3. Щоночі є час для несподіванок.

- Містере Візлі! Прокиньтесь... Візлі!!!
«Великий Мерліне, як же я хочу спати!» - сердито подумав Візлі і спробував відкрити очі. В голові гуділо, мов у вулику, а повіки чи то злиплись, чи то закам‘яніли. Несподівано сильна рука з тонкими пальцями затисла йому носа, а коли Артур став хапати повітря роззявленим ротом – силоміць запхала туди невеличкий круглий камінчик. Ніс хлопцеві відпустили, натомість довгі тонкі пальці накрили його губи, змушуючи тримати цю гидоту в роті. Нарешті гудіння в голові припинилось.
- Це безоар, тримайте його, будь ласка, тримайте, – говорив схвильований жіночий голос. – Пресвяте небо, де ж його носить, цього Слагхорна!
- Де б мене не носило, а бачте, вчасно занесло аж до Грифіндорської вітальні, Мінерво, - відповів голос професора Слагхорна, і немолодий чаклун важко гупнув на підлогу.
Візлі, нарешті, розліпив повіки – і побачив професорку Макґонеґел. Вчителька стояла на колінах біля його дивану і з острахом роздивлялась обличчя учня. Від отвору за портретом Пишної Дами повагом йшов професор алхімії Горас Глагхорн.
- Ні, хто придумав такий дурнуватий вхід, хай сам ним і користується, - пробурчав професор, - то що тут у нас за паніка?
- Отрута, професоре Слагхорне, - в голосі професорки й справді відчувалась паніка, - і я не маю уявлення, яка саме.
- Ану ж, юначе...
Професор Слагхорн присів на край диванчика і взяв Артура за підборіддя. Кілька секунд уважно розглядав обличчя учня, заглянув йому в очі, потім перевірив пульс.
- Що б це не було, Мінерво, Ви встигли вчасно. Як Ви себе почуваєте, Візлі?
- Непогано, просто дуже хочеться спати, - відповів Артур і раптом аж зблід, на смерть переляканий, - Молі! Вона спала, коли я прийшов, хоча й обіцяла дочекатись. Це зовсім не схоже на неї!
Хлопець нарешті спромігся сісти і дістати чарівну паличку. Направивши її на диванчик, де бачив сплячу Молі, вигукнув “Lumos!” Дівчина лежала, згорнувшись клубочком, - саме так, як вчора її побачив Артур.
Професорка Макґонеґел миттю скочила на ноги і опинилась біля Молі. Поклавши долоню на лоб дівчини, кілька секунд пильно вдивлялась в її обличчя, навіщось принюхалась - і видимо заспокоїлась.
- І зараз спить. Просто спить, - мовила вона, сідаючи на край її дивана, – Міс Прівіт, Вам краще перейти до спальні.
Професорка злегка поторсала дівчину за плече, але й Молі навіть не поворухнулась.
- Та що ж це таке?! – Артур скочив на ноги, вся його млявість пощезла сама собою, - Молі?! Молі!!!
- На бога, Візлі, тихіше! – визвірилась Мінерва. – Професоре Слагхорне... Горасе... Будь ласка... Я майже певна, це всього лише сон-зілля. Але можу й помилятись!
Професор тим часом теж схилився до дівчини і за хвилю виніс свій вердикт.
- Заспокойтесь, прошу вас обох! Ніякої небезпеки. Ви праві, Мінерво, міс Прівіт і справді випила сон-зілля. Найбільше, що їй загрожує – це проспати сніданок.

Всупереч очевидності, це пояснення здалося Артурові абсолютно неймовірним і плутаним. Навіщо було Молі чекати його у вітальні, випивши сон-зілля? Якщо вона ж приготувала зілля й для нього – чому допоміг безоар? Адже сон-зілля – не отрута! І до того ж...

- А де той келих, з якого вона пила? – запитала професорка Макґонеґел, роззираючись у вітальні, - Accio, келих!
Кілька разів перевернувшись у повітрі і обливши вином килим, столика і коліна професорки, келих Артура все ж опинився в її руці. Макґонеґел поставила келих на столик і одним хитромудрим рухом прибрала всі плями одразу. Потім направила на дно келиха чарівну паличку – і він знову наповнився вином.
Професорка Макґонеґел тихо промовила незнайоме заклинання - і срібний кубок вмить став прозорим.
- Професоре Слагхорне, прошу Вас... Я тут відчуваю сторонній запах - але не можу його розпізнати.
- Мінерво, - здивувався Горас, - я звідси відчуваю, що пахне валер'янкою. Дивовижно, що її не розпізнали Ви.
Візлі мимоволі хихикнув, знітився - і з подивом помітив, що й професор Слагхорн кусає губи, ледь стримуючи усміх. Очі професорки підозріло блиснули, ніздрі тонкого носа, здається, готові були видихнути полум'я, а в голосі з'явились крижані нотки.
- Саме через те, на що ви натякаєте, панове, - повільно й чітко оголосила вона, - я, освічена відьма й анімаг-кицька, можу запевнити вас обох, що у цьому келиху немає валер'янки. І не було, як мінімум, сьогодні.
А потім несподіванно м'яким тоном запитала в Артура.
- Ви можете сказати мені, містере Візлі, Ви і міс Прівіт обоє пили саме це вино?
Артур здивовано звів брови.
- Сміливіше, юначе, - поблажливим тоном мовив професор Слагхорн, - міс Прівіт - дуже мила дівчина... Думаю, Ваш декан не стане карати Вас аж надто суворо...

Візлі навіть закліпав очима, бо геть не сподівався побачити те, що побачив зараз. На дивані, на тому місці, де щойно сиділа професорка Макґонеґел, з'явилась сіра смугаста кицька, легко перескочила через половину вітальні у велике крісло біля каміна, повисла на його дерев'яній спинці, учепившись в неї всіма пазурами...
"Оце так швидкість!" - тільки й встиг подумати Візлі, аж надто приголомшений, щоб сказати бодай щось.
Кицька заплигнула у крісло - а за секунду у ньому сиділа професорка Макґонеґел.
- Горасе, - досить холодно оголосила Мінерва, - я обіцяю Вам не керувати Слізеринським факультетом, якщо Ви не будете намагатись керувати Грифіндором. Дозвольте мені самій визначати вину своїх учнів - і відповідно карати чи прощати їх.
- Мінерво!!! - аж надто щирим голосом здивувався професор Слагхорн, - я всього лише хотів, як старший товариш, дати Вам пораду....
- Дякую, професоре Слагхорне, - тон професорки став офіційним, - Ви сьогодні дали мені стільки справді цінних порад, що мені вже пора їх економити. А то, боюся, в найкритичніший момент у Вас не залишиться жодної.
Горас Слагхорн мав такий вигляд, ніби щойно отримав ляпаса, й Візлі вирішив, що краще буде втрутитись.
- Професорко Макґонеґел, я не давав Молі вина. Як я й казав, коли я зайшов до вітальні, вона вже спала. На столі стояла склянка з гарбузовим соком. Я сам перетворив його на вино...
Артур знітився й замовк, почувши щирий сміх професора алхімії.
- От і все, люба моя Мінні! Загадкової невідомої отрути не існує! Я навіть не спробую уявити, де саме міг помилитись містер Візлі... Як бачите, найскладніші проблеми вирішуються чи не найпростішим чином!
Горас Слагхорн позіхнув, делікатно прикриваючи рота долонею, побажав усім доброї ночі і повагом вийшов з вітальні.
Але Мінерва Макґонеґел навіть не поворухнулась. А коли двері за професором Слагхорном закрилися, спокійно спитала:
- Ви все ще хочете спати, Візлі?
Артур енергійно захитав головою. Професорка ледь всміхнулась і вказала учневі на крісло навпроти. Візлі сів і став з цікавістю спостерігати за її роботою. Легким елегантним рухом чарівної палички Макгонегел перенесла злощасний келих з отруєним вином на столик біля каміна, а за мить келихів стало два.
- Отже, Візлі, професор Дамблдор назвав Вас одним з найкращих своїх учнів. Більш того, він сказав, що років через десять занять трансфігурацією ви зможете легко досягти мого нинішнього рівня. Зрозуміло, що його думка важить для мене багато. Саме тому я збираюсь перевірити один свій здогад. Будь ласка, очистіть кубок.
І професорка простягла Артурові кубок-копію.
Учень ледь помітно знизав плечима, направив свою чарівну паличу на келих і тихо вимовив закляття. Келих спорожнів. Професорка кивнула і попросила наповнити його гарбузовим соком. Візлі на мить задумався, потім наповнив келих водою, перетворив її на чай, кількома рухами чарівної палички дістав з повітря клапоть паперу та олівець і хвилин двадцять виводив формули... Потім встав, направив на келих чарівну паличку і вимовив довге складне закляття. Професорка, що весь цей час терпляче чекала результатів, спочатку взяла до рук аркуш з формулами. Перевіривши, схвально кивнула і наважилась зробити невеличкий ковток.
- Добре, - визнала вона, - я сама навчилась це робити лише на п'ятому курсі після кількох невдалих спроб. Ви ж, як я розумію, робите це вперше.
Артур кивнув і спробував обміркувати почуте.
- Тоді, - спокійно продовжувала професорка Макґонеґел, - я припускаю, що Ви могли й не помилитись...
Вона знову покрутила в руках келих з соком.
- Отже, містере Візлі, перетворіть будь ласка цей сік на вино.
Артур ледь всміхнувся і виконав прохання вчительки. Професорка досить довго роздивлялась і обнюхувала темно-червону рідину і нарешті запитала:
- Готові скуштувати, містере Візлі?
Артур мовчки взяв келих, старанно копіюючи жести професорки, зробив з нього два і надпив свій. Потім простягнув Мінерві другий і спокійним серйозним тоном повідомив:
- Я був би готовий запропонувати його Вам... Якби знав, що Ви не образитесь. Бо, звичайно ж, це справжнє - але просте й дешеве вино, й до ельфійського йому дуже й дуже далеко.
- Візлі, - змовницьки всміхнулась Мінерва, - не все своє життя я пила лише ельфійське.
Професорка злегка пригубила вино, як то роблять дегустатори, і кілька секунд оцінювала враження. Потім зробила обережний ковток, потім ще один.
- Що ж, це справді схоже на портвейн, - оголосила вона.
Професорка перетворила залишок вина у своєму келиху на воду і випила всю. Так само, як недавно Артур, Мінерва Макгонегел дістала з повітря пергамент і перо й стала робити розрахунки. Поглянувши на перші рядки, Артур і собі став вкривати довгими ланцюжками хитромудрих формул аркуші паперу. Деякий час чаклуни працювали мовчки. Нарешті професорка закінчила, перечитала написане і стала уважно вивчати записи учня, час від часу здивовано підіймаючи брови, а потім - схвально киваючи. А коли Артур закінчив, запропонувала:
- Давайте зараз кожен своїм способом перетворимо те, що Ви випили, знову на гарбузовий сік.
Келих з отруєним вином знову будо подвоєно, а потім професорка прошипіла коротке закляття, й червоно-фіолетова рідина стала рудувато-помаранчевою. Артур витратив на свій келих майже п'ять хвилин, але в нього теж усе вийшло.
Професорка довго обнюхувала кожен з келихів, після чого склала короткий список інгредієнтів і з трохи ніяковим усміхом поглянула на учня.
- Знаєте, містере Візлі, професор Слагхорн, можливо, де в чому й правий... Як Ви вважаєте, що можна зварити з цього? - і вона простягла Артурові список.
Хлопець розмірковував досить довго, але врешті визнав, що нічого цікавого йому на думку не спадає.
Професорка Макгонегел кинула на учня повний іронії погляд, уважно поглянула на сплячу Молі - і ледь помітно кивнула якимось своїм думкам.
- Що ж, я пораджусь з професором Дамблдором... На добраніч, містере Візлі.
- Швидше доброго ранку, професорко Макгонегел, - відповів Артур і пішов спати.
На порозі вітальні його зупинив голос професорки.
- А скажіть-но мені, містере Візлі, після випитого Вам не снився хтось мініатюрний, рудий і синьоокий?
- Ні, - безтурботно засміявся Артур, - але снився хтось високий, стрункий і темнокосий. До побачення, професорко Макгонегел.

І учень акуратно прикрив за собою двері, залишивши ошелешену професорку розмірковувати, був це нахабний жарт - чи все ж таки правда. Але дуже скоро її думки повернулися до недавніх пригод.

"Така рішуча дівчина, як міс Прівіт, - вирішила Мінерва, - цілком могла б не лише опоїти приворотним зіллям цього Візлі, а й влаштувати такий от невеличкий спектакль... Хто ж міг передбачити, що Грифіндорському префектові заманеться порушити правила школи? Але сам вибір зілля дивує, ба, навіть лякає! Судячи з інгредієнтів, це мав би бути тижневий приворот. Досить дивно, якщо тільки не бажаєш помститись - і то не за якусь дрібну образу! Що ж, доведеться ще раз переглянути дідусеві книги... От тільки... Не схоже, щоб хлопець почувався винним. І злякався за неї він, по-моєму, дуже щиро."
Мінерва ненавиділа такі випадки - але, здається, цього разу її інтуїція заперечувала просте й логічне пояснення. Здавалося, що тут доводити? Дівчисько закохане по самі вуха - інакше чому б їй півночі чекати Артура? Приворот, що його не впізнав Візлі, і справді не входив до підручників. Але п`ятнадцять років тому Мінервин дід, Леон Макгонегел, алхімік і видатний знавець приворотного зілля та любовних чарів, написав книгу з дивною, на перший погляд, назвою - "Сто причин не робити приворот". Сорок років старий віддав роботі у госпіталі св. Мунго - і чи не щотижня стикався з найнесподіванішими побічними ефектами приворотів. Мінерва, дідова улюблениця, бачила, як писалась ця книга, ба, навіть сама вичитувала її для друку. Кілька простих рецептів Леон все ж навів - з докладним описом можливих наслідків. Звичайно ж, це не зупинило ні закоханих ідіотів, ані бажаючих пожартувати. Немало чаклунів, що ніколи не чули про Леона Макгонегела, вивчили напам`ять бодай один рецепт. Так що Мінерва ну ніяк не могла б зробити вигляд, що не розпізнала зілля.
Отже, маленька міс Прівіт... Але, на Бога, чому ж тоді Візлі говорив про "високу, струнку, темнокосу"? Невже вона, його декан, з першої ж зустрічі дала привід для таких жартів?! Пресвяте небо, як же вона зможе вчителювати, якщо її сприймають аж так легковажно?
Виходить, її колишній шеф, Барті Кровч, був правий, кажучи: "Мінні, де б не працювала молода симпатична відьма, які б таланти не розкрила, їй не варто сподіватись на серйозне ставлення. Зрозуміло й похвально шукати достойного чоловіка у такий спосіб... " Якби ж то сам Кровч повівся більш достойно, вчасно згадав, що вже одружений і дав своїй дивакуватій колезі спокійно працювати!
Мінерва встала і нервово пройшлась по кімнаті. Кинула сердитий погляд на Молі, що безтурботно спала на своєму диванчику, зручно загорнувшись у зірваний з крісла плед. Несподіваний ледь чутний тріск змусив професорку на мить заклякнути, підскочити - і уважно поглянути під ноги. За мить Мінерва направила чарівну паличку на купку дрібних скалок, що в'їлись у килим - а ще за кілька секунд підняла з підлоги мініатюрний порцеляновий флакончик для парфумів, прикрашений чудовим малюнком. Макгонегел аж відсахнулась - бо лише один-єдиний раз бачила мініатюрну змію, змальовану аж так досконало. У колекції її кузена, Джозефа Макконона. Треба б йому написати...

Ще трохи поміркувавши над подіями цієї ночі, професорка Макгонегел вирішила, що турбувати директора саме зараз все ж не варто. Краще вже зранку... Можливо за ніч їй присниться, як пояснити причину своєї появи у вітальні - в такий дивний час.
Причина ж була... скажімо так, трошки неочікуваною. Адже всі нинішні викладачі Гогвортсу закінчували цю школу - але ж ніхто з них не біг серед ночі до вітальні свого факультету! А вона прокралась до Грифіндорської вітальні і впала у сльозах на диванчик, на котрому сімнадцять років тому вперше поцілувалась з хлопцем...

Томас Візлі Ебот народився й виріс серед маглів, але ще до того, як Мінні переступила поріг школи, про це забули - настільки талановитим він виявився. І зовсім юна Мінерва закохалась у молодого привабливого хлопця. В роду Макгонегелів не було дурненьких дівчат, тому саме вона зрозуміла, як привернути до себе його увагу.
Після дивного випадку з однією однокласницею дванадцятирічна Мінерва звернулась до Томаса - як визнаного в школі знавця алхімії. Вона принесла зразок зілля, яким, на її думку, опоїли нещасну дівчину - і свої розрахунки.
Рейвенкловський префект поставився до неї скептично і довго намагався пояснити, що рецепти нових видів приворотного зілля не розраховують на папері - бо це мистецтво, тонке й вишукане... А потім - заради сміху, як він сам казав, приготував зілля за її розрахунками - і випив.
Він закохався. У Мінерву. У дванадцятирічне дівчисько, що з усіх жіночих принад і вад мало лиш гострий розум і шалену вдачу. А коли дія зілля скінчилась - зрозумів, що майже не відчуває різниці...
Через кілька років це зілля увійшло до шкільних підручників під назвою Амортенсія. Автором цього зілля був названий саме Томас Ебот - бо ж Мінерва, котра якраз вичитувала дідів рукопис про шкоду приворотів, вмовила коханого не згадувати про її участь в цьому експерименті. І, хоча професор Слагхорн мав деякі підозри щодо неї - мусив мовчати, не маючи доказів.
І так само мусила мовчати й Мінерва - вона ж бо знала ім'я справжнього автора.
Томас Ріддл. Саме йому була потрібна одержима ним, у всьому покірна дівчина - щоб її руками творити жахливі речі, а самому залишатись у тіні. Мінерва знала це - але розуміла, що доказів у неї немає. А коли переконалась, що так само знає, але мусить мовчати професор Дамблдор - відступилась і замовкла.
Заради Правічної магії - чому, чому все відбувається так?!
Ії коханий загинув страшною смертю від маглівської зброї - у серпні 45-го, у Нагасакі. Кілька місяців на опаленій вибухом скелі можна було розпізнати світлу тінь чаклуна на мітлі - а потім хтось у Міністерстві магії вирішив і її прибрати - з міркувань секретності.
От і не лишилось від Томаса Візлі Ебота нічого - крім кількох рядків у довідниках - і болючої пам'яті Мінерви.
Пам'яті на все життя. Бо ніхто й ніколи не зрівняється з її першим - і, мабуть, останнім коханням.
А Томас Ріддл... Мінерва почула про нього немало - але нічого доброго.
Чому ж так? Чи може хтось, хто важить людські життя, просто помилився?! Як багато виграв би цей світ, якби у ту фатальну мить в тому страшному місці опинився не її Томас - а його тезко!
Саме про це Мінерва думала, пробираючись уночі до вітальні свого факультету. Їй хотілось бодай торкнутись до болю знайомих речей - і, можливо, тихо поплакати, згадуючи короткі хвилини щастя...
Зараз вона сиділа на тому самому диванчику - й дякувала долі і власній сентиментальності за те, що їй вдалось врятувати цього кумедного Візлі.
От тільки як пояснити своєму шефові, за яким лепреконом її потягло до вітальні?
Бо ж Албус без пояснень обов'язково вгадає правду!
Так, звичайно, її директора не можна назвати безсердечною людиною - але хіба ж приємно визнавати, що ти в свої тридцять три здатна поводитись чи то як закохане дівчисько, чи то як сентиментальна старушенція? І це менш ніж за добу після того, як пообіцяла своєму шанованому вчителеві стати ідеальним деканом?!
Правда, зрікатись власної пам'яті й почуттів вона нікому не обіцяла!
Отож, нехай Албус сам здогадується, де, коли й чому Мінерва з'явилась аж так вчасно - і робить з тим знанням, що сам захоче! Але про цю дивну історію з отруйним приворотом він має дещо знати... І ще - треба попросити у Слагхорна назвати найкращих алхіміків серед нинішніх учнів Гогвортсу. То як там з алхімією у міс Прівіт?
Ще раз суворо поглянувши на дівчину, що спала сном праведниці, професорка нарешті піднялась до своїх покоїв - подрімати.