2. Ті ж, і пані декан.

- Ось він, Албусе! – пролунав за спиною хлопців владний жіночий голос, - Мій!
Після цього дивного вигуку зникли піксі і тіло Молі – а на тому місці раптом виникла дивної форми велетенська хмара, схожа на грибок на товстій ніжці.
-Ridiculis! – дзвінко вигукнула жінка.
На самому вершечку “гриба” з‘явились два дивних клубочки, розкотились у різні боки – а потім і сам “гриб” зник, а на його місці залишились двоє котенят, чорне й смугасте. З пів секунди звірята зачаровано вивчали одне одного...
Ніби самі собою розкрилися дверцята однієї з шафок, книжки посипались на підлогу, а котенята, зчепившись між собою, як сіамські близнюки, покотились туди. Хряпнув замок.
І тільки тут до Візлі дійшло.
- Це був всього лиш ховчик?!
Так, звичайно! Молі найбільше боялась піксі, а ті два бовдури, Прівіти, боялись втратити сестру! Ці дивні істоти щораз атакували – але ж на обличчі Молі не було жодної подряпини, вже це мусило б підказати одному з найкращих учнів Гогвортсу, з чим, власне, він має справу! Артур готовий був вмерти з сорому. Ховчик! Це ж завдання для третьокласника!

І, ніби всього цього було замало, двері-портрет за спиною Візлі відсунулись, впускаючи директора.

-Бездоганна робота, Мінерво! – в голосі Албуса Дамблдора дивним чином поєднались тривога і схвалення. – Не думаю, що я зробив би це швидше.
-Дякую, Албусе, - у спокійному й серйозному жіночому голосі нотки гордості були ледь помітні. – Я намагаюсь виконувати свою обіцянку. Сподіваюсь, діти відбулись невеличким переляком, чи не так?
Все ще ховаючи палаюче від сорому обличчя, Артур побачив, як кивнула Молі. Фабіан сказав «так», а Гідеон – «еге ж».
-А Ви, юначе? Як Ви себе почуваєте?
Тонкі сильні пальці стиснули його плече, і Візлі мусив обернутися. Спочатку він побачив камею кольору слонової кістки на темно-зеленому тлі. Візлі не надто знався на прикрасах, але міг би закластись, що перед ним давня річ не людської роботи. Напрочуд симетричне жіноче обличчя притягувало погляд – і водночас відштовхувало неправдоподібною правильністю рис.
Лише отримавши відчутного стусана від Фабіана, Візлі отямився – і відступив на крок назад. Тепер він міг роздивитись високу темнокосу відьму у темно-зеленій мантії, на грудях якої й було приколото цю камею.
“Мерлінова кров! Для повноти портрету бовдура Візлі-молодшого не вистачало, щоб ця стара вирішила, ніби я витріщався на її груди. Хіба ж я винен, що невисокий?”
-Я... Краще, ніж того заслуговую, - Артур не відчував такого приниження навіть розпаковуючи батькового крикуна.
-Не треба так перейматись, містере Візлі, - заспокійливим напівжартівливим тоном мовив Дамблдор, - сам не знаю, що б я оце з ним робив, якби не професорка Макґонеґел. Мабуть, стояв би і плакав, поки містер Прівіт-молодший не перетворив би його на купу вишневих кісточок так хвацько, як він це робив зі святковим пирогом з вишнями.
-Дуже смішно! – несподівано ущипливим тоном мовила жінка. – Що ж, якщо всі ви почуваєте себе нормально, прошу залишатись у вітальні, а ще краще – йти спати. Ходімо, Албусе, нам ще піксі ловити.
-Я з вами, - вихопилось у Візлі.
-Що – Ви – Сказали?

Відьма аж трохи нахилилась до учня, і тепер Артур мав змогу роздивитись її обличчя – куди молодше, ніж він собі уявляв. То був двійник камеї – але з ніжною біло-рожевою шкірою. Той же гармонійний ледь видовжений контур високолобого обличчя з трішечки впалими скронями. Ті ж тонкі високо посаджені брови, правильної форми ясно-червоні уста, тонкі й виразні - і не менш правильної форми ніс...
Неправильними на її обличчі були очі. Анітрішечки не ельфійські – незважаючи на мерехтливий зелений колір. Жодному ельфові, лісовому чи домовику, ніколи не міг би належати такий чіпкий погляд, як цей, за квадратними скельцями окулярів. На відміну від дамблдорового пронизливо-синього сяйва, ці очі не викликали відчуття, що тебе бачать наскрізь, все було куди гірше. Візлі чомусь згадав, як його кузен-сквиб показував свого мікроскопа – і під поглядом професорки зміг дуже яскраво уявити, як би мала себе почувати комаха на предметному склі.

Зібравши залишки волі, Артур опанував себе і майже спокійно мовив:
-Я – староста Грифіндору, Артур Візлі, мадам. Отже, мушу.
-Я – професорка Макґонеґел, ваш новий декан, - в тон йому відповіла відьма. – Отже – забороняю.
Усмішка так і не знайшла шляху до її вуст, заблукавши десь у куточках очей – і Артур не знав, вдячний він за це своєму новому декану, чи навпаки – сердитий на неї.
-Чому, Мінерво? – здивувався Дамблдор.
-Тому, Албусе, - суворо відповіла жінка, - що я не маю уявлення, кого ще гафелпафські роззяви встигли сьогодні випустити з ласки старої професорки Меррісот. Як на мене, ще за часів мого навчання їй уже давно пора було нянчити правнуків, а не воювати з монстрами… То ж ми не можемо посилати дітей виправляти її помилки!
-Професорко Макґонеґел! Я повнолітній, - Візлі виструнчився на всі свої п‘ять футів і два дюйми, – і я впораюсь.
- Я теж впораюсь, - впевненно оголосив Гідеон, - та й покажіть мені того, хто не впорається?
Мінерва згори вниз поглянула на учнів, а потім – запитально – на Дамблдора.
-Це правда, Мінерво, - усміхнувся директор. – Але повнолітній тут лише Артур Візлі.Отже, він і йде з нами. Прівіти якнайретельніше перевіряють власний гуртожиток і зносять трофеї до вітальні. Починаймо!
І Дамблдор розкрив двері-портрет.

Немов би чекаючи того, в двері знову влетіла зграйка піксі, цього разу справжніх. Їх зустрів шквал заклять. Молі Прівіт першою випустила зі своєї чарівної палички кілька синюватих смуг світла, і перша піксі перетворилась на купку дрібних шматочків м‘яса. В той час її брати зіштовхнули між собою ще двох і хутко зашморгнули оглушених створінь у торбинці з-під книжок. Артур випустив зі своєї палички струмінь теплого повітря й закрутив його у вир, що затягнув ще двох піксі у вузьку горловину великої кам‘яної вази в кутку вітальні. Потім Візлі акуратно звузив отвір вази десь до розміру галеона. Залишивши полонених істот битись крильми у стінки, юний чаклун роззирнувся – якраз вчасно, щоб відскочити.
За пару футів від нього на підлогу плавно спустилась велика кругла клітка приблизно на півcотні піксі, вочевидь, створена професором Дамблдором. Але на дні її замість чарівних створінь чомусь лежали тенісні м‘ячики! Албус Дамблдор у тихому захваті дивився на молоду викладачку.
-Знаєте, Мінерво, Ви мене дивуєте… Ба, навіть лякаєте!
Брови професорки Макґонеґел зійшлись на переніссі.
-Я мала десять років, щоб навчитись перетворювати найчарівніші речі та істот у примітивне знаряддя, що не могло б зацікавити магла. А лякатись, я певна, треба зовсім не мене!
І Мінерва легким жестом вказала на нещасну піксі, перетворену Молі на фарш.
- Пресвяте небо! Я нечасто бачила речі більш блискавичні й смертоносні! Як Вас звати, юна леді?
Дівчина тільки розвела руками, мовляв, яка там з мене леді – і спокійним стриманим тоном відповіла.
- Я Молі Прівіт, професорко Макґонеґел. А це мої брати, Фабіан, - вона кивнула у їх бік, - та Гідеон.
Мінерва кинула швидкий погляд на хлопців, неуважно кивнула. І знову зі стурбованим виглядом нахилилась до Молі.
- Скажіть мені, міс Прівіт, де Ви навчились цього прийому? Я певна, не на заняттях Галатеї Меррісот!
- Від мами, професорко.
- Вона Аврор?
- Ну що Ви, професорко Макґонеґел, вона просто мама трьох дітей.
Відьма спантеличено розглядала Молі. Дівчина повела плечима, легким помахом чарівної палички розчинила у повітрі порубану піксі, і тільки потім здивовано спитала.
- А хіба Ви, професорко Макґонеґел, якось інакше рубаєте м‘ясо на котлети?

Судячи з виразу обличчя професорки, вона ніколи власноруч не рубала м‘ясо на котлети – чи то з магією, чи без. Візлі мимохіть відчув гордість за маленьку Молі. Хай там як, але вона з першої ж зустрічі зуміла ошелешити професорку трансфігурації - що б не казав директор про її майстерність! Не така вже вона й бездоганна, ця Макґонеґел!
На душі полегшало.
- Добре, - спокійним тоном мовив професор Дамблдор, - продовжимо обхід. Прівіти – до спалень, староста – з нами.
- Якщо наполягає, - кинула Макґонеґел, - ходімо, джентльмени.
Вона обережно відділила від полиць шафку з ховчиком, граційним рухом чарівної палички підняла її у повтря й, тягнучи «трофей» за собою, вибралась у отвір за портретом.
Артур вкинув до клітки з м'ячиками вазу та торбинку з полоненими піксі, Дамблдор помахом чарівної палички обережно виштовхнув клітку з вітальні й разом з учнем вийшов слідом за професоркою.

Наступні півтори години пройшли у безладній біганині. Професори перевірили клітки, акваріуми та чарівні колби, в яких професорка Меррісот тримала темних створінь. Крім ховчика й піксі зникли малий водяний демон (grindylow) і зо три десятка доксь. Але професорка Меррісот хутко знайшла демона у ванній кімнаті префектів, і за якісь чверть години мала шкідлива істота вже верещала на весь кабінет, знову замкнена в клітці-акваріумі. А ще хвилин через сорок префект Рейвенкло, Едгар Боунс, доставив величеньку торбу, повну оглушених доксів і, ледь стримуючи лють, запропонував професорці Мерісот порахувати своїх шкідників. Шість штук, сказав Едгар, учні підсмажили - і він їх не засуджує. Несподіванно прибігла Вільгельміна Грабі-Планк і по-дівчачому заверещала від захвату, побачивши колишню шкільну подругу, Мінерву Макгонегел. А дізнавшися, що Мінерва викладатиме трансфігурацію й стане деканом згадала, як зраділа, перейшовши до сьомого класу. Й то не тому, що це - випускний клас, а тому, що уперта, вреднюча й в'їдлива п'ятикласниця Мінерва Макгонегел виявилась кращим префектом, ніж добросовісна, але надто вже м'якосерда й довірлива Вільгельміна... Похопившись, професорка Грабі-Планк все ж переконалась, що її допомога вже не потрібна, тоді запросила професорку Макгонегел пообідати з нею наступної суботи й хутко зникла.
Після того пригоди скінчились. Лише професорка Макґонеґел перетворила на тенісний м‘ячик ще одну піксі, що відбилась від зграї, а професор Дамблдор примудрився поцілити тим м‘ячиком у Півза. Полтергейст, котрий старанно цілився какобомбою у професорку Макґонеґел, випустив свій смердючий вантаж і зарепетував, що буде скаржитись... “Директорові,” – лагідно підказав Албус, і настирливе створіння вмить чкурнуло якнайдалі з цього місця.
Візлі парою економних рухів зумів підхопити бомбу прямо у польоті й знищити її, чим заслужив схвальний погляд професорки Макґонеґел.
Нарешті директор вирішив, що всім пора відпочити, і Артур попрямував до гуртожитку.

У вітальні на нього чекали лише таріль з іще теплими пончиками та склянка з гарбузовим соком. Молі Прівіт задрімала на диванчику, згорнувшись клубочком. “Як кицька,” – подумалось хлопцеві, і його думки мимоволі перескочили на професорку. Візлі раптом уявив, як ця молода гонорова пані перетворюється на кумедну смугасту кицьку – і здригнувся.

Один-єдиний раз, ще зовсім малим хлопцем, Артур бачив перетворення людини на звіра – і був певен, цього досить на все життя. Гидота! Страхіття! А так добре починалось...

Теплого літнього вечора Артур Візлі та Фабіан Прівіт разом з численними родичами сиділи за святковим столом у дворі затишного котеджу. Здається, то були... Так, заручини його дядька Фреда з Амелією Боунс... Несподівано, коли сутінки вже згустились і на деревах заяскравіли сотні ліхтариків-світлячків, до них увірвалась незнайома дівчина і напалась на дядька, називаючи зрадником і брехуном, що вже покинув одну наречену у великій біді. Дядько Фред, сердитий і видимо наляканий, намагався щось пояснити – коли раптом з дівчиною сталося щось страшне й дивовижне. Ії тіло видовжилось, на пальцях проросли кігті, а дуже привабливе, навіть у гніві, лице перетворилось на вовчий писок. Якась жінка божевільно зарепетувала: “Перевертень!”
І почався хаос. Лише деякі гості скочили, направивши на вовчицю чарівні палички, зате ляскіт від роз'явлення інших ледь не оглушив Артура. А потім хлопчик відчув на плечах мамину руку і враз якась невідома сила почала плющити й крутити його. За мить вони з матір‘ю опинились вдома, в його кімнаті – і лише тоді Артур зрозумів, що й його мати роз'явилася з небезпечного місця.
Батько з‘явився через п‘ять хвилин і розповів, чим все закінчилось. Міс Боунс діяла швидко й рішуче, не дарма ж вона збиралась стати аврором. За кілька секунд вовчицю було закуто Petrificus-ом і посаджено до клітки. Це вразило всіх присутніх. Але ще більше вразило їх усіх рішення Амелії скасувати заручини.
Дядько Фред почувався знищеним – і вирішив лікуватись роботою. Завдяки родинним зв‘язкам він знайшов у Міністерстві магії підтримку досить таки божевільній ідеї – і кілька років вивчав маглівські технології по всьому світі.
Чарлз Візлі ставився до занять молодшого брата поблажливо, але не надто ними цікавився. Чесно кажучи, останні його знімки з Невади найуважніше дивився, мабуть, малий Артур. А за декілька днів надійшла страшна звістка – Фред загинув. Дідусь Вільям намагався пояснити те, що сам зрозумів, про якусь страшну маглівську зброю – але Артур запам‘ятав лише одне: її вибух схожий на… так, на гриб! На ховчика Мінерви Макґонеґел! Отакої! Яке то вона має відношення до його дядька? Чи, можливо, до тієї дівчини-перевертня?

«Ні, щоб тверезо в цьому розібратись, треба випити чогось, міцнішого за сік» - згадав Візлі дядькову примовку.
Артур майже механічно перетворив гарбузовий сік на вино і одразу випив чи не половину. Несподівано у голові загуло, ноги стали важкими, а руки – неслухняними. «Сп‘янів? – здивувався хлопець, - з пів-келиха вина? Це ж смішно! Добре, закушу…» Тремтячою рукою Артур випустив келих прямо на килим, вхопив пончик, впустив і його, потім ще один, і ще... Нарешті, на тарелі знайшовся пончик, не надто охочий побігати - і хлопець надкусив його. Зуб хруснув об щось тверде – і Артур виплюнув його прямо на килим.
Серце закалатало, відчуваючи небезпеку - а шлунок, всупереч здоровому глузду, вимагав їжі!
Кілька хвилин Візлі пережовував пиріжка, поки не натрапив на твердий камінець - і з огидою виплював...
"Хоча, яка тут може бути небезпека," - за мить подумав він. Але пройти кілька кроків до спальні старост раптом стало понад силу, і Артурові довелось вмоститись на сусідньому диванчику. Хлопець засинав, думаючи про збіса привабливу істоту – високу, струнку, темнокосу...
"Треба віддати Фабіану галеона, - у напівсні промимрив Візлі, - бо він помилявся, в ній немає нічого ельфійського."