Прощання з ріднею

Надворі стояла глуха ніч. Ярволод сидів у шкіряному кріслі біля каміна, виклавши ноги на ослінчик та гортаючи "Вечірнього Віщуна". Жінка біля фікна поглядала на нього з ледь помітним розчаруванням в очах. Вона сподівалась від чоловіка більше уваги, зважаючи на кругленький живіт. Але в нього здається весь запал "кохання" пройшов після народження доньки.
- Мер, - тиху покликала жінка дівчинку, що гралась собі в кухні. Мала підняла голову і на її білому обличчі розцвіла усмішка. Риси обличчя дівчинки були гострі, очі великі і карі, губи тонкі і червоні, волосся каштанове, сягало пояса, а вбрана в блідо-золотисту сукню. Дуже схожа на мати. Єдина відмінність - у матері яскраво випинали скули, очі були зелені, а ніс трохи довший. Хоча так, жінка була доволі привабливою. - Ходи вже спати.
- Ще трішки, мам, - прощебетала дівчинка. Вона знову побігла до кухні, сіла на підлогу і почала гратись.
- Ти чула, що сказала мати? - гукнув батько. Він відірвався від газети і тепер зпідлоба зиркав на доньку. - Швидко встала та пішла спати!
Він вказав пальцем на дещо пошарпані двері позаду себе - відразу навпроти вхідних. І як завжди середнім пальцем, з "отим великим перстнем", як його називала Меропа. Цікаво чому?
- Не кричи на дитину! - проказала мати високим надтріснутим голосом. Гонт вирячився на неї.
- Що ти сказала? - вирячився Гонт. - Я її батько, я маю повне право кричати на цю сквибку!
- Не смій називати її сквибкою! - зарепетувала мати. Дівчинка затулила вуха руками та чкурнула до кутка в кухні, присіла там та майже не дихаючи напружено чекала, доки хтось увірветься і знову змусить катувати тварин...
- Замовкни! - кричав батько. - Якби не я, ти й досі жила з тими брудними напівкровцями, і працювала за 3 галеони в тиждень!
- Як... ти... смієш?! - жінка душилась від сліз. Вона упала на коліна та затулила його руками. Гонт переможно захихотів. Він не відчував жодного жалю до дружини, хоч та вже трималась за живіт. Він не відчував симпатії до дітей - якщо й хлопець(вони це вже знали) виросте таким сквибом, як донька, то він краще утопить їх, аніж буде ростити білих ворон в сім"ї нащадків Салазара Слизерина. На цій думці, він мимохідь торкнувся медальйона, що висів на його шиї та повернув голову в сторону кухні.
- Меропо! - командним тоном прокричав батько. - Йди сюди, або гірше буде.
Дівчинка встала. Розправивши складки на платті, вона втупившись у підлогу покрокувала до вітальні.
- Мамо! - крикнула дівчинка і кинулась до матері. Ярволод презирливо подивився на цю сцену, але раптом в його очах промайнув відблиск страху.
- Ді! - Гонт теж кинувся до дружини. Він лише зараз помітив, що з рота дружини тече кров. - Що з тобою?
- Нормально все, - жінка спробувала встати, але невтрималась і повалилась додолу. Над самою підлогою Ярволод зловив Ді та спробував взяти на руки. Не знайшовши стільки сили в собі, посадив в крісло.
Меропа перелякано скрикнула. Вона так широко розплющила очі, що здалось наче вони ось-ось випадуть з очниць. Лице дівчинки ще більше зблідло, коли біля кутиків материного рота з"явились криваві бульбашки.
- Зроби щось! - репетував Гонт бігаючи туди-сюди. - Це все через тебе!
Дівчинка давно звикла, що у всіх проблемах винуватять її. Але ж то не вона кричала на матір! Меропа знайшла у собі відвагу, підбугла і копнула батька ногою. Високо звичайно не дістала, але вона влучила у гомілку, досить боляче мабуть. А тоді відбігла від Ярволода. Той розлючено заревів, але від дружини не відійшов. Він взагалі любив кричати. Як і його батько, Меропин дід, що вона його бачила раз, на весіллі батьків. Та й того хватило дівчинці по цей день.
- Меропо, - прошепотіла матір. - Я тебе люблю, хоч би там що...
Вона заплющила очі. Меропа перелякано подивилась на матір. Її руки розмякли, вона відпустила поручні крісла, голова схилилась набік.
- Мамо? - запитально поглянула на жінку дівчинка. - Тату? Мама спить, так?
Наївне питання зірвалось з вуст дитини. Капля людяності дозволила Ярволоду видушити з себе усмішку та відповісти "так".
- Так. Тепер і ти йди спати...
Дівчинка кивнула і побігла до спальні. Коли вона закривала двері, то їй здалось що спалахнуло червоне світло, а коли вона вкрилась ковдрою то почула дитячий плач з вітальні.
Того дня, народився її брат. Морфін. Сьогодні.
Набагато старша Меропа стола зараз на кухні, на тій самій кухні, де багато років назад вона гралась. Цей момент з дитинства переконав Меропу, не шкодувати, що батько потрапив до Азкабану. Сьогодні зранку прийшов лист. Перший, скільки себе пам"ятала Меропа. Її забороняли спілкуватись з друзями з школи. Школи, яку їй навіть не дозволили закінчити. Хоча їй ще відносно пощастило. Морфіна, як непридатного до школи не взяли взагалі... Це не дивно, говорити лише мовою зміїв. Та й узагалі, він у свої 14 років виглядав старшим ніж Меропа.

"Дорога міс Гонт!
Змушені вам повідомити, що Морфін Пій та Ярволод Каркус Гонти, були засуджені до трьох років та шести місяців відповідно.
Якщо бажаєте, можете скористатись правом останнього проводу, прибути до міністерства та відвідати їх у в"язниці під наглядом аврора.
Щиро ваш, Боб Огден"

Нізащо, - виникала думка в голові дівчини, коли та проглядала той лист. Вона вже збилась з рахунку який то раз був. Дівчина зжала його в руках і кинула в полум"я під казаном. Поглянула на стіл. Пошукавши поглядом потрібний інгредієнт, Меропа звірилась з книжкою, зірвала пелюстки з квітки та вкинула його у казан. Зілля раптом вибухло парою сріблясто-рожевого диму, та набуло тако ж кольору. Дівчина принюхалась. Здається все правильно. Той самий запах, що ним пахло його волосся.