до себе його увагу.
Після дивного випадку з однією однокласницею дванадцятирічна Мінерва звернулась до Томаса - як визнаного в школі знавця алхімії. Вона принесла зразок зілля, яким, на її думку, опоїли нещасну дівчину - і свої розрахунки.
Рейвенкловський префект поставився до неї скептично і довго намагався пояснити, що рецепти нових видів приворотного зілля не розраховують на папері - бо це мистецтво, тонке й вишукане... А потім - заради сміху, як він сам казав, приготував зілля за її розрахунками - і випив.
Він закохався. У Мінерву. У дванадцятирічне дівчисько, що з усіх жіночих принад і вад мало лиш гострий розум і шалену вдачу. А коли дія зілля скінчилась - зрозумів, що майже не відчуває різниці...
Через кілька років це зілля увійшло до шкільних підручників під назвою Амортенсія. Автором цього зілля був названий саме Томас Ебот - бо ж Мінерва, котра якраз вичитувала дідів рукопис про шкоду приворотів, вмовила коханого не згадувати про її участь в цьому експерименті. І, хоча професор Слагхорн мав деякі підозри щодо неї - мусив мовчати, не маючи доказів.
І так само мусила мовчати й Мінерва - вона ж бо знала ім'я справжнього автора.
Томас Ріддл. Саме йому була потрібна одержима ним, у всьому покірна дівчина - щоб її руками творити жахливі речі, а самому залишатись у тіні. Мінерва знала це - але розуміла, що доказів у неї немає. А коли переконалась, що так само знає, але мусить мовчати професор Дамблдор - відступилась і замовкла.
Заради Правічної магії - чому, чому все відбувається так?!
Ії коханий загинув страшною смертю від маглівської зброї - у серпні 45-го, у Нагасакі. Кілька місяців на опаленій вибухом скелі можна було розпізнати світлу тінь чаклуна на мітлі - а потім хтось у Міністерстві магії вирішив і її прибрати - з міркувань секретності.
От і не лишилось від Томаса Візлі Ебота нічого - крім кількох рядків у довідниках - і болючої пам'яті Мінерви.
Пам'яті на все життя. Бо ніхто й ніколи не зрівняється з її першим - і, мабуть, останнім коханням.
А Томас Ріддл... Мінерва почула про нього немало - але нічого доброго.
Чому ж так? Чи може хтось, хто важить людські життя, просто помилився?! Як багато виграв би цей світ, якби у ту фатальну мить в тому страшному місці опинився не її Томас - а його тезко!
Саме про це Мінерва думала, пробираючись уночі до вітальні свого факультету. Їй хотілось бодай торкнутись до болю знайомих речей - і, можливо, тихо поплакати, згадуючи короткі хвилини щастя...
Зараз вона сиділа на тому самому диванчику - й дякувала долі і власній сентиментальності за те, що їй вдалось врятувати цього кумедного Візлі.
От тільки як пояснити своєму шефові, за яким лепреконом її потягло до вітальні?
Бо ж Албус без пояснень обов'язково вгадає правду!
Так, звичайно, її директора не можна назвати безсердечною людиною - але хіба ж приємно визнавати, що ти в свої тридцять три здатна поводитись чи то як закохане дівчисько, чи то як сентиментальна старушенція? І це менш ніж за добу після того, як пообіцяла своєму шанованому вчителеві стати ідеальним деканом?!
Правда, зрікатись власної пам'яті й почуттів вона нікому не обіцяла!
Отож, нехай Албус сам здогадується, де, коли й чому Мінерва з'явилась аж так вчасно - і робить з тим знанням, що сам захоче! Але про цю дивну історію з отруйним приворотом він має дещо знати... І ще - треба попросити у Слагхорна назвати найкращих алхіміків серед нинішніх учнів Гогвортсу. То як там з алхімією у міс Прівіт?
Ще раз суворо поглянувши на дівчину, що спала сном праведниці, професорка нарешті піднялась до своїх покоїв - подрімати.

4. Цей шалений-шалений-шалений день!

Ні, не так сталось, як гадалось! Зранку Мінерві так і не вдалось обговорити з Албусом події тієї ночі. Горас випередив її, повідомивши про порушення правил Гогвортсу Грифіндорським префектом. Це коштувало її факультету півсотні балів, і якби ж то всі неприємності скінчились на цьому!
Ще до сніданку в її кабінеті побували батьки Молі Прівіт. Причина їх візиту була водночас химерною й серйозною. Містер Прівіт мав чудовий годинник власної роботи, що показував не лише час, а й обставини всіх членів сімейства. Так от, десь опівночі місіс Прівіт перед сном поглянула на цей годинник. Вона й зараз могла б заприсягтись, що стрілка її дочки стояла на відмітці "у смертельній небезпеці"! Але, перш ніж містер Прівіт прокинувся, стрілка знову повернулась на відмітку "у школі".
Ото ж, після безсонної ночі, проведеної в марних суперечках, містер і місіс Прівіт ще вдосвіта з'явились у кабінеті Грифіндорського декана і вимагали зустрічі з дочкою. На щастя, Молі не лише не проспала сніданок, але й зуміла заспокоїти батька. А от єдине просте питання місіс Прівіт знову перевернуло все догори дригом. Як виявилось, у Молі Прівіт пропав її власний безоар, і ні вона сама, ані її брати не мали ніяких здогадів, куди саме він міг подітись. Цей камінець дівчина носила з собою з десятирічного віку і настільки звикла до нього, що втрату відчула б так само болюче, як відрубаний палець. В усякому разі, місіс Прівіт намагалась переконати Мінерву, що це так.
Мінерва зробила все, щоб заспокоїти місіс Прівіт, але насправді виручив її саме Артур Візлі. Староста Грифіндору чемно постукав у двері й з понурим виглядом зайшов до її кабінету. Привітавшись, Артур мовчки дістав з кишені безоар і поклав його на стіл декана. Знахідка заспокоїла усіх Прівітів, але страшно збентежила професорку. Але ж - час не чекав! Випровадивши схвильованих батьків і знічену Молі, Макгонегел нашвидку дізналась від Артура, що безоар просто собі лежав на килимі біля дивану у грифіндорській вітальні, і що сам Візлі чомусь вирішив, ніби камінь належить професорці. Чому б це нормальна доросла людина стала розкидатись настільки цінними речами?! Аж надто тупо, щоб навіть посміятись над цим безглуздям!

Ще більшим безглуздям, що мало не довело професорку Макгонегел до сказу, стало те, як професор Дамблдор представив її учням. Ні, якби Албус Дамблдор назвав Мінерву "найчарівнішою і найпривабливішою з деканів Грифіндору за останні сто років" у вузькому колі колег - вона радо прийняла б його компліменти - але перед дітьми відверто розгубилась. Пробурмотіла кілька загальних фраз, відсалютувала келихом з соком до столу свого факультету і мовчки просиділа весь сніданок, розмірковуючи, наскільки правий був Барті.
Після сніданку професорка спробувала поговорити з Албусом, але той хутко втік, туманно згадавши про якісь термінові справи у Міністерстві Магії.
Що ж, вона теж має справи, і то не менш важливі, ніж її шанований директор. Заняття ж бо не чекають! Вона тут професорка трансфігурації, чи хто?!
-------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Заняття були у випускного класу.
Інколи Мінерва щиро жалкувала, що стала анімагом. Бо ж деякі звірячі таланти все ж щиро вважала зайвими - якщо тільки намагаєшся жити мирно й щасливо.
Адже саме завдяки своїм котячим передчуттям, щойно піднявшись на поверх своєї аудиторії, Мінерва точно знала - назріває бійка. Зусиллям волі повертаючись до людського сприйняття, вчителька почула голос свого хрещеника, Ігнатуса Макконона.
- Правильна?! Вона - просто - "правильна"?! Ні ти, Візлі - поліно лаковане, а не людина! Тітонька Мінні шикарна - коли цього хоче...
- Ігнатусе, - янгольським голосом зауважила якась дівчина, - ти забув, що твоя тітонька Мінні огидно старомодна. Її уявленням про шик не менше двохсот років! Та одна її камея чого варта?
- Можливо, всього статку твоєї родини, Прінс?
У іншому дівочому голосі не було навіть презирства, лише нудьга. Саме таким тоном Оріон Блек, заклятий друг і вічний опонент Мінерви Макгонегел, свого часу доводив її до сказу.
- Все одно, - цього разу в голосі невідомої Мінерві міс Прінс було лише презирство, - навіщо тоді звичайній вчительці вішати між цицьками настільки дорогу річ? Просто щоб похизуватись багатством? То вона не лише старомодна, а й зарозуміла, й хвалькувата.
- Ну що ти, - тон Ігнатуса став лагідно-насмішкуватим, - вона носить цю камею лиш для того, щоб було видно, що в неї є цицьки, а в тебе, Прінс, - немає, й магія безсила!
- Ах! Ти ж! Гад! Візлі, віддай мою паличку! - заверещала Прінс.
- Заспокойся й пообіцяй не розмахувати нею!
- І що ж буде, як я не стримаюсь?
- Будемо знати, що заздриш цій "старомодній і зарозумілій" - здається, то був Фабіан Прівіт, - і правильно робиш.
- Не знаю, чи варто їй заздрити, - гигикнув незнайомий юначий голос, - бо кажуть, що з Міністерства її потурили через інтрижку з Барті Кровчем... Бідолаха намагалась закохати його в себе, але не вийшло... От Дамблдор і підібрав нещасненьку.
Мінерва зупинилась і принишкла, притулившись до стіни. Великий Мерліне, як же їй давати лад класові, котрий лише раз бачив свою викладачку - а вже готовий повірити найгіршим, найпідлішим чуткам?
- Якби намагалась, - спокійно кинув Візлі, - думаю, саме в неї б і вийшло. Я вчора бачив, як вона чаклує... До того ж, всі знають, її дід - видатний знавець приворотів, він допоміг би... Ні, тут щось інше!
- Угу... То по-твоєму, вона причарувала Дамблдора? - вперто гнув свою лінію юнак.
- Візлі, - знову втрутився єхидний дівчачий голосок, - може вона й тебе за компанію причарувала? Та пам`ятай, тобі з директором заїдатись не варто, досить того, що ти недавно виставив його посміховиськом. Елвіс Долмондор! Ги!
- Макнейр і Прінс, ви обоє психи, - огризнувся Артур, - і схиблені на сексі й любовних чарах.
- Візлі, ти труп! - гукнув Макнейр, - бий Грифіндор!
"Ах ви ж, гаденята, - розлютилась Мінерва, - начувайтесь!"
Вона вийшла з коридору - і ледь не впала. Бо саме в цей момент Артур Візлі з двома чарівними паличками у руках відскочив, ухиляючись від удару високого кремезного хлопця з поросячими очима на квадратному обличчі. Не втримавшись на ногах, грифіндорець примудрився в'їхати потилицею прямо в коліно свого декана. Мінерва поспішила спертись на стінку, щоб не впасти. А за мить безцеремонно шарпнула хлопця за комір, ставлячи на ноги.
- Ти підлабузник, Візлі, - вигукнув якийсь хлопець з-за спин товаришів, - чи може в Грифіндорі заведено при зустрічі з деканом падати до його до ніг?
- Вибачте, професорко, я не навмисне, - затинаючись промимрив Візлі і досить голосно додав, - а такий звичай я б залюбки запровадив...
- Дуже смішно, Візлі, - прошипіла Мінерва і тут же рикнула. - По п'ять балів з Грифіндору та Слізерину за бійку. А зараз - всі до аудиторії!

Коли учні розмістились, професорка чітким добре поставленим голосом нагадала всім, що звертатись до неї треба тільки: "професорко Макгонегел", за будь-яке інше звернення - мінус сто балів з факультету, за "тітоньку Мінні" - триста. А на розпачливий шепіт Гойла: "ну й змія!" - чемно подякувала за несподіванний комплімент ... і зняла таки зі Слізерину десять балів, а потім спокійно перейшла до теми уроку. Ігнатуса Макконона, "як найбільш спостережливого", професорка запросила до дошки - щоб коментував відповіді інших учнів на її запитання. Звичайно ж, хлопець почувався, м'яко кажучи, незручно ... Бо ж навіть на іспитах з трансфігурації всі минулі роки він частіше коментував власну - справді чудову - гру у квідич, ніж тонкі нюанси перетворень.
Візлі спостерігав за роботою професорки з чіпкою цікавістю. Це зовсім не було схоже на уроки професора Дамблдора. Занадто серйозний тон, занадто в'їдливі коментарі, забагато формул... І чіткі, немов би роками треновані для показу жести, схожі на рухи якогось химерного танцю. Серйозне, навіть суворе правильне обличчя, уважний, прискіпливий погляд мерехтливо-зелених очей - і надзвичайна реакція! У цьому переконались всі, коли Гойл примудрився замість збільшити свою жабку - надути її так, що нещасне створіння ледь не луснуло. Власне, у професора Дамблдора так би й сталось, і той придурок Гойл потім голіруч зішкрібав би її рештки зі стін, підлоги й навіть стелі. І, мабуть, надовго запам'ятав би свою помилку. Але професорка Макгонегел втрутилась у передостанню мить. Жабка опинилась у невеличкій напівпрозорій сфері, й через якусь мить всі стінки цієї сфери було загиджено, а врятовану істоту випущено до акваріуму.
- Тепер ви всі бачите, - суворо зауважила професорка, - яким злом може обернутись найменша помилка у заклинаннях трансфігурації. Отже, я чекаю від вас усієї серйозності й уваги, на які кожен з вас здатен. Є питання?
Дивне відчуття охопило Артура. Немов би хтось штурхнув його межи плечі, змушуючи підняти руку.
- Містере Візлі? - професорка не усміхнулась, але дивилась на учня досить таки доброзичливо.
І раптом Артур почув власний голос, що запитував:
- А Ви заміжня, професорко Макгонегел?

Він сам злякався своїх слів. Великий Мерліне, бідолаха навіть собі не зміг би пояснити, який демон смикнув його за язика!
Кілька секунд у класі стояла мертва тиша, потім Артур почув чийсь дурнуватий регіт, звук потиличника, несамовитий зойк і ще кілька приглушених смішків. Професорка зблідла, уста її стиснулись у тонку майже безкровну лінію, а на дні мерехтливо-зелених очей спалахнули жовті іскри люті. Чарівну паличку вона поклала на стіл і навіть відійшла від нього - мовби боялась, що не стримається й прокляне учня.

- Містере Візлі, - нарешті вимовила професорка Макгонегел, - для настільки інтимних запитань знайдіть інший час і інших осіб. Певна, тиждень щоденних покарань у містера Прінгла дасть Вам змогу вирішити, чи є у Вас потреба обговорювати подібні речі. І, якщо є - то з ким саме.

Артурові мимоволі подумалось, що всі змії Слізерину мусили б померти від заздрості - стільки отруйного сарказму було в голосі його вчительки. Хтось із учнів злорадно загигикав. Ще б пак, старший наглядач Гогвортсу, Аполінор Прінгл, був людиною старих поглядів. Він щиро вірив, що достойне виховання неможливе без страху покарання. Звичайно ж, заборону професора Дамблдора застосовувати тортури для учнів, що завинили, Аполінор сприйняв як особисту образу. А що чарівником Прінгл був дуже навіть непоганим, то все одно примудрявся якщо не завдати болю, то бодай принизити кожного порушника розпорядку... Втім, Фабіан Прівіт щиро й чесно визнавав, що, відбуваючи ті покарання, навчився у старого наглядача закляттям, яких ні за яких обставин не навчив би його професор Флітвік, а може й сам Дамблдор...

Професорка Макгонегел обвела суворим поглядом клас і взяла свою чарівну паличку. Один легкий помах - і рядки літер заструменіли у повітрі й осіли на класній дошці.

- Що ж, заняття закінчено. Завдання на дошці. Всі, хто не має до мене питань з трансфігурації, можуть йти.

Школярі, придушуючи єхидні смішки і тихо перемовляючись, потяглись до виходу, а Візлі сидів за своїм столом, немов би його гупнули межи плечі мішечком лепреконового золота.
Нарешті у класі залишились тільки Артур з Мінервою. Хлопець спробував промимрити щось на своє вибачення, але професорка глянула на нього так, що той забув всі слова, мовчки присів за парту і став дуже уважно вивчати кожну подряпину на ній.
- Отже, Візлі, ми маємо три варіанти, - Мінерва ледь сперлась на стіл. - Перший: Вам захотілось пожартувати. Другий: сьогодні хтось чи щось Вас підштовхнуло до цього дурного вчинку. Здогадуватись, що це було, можна вічність чи трохи довше. Але є ще й третій варіант: Ви досі не оговтались від подій минулої ночі.

Артур здивовано вирячився на професорку, а вона майже спокійним тоном продовжувала:
- Власне, задля власної душевної рівноваги я мала б зупинитись на першому варіанті, без свідків розряпати Вам фізіономію й на тому заспокоїтись.

Візлі підвівся, поклав на парту чарівну паличку і зробив крок до професорки.
- Дряпайте...
Мінерва здивовано й ледь презирливо поглянула на учня.
- Не скажу, що Ви мене розчарували, Візлі, бо й не зачаровували... Але якщо Ваша безглузда поведінка є наслідком вчорашнього отруєння - чого чекати далі? Я бачу, до цілительки Ви не звертались.
Артур здивовано кліпнув очима.
- Інакше Поппі Помфрі, яку я знаю, не випустила б пацієнта зі зламаним зубом, - голос професорки потеплішав.
- Так, професорко Макгонегел, її зараз немає у замку. Мені сказали, що мадам Помфрі у св. Мунго, але скоро з'явиться.
Макгонегел дістала - цього разу з ящику столу - шмат паперу і черкнула на ньому кілька слів, згорнула записку й простягла учневі.
- От і добре. Обов'язково зайдіть до неї - і передайте ось це. Але спочатку розкажіть, яким чином Ви примудрились зламати зуба серед ночі?
Артур кілька секунд щось напружено згадував, а потім чітко й детально розповів своєму деканові про все, що сталось.
- Виходить, професорко Макгонегел, - у голосі Артура було щире здивування, - я постраждав через пончики Молі... Ніколи б не подумав!
Мінерва поблажливо усміхнулась, і учень став уточнювати.
- Ні, вона аж надто хороша чарівниця, щоб помилятись! І я не мав на увазі, що ці пончики були тверді чи неїстивні... Просто коли я випив того вина, й надкусив один з них - там виявився камінець, об котрий я зламав зуба...
Візлі ляснув себе по лобі.
- Валійський зелений дракон! Це був безоар, запечений прямо у пончику, і я сам виплюнув його на килим... А зранку просто не зрозумів і поніс до Вас камінець Молі.
- Безоар Молі Прівіт, - задумливим тоном кинула вчителька. - І знаєте, Візлі, мені чомусь здається, що без нього Ви б не стояли зараз отут...
- Що?!
- Випивши отруєне вино, Ви одразу ж поклали до рота пиріжок з безоаром. Скільки було пончиків? Десяток? Дюжина? Якби Вам, Візлі, не поталанило так фантастично - професор Слагхорн Вас би не врятував. Ба, навіть я не встигла б.
Професорка суворо поглянула на учня.
- От що, Візлі, хутко пришліть до мене міс Прівіт. Йдіть!
Артур кивнув і майже вибіг з класу.
"Отже, - розмірковувала професорка, - міс Прівіт у нас дівчина не лише рішуча, але й передбачлива! Що й доводить несподівана поява її - саме її - безоара! Виходить, уміння Артура перетворювати сік на вино - для неї аж ніяк не новина! І, очевидно, саме для цього випадку Молі й підсунула його до тарілки з пончиками. От тільки неясно, чому ж раптом цій химерній дівчині заманулося випити сон-зілля? Могла б просто вдавати, що спить, хіба ні?!
Ні, не розумію... Якщо міс Прівіт намагалася влаштувати щось схоже на побачення - її поведінка здається дуже вже... Ні, не дурною, але занадто штучною для такого простого вчинку! А якщо уявити на мить, що приворот - все ж не її робота - то хто зміг би це зробити у її присутності? Хоча... якщо цей хтось приспав її - щоб не завадила, бува... Побаченню? Маячня! Навіть я знайшла б у Гогвортсі краще місце для побачення з хлопцем, ніж вітальня факультету! А може Молі Прівіт збиралася зробити щось заборонене, й іншого способу її зупинити не знайшлось? Ще й ця дивна звістка від її батьків! На бога, яким чином дівчина примудрилась опинитись у смертельній небезпеці - не виходячи з вітальні факультету? І хто її порятував?"

"Та що ж це таке?! - раптом похопилась, Мінерва. - Я тут є деканом Грифіндору - чи так, чаю попити забігла?!! Чому я мушу вгадувати те, що маю право просто запитати? Й непросто - теж! Хоч легілемент з мене майже ніякий, але нахабну брехню викрити все ж зумію. І, до речі, чому це міс Прівіт і досі немає?!"
Почекавши ще трохи, Мінерва згадала, що саме зараз у її п'ятикурсників залік із захисту від темних сил. А значить, після вчорашнього професорка Мерісот напевне закрила клас від усіх сторонніх аж до закінчення уроку! Турбувати стару дратівливу професорку у такий момент було б усе ж не варто... "Все одно, що розбудити сплячого дракона," - як казав майже двадцять років тому Чарлз Візлі.
Але ще раніше її дідусь, Леон Макгонегел, сказав: "Якщо не чіпати сплячого дракона - він все одно колись прокинеться й може зачепити тебе!"
Відверто зла на власну помилку, Артура Візлі, а найбільш - на надто вже передбачливу дівчину, Мінерва попрямувала до кабінету професорки Меррісот.
А за кілька кроків від дверей її ледь не збив з ніг учень зі значком префекта Слізерину. Мимоволі вхопивши його за руку, Мінерва впіймала повний безсилої люті погляд хлопця і аж відсахнулась. Але той, миттю опанувавши себе, майже галантно притримав її лікоть і винуватим тоном промовив:
- Вибачте, що налякав Вас, мадам...
- Професорка Макгонегел, містере-з-поганою-пам'яттю!
- Я Розьє, професорко Макгонегел, - відрапортував префект.
- То що ж Ви, містере Розьє, робите тут під час уроків? - сердитим тоном запитала Мінерва.
- Ви не знаєте? - хлопець здивовано підняв брови, - Але ж! Я був певен, що Візлі погодив свою чудернацьку ідею не лише з Вами, але й з професором Дамблдором!
- Яку саме, Розьє? - ледь стримуючи гнів промовила професорка.

Та що ж це таке?! Під час навчання Мінерви у Гогвортсі існував свого роду кодекс честі. Одним з його правил було: звертатись до викладачів зі своїми суперечками лише у разі крайньої потреби. Скільки разів вона сама з останніх сил стримувалась від спокуси прибігти до професора Дамблдора і поділитись з ним неймовірною кількістю підозр щодо Слізеринського префекта, Томаса Ріддля! Але ж чи не вся школа знала про взаємну неприязнь, ба, навіть неповагу Слізеринського префекта - Тома Ріддля та Грифіндорського - Мінерви Макгонегел! І тому Мінні жодного разу не з'явилась до свого декана без абсолютних - на її думку - доказів причетності Ріддля до певної темної історії. На жаль, навіть підтримка професора Дамблдора не давала ніяких гарантій, що її слова бодай перевірять.
А от Том Ріддль після кількох таких зауважень Мінерви змінив тактику. Він став мовби випадково прохоплюватись у товаристві старост та вчителів про речі, загалом виправдані - але формально неприпустимі. І не так важливо, був це Stupefy, спрересердя кинутий у Рудольфуса Лестрейнджа, коли той намагався накласти Imperio на першокласницю Амелію Боунс, чи то поява на заняттях у квіддичній формі - коли з невідомих причин половина Грифіндорської команди опинилась у лікарні за три дні до матчу, й капітан терміново набирав добровольців... Ріддль старанно створював Мінерві репутацію нервової та зарозумілої панночки, яка намагається змусити інших виконувати зовсім не правила школи - а лишень власні забаганки, бо ж сама ті правила порушує чи не щодень! Як не прикро визнавати, але частину учнів і кількох професорів Томові вдалось у цьому переконати.

"Здається, - вирішила професорка Макгонегел, - традиція дрібних доносів у Слізерині збереглась і розвивається... Ах ти ж, гадюча душа!"

- Отже, Ви звинувачуєте Візлі, - звела брови Мінерва, - у чому? У тому, що Ви, доросла людина, семикласник, префект свого факультету, прогуляли заняття не зі своєї волі, а тому, що Візлі щось Вам запропонував?!
Слізеринець кинув проникливий погляд на грифіндорку і енергійно захитав головою.

- Ні, пані професорко, я нікого не звинувачую. Просто доповідаю про невідомий Вам вчинок Грифіндорського префекта. Чверть години тому він висмикнув з уроків усіх префектів і запропонував нам під час заліку по черзі слідкувати за аудиторією професорки Меррісот. Щоб не повторити вчорашніх пригод, сказав він... Але ж, чому я маю через кількох роззяв пропускати власні заняття з алхімії ?
- Що ж, ідея хороша, - кивнула професорка, подумки дивуючись, що ні Албус, ні вона сама до цього не додумались. - Втім, якщо зараз у вас уроки, котрі Ви пропускати не ризикнете - повертайтесь до занять, префекте.

Але Розьє раптом зблід, потім почервонів... Прослідкувавши за його поглядом, професорка побачила лише статую лицаря - а за декілька кроків від неї - Молі Прівіт. Дівчина вчепилась зубами у власну руку, щоб не закричати. Мінерва бачила лише погляд дівчини, водночас гнівний і переляканий - і тоненьку ниточку крові, що стікала з прокушеного зап'ястка.
Мінерва вихопила чарівну паличку і зробила крок до учениці .
Але в ту ж мить чарівна паличка Молі мов би сама собою плигнула в руку дівчини. Учениця навіщось прицілилась у статую і страшним голосом прокричала : "Enerveit!"

Статуя хитнулась, щит загримів але встояв. І тут з-за неї з'явився Артур Візлі. Вигляд хлопець мав дещо ошелешений і досить таки скуйовджений.

- Молі? Хіба ж я не сказав тобі...
Що саме він збирався казати, ніхто так і не дізнався, бо Молі підійшла до Артура впритул, звичним жестом поправила його краватку і несподівано ляснула хлопця по щоці.
- За що?! - отеретів Візлі.
- Артуре Візлі! - голос Молі луною прокотився коридором. - Ти казав мені, що Блек повинна накласти на тебе Imperio, щоб ти її поцілував!
Несподіванно з-за лицарського щита заструменів потік води - такий швидкий і сильний, що Молі довелось спішно поставити два магічні щити один за одним, щоб його відбити.
- Охолонь, Троллі, - пролунав негучний, але дуже виразний дівочий голос.
- Мене звати Молі Прівіт, ти боягузка! Виходь зараз же!

З-за статуї з'явилась висока темнокоса дівчина. Її чудову поставу не приховувала навіть класична мантія, а благородні риси гордовитого обличчя мимоволі притягували погляд. Мінерва, що свого часу навчалась водночас з Сигнусом Блеком, не могла не впізнати його дочку. Тонкі яскраві уста Белатрис презирливо вигнулись, а в чорних очах зблиснула зловтіха.
Розьє кинув на дівчину понурий погляд і чкурнув геть. Сама ж Белатрис гнівно мовила.
- Молі Прівіт, ти - заздрісне паскудне миршаве троленя-недоросток. Таку, як ти, важко поцілувати навіть під загрозою смертельного прокляття. І якщо ти, мала нікчемо, ще бодай раз насмілишся мені завадити, я тебе...
"Великий Мерліне, то цей Візлі ще й популярний? - сердито подумала Мінерва. - Тільки цього клопоту мені й не вистачало! Дурний же я зараз матиму вигляд, якщо стану втручатись!"
Бо, по-перше, навіть школяркою Макгонегел талановито уникала участі в дівчачих інтригах через хлопців. І аж ніяк не могла дозволити собі чогось подібного, ставши деканом. А по-друге, саме їй, Мінерві Макгонегел, після недавнього ідіотського жарту Візлі абсолютно не личило розбороняти суперниць, що зчепились через цього баламута.

- Белло, заспокойся! - нарешті спромігся на слово Артур, але дівчата його вже не чули.
- Та що ти можеш? - презирливо кинула Молі, - Хоч і старша на рік! Ні-чо-го! За тебе ж усе ельфи роблять, а сама й розбитої тарілки склеїти не годна, де вже тобі зі мною змагатись у бойовій магії?!
Яскраво-червона іскра з палички Молі зірвалась зовсім несподіванно - може й для самої Молі - і пролетіла у якомусь дюймі від голови Белатрис. Слізеринка зблідла, але скривила уста у презирливій усмішці.
- Косоокість і криворукість, ось що тебе відрізняє від інших, Прівіт!
- Наступного разу, Блек, я цілитимусь тобі межи очі!
- Все ж, - виразно зітхнула Белатрис, - є дурні, є ідіоти - і є Прівіти. Зараз ти, злиденна, у мене дізнаєшся, що таке справжня магія!

І слізеринка націлилась прямо у груди грифіндорці.

З чарівної палички професорки Макгонегел зазміївся молочно-білий туман і перетворився на прозору стіну, що розділила суперниць. Стрімко наблизившись до учнів, професорка сердитим тоном оголосила.

- По десять балів з Грифіндору й Слізерину за недостойну поведінку! Міс Блек, зараз же приберіть калюжу. І поясніть, що тут відбувається?! Що з рукою міс Прівіт?!
Белатрис направила чарівну паличку на калюжу, але нічого не змінилось. Візлі оговтався нарешті від побаченого й поблажливо всміхнувся до дівчини. Одним химерним помахом палички грифіндорець прибрав усі сліди сутички, навіть стіну, що її звела професорка.
Мінерва ж вхопила Молі за руку і стала розглядати довгу глибоку подряпину, схожу на слід довжелезних зубів не надто дрібного хижака. Її перетинав відбиток людських зубів, і то надивовижу чіткий.
- Професорко Макгонегел, - голос у Молі був на диво дзвінкий, хоч дівчина вочевидь старалась його приглушити, - не переймайтесь через мою необачність, це Grindylow допався...
Хапливим рухом Молі доторкнулась чарівною паличкою до рани на власній руці і ледь чутно прошепотіла закляття. Потім витягла носовичок, плюнула на нього, витерла кров - і продемонструвала професорці ледь помітний шрам на місці рани...
- Професорко Макгонегел, - підкреслено коректним тоном промовила Белатрис, - я всього лиш шукала свого префекта і зовсім не шукала сварки.
- Але ж Ви її спровокували, міс Блек! - Мінерва не на жарт розгнівалась, - Розьє я відправила до класу, тому зараз же йдіть на уроки. Візлі, Прівіт, за мною.

Белатрис з гідністю кивнула вчительці, скорчила презирливо писок до Молі, згори вниз поглянула на Візлі, повертаючи його поблажливу усмішку - й тільки потім повагом пішла до свого класу.
Молі заторохтіла: "все гаразд, Артуре, все тихо. Письмову роботу ми закінчили! А з практики мені "відмінно" поставили, бо водяний демон перед уроком знову вирвався, а я його спіймала..." Візлі слухав неуважно і стривожено оглядався, поки не побачив у іншому кінці коридору невисокого русявого хлопця зі значком Рейвенкловського префекта, що біг до них, не озираючись.

- Все тихо, Візлі? Я бачив Вейнс, вона буде за п'ять хвилин.
- Все тихо, - відповіла за префекта Мінерва, - а я слухаю Вашу версію. Що Ви тут робите під час уроків?
- Ой!

Едгар Боунс трохи зніяковілим голосом коротко пояснив, що вони з Артуром злякались повторення вчорашньої історії. Адже всі ті істоти розбіглись з кабінету професорки Меррісот, коли гафелпафські п'ятикласники складали залік. Тому префектам було б спокійніше повідловлювати всіх тих піксі, доксь та інших дрібних капосників прямо під дверима кабінету, а не ганятись за ними півночі по всьому Гогвортсу.
Наостанок, заохочений увагою грифіндорського декана, Боунс розповів, як вони всім гуртожитком воювали з доксями, як прогавили одну-єдину - і скільки його першокласників побували у цілительки церез це.

- Цього я не знала! - насупилась Мінерва. - А який у Вас урок, містере Боунс?
- Історія магіїї, пані професорко, гоблінські повстання, - іронічно блимнув очима учень.
- Зрозуміло, - не менш іронічно підхопила вчителька.
"Ше б пак! Який нормальний хлопець захотів би через древні оповідки про чужі пригоди пропустити власну пригоду сьогодні?!"
- Професор Бінс відпустив мене. Він погодився, що моя стаття у серпневому номері "Історичних досліджень" якраз на цю тему все ж доводить мої знання! - погляд Боунса став колючим. - І ще. Повірте мені, професорко Макгонегел, прикрити один-єдиний вихід я здатен і сам!
- Гаразд, - трохи здивовано кивнула професорка. - Отже, Візлі та Прівіт, ходімо. Щасти Вам, Боунсе.

5. Суєта навколо Візлі

- То що це було? - сердито спитала професорка, як тільки двері її кабінета закрились за учнями. - Візлі, чому про загалом вірну ідею свого старости я дізнаюсь від слізеринського?
- Ясно тобі, Артуре? - голосно прошипіла Молі. - Тільки через те, що Розьє був поряд і міг розлютитись! Ти ж геть її не цікавиш, цю Блек!
- Міс Прівіт, прошу стримувати емоції! - з неприхованим роздратуванням кинула декан і знову нормальним тоном перепитала: - То чому Ви так вчинили, містере Візлі?
- Я просто запізно про це подумав, професорко Макгонегел, - спокійно повідомив Артур. - Якраз, коли йшов по Молі... А потім - поки зібрав старост, поки домовились - урок вже почався. У кабінеті декана Вас не було, і вже не було часу шукати, треба було діяти!
Мінерва тільки зітхнула. Симптом, до болю знаний з її власного досвіду шкільної старости! Можливо ті, хто кажуть, ніби Грифіндор - не факультет, а діагноз, де в чому й праві?
- Що ж, про всяк випадок нагадую, що Ви вмієте писати. Надалі користуйтесь цим умінням. Можете йти.

Візлі вийшов, і тут же Молі шаленим голосом стала переконувати професорку, що Артурові загрожує велика небезпека, й винна у тому не хто інша, як Белатрис Блек!

- Міс Прівіт, вгомоніться! - не витримала, нарешті, Мінерва. - Коли я навчалась у Гогвортсі, ніколи не втручалась у дівчачі сварки через хлопців. І зараз, ставши деканом, не збираюсь починати! І ще. Моїм ровесницям і на думку б не спав би такий ниций вчинок! Звертатись за допомогою до вчителя - щоб допекти суперниці... Пресвяте небо, наш факультет вважають благородним, і я не хочу, щоб ця думка змінилась!

Молі спаленіла. Руки дівчини самі потяглись до чарівної палички. З тихим шаленством у голосі учениця мовила:
- Професорко Макгонегел, може я й не такого благородного походження, як Ви, але теж слово "честь" не у словнику знайшла... Я нізащо не звернулась би до Вас щоб їй накапостити, а з задоволенням зробила б це сама! Але ж - Артурові загрожує небезпека, з якою я можу й не впоратись! Та Ви бодай минулу ніч згадайте!
І стільки щирої тривоги було у голосі цього дівчиська, що Мінерва на мить завагалась. Але ж усе поки що свідчило проти Молі Прівіт, навіть флакон зі змійкою - як то не дивно.
Мінерва нарешті згадала, ще навесні наймолодший з Мак-Коннонів отримав у спадок величезну колекцію порцелянових флаконів і виставив її на аукціон. Але за кілька годин до початку
хтось примудрився викрасти значну її частину, пов'язану зі Слізеринською символікою. Пізніше ходили чутки, що деякі цінні предмети незнано як з'явились у "Борджін та Беркс", а дешевшими, на кшталт цього флакона, приторговували дрібні скупники краденого у "Вепровій голові". І Мінерву б не здивувала поява такої дрібнички у когось із небагатих учнів. Але звичайно ж, шановані чарівничі роди від таких оборудок відмовлялись - чи бодай не афішували їх. І Макгонегел не могла уявити собі обставин, за яких дочка Сигнуса Блека могла б з'явитись - тим паче у чужій вітальні - з краденою річчю. Втім...

- Що ж, міс Прівіт, якщо Ви маєте бодай якісь докази - я Вас слухаю. Я вислухаю також все, що ви готові розказати мені про події минулої ночі. Й не забудьте пояснити, яким чином у пиріжки для Артура Візлі потрапив Ваш безоар?
Мінерва встала з-за столу й пересіла у крісло для відвідувачів якраз навпроти Молі.
- Отже, слухаю Вас, міс Прівіт.
- Я не можу нічого пояснити про безоар... Не пам'ятаю, щоб я його клала в пиріжки.
Професорка недовірливо примружилась.
- Ви добре знаєте алхімію, міс Прівіт?
- Я поганий теоретик, але добре варю, зілля, професорко Макгонегел, - спокійно й стримано відповіла учениця. - Але яке це має значення?
- Те, що вчора Артур Візлі перетворив на вино зілля, яке стояло на столику - й ледве не помер! - терпляче відповіла професорка. - Що Ви варили вчора ввечері, міс Прівіт!
- Вчора вечері... я дуже стомилася, але не могла заснути, й тому приготувала для себе сон-зілля... Гидотний смак, тому я розбавила зілля гарбузовим соком. Але все ж хотіла спершу дочекатися Артура, тому й залишилась у вітальні. І, здається, заснула без зілля.
- Нудна й не схожа на правду історія, міс Прівіт! Спробуйте ще раз - чесно й чітко - пояснити, яке відношення має до всього цього міс Блек?!

Дівчина так довго мовчала, що професорці урвався терпець .

- Отже, міс Прівіт, Вам справді нічого мені сказати?
- Саме так, професорко Макгонегел, - покірно зітхнула Молі. - Я не можу чітко відповісти на Ваше питання, але знаю, що не помиляюсь. Просто тому, що інакше ніяк не виходить! Але не маю жодних доказів крім власного знання!
- Точніше сказати, окрім здогадів, - поправила професорка. - І я прошу Вас або поділитись ними, або ж припинити такі розмови... задля власної ж безпеки.

Бо - ще не закінчивши фрази, Макгонегел мимоволі згадала один випадок з власного шкільного життя. Після дивної смерті малої Міртл Мінерва місця собі не знаходила. І якось прокинулась серед ночі - й зрозуміла очевидне. Міртл не втопилась сама, її вбили! Але... єдиною людиною, що, як їй тоді здалось, ідеально підходила на роль вбивці, був Том Ріддл, Слізеринський староста, гордість Гогвортсу і т.ін. Адже саме він знайшов її тіло у дівчачому туалеті, і, власне, з його слів інші зробили висновок, що дівчина втопилась сама. То що з того, що Том із Міртл не спілкувались? Міртл - не та дівчина, яку можна було б вбити з ревнощів чи через образу... Найвірогідніше, дівчисько побачило щось таке, чого не варто було бачити, вирішила нарешті Мінерва - але навіть не рипнулась з цією думкою ні до свого декана, ані до директора. Бо ж не мала жодного факту на підтвердження цього божевільного здогаду. Але у своїй правоті Мінерва Макгонегел певна й досі.

Не приведи Мерліне - але ж раптом міс Прівіт зіткнулась з чимось подібним?

- Отже, Молі, я Вас слухаю, - трохи теплішим тоном мовила професорка.
Кілька секунд Молі серйозно й пильно дивилась у вічі Мінерві, а потім несподіванно попрохала.
- Пообіцяйте, що не будете сміятись, професорко Макгонегел.
- Обіцяю, - трохи здивовано відповіла Мінерва, - якщо Ви не будете розказувати мені анекдотів. Бо якщо будете - обіцяю, що розсержусь. Отже?
- Це справді схоже на анекдот, - винувата усмішка несміливо проявилась на обличчі Молі, - але, професорко Макгонегел, невже поведінка Артура сьогодні біля кабінету професорки Мерісот не здалась Вам дивною?
Мінерва ледь не знизала плечима.
- Ні, професорко Макгонегел, я не про те, чим він був зайнятий з цією... з Блек. Але, якби Артур був у нормальному стані - він би нас розкидав по куткам, як кошенят, в ту ж мить, як я простягла руку по чарівну паличку! Професорко, він уже третій рік староста - і вміє втрутитись вчасно!
- А Вам не спадало на думку, міс Прівіт, - трохи зверхньо усміхнулась професорка, - що він просто не бажав ставати на чийсь бік саме у Вашій з Белатрис сутичці? Ви давно знайомі з Артуром, Молі?
- Ми - сусіди й росли разом, - стріпнула кучерями Молі, - але це не має відношення... Ви хочете сказати, він боявся когось із нас скривдити? Артур - і боявся?!

Мінерва прикрила очі й кивнула.
- Ні, професорко, - твердо мовила дівчина, - я знаю, що він не боїться нікого й нічого! І що права я, а не Ви! І доведу це!
"Ні, все ж вона нестерпна, - втомлено подумала Мінерва - і геть не чує, що їй кажуть!"
А вголос мовила:
- Сподіваюсь все ж, що Ви помиляєтесь, міс Прівіт.
- Я сама на це сподіваюсь! - розпачливо вигукнула Молі. - Великий Мерліне, як я на це сподіваюсь!
"Як щиро говорить ця дівчинка, - знову здивувалась Мінерва, - і мені аж не хочется вірити, що приворот для Візлі - її робота... Але - краще б так воно й було!"
Кілька секунд поміркувавши, Мінерва дістала з ящика той список трав, що вчора обговорювала з Візлі. Хлопець так і не впізнав зілля - а от Молі?
- Погляньте, міс Прівіт, - Макгонегел простягла їй аркуш, - що, на Вашу думку, можна з цього зварити?
Молі уважно прочитала список і пильно поглянула на професорку.
- Саме конваліїї? Не пелюстки лілеї?
Щоки Молі спалахнули.
Очі Мінерви зблиснули.
- Назвіть обидва зілля, міс Прівіт!
- Сон-зілля - з конваліями, тижневий приворот - з лілеями, це ж абетка!
Молі здивовано поглянула на професорку. "Чи ж я мала дитина, щоб цього не знати?" - говорив її промовистий погляд.
- Отже, Ви вмієте варити обидва зілля, - тон Макгонегел був нейтральним, чи не байдужим.
"Якщо вона й зараз розповість чесно... То я нічого не зможу вдіяти! Цей приворот не входить до списків заборонених рецептів..."
- Так! - у голосі Молі був виклик, - я варила і те, й інше.
- Для Артура Візлі...
- Лише сон-зілля! Прошу Вас, повірте мені, професорко! Я не могла так наплутати!
- А приворот Ви готували?!
- Благаю Вас, професорко Макгонегел, це - не для себе... Я не можу сказати! Я нікому не зашкодила! Повірте, професорко, я б ніколи не стала поїти таким зіллям хлопця, котрого...
Щоки Молі спалахнули чи не яскравіше за її руде волосся. Дівчина набрала повні груди повітря і видихнула з викликом дивлячись у вічі професорці.
- Котрого я кохаю змалку! І я нікому, чуєте Ви, нікому не дозволю...

Що й кому вона не дозволить, Мінерва так і не почула, бо у двері постукали - різко й гучно - а потім, не чекаючи відповіді, вбігла цілителька.

- Мінерво! - Поппі Помфрі вмить опинилась біля стола декана, - Я щойно дізналась...
- Я теж рада тебе бачити... Ти навіть не уявляєш...
Макгонегел в одному довгому стрибку через стіл перетворилась на кицьку й знову на людину. І ось уже вона стоїть біля Поппі, обіймаючи її й намагається вибачитись. Так, справді негоже вийшло - відучора не привіталась як слід з давньою шкільною подругою! Якби ж учорашній вечір був спокійнішим!
Але лице цілительки аж надто зосереджене, і радісна усмішка професорки згасає так само несподівано, як з'явилась.
- Мінерво, я з кепськими новинами. Візлі... Я не певна, що впораюсь...
- Пресвяте небо, що знову з цим божевільним?
- Він! Не! Божевільний! - голос Молі Прівіт стає шаленим. - Професор Дамблдор казав, що Артур - один з найталановитіших його учнів.
- Замовкніть, Прівіт! - не витримує нарешті Мінерва, - Поппі, що він накоїв?
- Навіть уявити боюсь. Скажу лишень, що на людину він зараз схожий мало. Все інше - побачиш. Хутко за мною!

Мінерва надто добре знала свою однокласницю, щоб сперечатись, почувши цей тон. Так, Поппі бувала настільки впертою десь раз на рік - але ж саме у цю мить настав саме той раз. Більш того, Поппі ніколи не проявляла такої впертості без вагомих причин.
Ото ж Макгонегел йшла до лікарняного крила так швидко, що і Поппі, і Молі ледве встигали за нею. Переступивши поріг палати, професорка здивовано поглянула на подругу.
Артур Візлі спокійно сидів у зручному - вочевидь власною магією змайстрованому - дерев'яному кріслі й уважно розглядав небо за вікном. Він навіть голови не повернув до несподіваних візитерів - хоча його виразний розпачливий жест свідчив, що хлопець їх помітив.

- Здається, я зрозумів, у чому була моя помилка, мадам Помфрі, - награно бадьорим тоном вигукнів учень, разом із кріслом розвертаючись у повітрі лицем до входу.
Молі тут же кинулась до Артура, присіла біля крісла і щось палко зашепотіла хлопцеві. Той поблажливо усміхнувся й легенько поплескав її по руці, намагаючись заспокоїти. Але обличчя Молі несподівано спохмурніло.

Професорка Макгонегел перезирнулася з цілителькою. На її погляд, Візлі аж ніяк не скидався ні на безнадійно хворого, ані на жертву невдалого експерименту. А жваві бісики на дні ясно-синіх очей і ледь помітна лукава усмішка нагадали Мінерві іншого Візлі. На мить професорці навіть здалося, що зараз із крісла встане не Артур - а Фред Візлі, її найкращий друг серед однокласників - і знову скаже: "вдала витівка, хіба ж ні, Мінерво?"

От тільки Фреді безглуздо загинув у Неваді, залишивши племінникові у спадок невеличку хатинку, що сам називав Норою - і збочене почуття гумору.

- Вдала витівка, хіба ж ні, Візлі? - у голосі Мінерви Макгонегел дивовижним чином поєднались сум і гнів. - Визнаю, Вам вдалося налякати не лише мадам Помфрі, а й мене. І Ви б, мабуть, були недостойні свого прізвіща, якби не вигадували раз у раз щось новеньке. Не буду Вам заважати - але прошу надалі не відволікати від роботи справді зайнятих людей!

Вона круто розвернулась на підборах, ледве не збивши з ніг обох супутниць і метнулась до виходу. Якби хтось у цю мить запитав професорку Макгонегел про причину її гніву - вчителька навряд чи змогла б висловитись чітко й ясно. Але ж! Спочатку цей вискочка по-дурному підводить себе й факультет, напиваючись у вітальні. Потім, мов лантух, валиться їй під ноги - мов би спеціально виставляючи на посміховисько себе й свого декана. Потім на уроці дозволяє собі непристойне запитання. Тоді зриває інших старост з занять, навіть не порадившись з нею! І, нарешті, змушує її бігти через усю школу, мало не божеволіючи зі страху через нову дурнувату витівку. І це - менш ніж за добу! А якщо згадати, що цей витівник - староста факультету і теоретично мусить допомагати у вирішенні проблем, а не у їх створенні...

- Професорко Макгонегел! - Молі Прівіт найнахабнішим чином повисла на її руці. - Зачекайте!
- Мінерво, отямся! - у плечі професорки вчепилась Поппі. - Він... Коли я бігла до тебе, Візлі був схожий на великий лантух з желе. Мінерво, я не ризикнула спробовувати навіть настій для вирощення кісток - бо ж власних кісток у хлопця майже не залишилось. Не я тобі мушу розповідати, чим би це обернулось!
- І з якої ж то поважної причини, - якнайущипливішим тоном спитала професорка, - Ви, містере Візлі, вирішили позбавити себе скелета?
Артур понуро мовчав.
- Мені сказав, - іронічно змигнула Поппі, - що хотів лише трохи підрости - й наплутав із закляттями.
- Зрозуміло, - тон професорки трансфігурації став презирливим. - Підрости, стати струнким, широкоплечим... Для цього треба працювати - й головою також! Щоб бодай правильно застосовувати закляття трансфігурації, коли вже інші способи не до снаги. На Вашу користь, Візлі, говорить лиш те, що Ви впорались. То ж я йду.
- Мінерво! - зойкнула Поппі, - Навіть зараз я зовсім не певна, що він зможе ходити.
- Ба ні, зможу!
Артур піднявся на рівні й поглянув на всіх трьох згори вниз. Але за мить похитнувся і обережно опустився у крісло. М'яко відсторонив Молі і з кислою усмішкою промимрив:
- Але щиро б подякував, якби зміг робити це без ціпка!
І знову спробував піднятись, цього разу спираючись на стінку.
- Візлі! Не рухатись! - гаркнула Мінерва.
Учень не встиг впасти у крісло лише тому, що професорка легким помахом чарівної палички перенесла його на ліжко. Ледь зашарівшись, Макгонегел провела руками вздовж його тіла й скрушно зітхнула.
- Влучне зауваження щодо желе, Поппі! А як тобі ці кістки?
Мадам Помфрі натренованим рухом перевернула Артура на живіт і обмацала його хребет. Потім буквально перебрала кожну кісточку на руках і ногах і нарешті оголосила, що всі вони на місці, всі правильні, але всі крихкі.
- А м'язи ослаблені, так?
Власне, Мінерва вже точно знала, що так і є, але воліла, щоб Поппі чи навіть Молі щипали Артура, намагаючись це перевірити. Самій Мінерві більш за все хотілось дати цьому ідіотові добрячого копняка - чи може вщипнути його так, щоб підскочив до стелі, чи просто заліпити ляпаса - і вона щиро боялась не стриматись.

Отримавши підтвердження від Поппі, професорка Макгонегел кілька хвилин чаклувала мовчки. Потім пересіла за стіл цілительки, довго щось креслила й рахувала і нарешті вимовила кілька заклять, що звучали досить незвично - і з надивовижу втомленим виглядом сіла у начакловане Артуром крісло.
- Встаньте, Візлі, - вимовила вона, мовби між іншим начакловуючи великий картатий плед і кутаючись у нього, - і пройдіть з кутка в куток.

Учень виконав її прохання. Потім, не розганяючись, двічі перестрибнув через ліжко. Судячи з його щасливої усмішки, все пройшло чудово. Отже, тепер Артур Візлі має п'ять футів і вісім дюймів зросту!
"І, щиро кажучи, - подумки визнала Мінерва, - вигляд у хлопця став досить таки ефектний. А якщо зовсім щиро - дуже привабливий. А судячи з виразу обличчя Молі Прівіт - просто таки надзвичайний..."

- Не знаю, як Вам дякувати, професорко Макгонегел... Адже тепер я маю саме такий вигляд, який давно хотів.
- Якби Ви мали трохи терпіння - могли б мати кращий, - не без сарказму відповіла Макгонегел. - Ваш дядько, Фред Візлі, до шостого класу був коротуном - а у сьомому раптом виріс майже на фут!

І раптом професорка замовкла - бо згадала... Великий Мерліне, хіба ж можна бути настільки довірливою?! Тепер, маючи знання і досвід, Мінерва розуміла - Фред Візлі теж підріс за допомогою магії! Та, хай там як, його небіж таки матиме клопіт через свої фокуси!

- То Ви, містере Візлі, почуваєтесь досить здоровим? - м'яким, майже ласкавим тоном запитала професорка Макгонегел.
Вона скинула туфлі, з ногами залізла в крісло і щільніше загорнулась у плед. Поппі здивовано спостерігала за товаришкою. Лише раз за всі їх спільні роки навчання Мінерва Макгонегел дозволила собі аж так розслабитись не у спальні - й то через несподівану хворобу. Втім, учні, здається, нічого дивного у поведінці професорки не помітили.
- Здоровим? Для всіх подвигів Геракла, - усміхнувся Візлі, - ще раз дякую, професорко.
- Що скажеш, Поппі?
Професорка Макгонегел спробувала всміхнутись, але в неї не вийшло. Втома накотилася несподівано, позбавляючи погляд ясності, а голос - сили. Мадам Помфрі ще раз пильно оглянула хлопця, час від часу кидаючи стурбовані погляди на Мінерву.
- Артур Візлі здоровий, Мінерві Макгонегел - стимулююче зілля, - нарешті оголосила цілителька.
Артур, нарешті, помітив, наскільки виснажений вигляд має професорка. Щире каяття відбилось на обличчі учня - але Мінерва не дала йому заговорити.
- Отже, Візлі, сьогодні, зараз містер Прінгл покаже Вам, де тут Авгієві конюшні, - якнайсерйознішим тоном повідомила вона.
Молі й Поппі подивились на Мінерву й здивовано закліпали очима. "Що за маячня?" - ледь не вимовила Молі. Та й Поппі засумнівалася, чи не перетрудилась професорка у перший же день? Артур Візлі з виразом безмежного розчарування голосно промовив:
- А я думав, Ви доручите мені ловити Немейського лева.
- А Ви хіба ловець, Візлі? - здивувалась Макгонегел.
- Я у захисті, а ловець - Фабіан Прівіт.
- Тоді завтра дайте йому шанс упіймати снитч, - одним лиш поглядом усміхнулась Мінерва, - і я буду вважати, що цей подвиг ви здійснили удвох.
Артур аж надто заспокійливим тоном пообіцяв зробити все можливе й неможливе - і пішов до виходу. Молі, мов прив'язана, йшла за ним.
- Візлі, - кинула професорка у спину учневі, - якщо Вам все ж дістануться стайні, бодай сьогодні не випускайте туди всі води озера.
- Розкішна ідея, професорко Макгонегел, - щиро засміявся учень, - якось іншим разом неодмінно спробую.

Коли двері за учнями зачинилися, Поппі принесла Мінерві келих зі стимулюючим зіллям і присіла на край ліжка навпроти її крісла.

- Мінні, - у голосі цілительки була щира турбота, - я мушу тобі це сказати, навіть якщо ми зараз посваримось. Якби я знала, що ти втнеш таку дурницю...
- Не треба, Поппі. Мені ще далеко до старості, склерозу й маразму. Я пам'ятаю, що це не Фредді, а Артур, якщо ти про це... Просто у мене була божевільна ніч і якийсь дурнуватий день.
- За інших обставин, - суворо відповіла Поппі, - я б обов'язково упіймалась і стала б розпитувати, що ж то була за ніч. Але так трапилось, що я знаю. Бо сама двічі металась до св. Мунго, щоб поповнити запас ліків. Знаєш, як то буває? Купа дрібних негараздів, через які ніколи вгору глянути...
- Не знаю, не знаю, - задумливо протягла Мінерва, - чи слід вважати дрібницею отруєння Візлі? З огляду на те, що саме він випив?
- Яке ще отруєння? То ти через це щойно чаклувала на грані темної магії? І ви, двійко ідіотів, нічого мені не сказали!
Цілителька аж підскочила, з острахом вдивляючись в обличчя професорки. На щоках Мінерви з'явився ледь помітний рум'янець, а погляд її став більш зосередженим.
- Артур не передав моєї записки? - здивувалась Макгонегел. - І, прошу завважити, я не переступила грані!
- Так-так... Ти всього лиш ледь не довела себе до виснаження у перший же день роботи в школі! - огризнулась Поппі, шукаючи щось у кишені. - А побачивши учня, більш схожого на різдвяний пудинг у грифіндорській формі, ніж на людину - що б ти вчинила на моєму місці? Закладаюсь на обід у "Трьох мітлах", що не читала б послань від шкільної подруги.

Нарешті, цілителька витягла зім'ятий клапоть паперу і розгорнула його. Двічі перечитала й, видимо заспокоївшись, додала:
- Тим більш, що воно нічогісінько не пояснює. Як давно приворотне зілля стало в нас отрутою, Мінерво?

Професорка Макгонегел, щиро але безуспішно намагаючись приховати тривогу й роздратування, коротко переповіла Поппі майже всі події цього дня.
- Не розумію, що тебе бентежить, - знизала плечами Поппі. - привороти готували тисячоліттями, і я певна, вмерло від них куди менше людей, ніж народилось!
- Поппі! Прокинься! Трансфігурований! Приворот! Може! Діяти! Як! Завгодно!
Макгонегел затнулась, нарешті помітивши, що вона стоїть, нависаючи над Поппі, і кричить, як дурнувата - а та лише ошелешено кліпає очима. Великий Мерліне, та невже ж ця - безперечно дивна - подія варта сварки з товаришкою? Отямившись, вона жестом вибачилась - і тут же вперто додала.
- Теоретично...
- Не зовсім так, Мінерво, - поблажливо усміхнулась цілителька. - Теорія теорією - але повір моєму досвідові. Трансфігурований приворот завжди залишався у першу чергу приворотом! Правда, нерідко - безвекторним...
- Пресвяте небо! - професорка рвонула високий комір сукні, мов би той її душив. - Тобто поки діє це зілля - він може закохатись у кого завгодно?!
- Отож! - скривилась Поппі. - В тебе, в мене, в цю руденьку малечу...
- У Белатрис Блек! - вихопилось у Мінерви з несподіванною люттю.
Цілителька знизала плечима.
- Що ж, якщо це вірно - привітаємо Чарлза. Він так мріяв про шлюб сина з чисторовною...
- Поппі, ти не знаєш Чарлза, як знаю його я! Для нього зараз є три чистокровних роди - Діпети, Мак-Коннони і наш. Навіть Боунси у нього - зрадники традицій, бо не відреклися від дружби з юним Регулосом Блеком. (Дядько відомого нам Сіріуса Блека - прим.автора.) Всі інші - напівкревні виродки. Я теж через заручини з маглородним стала для нього зрадницею, але мій брат-шваб не насмілився ворогувати з Чарлзом Візлі, захищаючи мене!
- Але ж, усі кажуть, саме Чарлз врятував тобі життя?!
- Це так. Та лише після того, як я п'ять тижнів відлежала у св.Мунго й ледве не вмерла, знімаючи прокляття прабабусі. Чарлз тоді навідав мене, щоб допомогти і, нарешті, помиритись. Саме тому я хотіла б звільнити Візлі від дії цього зілля.
- Отже, - проникливо усміхнулась Поппі, - Діпети, Мак-Коннони і Макгонегели. Єдиній нареченій з роду Діпетів зараз п'ять років, у Мак-Коннонів самі сини, а з Макгонегелами він помирився...
- Але ж з Макгонегелів не заміжня лише я, - похмурим тоном мовила Мінерва, - що геть не смішно.
- А по-моєму дуже навіть кумедно, - несподівано хихикнула Поппі. - А що, хлопець симпатичний, та й ти ще молода...
- Поппі, - з тихим відчаєм заговорила Мінерва. - Артур навіть дуже симпатичний хлопець, незважаючи на всі його дурнувати витівки. Чи може саме завдяки ним? Не знаю... Але я знаю, що Чарлз Візлі схиблений на ідеї одружити свого сина з найчистокровнішою відьмою країни - і справді здатен закрити очі навіть на нелюдську різницю у віці, як то у нас з Артуром. Пресвяте небо, якщо... ні, не хочу навіть думати про це!

Цілителька аж здригнулась - бо чи не вперше у житті бачила Мінерву настільки наляканою. І це проймало. Мінерва пережила смерть коханого від найстрашнішої магглівської зброї. Пережила те, що результат її десятилітньої каторжної праці - артефакти для захисту від ядерних вибухів - Міністерство Магії засекретило, а саму Мінерву змусили покинути роботу через сфабриковані звинувачення. Пережила те, що її заручини з маглородним чаклуном власна її родина не прощає - навіть через десять років після смерті нареченого. Пережила посмертне - магічне - прокляття власної прабабусі - за те, що сплюндрувала традиції чистокровного чаклунського роду. То чи так багато є на світі речей, здатних злякати Мінерву Макгонегел?

- Ну, не змусить же Чарлз свого єдиного сина одружитись проти власної волі? - награно легким тоном зауважила Поппі.
- Мерлінова кров! - спалахнула Макгонегел. - Ти прикидаєшся, чи справді не розумієш?! Якщо це зілля подіє так, як я боюся - Артур - теоретично - може й захотіти зі мною одружитись. Але я ж не зможу погодитись - просто тому, що він - не Том Еббот... І я геть не хочу разом із ним стати загальним посміховиськом... Можливо, Артур Візлі - легковажний, нерозумний, шибайголова - але ж такого він точно не заслуговує! Якщо ж зілля подіє ледь інакше, й Артур обере - ну хоча б Молі Прівіт - Чарлз Візлі прокляне свого сина! Не хочу бути винною - бо ж сама пройшла через це приниження - і, мабуть, ніколи вже не оговтаюсь...

Вставши з крісла, Мінерва кілька хвилин міряла кроками кімнату, а потім знічено запитала:

- Поппі, якщо приворот повинен діяти тиждень - з трансфігурованим буде так само?
- А хіба є теорія, що таке припускає? - щиро здивувалась цілителька. - Бо ж на практиці дія трансфігурованого зілля розтягується... Інколи на роки!
- Гімно гебридського дракона!
- Мінерво!
Цього разу Поппі й справді була шокована. Більше хвилини знадобилось цілительці, щоб усміхнутись до подруги абияк наклеєєною на обличчя усмішкою і суворим голосом вимовити:
- Міс Макгонегел, прошу висловлюватись академічно! Не "гімно", а "калова маса"!
Мерлінова кров, як же ж вони реготали! Істерично, до сліз, до спазмів, абсолютно не здатні припинити...

Вони навіть не одразу почули чийсь делікатний стук у двері. А одразу ж після запрошення Поппі до палати зайшов професор Дамблдор - і тут же не знати звідки з'явився Фоукс, зручно вмостився на руках директора і щось стривожено затуркотів. Чаклун схвально кивнув і погладив малинового птаха. Той, здається, заспокоївся й миттю зник.
- Вибачте, любі дами, що перериваю вашу бесіду, - м'яко всміхнувся директор, - але я до Вас, дорога мадам Помфрі.
- Я зайду пізніше, Поппі, - кивнула Мінерва й попрямувала до виходу.

А на півдорозі між лікарнею й своїм кабінетом зіткнулась з людиною, котру найменше хотіла б побачити в Гогвортсі.

6. Привиди з минулого та чудеса сьогодення.

- Яка несподівана зустріч, Мінні! - Том Ріддл галантно вклонився, - Яким вітром...
- Попутним - мені, зустрічним - тобі, - відрізала Мінерва.
Все ж невеличкі пригоди лише одного, й то помірно божевільного, шкільного дня далися взнаки. Чи можливо, робота вчителя - все ж не для неї?
Але Том зробив вигляд, що все нормально. Власне, де в чому він був правий - бо ж Мінерва Макгонегел ніколи не була люб'язною з цим молодиком.
- Отже, не всі плітки брехливі, - з чарівливою усмішкою мовив Ріддль. - Казали, після того, як мадам Кровч викинула коханку свого чоловіка з Міністерства, саме Дамблдор прихистив ту нещасненьку... І жодна жива чи мертва душа не розуміє - навіщо ця кралечка старому геєві? Невже на старості вирішив спробувати природнішого кохання?

Раптом Том похитнувся - й відскочив, тримаючись за щоку. Звук ляпаса луною прокотився коридором, принаджуючи цікавих - і людей, і привидів. Кинувши проникливий погляд на стривожені обличчя учнів, Ріддль заговорив тоном людини, що має вроджене право судити, карати й милувати.
- Великий Мерліне, куди котиться наш світ? Найчистокровніша панна Шотландіїї поводиться як дешева портова шльондра... Не чекав!
Хтось ойкнув. Хтось гигикнув. Від стіни відділилася струнка дівоча постать - темнокоса й темноока - й, мов би у трансі, зробила крок до них.
- Якщо ти наполягаєш на дуелі, Ріддлю, - якнайрішучішим тоном почала Мінерва, але той лише презирливо всміхнувся.
- Не раніш, аніж ти навчишся не плямувати своє високе походження ницими вчинками, - відрізав чаклун. - Аристократи мусять захищати свою честь, це так... І на дуелях також! Але ж - не може бути дуелей з голотою. І з тими, хто поводиться мов голота - теж!
Мінерва спаленіла. Цей маглородний виродок буде вчити її манерам і честі?!
- Аристократи, до яких ти все ж не належиш, Ріддлю, - якнайускіпливішим тоном завважила вона, - не переповідають ниці плітки. Це - привілей голоти, покидьків і негідників.
Том кинув на Мінерву сповнений люті погляд, очі його спалахнули червоним. Але тут же оговтався й зверхньо усміхнувся.
- За одним-єдиним винятком, кицю... Якщо ці плітки правдиві. Ще зустрінемось.

Том Ріддль круто розвернувся, відчутно хльоснувши Мінерву полою плаща, й попрямував до виходу. Белатрис Блек зачаровано дивилась йому вслід.
- По різні боки барикад, Ріддлю! - вигукнула йому в спину Мінерва.
Й подумки поклялась, що за першої ж нагоди витрясе душу з цього покидька - за брудні плітки про неї й Албуса... тобто, професора Дамблдора, звичайно. Її дорогий директор може скільки завгодно гратись у демократію, звати колег на ім'я - й пропонувати їм те ж саме. Але вона не гратиме у ці ігри, не стане зображати маленьку теплу гогвортську сім'ю, де їй би відводилась незрозуміла роль... Так, звичайно ж, ще юна Мінні не раз чула плітки про те, що Дамблдор - гей, але прибила б будь-кого, хто в її присутності обмовився, що вірить у це... Іронія долі! Бо зараз начальник-гей - чи не найкращий варіант для її кар'єри. Бодай тут жоден причепа-журналіст не зумів би приплести їй службовий роман!
Мінерва простувала коридорами Гогвортсу, й школярі розлітались перед нею, мов зграйки переляканих пташок. А під дверима свого кабінету зіткнулася з Чарлзом Візлі.

- Вітаю, вітаю Мінерво, - Чарлз спіймав руку професорки й підніс до уст. - Певен, Дамблдор ніколи не знайде собі кращого заступника.
- Чарлзе?! Наразі достовірно лише те, що я викладаю трансфігурацію й стала деканом. Як ти мусив би знати, заступника не призначають без згоди наглядової ради.
- Дивовижа, - усміхнувся Візлі, - Мінерва Макгонегел, яку знав я, ще ніколи не була такою обережною у своїх висловлюваннях.
Куточок уст професорки ледь смикнувся, скоріш підкреслюючи саркастичну посмішку, ніж приховуючи її.
- Мінерву, яку знав ти, Чарлі, не звинувачували в недостойній поведінці за її спиною, як це зробив Барті. І не називали словами, які через достойне виховання я не можу вживати, як ще щойно зробив Том Ріддл. Мушу вчитися бути обережною - хоча з цього предмету, напевне, все життя заслуговуватиму на чесного "троля".
Вона зітхнула, нарешті зайшла до кабінету й сіла у крісло.
- Сідай, Чарлзе. І розказуй, з чим прийшов, - мовила вона до вочевидь шокованого Візлі, що соляним стовпом стирчав на порозі.
Чарлз зайшов, але не сів. Натомість він обійшов кругом столу, став за її кріслом і поклав руки їй на плечі.
- Мінерво, ти була найкращим другом Фреда, і я звик вважати тебе й своїм другом також... Так, між нами були розбіжності, але ж! Мінні, не так давно я зрозумів, що дуже-дуже не хочу, щоб з тобою сталась біда!
Мінерва накрила руки Чарлза своїми й відкинулась на кріслі, намагаючись піймати його погляд.
- Невже Барті не заспокоївся, Чарлі? Він має мій винахід, має його детальний опис. Я зробила те, що мусила - і більше не працюю в Міністерстві. Й не зазіхаю на пріоритет...
Чарлі різко розвернув крісло й став навколішки, знову піймавши руки чаклунки у свої.
- Про які дурниці ти говориш! Отямся, Мінерво! Той клоун вже нічого не зможе тобі зробити - щоб не спаплюжити власну репутацію. Я про Тома Ріддля! Великий Мерліне, Мінні! Невже ти не знаєш, що говорять про того, хто воліє зватись лордом Волдемортом!? І все ж - якщо я правильно зрозумів сказане тобою - у вас має бути дуель! Благаю тебе, відмовся, сховайся, утікай! Хай би там що - живи, ти чуєш?! Нас, справжніх чистокровних чаклунів, так мало залишилось!
Щоки Мінерви стали яскраво-малиновими, погляд - колючим, а сама професорка у своїй зеленій мантії раптом стала схожа на найпишніший з будяків на гербі Шотландії. Холодним, трохи відстороненим голосом молода жінка заговорила.
- Я справді змінилася, Чарлзе. Я навіть не сержусь на твої ... нерозумні пропозиції - бо ж не мушу ні ховатись, ні втікати. Певна, найближчим часом дуелі не буде.
І, з кривою усмішкою дивлячись у зачудоване обличчя Чарлза Візлі, пояснила.
- За свої слова Том Ріддль отримав добрячого ляпаса, я ледь руку не забила. І тепер, власне, його право викликати мене на дуель - але ж він відмовився! Половина Гогвортсу це бачила й засвідчить!
- Мінні! - голос Чарлза прозвучав так, як міг би звучати голос людини, засудженої до страти й помилуваної за крок до ешафоту. - То мені не доведеться бути твоїм секундантом, божевільна ти жінко!?
- Якби навіть ця дуель була - ти зовсім не мусиш...
- Саме я - дуже навіть мушу! Бодай для того, щоб спокутувати власну дурну впертість...
- Чарлі, друже!
Голос Мінерви урвався. Її пальці заплутались у рудих кучерях, а поцілунки - скоріш вдячні, аніж ніжні, - легко торкнулись лоба Чарлза, його повік - і чомусь - кінчика його носа.
І саме в цей момент громом з небес пролунав голос Артура Візлі - різкий, в'їдливий, відверто грубий.
- Вибачте за втручання, професорко Макгонегел! І Ви, батьку, теж. Але ми маємо проблему, й то термінову!
На обличчі Чарлза за якусь мить промайнули чи не всі кольори веселки. Він ступив крок до сина, але Артур аж відсахнувся й зміряв батька презирливим поглядом. Інший погляд, радше ошелешений, ніж гнівний, ковзнув по обличчю професорки.
- Що сталося, Артуре? - неприродно рівним тоном запитала Мінерва, встаючи з-за столу.
- Біда з Молі Прівіт, але якщо це заважає Вашим розвагам, професорко, - неймовірно, але тон Артура став ще колючішим, - я піду до директора.
- Замаринуйте свій сарказм на зиму, Візлі! Де міс Прівіт?! Що з нею?
- Три спроби на здогад, професорко Макгонегел? У лікарні, звісно ж.
- Артуре! Як ти смієш так говорити...
- З Вашою коханкою, батьку?
- Як ти посмів?!!
Чарлз замахнувся, але Мінерва перехопила його руку й відпустила лише коли Візлі-старший з видимим зусиллям потамував свій гнів.
- Потім, - люто мовила вона, - все потім! Я не знаю, коли звільнюсь, Чарлі.
Й вона вилетіла з кабінету зі швидкістю добре розігнаного бладжера. Артур Візлі ледь встигав за нею.
- І все ж, - прохекав хлопець вже у переході до лікарняного крила, - я бачив те, що бачив.
- Стійте! - різко скомандувала професорка, й учень підкорився.
Мінерва й сама зупинилась і уважно поглянула на Артура. Той мав вигляд водночас переляканий - і рішучий.
- Я поясню, Артуре Візлі, - мовила професорка з упевненістю, якої насправді не відчувала. - Пізніше. Коли з Молі буде все гаразд. І Вам буде соромно... Але, якщо мої пояснення Вас не задовольнять - ми битимемось на дуелі, бо Ви мене образили своїми припущеннями.

Вони удвох зайшли до палати. Поппі Помфрі сиділа на стільці біля ліжка, де лежала невисока худенька дівчина. А на іншому, навпроти, сиділа Молі Прівіт, напрочуд здоровісінька! Мінерва уважніше придивилась до неприємного обличчя у рамі абсолютно чорного волосся. Здавалось, дівчина спала.

- Міс Прінс?! Хтось пояснить мені, що трапилось?!
Мадам Помфрі кинула проникливий погляд на Артура, й незвично м'яким тоном зауважила.
- Візлі, заспокойтесь! З міс Прівіт все гаразд, кажу ж Вам!
- Мадам Помфрі! Я прошу пояснити, що відбувається?! - вимогливо-начальницьким тоном запитала декан.
- Пояснюю, професорко Макгонегел, - Поппі навіть не намагалась приховати втому й роздратування. - Ці дві ідіотки... Тобто, я хотіла сказати, міс Прінс і міс Прівіт вирішили позмагатись у майстерності. Все ж Прінс вважається найкращим алхіміком Гогвотсу серед своїх однолітків.
Візлі стривожено закивав, Молі ж лише зверхньо хмикнула. Цілителька кинула на неї лютий погляд.
- Може Ви, Прівіт, розкажете своєму декану, як саме проходив цей дурнуватий поєдинок?
Молі спокійно встала і відверто задоволеним тоном почала розповідати.
- Так, звичайно, Прінс вважається найкращою серед випускників. Але у своєму випуску найкращою буду напевно я. Отож, умови поєдинка були прості: кожна з нас готує для суперниці склянку рідини на свій розсуд. Суперниця має випити половину, визначити, що це було - і за годину нейтралізувати всі її наслідки. Все просто!
- Божевілля! - вигукнув Візлі, й Мінерва подумки з ним погодилась.
- Що ж там було? - професорка намагалась говорити якнайспокійніше, - Що саме вони випили?
- Я - Зілля Вічного Сну, - поблажливо всміхнулась Молі.
- Що?! - Мінерва й Артур примудрились вигукнути це хором.
Ще б пак, у чистому вигляді ця отрута вбивала людину за кілька хвилин!
- І нічого страшного, якщо зарані тримати в роті безоар, - тон міс Прівіт став ласкавим, немов би вона не звітувала перед деканом про свій неприпустимий вчинок, а заспокоювала насмерть переляканих малят. - Я все ж досить доросла, щоб до цього додуматись.
- З чим Вас і вітаю, - в'їдливо кинула Макгонегел, - отже Ви мали досить часу, щоб приготувати протиотруту.
- Так, хоча добряче проблюватись мені все ж довелось, - визнала Молі. - І без допомоги мадам Помфрі я б саме це робила й досі.
І тут же вперто додала
- Але ти, Артуре, дарма потурбував стільки людей через мене! Я б і сама впоралась за годину-дві, чесне слово!
Двері палати розкрились, впускаючи професора Слагхорна.
- Добре, що я застав тут вас усіх, - Горас присів навколішки біля ліжка Прінс. - Бо я збираюсь звернутись до директора з вимогою відрахувати зі школи міс Прівіт. За недостойну поведінку й нелюдську жорстокість! Мені дуже жаль, Мінерво, але ж дванадцятеро учнів підтвердили, що міс Прінс впала, як оглушена, одразу ж як випила зілля, приготоване Вашою ученицею!
Мінерва не сподобилась на щось розумніше, аніж огризнутись:
- І Вашою, Горасе! Адже саме Ви навчали її алхімії. І якщо не від Вас учні почують, коли не слід готувати й використовувати отруту - то від кого ж?
- Послухайте мене обоє, будь ласка, - втрутилась Поппі, - міс Прінс пережила неабиякий шок, це вірно. Але ж я не знайшла жодних слідів отруєння!
В цей час слізеринка поворухнулась і розплющила очі.
- Як Ви себе почуваєте, міс Прінс? - професор уважно придивлявся до учениці і обличчя його поволі ясніло. - Не знаю, що саме Вам дісталось...
Несподіванно дві великі сльози покотились з очей Ейлін. Ховаючи погляд, з червоним від сорому обличчям дівчина ледь чутно вимовила:
- Я теж не знаю, професоре Слагхорне. Навіть зараз не маю ідей.
- Отакої! - здивуванню старого алхіміка не було меж. - То я слушно вчинив, замкнувши аудиторію! Ми, звичайно ж, визначимо, що це була за отрута. Тільки но міс Прінс зможе до нас приєднатися...
- Вона зможе прямо зараз, якщо не прикидатиметься хворою, - глузливо зауважила Молі.
- Прівіт! - гаркнула Мінерва. - Невже ніхто й ніколи не вчив Вас поводитися пристойно?
Молі здригнулась від крику професорки, втупилась у підлогу і прикусила губу, марно намагаючись приховати усмішку. Професор Слагхорн лише розвів руками. Візлі дивився на дівчину так, мов би на її місці з'явилось бридке руде троленя.
- Я зможу, - несподіванно рішуче мовила міс Прінс, піднімаючись з ліжка. - Мушу визнати, що програла цей поєдинок, то ж хочу знати, чи була її перемога чесною. Якщо Прівіт приготувала якесь рідкісне зілля, з тих, що не згадують у відомих мені довідниках - що ж, я визнаю її перемогу... Але не приведи Мерліне, якщо це якийсь ниций підступ!
Молі поглянула на суперницю знизу вгору - й єхидно хихикнула.
- Значить ти скажеш, що це був ниций підступ, Прінс. Цю речовину згадують у всіх відомих мені довідниках і підручниках, починаючи з першого класу. Ба, навіть у кулінарних книгах! Чесно кажучи, я не чекала, що ти аж так налякаєшся!
Раптом Мінерва здогадалась - і дзвінко зареготала, присівши на край ліжка й сховавши обличчя у долонях.
Лише за кілька хвилин вона обережно відсторонила Поппі, що тицяла їй склянку із заспокійливим відваром та промокнула хустинкою сльози. Поблажливо всміхнулась до не на жарт шокованого Гораса й знову повернулась до Ейлін.
- Повторіть, будь ласка, умову поєдинку, міс Прінс, - марно намагаючись потамувати непрошені веселощі, перепитала професорка.
- Кожна з нас, - сердито стенула плечима слізеринка, - мусила приготувати склянку рідини, половину з якої мусить випити суперниця...
- Досить! - на обличчі грифіндорського декана засяяла тріумфальна усмішка. - Професоре Слагхорне, міс Прінс! Поясніть мені, хто й чому вирішив, що це неодмінно має бути отрута?
Молі часто-часто закивала й змовницьки підморгнула Візлі. Очі Артура широко розкрились - і хитро примружились. Хлопець повільно похитав головою з виглядом людини, котра дуже б хотіла вірити у диво - але точно знає, що чудес не буває.
- Але ж, Мінерво! - Слагхорн переводив зачудований погляд з молодшої грифіндорки на старшу й назад. - Як тоді пояснити, що міс Прінс зомліла?
- Якби я була найкращим алхіміком у своєму випуску, - дуже серйозно зауважила Мінерва, - і не змогла визначили, що за зілля випила... Можливо, я б також зомліла...
"Звичайно, спочатку вдаривши по супернику stupefy-ем," - додала вона подумки.
- Це так! - голос найкращого алхіміка серед учнів Гогвортсу звучав винувато. - Я знаю лише те, що це не отрута, не приворот, не якесь зілля для краси, не багатозільна настоянка... Я можу говорити свої "не" іще кілька годин, допоки всі ви знудитесь! Але я й досі не знаю, що це було.
- І ця рідина була абсолютно прозорою? - м'яким тоном спитала Мінерва. - Й не мала кольору?
Яскраві сіро-голубі очі Візлі розкрилися кудись аж за обличчя - він теж, нарешті, усе зрозумів.
- Без смаку й без запаху?! - у голосі Артура був майже побожний захват.
До професора Слагхорна теж дійшов весь комізм ситуації. Так само, як за мить перед тим Мінерва, він ховав обличчя у долонях... Великий Мерліне, Ейлін - найкраща з його нинішніх учениць! І лише днями демонструвала дивовижну здатність розрізняти отрути чи не краще за свого вчителя. І що ж? Ця, без тіні сумніву, талановита дівчина не зуміла розгадати недолугого дитячого жарту?!
- Саме так! - Молі почервоніла, цього разу від утіхи, очі її сяяли, - Звичайна вода з-під крану. А щоб знавці не здогадались одразу, я двічі її перегнала, змішала зі звичайним річковим піском - і тричі відфільтрувала.
І тут же, враз ставши серйозною, дівчина пообіцяла, що нікому й ніколи не розкаже про це.
- Справді? - у зазвичай глузливому тоні Прінс відчувались ноти відчаю. - Навіщо тобі робити це самій, маючи поруч старосту й двох деканів... Чудова історія для посиденьок у Вашому клубі, професоре Слагхорне, чи не так? Ви ж тепер неодмінно запросите міс Прівіт?
- Власне, міс Прінс, - великодушно мовив слизеринський декан, - можете самі прийти на наступне засідання клубу й розповісти будь-яку свою історію.
- Зависока честь для дівчини, що не має нічого, окрім таланту, - Ейлін Прінс з останніх сил намагалась триматись спокійно і навіть гордо. - Але я не збираюся слухати, як ваші високородні протеже мене обпльовують! Ваш клуб цілком обійдеться без мене, я - без нього!
Професор Слагхорн мав вигляд незаслужено приниженої людини.
- Що ж, спробуйте, міс Прінс. Бо я своїх запрошень ніколи не нав'язував і не повторював. Тим більш, панночкам, яких не цікавить кар'єра. Певен, і без моєї допомоги дівчина з Вашим родоводом зможе вдало вийти заміж. Якщо, звичайно, Ви все ж навчились готувати привороти з гідною Вашого таланту майстерністю.
Ейлін повільно присіла на край ліжка і кинула на Гораса Слагхорна лютий погляд. Декан Слізерину відповів їй неуважною усмішкою.
- Втім, можете звертатись по допомогу до грифіндорок, - легким тоном мовив він, і Мінерва спаленіла. - Перед Вами дві майстрині з приворотів! А зараз, любі дами, вибачте, маю термінові справи.
І професор Слагхорн з гордовитим виглядом вийшов з палати.
Мінерва звеліла учням йти до гуртожитків.
- Ви навіть не покараєте нас? - здивувався Артур.
- Якщо Ви наполягаєте, - серйозно мовила Мінерва, - по сто балів з Грифіндору й Слізерину за недозволений небезпечний поєдинок.
- Ні! - в один голос видихнули грифіндорці й слізеринка.
Професорка поглянула на учнів так, що бажання сперечатись пощезло моментально. Ії суворе лице, гнівно примружені очі, міцно стиснуті уста - весь її вигляд заперечував найменший шанс уникнути покарання.
- Що ж, Рейвенклов виграє кубок факультетів, - зітхнула Ейлін.
- Де ти вчора була, що проспала матч? - вигукнула Молі. - Кубок виграє Гафелпафф, бо таки переміг Рейвенклов! 160:150... Ось!
Мінерва відчула докір сумління.
- Можливо, мені дадуть закінчити? - владним тоном спитала вона.
Бажаючих відповісти не знайшлось, і грифіндорка продовжила:
- Плюс сто Грифіндору за дотепність. Плюс сто Слізерину за майстерність. А тепер - геть усі, поки я не передумала!
Лише коли двері за учнями зачинились, Мінерва запитала у Поппі, з чим приходив Дамблдор. Єдиною відповіддю був докірливий погляд цілительки - і Мінні довелося розповідати про свою сутичку з Ріддлем. Наостанок професорка знічено попросила чогось снодійного для себе... І ще - придивлятись за Дамблдором... Просто так, про всяк випадок.
- Ти, Мінерво, його до себе не рівняй, - поблажливо мовила цілителька, - Албус великий маг, і не Ріддлю намагатись йому зашкодити.
"Просто дивовижно, - думала Мінерва, дивлячись на Поппі, - як може настільки налякана людина говорити так упевнено!"
Різкими, майже хапливими рухами мадам Помфрі дістала з шафки пляшечку з зіллям й простягла Мінерві, а потім повідомила, що має термінові справи.

Вийшовши з лікарняного крила, Мінерва попрямувала до свого кабінету, а Поппі - до кабінету директора. Звичайно ж, доповісти про чергову сутичку між ученицями, хіба ж ні? Але Мінерва була певна, Поппі просто так, між іншим, вмовить Дамблдора звернутись до діагностів св. Мунго - на випадок, якщо сама вона щось прогавила. Хіба Мінні не знала всіх талантів своєї подруги? То ж була певна: Поппі свого доконає!
"Майже як Молі Прівіт... Теж на свій кшталт талановита дівчинка! І навіть після всіх її фокусів - Горас не посміє призначити покарання міс Прівіт, не роблячи посміховиськом свою кращу ученицю й себе самого... Та власне, й мене теж! Адже я дивом не купилась на старий, як світ, дурнуватий учнівський жарт! Але ж - як Артур дивився на це дівчисько! Немов на якусь надзвичайну істоту! Чи тому виною приворот? А, власне, яке мені до того діло? Поппі вірно каже, народилось від приворотів куди більше людей, ніж померло! Та хай там як - Артур не стане прислухатись до моєї думки, допоки не розвіє найменші сумніви щодо моїх стосунків з його батьком!"

Лише розбуджена останньою думкою, Мінерва зрозуміла, що майже задрімала прямо у кріслі за своїм столом.
Так, для сну є ніч, а зараз час розім'ятись!
Професорка перетворилась на кицьку, стрибнула з крісла на підлогу, з підлоги на стіл, потім - на шафу, звідти вилізла на ліплений карниз під стелею й, обережно притиснувшись до стінки, стала його обходити. Звичайно ж, дрімота пощезла вмить! Ні, у анімага таки є надзвичайні переваги! У людській подобі вона б і секунди не простояла на такому вузькому карнизі.
У ту ж мить Мінні послизнулась і полетіла вниз, на підлогу. Підібравшись у польоті, вона спробувала граційно переплигнути на м'який килим біля свого столу, щоб тим і закінчити розминку...
Але двері кабінету без стуку розкрились навстіж і чиїсь сильні руки підхопили кицьку, мало не придушивши її. Мінерва мимохіть дряпнула агресора по писку й тут же перетворилась на людину. Той, хто піймав кицьку, так і не розімкнув рук.

Дивовижно, але якусь мить Мінерві не хотілось, щоб її відпускали...
Як недавно це трапилося з нею вперше! У 1941му Томас Еббот, вже не староста Рейвенклову, а наймолодший з професорів Брокенсколу, навідався до рідної школи десь за тиждень до Різдва. Мінерва, шукаючи свого декана, зайшла до вчительської - знову до сліз знерована дурницею, що якийсь шибайголова з її рідного факультету втнув саме напередодні канікул... Й забула, з чим прийшла - бо Томас, мяким жестом відсторонивши професора Дамблдора, просто обійняв дівчину, притиснувшись щокою до її скроні. Мінерва відчувала його дихання на своїй шиї, його тонкі нервові руки, що ніяк не могли заспокоїтись на її талії - і чи не вперше в житті не переймалася, що скаже професор Дамблдор чи хтось інший. Втім, її декан, як людина делікатна, мовчки вийшов...
Як давно це було востаннє - відчуття рук, здатних захистити від усякого земного лиха й навіть від себе самої!
Мабуть, вона просто втомилась тримати цілий світ на відстані простягнутої руки...
Погане виправдання того, що давно вже доросла жінка дозволила собі ці кілька секунд побути слабкою...

Але вже за мить професорка пробурмотіла: "Вибачте!" - й спробувала звільнитись. Та ж ні! Замість відпустити, ці руки ковзнули вздовж спини Мінерви й притисли її так сильно, що Мінерва відчувала, як калатає чуже серце. Неприємно було й відчувати на шиї чуже дихання - нерівне, мов би той, хто упіймав її, біг через усю школу. А от запах не здався Макгонегел ні неприємним, ні незнайомим. Запах лугових трав, що йшов від кучерявого рудого волосся...

7. Видатні грифіндорці сьогодення. Штрихи до непарадних портретів.

- Негайно відпустіть мене, Візлі! - голосно прошипіла Мінерва у вухо Артурові.
Той спочатку штовхнув ногою двері, закривши їх, і лише потім опустив руки й зробив крок назад.
- Візлі?!
Гнівний крик професорки урвався, бо вона раптом усвідомила, що хтось завис на мітлі прямо за вікном її кабінету. І цей хтось тримає у руці дивний предмет, котрий щойно випустив у них яскравий жовто-білий спалах. Мінерва інстинктивно відштовхнула Артура так, щоб іскра не попала у хлопця, а сама метнулась до столу й схопила свою чарівну паличку. Візлі гучно гепнувся головою об стіну, але тут же підбіг до вікна, розчахнув його й випустив червону іскру у спину білявці, що з усієї сили гнала свою мітлу до землі, але промахнувся.
- Візлі, що Ви собі дозволяєте?
З непроникним обличчям Артур повернувся до свого декана.
- А Ви, професорко Макгонегел? - тоном доконаного сноба мовив учень, - Ледь не збиваєте мене з ніг, падаючи в мої обійми, дряпаєтесь, штовхаєтесь... Не розумію, що мій батько бачить у Вас такого надзвичайного!
- Як Ви смієте?! Ви, нерозумний нахабний хлопчисько!
- Я смію тому, що це правда, - відмахнувся той, - а от Ви щойно потрапили у кадр Ріті Скіттер... Точніше, ми удвох вскочили у велику халепу.
- Халепа? - здивувалась Мінерва. - Звичайно, мене можуть висміяти, назвати боягузкою - але ж! Це справді було схоже на атаку... Якась нова модель фотоапарата?
- Не нова, їй вже років зо три, - трохи зверхньо пояснив хлопець. - Але ж, професорко Макгонегел, краще б нас справді атакували.
- Говоріть за себе, Артуре Візлі!
- Закладаюсь, за день-два, побачивши її художню обробку цього знімка, Ви самі скажете те ж саме.
- Добре! - куточки уст грифіндорки смикнулись, - що у заклад?
Артур зблід. Потім почервонів. Потім з притиском мовив.
- Вся правда про побачене мною... Що насправді є між Вами й моїм батьком, професорко?
- Не приймається, - відрубала Мінерва. - Бо Ви у будь-якому разі мусите дізнатись правду й заспокоїтись... Або ж отримувати стусани доти, доки не навчитесь чути сказане!
- То скажіть нарешті, професорко!
Тепер настала її черга бліднути й червоніти. Опанувавши себе, Макгонегел дістала зі свого столу невеличку скриньку. В такі зазвичай заможні пані складають свої прикраси, але у цій була лише одна низка рожевих перлів - і дуже багато листів та газетних вирізок.
Мінерва дістала кілька документів, уважно переглянула їх, і подала Артурові вирізку з газети.
Учень прочитав:
"Мій наречений був одним з найкращих чаклунів нашого часу, - сказала міс Макгонегел, - і він загинув від найстрашнішої маглівської зброї... Я мушу зробити все, щоб жоден інший чаклун ніде й ніколи не зазнав такої жахливої смерті. Саме тому у Міністерстві Магії відкривається відділ нагляду за маглівськими науковими дослідженнями. Я запрошую всіх маглородних чаклунів, яким не байдужа доля нашого світу..."
Яскравий рум'янець повільно заливав щоки учня.
- І ховчик... Гриб, - пробурмотів Артур, - вибух ядерної бомби, чи не так? Дядько Фред...
Цього разу у погляді Візлі-молодшого було шанобливе співчуття.
- Що я мушу зробити, професорко Макгонегел, щоб Ви мені пробачили?
Тонкі брови професорки нервово смикнулись, погляд потемнів. Хапливим рухом вона сховала газетну вирізку до скриньки. Потім обійшла навколо столу й сіла на стілець для відвідувачів.
- Нічого, Артуре, - професорка не дивилась на учня. - Бо ж я нічого не можу зробити, щоб спокутувати свою провину у смерті Вашого дядька.
- Впізнаю свого батька, - хмикнув Артур, - отже, він звинуватив Вас у смерті дядька Фреда, а потім, обміркувавши все гаразд, сказав, що між вами були... Як він це назвав? Розбіжності? І прийшов миритись?
- Та ні ж! "Розбіжності" виникли раніше. Пробачте за прямоту, Візлі, але Ваш батько сам привласнив собі право бути свого роду арбітром у питаннях чистоти крові. І коли я вибрала нареченого "негідного походження" - це слова Чарлза, не мої - він припинив всяке спілкування зі мною й примудрився посварити мене з родиною на довгих десять років... Я зникла навіть з сімейних чарографій! Та найбільше враження він справив на мою прабабусю, Афіну... І лише нещодавно, після її смерті, розкаявся. Чарлз не чекав, що Афіна Макгонегел виявиться більш рішучою й нещадною, ніж він сам.
Професорка підхопилась зі стільця й зробила кілька кроків по кабінету. Притулившсь спиною до стінки, спіймала погляд учня.
- Ви знаєте, на що здатне посмертне прокляття кровного родича, Артуре Візлі?
Візлі зблід і затремтів: він знав.
- Арбітрові чистоти крові не стало рішучості спостерігати, як гинутиме "зрадниця традицій", - гірко усміхнулась Мінерва, - адже він знав мене змалку! То ж Чарлі врятував мене сам... Мушу визнати, з таким прокляттям мало хто б упорався. Але ніхто не сказав би доброго слова про ті дні, що я мусила змарнувати у лікарні святого Мунго.
Хлопець кивнув, але тут же зачудовано закліпав очима.
- Мати писала, батько вів якісь досліди для них останні півтора місяці... Але я вже нічого не розумію, як мій батько міг говорити про "негідне походження" рідного брата?!
- Він не міг такого говорити! - вигукнула Мінерва. - Що за дивні ідеї?!
Очі Макгонегел зблиснули майже жовтим сяйвом, але за мить жінка щось зрозуміла й тихо опустилась у крісло, закриваючи обличчя руками. Візлі мимохіть помітив, що навіть пальці професорки всупереч усім законам анатомії порожевіли. З видимим зусиллям опанувавши себе, Мінерва чужим, відстороненим голосом мовила:
- Ви невірно зрозуміли мене, Артуре. Мого нареченого звали Томас Еббот, і він був маглородним чаклуном. А Ваш дядько Фред, мій найкращий друг серед однокласників, був одним з трьох, хто відгукнувся на мою пропозицїю й став спостерігачем серед магглів-учених. Якби ж то, відправляючи Фреда до Невади, я видала йому один з наших дослідних...

Вона замовкла й поточилась у кріслі, схопившись за серце. Артур кинувся до професорки, схопив за руки, марно намагаючись знайти пульс...
І саме в цей момент двері кабінету декана з гуркотом відчинились, впускаючи міс Прівіт. Молі, геть ошелешена, на мить завмерла на порозі. Ще б пак, останнє, що вона сподівалась би тут побачити - то Артура Візлі, що завмер навколішки перед кріслом, в якому сиділа професорка Макгонегел.
- То я дарма щойно відлупцювала Скітер, та ще й влаштувала погром у їх вітальні! - дівчина не стримувала сліз гіркої образи, - Бо це все правда! Вона крутить роман і з сином, і з батьком!
- Молі, ти дурепа! - аж підскочив Артур, - Роззуй очі! Я не знаю, чи дихає вона, чи б'ється серце... Подумай головою, а не як завжди - чи ж до "роману" їй у цю мить? Але спочатку збігай до мадам Помфрі!
Замість послухати його, Молі направила чарівну паличку на професорку й пробурмотіла кілька заклять.
- Жива, - похмуро кинула учениця, - але поки що це найкраща новина... для тебе, Візлі. Добре, я йду по мадам Помфрі...
Молі вийшла, не забувши щосили хряснути дверима.
Артур, ні в тих ні в сих, постояв над кріслом професорки й, не випускаючи її руки зі своїх, знову присів навколішки. Обличчя вчительки, донедавна перекривлене гримасою болю, стало спокійним, потім її повіки затремтіли й професорка розплющила очі. Обережним рухом вивільнивши свої руки, спокійно мовила:
- Думаю, Візлі, я розповіла Вам все, що могла. Якщо мої пояснення Вас не задовольнили - присилайте свого секунданта до мадам Грабі-Планк.

І це говорила жінка, котра щойно ризикувала власним життям, щоб пояснити юному недоумку, схибленому на сімейній честі не менш за свого батька, найінтимніші речі - з тих, про котрі леді взагалі говорять з людьми сторонніми! Артур читав багато, і ще більше спілкувався. Тому він знав можливості міністерських чаклунів і драконові закони деяких департаментів. Раніше він чув, що деякі видатні маги після закінчення своїх досліджень давали Непорушну Обітницю нікому й ні за яких обставин не розкривати відкритих їм таємниць. Виходить, Мінерва Макгонегел зуміла обійти навіть таку давню й потужну магію?

- Звичайно ж, ніяких секундантів, - відповів Артур. - І я все ще не знаю, як міг би загладити свою провину.
- Я знаю, - до Мінерви повертались її звичайні інтонації. - Для початку встаньте. Нікому з нас не хотілось би стати загальним посміховиськом, якщо зараз хтось зайде.
У двері постукали. Артур рвучко піднявся й відступив на кілька кроків. Мінерва вигукнула: "Увійдіть!"
До кабінету увійшли мадам Помфрі, професор Слагхорн та професор Дамблдор. Поппі одразу ж кинулась до професорки, але та м'яко відсторонила цілительку.
- Зі мною все гаразд, Поппі... Потім поясню. Що трапилось, панове?
Поппі втомлено пробурчала щось про юних панікерів і ніби б то вже й дорослих роззяв і вийшла - як завжди, подалі від нової сварки.
- Професорко Макгонегел, - майже ласкавим тоном заговорив Дамблдор, - я розумію, що перший день у школі видався вам, мабуть, аж надто напруженим...
- Навіть не уявляла, що у вчителя Гогвортсу можуть бути інші, - серйозно відповіла Мінерва, насмішкувато мружачи очі.
- В такому разі, - вихопився професор Слагхорн, - я просив би Вас прямо зараз навідатись до вітальні Слизерину й на власні очі переконатись, що міс Прівіт влаштувала там справжній погром. Я волів би, щоб міс Прівіт була присутня, й Ви самі призначили покарання своїй учениці.
Професорка рвучко підвелась і здивовано поглянула на колег.
- Добре, я йду. Візлі, приведіть міс Прівіт до Слизеринської вітальні.
А коли Артур вийшов, ледь презирливим тоном додала:
- Панове, ви прийшли удвох, бо вирішили, що я опиратимусь? Горасе, невже звичайна шестикласниця з Грифіндору заподіяла древньому замкові аж таку шкоду, що директор мусить бачити це на власні очі?
- Мінерво, нам справді потрібно, щоб Ви побачили скоєне Вашою ученицею, - мовив Горас, - бо міс Прівіт категорично відмовляється назвати причину свого жахливого вчинку.
Албус, підійшовши майже упритул до професорки прошепотів, так щоб почула лише вона.
- А мені потрібно, щоб Ви дізнались про цю причину - але не повторили її подвигу, що б не почули. Мінерво, Ви потрібні Гогвортсу!
Макгонегел зблідла, потім почервоніла, згадавши слова Візлі про "художню обробку" фотознімків Рітою Скіттер. Якщо Молі побачила якусь гидоту про себе - що ж, Мінерва її зрозуміє...
- То чому ж ми всі тут стоїмо? - буркнула професорка й помчала з кабінета.