Бійка за... сквибку?

Ні! - закричав Боб Огден. Міністерський службовець спробував затулити тіло Меропи своїм, але затія провалилась. Ярволод Гонт стиснувши паличку в руці, ударив Огдена в живіт. Відкашлюючись, міністерець націлив паличку на Гонта, що вже відкрив рота, аби вразити доньку закляттям. Спалахнуло світло, і Ярволод полетів назад, бебехнувшись спиною на запилюжену підлогу, перекинуши крісло.
Морфін заревів, кинувся на Огдена, і тому не залишалось нічого іншого, як кинутись тікати. Кидаючи через плече приголомшувальні закляття, він майже зірвав двері з завіс, тікаючи від натиску божевільних батька і сина.
Меропа тим часом потягнулась була за паличкою, що випала у неї з рук, але Морфін, що залишився в хатині, приставив їй свою до шиї, і гидко гигочучи, прошипів:
- Все, більше ми тебе, сквибку, терпіти не будем, - і з цими словами він зірвав медальйон з шиї дівчини. Та розтираючи місце, де ланцюжок, врізався їй в шкіру, відсахнулась від брата. Той з перекошеним обличчям сів на краєчок крісла, що його перекинув при падінні Ярволод, і почав тицяти медальйон чарівною паличкою. - Не смій навіть її піднімати! Бо зроблю те саме, що з тим брудножильним маглом!
Меропа почервоніла. До горла підійшов комок, а з очей покотились сльози. Вона сповзла по стіні, і заридала.
Тим часом до халупи увірвався захеканий Ярволод. Цівка крові текла з його лоба, де був неглибокий поріз, а одне вухо, здається почало гноїтись.
- Утік, - заревів він, метаючись туди-сюди по брудній хаті. - Клятий маглолюб роз"явився! Ти!
Він теж підбіг до доньки і хвацьнув її ногою. Та заридала ще голосніше, схопившись за лікоть, куди її ударив батько.
- П-перестань, - благала вона. Голос її був хоч і надтріснутий, проте приємний та мелодійний.
- Перестань! - перекривив її Морфін. Ярволод не заперечуючи далі походжав по халупі. - Ти його провчив, тату? Він більше до нас не посунеться..?
- Та ні, хай йому гаргуйлець! - вигукнув Гонт і сплюнув на підлогу власного дому. - Клятий виродок не такий слабкий, як здається!
З надвору долинули якісь звуки. Ярволод стривожено виглянув надвір.
- А хай йому..!
З півдюжини чарівників явились біля хати Гонтів. Вони бігали навкруг, шукаючи зручні місця для насилання заклять. Гонт люто заревів.
- Йдіть геть від мого дому! Не смійте підходити!
- Виходьте, пане Гонт! - гукнув хтось у відповідь. - Ми не хочемо застосувати силу! Нас більше, ми вас оточили, не погіршуйте собі ситуацію!
Морфін божевільно зареготав. Він сховав медальйон собі у кишеню, і націлив паличку на вікно: - Закляктус!
Закляття розтрощило вікно та влучило у живопліт. У відповідь пролнав крик, у якому Меропа впізнала голос Боба Огдена, подумки дякуючи Мерліну.
- Пішли!
Чарівники злагоджено наслали закляття, цілячись у вікна та у вибиті двері. Кілька променів світла влучили, розтрощивши й так пошарпані меблі. Меропа сховалась на кухні, залишивши паличку на брудній підлозі.
- ПОКИДЬКИ! МЕРЗОТА! БРУДНІ СКВИБИ! - репетував Ярволод. - Коньюктивітус!
Закляття настигнуло своєї цілі, котрийсь з чарівників припав до землі, закриваючи обличчя. Ярволод переможно закричавши, кинувши ще кілька заклять. У відповідь, одне з заклять міністерців влучило у підлогу під ногами Морфіна. Той повалився долілиць, випустивши паличку з рук і розквасивши собі носа. Медальйон випав з його кишені, що побачила Меропа, та не помітив Ярволод. Той ніяк не зреагував на пораненого сина, лише знову заревів якісь образи.
Та це була марна справа. Сам один, Гонт ще кілька хвилин відбивався, але потім котресь закляття влучило й у нього. Гонтова рука смикнулась, паличка полетіла кудись убік, де й мабуть була похована серед уламків меблів, шматків цегли з стін та розбитого посуду.
Боб Огден перший забіг до хатини, переможно націливши паличку в на Ярволода. Морфіна, з залитим кров"ю обличчям, та поламаним носом, схопили двоє чарівників. Інші підбігли до Меропи, намірюючись і її звязати, але Огден вигукнув: - Ні! Вона ні в чому не винна, вона на нас не нападала.
Меропа здивовано глипнула на чоловіка. Він мимохідь поглянув на неї, але повернувся до інших чаклунів, неначе уникаючи її погляду. - Опір чинили лише Морфін та Ярволод Гонти. Дівчина тут невинна, не займайте її. А цих двох краще швидше доставимо в міністерство, поки вони ще якогось коника не викинули.
- Меропо, брудна ти сквибко! - заволав Ярволод, коли його підняли з землі. Він пручався, проте вирватись не міг. - Допоможи! В ім"я Салазара, прокляни ти їх! Допоможи!
Та дівчина й пальцем не ворухнула, щоб допомогти. Вона спокійно спостерігала, як виводять брата та батька. Востаннє, на неї озирнувшись, Гонт ще щось закричав, але йому вчасно заткнули рот мовчальним закляттям. В ту мить у погляді Меропи з"явилось щось нове. Щось таке, чого раніше там не було, хіба що колись, у глибокому дитинстві, за життя мами та навчання у Гогвортсі. То було щастя.
В халупі залишись тільки Огден та Меропа. Дівчина скориставшись тим, що чарівник поглянув за двері, чи бува там все в порядку, підняла з підлоги медальйон і заховала собі за пазуху. Коли Огден повернувся до неї, дівчина дивилась на нього сповненим вдячності поглядом.
- Дякую, - прошепотіла вона через кілька хвилин, а потім додала вже голосніше. - Я перед вами в боргу...
- Та ні, що ти, - відмахнувся Огден, співчутливо поглянувши на розвалену хату і брудну дівчину у синцях. - Це повинно було рано чи пізно скінчитись... Не треба дякувати... Ось...
Він почав щось шукати в внутрішній кишені мантії. Нарешті витягнув зіжмаканий згорток пергаменту, та пошарпане гусяче перо. - Інкіум! - мовив він, сотворивши ефект змоченого у каламар з чорнилом пера. Поспіхом щось там нашкрябавши, він тицьнув папірчик дівчині.
- Якщо потрібна буде якась допомога, - почав було він. - Матеріальна, чи та...
- Дякую, - перебила його Меропа, та правильно витлумачивши вираз обличчя Огдена, швидко вставила: - Вибачте, тобто... Якщо... То...
Вона не завершила фразу, але Огден, здається все зрозумів, і якось дивно окинувши халупу поглядом, розвернувся та вийшов на вулицю. Меропа пішла слідом за ним.
- Ще раз дякую, - мовила вона, та не була впевнена, що Огден це почув - в той момент чарівник якраз роз"явився.
Зіжмакана записка Огдена випала з руки Меропи. Дівчина реготала, упавши на землю, та вдихаючи запах трави, покропленої де-не-де, "чистою" кров"ю брата.

Прощання з ріднею

Надворі стояла глуха ніч. Ярволод сидів у шкіряному кріслі біля каміна, виклавши ноги на ослінчик та гортаючи "Вечірнього Віщуна". Жінка біля фікна поглядала на нього з ледь помітним розчаруванням в очах. Вона сподівалась від чоловіка більше уваги, зважаючи на кругленький живіт. Але в нього здається весь запал "кохання" пройшов після народження доньки.
- Мер, - тиху покликала жінка дівчинку, що гралась собі в кухні. Мала підняла голову і на її білому обличчі розцвіла усмішка. Риси обличчя дівчинки були гострі, очі великі і карі, губи тонкі і червоні, волосся каштанове, сягало пояса, а вбрана в блідо-золотисту сукню. Дуже схожа на мати. Єдина відмінність - у матері яскраво випинали скули, очі були зелені, а ніс трохи довший. Хоча так, жінка була доволі привабливою. - Ходи вже спати.
- Ще трішки, мам, - прощебетала дівчинка. Вона знову побігла до кухні, сіла на підлогу і почала гратись.
- Ти чула, що сказала мати? - гукнув батько. Він відірвався від газети і тепер зпідлоба зиркав на доньку. - Швидко встала та пішла спати!
Він вказав пальцем на дещо пошарпані двері позаду себе - відразу навпроти вхідних. І як завжди середнім пальцем, з "отим великим перстнем", як його називала Меропа. Цікаво чому?
- Не кричи на дитину! - проказала мати високим надтріснутим голосом. Гонт вирячився на неї.
- Що ти сказала? - вирячився Гонт. - Я її батько, я маю повне право кричати на цю сквибку!
- Не смій називати її сквибкою! - зарепетувала мати. Дівчинка затулила вуха руками та чкурнула до кутка в кухні, присіла там та майже не дихаючи напружено чекала, доки хтось увірветься і знову змусить катувати тварин...
- Замовкни! - кричав батько. - Якби не я, ти й досі жила з тими брудними напівкровцями, і працювала за 3 галеони в тиждень!
- Як... ти... смієш?! - жінка душилась від сліз. Вона упала на коліна та затулила його руками. Гонт переможно захихотів. Він не відчував жодного жалю до дружини, хоч та вже трималась за живіт. Він не відчував симпатії до дітей - якщо й хлопець(вони це вже знали) виросте таким сквибом, як донька, то він краще утопить їх, аніж буде ростити білих ворон в сім"ї нащадків Салазара Слизерина. На цій думці, він мимохідь торкнувся медальйона, що висів на його шиї та повернув голову в сторону кухні.
- Меропо! - командним тоном прокричав батько. - Йди сюди, або гірше буде.
Дівчинка встала. Розправивши складки на платті, вона втупившись у підлогу покрокувала до вітальні.
- Мамо! - крикнула дівчинка і кинулась до матері. Ярволод презирливо подивився на цю сцену, але раптом в його очах промайнув відблиск страху.
- Ді! - Гонт теж кинувся до дружини. Він лише зараз помітив, що з рота дружини тече кров. - Що з тобою?
- Нормально все, - жінка спробувала встати, але невтрималась і повалилась додолу. Над самою підлогою Ярволод зловив Ді та спробував взяти на руки. Не знайшовши стільки сили в собі, посадив в крісло.
Меропа перелякано скрикнула. Вона так широко розплющила очі, що здалось наче вони ось-ось випадуть з очниць. Лице дівчинки ще більше зблідло, коли біля кутиків материного рота з"явились криваві бульбашки.
- Зроби щось! - репетував Гонт бігаючи туди-сюди. - Це все через тебе!
Дівчинка давно звикла, що у всіх проблемах винуватять її. Але ж то не вона кричала на матір! Меропа знайшла у собі відвагу, підбугла і копнула батька ногою. Високо звичайно не дістала, але вона влучила у гомілку, досить боляче мабуть. А тоді відбігла від Ярволода. Той розлючено заревів, але від дружини не відійшов. Він взагалі любив кричати. Як і його батько, Меропин дід, що вона його бачила раз, на весіллі батьків. Та й того хватило дівчинці по цей день.
- Меропо, - прошепотіла матір. - Я тебе люблю, хоч би там що...
Вона заплющила очі. Меропа перелякано подивилась на матір. Її руки розмякли, вона відпустила поручні крісла, голова схилилась набік.
- Мамо? - запитально поглянула на жінку дівчинка. - Тату? Мама спить, так?
Наївне питання зірвалось з вуст дитини. Капля людяності дозволила Ярволоду видушити з себе усмішку та відповісти "так".
- Так. Тепер і ти йди спати...
Дівчинка кивнула і побігла до спальні. Коли вона закривала двері, то їй здалось що спалахнуло червоне світло, а коли вона вкрилась ковдрою то почула дитячий плач з вітальні.
Того дня, народився її брат. Морфін. Сьогодні.
Набагато старша Меропа стола зараз на кухні, на тій самій кухні, де багато років назад вона гралась. Цей момент з дитинства переконав Меропу, не шкодувати, що батько потрапив до Азкабану. Сьогодні зранку прийшов лист. Перший, скільки себе пам"ятала Меропа. Її забороняли спілкуватись з друзями з школи. Школи, яку їй навіть не дозволили закінчити. Хоча їй ще відносно пощастило. Морфіна, як непридатного до школи не взяли взагалі... Це не дивно, говорити лише мовою зміїв. Та й узагалі, він у свої 14 років виглядав старшим ніж Меропа.

"Дорога міс Гонт!
Змушені вам повідомити, що Морфін Пій та Ярволод Каркус Гонти, були засуджені до трьох років та шести місяців відповідно.
Якщо бажаєте, можете скористатись правом останнього проводу, прибути до міністерства та відвідати їх у в"язниці під наглядом аврора.
Щиро ваш, Боб Огден"

Нізащо, - виникала думка в голові дівчини, коли та проглядала той лист. Вона вже збилась з рахунку який то раз був. Дівчина зжала його в руках і кинула в полум"я під казаном. Поглянула на стіл. Пошукавши поглядом потрібний інгредієнт, Меропа звірилась з книжкою, зірвала пелюстки з квітки та вкинула його у казан. Зілля раптом вибухло парою сріблясто-рожевого диму, та набуло тако ж кольору. Дівчина принюхалась. Здається все правильно. Той самий запах, що ним пахло його волосся.