Глава I

Я давно не приїжджав до дому. Заклопотаний буденними справами давно не відвідував батьків. Зазвичай вони відвідують мене, свого нерозумного нащадка. А навіщо зараз приїхав? Біс мене знає! Хоча... знаю.

Я знов у цьому місті, яке кидає мене у вирій болючих та сумних спогадів нашого минулого, щоб зустріти одну людину. Ми не бачились вже... багато років... чи впізнаємо один одного? Чи знайдемо знайомі риси в людському натовпі? Чи зможемо..?

Минулого разу осінь розлучила нас, закинувши мене у вирій мрій та, ще дитячого на той час, підліткового максималізму. Я не зміг врахувати лише одного: мрію мають властивість здійснюватись, бажання іноді втілюються у життя, передчуття так і лишаються інтуїцією, а почуття полишають нас, коли ми тонемо у сірому морі повсякденності. Тоді здавалось, що знищено усі мости, на місці котрих з'являться нові у нове яскраве, цвітуче, безтурботне майбутнє, в якому я матиму все: родину, взаєморозуміння, повагу один до одного, улюблену справу, достаток. Все життя я хотів кращого для своїх рідних. Мабуть, саме через це дозволив осені нас роз'єднати, викинути з життя один одного.

Йду вулицями міста, без будь-якої надії сподіваючись побачити тебе у безкрайому потоці людей. Можливо, ті будеш з дитиною, чи навіть не з однією, і коханим чоловіком... Байдуже! Не має жодної різниці, з ким я тебе побачу! Головне, щоб ти сяяла від щастя та посміхалась. Я навіть згоден залишитись невпізнаним! Просто хочу побачити тебе, сяючу від щастя, сповнену безкрайої жаги до життя.

І ось ми зустрілись... Стоїмо та дивимось один на одного, не знаючи, що сказати. Ти усміхаєшся, а в мене чомусь серце болить. Щось тягне зліва під грудями. Пам'ятаєш нашу осінь? Вона, ти, я... В той час нас було троє.

Ти не уявляєш як мені хочеться, щоб ми, як у старі часи, сіли і за чашкою чаю побалакали, але на жаль це неможливо. В світі так багато неможливого... Я не в змозі більше дивитися на холодне каміння! Тому кладу до долу твої улюблені троянди і залишаю це місце,покидаючи спогади, щоб раз і назавжди почати нове життя. Прикро, от тільки не можу взяти тебе із собою. Тобі не буд в ньому місця, моя люба. І саме тому, прощавай! І вибач... Вибач, що залишаю тебе саму мерзнути в осінній землі під гранітними плитами та незліченною кількістю квітів, які є твоєю єдиною радістю.

І знову вибач за те, що знову прощавай...