Модераторы:

Страницы: (9)  # [1] 2 3 ... Последняя » ( Перейти к первому непрочитанному сообщению ) Новая тема

 

Твори

, Наших користувачів укр. мовою
Yasmin Sacrifice
Отправлено: Mar 18 2008, 16:59
Offline

маленькая подлизочка(с) lampachga
*****
Пол:
Сквиб I
Облик: --
Группа: Пользователи
Сообщений: 402
Пользователь №: 30179
Регистрация: 14-July 07






  i  

У цій темі ви можете викладувати свої твори. Вимоги: твір повинен відповідати правилам форуму та має бути написаний українською мовою.
Також не заперечується обговорення викладених творів. Проте, знову, не переходьте за межі правил та з повагою ставтеся до авторів.

^
Torrens fatum
Отправлено: Mar 20 2008, 12:40
Offline

Чего стоит победа, которая достаётся задарма?
**********
Пол:
Великий волшебник X
Облик: --
Группа: Пользователи
Сообщений: 12763
Пользователь №: 28117
Регистрация: 20-April 07





Кому надсилати? Наступного разу раджу все це прописати у цій темі. Цього ж разу викладаю свій твір саме тут. Бажано його перенести "нагору".

Ще є час…

Підіймаєш очі у небо та дивишся. Кожного разу там кружляють оті чорні темні птахи. Пробираєшся вузьким провулком, зачіпаючи поглядом усе живе: маленьку кішку на підвіконні, поспішаючого кудись перехожого та отих дивовижних птахів. Один змах смольного крила і це створіння вже у небі. Спочатку погляд зупиняється на ньому, але згодом йде далі, вбираючи у себе вже і гілку дерева, вкриту білосніжним снігом, і розбите вікно у старому будинку, і навіть калюжу під ногами, яка віддзеркалює щось дивне, що бачить тільки вона. Ступаєш далі, дивлячись на годинник, та розумієш, що давно вже треба поспішати – не звертаючи уваги на навколишній світ. Дарма, що перед тобою справжнє живе дерево, яке ще зелене, не зважаючи на грудень місяць. Байдуже і на того дикого птаха, що спочатку так щиро займав твою уяву. Ось вже і кут знайомого будинку, і перехрестя, де завжди «стовпотворіння» з машин. «Ка-а-р…ка-а-р» - чується десь у небі над головою. І ти все одно повертаєш голову, щоб з’ясувати, що спричинило цей шум, хоча і певно знаєш, що це ворона. Ну от тільки чому це вона так безтурботно «каркає» там угорі? Чи не бачить, що я запізнююся?! Все. Вже майже прийшла. Вже бачу і дерев’яні двері старого корпусу, і дошку оголошень, і студентів, які вже йдуть кудись з веселими посмішками на вустах, і навіть моїх «колег», що як і я сама запізнюються, вже не крокуючи вулицею, а біжучи.

Ще залишилися сходи у будівлю: старі, місцями відбиті, стоптані мільйонами ніг, що «користуються» їми щодня – вони вже майже вбиті часом, але все одно кожного дня стають ще більш рідними. Рука вже тягне двері на себе, відчиняючи, щоб нарешті потрапити у приміщення, як завжди подивитися у дзеркало та спокійно сісти у одній з аудиторій. Ще є час. Ще 5 хвилин. Ця битва з часом була програна не мною. «Ка-а-р» - чується позаду і я знову обертаюся, щоб подивитися. Чорний птах сидить на землі і «торкається» мене своїми темними очима. Не знаю чому, але я посміхаюся. Ще є час.
[/SPOILER]
^
Myo
Myo
Отправлено: Mar 21 2008, 15:23
Offline

It's mice to be loved
*********
Пол:
Чародей VIII
Облик: --
Группа: Пользователи
Сообщений: 5831
Пользователь №: 14433
Регистрация: 20-March 06





Так і не виправила. Тому аналогічно. Хоча це вже і "друкувалося"...
Показать текст спойлера
^
Шани
Отправлено: Mar 25 2008, 20:17
Offline

Mortarch of Grief
********
Пол:
Великий чародей VIII
Облик: Animagus Thunderbird
Группа: Модераторы
Сообщений: 4392
Пользователь №: 29747
Регистрация: 24-June 07





Таке собі... Можливо трохи незрозуміле, але в моєму житті був такий період.
Показать текст спойлера

^
Усмішка
Отправлено: Apr 6 2008, 16:37
Offline

Вот - я, весь боль и ушиб.
********
Пол:
Магистр IX
Облик: Animagus Thunderbird
Группа: Пользователи
Сообщений: 3228
Пользователь №: 37735
Регистрация: 3-March 08





Осіній день. Вітерець лагідно торкається листочків і чути шорох. Струмок ледве дає про себе знати. Пожовклі листочки, в'яла трава - надзвичайно гарно.
Осіння краса надихає тебе. Під впливом п'янкого повітря сідаєш під міцний дуб і засинаєш... Байдуже до всього, крім лісу і сна: байдуже чи шукатимуть мене, все одно. Та як прокинешся – лісова иша і цей запах… Чудовий запах…
Та раптом зіскакуєш на ноги і з відчуттям втрати пекрасного лісу, вертаєшся додому. Жаль прощатись з деревами, листочками, травою… ти знаєш що вернешся, але коли?..
* * *

Через десять років ти спускаєшся у пахучу долину. В думках твоїх сидить красота і розуміння. Ти бачиш коло лісової стежки старезний, але міцний дуб, який схилився під вагою вітів. Раптом ти стаєш на місці ненаважуючись рушити далі. Прислуховуєшся. Мало-помало вертається картина суму. Ти сідаєш коло дуба, хочеш заснути… але ні! Сон не йде до тебе. Тоді ти піднімаєшся, озираєшся, йдеш до струмочка і п’єш крижану воду. Встаєш на середину стежки і лагідно тихо промовляєш:
- я вернулась…
^
Torrens fatum
Отправлено: Apr 10 2008, 11:24
Offline

Чего стоит победа, которая достаётся задарма?
**********
Пол:
Великий волшебник X
Облик: --
Группа: Пользователи
Сообщений: 12763
Пользователь №: 28117
Регистрация: 20-April 07





Вони не встигли...

Тихий погляд синіх бездонних очей, кров з червоних вуст, волосся, що закриває обличчя, болючий стогін цього вмираючого янгола...
Дівчина лежала посеред вулиці, посеред дороги, яку переходила декілька хвилин тому. Біле курчаве волосся спадало на червону землю, змінюючи свій колір, наповніючись диханням смерті, близьким і потопаючим у повітрі навкруги. Поряд стояло авто: тий самий чорний Мерседесс, що вирішив долю чужого життя. А дихання все сповільнювалося, перед очами все меркло, темнішало. Холод обіймав дівчину, біля якої вже стовпились перехожі. Вони мовчки дивились на цього кровавого янгола: біле волосся, білий одяг і колір її шкіри був вже такий самий, білий, надто білий... Дівчина вже ледве дихала.. Хтось намагався якось допомогти, підіймаючи їх голову, даяи удихнути повітря і намагаючтсь щось зробити з отією червоною кров'ю, що з'явилася звідкись і ніяк не хотіла зникати. Вже чулися десь поряд серени швидкої - вона мчала як умога швидше, намагаючись врятувати ще одне життя, життя білого янгола.
Десь хтось заплакав - дівчина вже була мертвою. Вони не встигли...
А скільки ще не встигла вона...Життя - надто коротке, щоб його втрачати..
- Чому ти зробив це? - питає душа янгола, відлітаючи у небо.
^
Усмішка
Отправлено: Jun 4 2008, 08:45
Offline

Вот - я, весь боль и ушиб.
********
Пол:
Магистр IX
Облик: Animagus Thunderbird
Группа: Пользователи
Сообщений: 3228
Пользователь №: 37735
Регистрация: 3-March 08





не дивуйтесь коли слово "вона" буде все повторятись.
твір так і називається-Вона
Показать текст спойлера
^
Усмішка
Отправлено: Jun 4 2008, 10:52
Offline

Вот - я, весь боль и ушиб.
********
Пол:
Магистр IX
Облик: Animagus Thunderbird
Группа: Пользователи
Сообщений: 3228
Пользователь №: 37735
Регистрация: 3-March 08





Його погляд...
«Кохана, ти мені вірна?»-я чую ці слова щодня, але ніяк не можу звикнути до них. Він повторяє їх, чекаючи відповіді, а я відвертаюсь. Він простягає руки для обійм, але я відхожу, він тягнеться для поцілунку, але я іду, не сказавши нічого. І так вже багато місяців. Я не розумію чому не можу сказати «так» і дивлячись в його щасливе обличчя обійняти його. Це важко зрозуміти, мені боляче щодня дивитись, як його погляд слідкує за кожним моїм кроком і розгублено і не щасно він вертається додому. Господи, чому так? я не вірю що зраджу його, але сказати «так» боюсь, бо боюсь збрехати!
І знов, знов і знов я чую ці слова! Як давно моє тіло не ніжилось в його теплі, як давно мої уста не торкались його губ, як давно страсний погляд не опалював мене! Я хочу плакати, але мені страшно, я хочу ридати, але його немає поряд!
Чому, чому, чому… в розпачі я дістаю телефон і набираю його номер. Хвилина, півтора, о Боже, так довго і …
- Так, милий так!
Все, я натягуючи светра біжу до нього! Він мій. Його тепло. Його вуста. Його погляд…
^
Усмішка
Отправлено: Jun 4 2008, 12:03
Offline

Вот - я, весь боль и ушиб.
********
Пол:
Магистр IX
Облик: Animagus Thunderbird
Группа: Пользователи
Сообщений: 3228
Пользователь №: 37735
Регистрация: 3-March 08





Розлука
Він сидів і дивився в її слід. Вона йшла мимоволі ридаючи. Сльози стікали по її щоках, а вона не могла їх витерти бо була надто розстроєна. Все ближче додому, а він все бачив її силует. Ця гірка правда була нестерпною. Він хотів крикнути, вона обернеться і все буде добре, але гордість взяла справу у свої руки. Його голос наче пропав. Востаннє подивився на неї і обернувшись кинувся бігти. Переулок, другий, його дім. Він на секунду спинився і далі побіг. Невідомо скільки він біг, але зупинився коло піщаного берега, де було море. Спершу він підійшов до води, роззувся і ввійшов у неї. Йому так захотілось скупатись що вийшовши на берег скинув одяг і пірнув у чорноту. Випірнувши, подивився на місяць і мимоволі посміхнувшись вийшов на берег. Вітер ніжно торкався дужої фігури, а хлопець думав лише про неї.
Вона ридаючи зайшла в квартиру. Не роззувшись пішла в свою кімнату і сильно грюкнула дверима. Сльози текли. Спинити їх було не можливо. Вона брала щоденник, ручку пробувала писати, але не могла. Це було жахливо. Вона спробувала заснути, але не могла. Вона відкрила вікно і сіла на підвіконник вдивляючись у місяць. дівчина думала лише про нього, а сльози все текли і текли…

***

Пройшло багато років після тієї розлуки. Тепер вони дорослі стояли під вінцем, але не під одним. Сталось так що вони зустрілись і не втримавшись їхні вуста злились в одне. Вона ридала, а він все біг, не знаючи скільки часу.

Добавлено через 33 минут
Справжнє коханя
Вони сиділи і дивились на зорі. Вони найкращі друзі. Вони розмовляли про кохання, наче справжнє буває тільки раз на століття. Вона пристрасно розказувала про нього. Про її коханого, а він уважно слухав чекаючи своєї черги. Вона закінчила, а він не зміг нічого сказати, бо в нього відняло мову. Він не знав, що вона може аж так кохати того хлопця, але мовчав. Вона помітила мовчання і спитала чого той мовчить, а він не зміг відповісти. Вона подивилась на нього, він дивився на зорі. Його очі блищали чи то від сліз, чи то… Від сліз його очі блищали і тільки від сліз. Вона зрозуміла що зробила помилку, вона не мала розказувати про коханого! Вона була в розпачі. Що робити? А він все дивився на зорі. Вона встала, а той дивився на небо. Вона сказало що іде, а той все дивився на місяць. Вона рішуче відійшла, а той навіть не ворухнувся. Вона злякано підбігла до нього і в риданні сказала що кохає його. Він не повірив. Вона сказала що вигадала про того, ніби коханого хлопця. Він не повірив. Вона встала і пішла, а він все сидів і дивився на небо проклинаючи цю ніч.
^
Святой Абдулла
Отправлено: Aug 21 2008, 10:40
Offline

Святой... Блаженный... Преподобный...
*******
Пол:
Призыватель VII
Облик: --
Группа: Пользователи
Сообщений: 1593
Пользователь №: 32030
Регистрация: 31-August 07





На небі замерехтіли перші зорі. Місяць виглянув із-за синьої хмари і посміхнувся до сідаючого за небокрай сонця. Ще б пак: тепер цілісінькій вечір лише він один буде заливати своїм промінням поля й луки Наддніпрянських долин. Хай прокрадається думка, що незабаром з’являться зорі, його хазяювання на небі закінчиться і доведеться потіснитися, що з того. Він насолоджується моментом, ловить кожну секунду, щоб спіймати і згадувати нескінченно довгими днями, коли першість сонця безперечна. Подуває легкий, приємний вітерець; він, як завжди, приходить своєчасно і приносить довгоочікувану прохолоду. Ну хіба можна уявити, що серед насиченого, шумного, повного турбот і переживань океану дня, можна знайти отакий острівець злагоди, тиші, спокою. Цвірінчать пташки, доноситься з поля шелест колосків, гомонять десь на сусідній вулиці дівчата – всі ці звуки заспокоюють і розслаблюють. Після довгої важкої праці знаходиш тут, сидячи біля відкритого вікна, чи на лавці посеред подвір’я, шматочок щастя. Буває так виглянеш в вечері на вулицю, вдихнеш свіжість чистого прохолодного повітря і вже не хочеш повертатися назад до буденної нудної хати. А час плине. Тихо на місяць насувається хмаринка і підморгує тобі, мовляв дивись як я його. Ображений місяць заходиться топати руками й ногами, погойдуватися на небі, та все марно: його немов паралізувало, рухатися він не може. Поки ведеться ця боротьба і хмаринка потрохи поступається, на небосхилі з’являються перші зорі. Вони то спалахують, то згасають, то знов спалахують і це мерехтіння приваблює око, і вже не можеш відірвати погляд від цієї маленької блискучої крапочки на небі. До перших півнів можна просидіти під синню небес, підвівши захоплені очі догори. А можна сісти на піщаному березі велета-Дніпра і до світанку плескати у прозорій воді босими ногами і прислухатися до віддаленого шуму хвиль…
^
0 Пользователей читают эту тему ( Гостей и Скрытых Пользователей)
Пользователей:

Страницы: (9)  # [1] 2 3 ... Последняя » Новая тема

 



[ Script Execution time: 0.2050 ]   [ 37 queries used ]   [ GZIP включён ]   [ Time: 16:01:07, 16 Oct 2021 ]





Контактный адрес: deweiusmail.ru