Слідами українського Дуельного КлубуВсе почалось з того, що мені стало сумно. Просто до сліз сумно від того, що перевелись в Українському форумі талановиті люди, від того, що давно не заглядала до нас Муза, приносячи з собою у корзині пиріжки з натхненням.
Тільки давайте утримуємось від звинувачень в інсинуаціях. Як давно поповнювалась творами відповідна
темка у форумі? А як часто обираються дуелі авторів, чи ж то мініатюр, в УДК? Рідко. Повірте мені, я рахувала, лише
15 з 495 тем - то дуелі авторів!!!
Не раз я тижнями чекала дуелянта. А знаєте як рідко трапляється якісна робота, яку хочеться перечитувати? Захлинатись в образах, а не читати сумні рядки шкільних творів, або замітки до газети, яку читають пенсіонери? Ні-ні, до цього теж треба мати хист. Хист вдовольнити вчителя (адже школа то так - для оцінки, і тут без іронії - в наш час все нажаль так), хист стисло викласти події, не виказавши емоції та ставлення. Та все ж мені ближчий хист візуалізації, хист до сповнення слів емоціями, хист до перетворення кожного слова в епітет - влучного, неповторного, казкового та яскравого. Так, аби закрити очі, й полетіти рядками, а розплющити лише через годину, наситившись, та бажаючи перечитати знов.
За такими мініатюрами - візуальними, я й пішла до архіву ДК, віднайшовши у собі сплячого критика. Я не шукала ідельних робіт. Я шукала
Щось. Щось, що можна читати... та про це вище. Та знайшла... знайшла я непристойно малу кількість дуелей. Знайшла й роботи, які не проймали, були не зовсім мініатюрами за розміром, та купу граматичних помилок, на які обіцяла не звертати уваги, та які псували враження від роботи... Знайшла
NoraLi, яка, як захоче, може написати
таке, та
емоційну роботу
Пэйджик, яка зовсім не вписувалась у бачене мною раніше.
Та не буду більше - сама написала цілий вагон. Сподіваюсь, гаряча чашка чаю у тебе під рукою, а у кімнаті пахне улюбленими парфумами - необхідна атмосфера для подорожі, себто серфінгу рядками. Приємної насолоди...
ПодорожСидіти на підвіконні вже млосно. Дратують гуси, із гоготінням прямуючі на південь. Там, куди вони летять, тепло та затишно. Морський вітерець лагідно тріпоче волосся та щось шепоче на вухо – таке собі жартівливо-свіже, наповнюючи серце відчуттям волі та п’янкого захоплення. І серце плине туди, плине невблаганно, і відлунням в душі проноситься: «їхати, вирватись звідси, з цього остогидлого болота…»
Там, десь там – стрункі мулатки розливають по запітнілим келихам льодяний кальвадос; ти п’єш його, та нібито відчуваєш, як півдненне сонце наповнює тебе, як закручує у вир самби саме твоє єство… А тут – невіглас шеф, що не відрізнить кальвадоса від розливного пива, свиногрипові маски, протяги у метро та податкові, податкові, податкові… Не хочу! Їду!
І все всередині, неначе прокинувшись від осінньої дрімоти, враз завирувало, закипіло юрбою рішень та гіпотез: куди поїхати? В Хартум чи все ж таки в Анталію? Анталія банально, Хартум… а де це?? Яким перевізником? Відчизняним? Обдурять… А іноземці? Хто їх зна… І батарейки, батарейки!! Купу батарейок, щоб все сфотографувати! Як я смикаю за хвоста Каірського Сфінкса, як позую, обійнявши за талію пестливих гречанок. Вирують мрії. Затуманюються очі, слідуючи за поринувшою у прірву химерних образів та видінь уявою…
Ой, леле… Але ж і яке воно пусте та незугарне те міське життя! Десь хвилі пестять білесенький пісочок, виносячи на нього все різномаїття мушель та равликів, а мені залишається лишень сама черга в маркеті за кефіром та футбол по телевізору… Десь там, за небокраєм, мчать мустанги немов ті блискавки інохіддю по прерії, завирюючи повітря та здіймаючи хвилі ароматів степових трав, а мені – хіба що в діда Гриця випросити на віслючку покататися… Лабіринти коралових архіпелагів чекають на мене, а грошей вистачає лишень бо на катамаран по Дніпру…
Млосно на підвіконні… Вирують думки, затьмарюються очі.. Їду….Їду – хай мені грець!!
© Lovenkrantz
Осінь сповнена мовчазної скорботи...Часом мені здається, що все живе і неживе має душу. Камінь лежить на польовій дорозі, а станеш на нього – він кричить від болю. Але не обов’язково цей біль має бути фізичним. В душі пече гірше будь-якого вогню. Особливо восени.
…Ластівки жили роками в мене вдома. Розводили потомство, будували і відбудовували свої гнізда щовесни. І щовесни їх ставало все більше. За літо вони душею прив’язувалися до мене і моїх рідних, а ми зруйнували їхні домівки. Вже три роки в мене вдома немає ластівок…
Ми будували нову кухню і стару зруйнували. Разом з ластівчиними спогадами і життям. Тепер ніхто не будить мене співом щоранку біля вікна. Ніхто не прощається зі мною восени. Осінь для мене померла. Вона сповнена мовчазної скорботи. За тими, хто міг тут жити, за тими, чиї життя я зруйнувала, дозволивши батькам руйнувати. Зруйнувати легше, ніж відбудувати. Але я це зрозуміла запізно.
Життя мене не навчило, бо в дуплі нашого столітнього горіха жили шпаки. Восени ми і їх життя зруйнували. Мій дім тепер пустий, бо крім мене тут ніхто не живе.
Щороку мої птахи вилітають від чужих людей з домівок і прилітають покружляти до мого дому. Вони прощаються зі мною, але не прощають мене. І цей їх біль я відчуваю у стократ гостріше і додаю до нього свою понівечену совість, і частинка моєї душі помирає і відлітає з ними у теплі краї. І я прошу їх – простіть мене! Але вони лише пролітають мимо. Я кричу верніть час назад! Але вони не хочуть. Осінь сповнена журби і жалю. Я жалію усією душою за те що скоїла, та повернути час назад я не в силі…
©Марсик
Щастя є!Самотнє сіре місто зустрічає тебе своїм похмурим виглядом, холодним дощем… Чуєш, як важкі краплі води стукотять по дахах. Вітер підкидає жменьку опалого листя і кидає тобі під ноги. Тихо. Бредеш маленькими вузькими вуличками старого міста. Невідомий страх липкими щупальцями охоплює тебе, заважає дихати. Здається, ти більше ні про що не можеш думати, лише відчай і повна безвихідність. Ти нікому не потрібен, весь світ відвернувся від тебе.
Раптом чуєш приглушену дощем мелодію телефону. Мить, на обличчі мимоволі з’являється посмішка, з екрану на тебе дивиться жовте усміхнене обличчя. Будинки вже не здаються такими похмурими. Дощ виявляється теплим і приємним, в повітрі лунає дивна мелодія, яку чуєш лише ти. З-за хмар з’являється сонце освітлюючи похмуру вулицю. На душі тепло й радісно. Хочеться стрибати, танцювати, просто тут, зараз… Ти просто щасливий…це не можливо пояснити, лише відчути. Інколи звичайні буденні речі роблять тебе щасливим.
Щастя, це коли бабуся співає старі народні пісні, коли мама просто сміється, коли говориш з подругою до четвертої ранку, але спати зовсім не хочеться, коли дивишся в очі людині, і здається, наче це – весь світ, це віддавати комусь все не бажаючи отримати винагороду. Щастя - це миттєвість. Багато миттєвостей. Воно з’являється нізвідки і втікає в нікуди. Це те, що оточує нас всюди, маленькі, ледь помітні речі, які роблять наше життя чудовим. Щастя - це просто! Лише потрібно його побачити, відкритись йому. Воно надзвичайно безкорисливе, приходить лише тоді, коли бажаєш його не для себе…і воно є!
©Марена Хотем
Та це - лиш на мій смак. Маю надію, тобі теж було приємно читати ці роботи. А як ні - завітай до ДК, й знайди на свій розсуд. А ще краще -
записатись на дуель, і довести всім, що
ТИ можеш краще.
Тінь Ревізора
Випуск №4
