Работа Mavka Lisova

Осінь. Сонце просвічує своє проміння крізь різнобарвне листя, і його світло ніби несе ще більше золота ніж завжди. На землі різнобарвний килим. Дує теплий вітер. Тихо, спокійно. І так тепло. Можливо навіть занадто тепло, як для жовтня. Так було і тоді, три роки тому…
І я зараз в тому самому парку. Хоча це і не дивно. Вже два роки, що разу як я хочу лишитися на самоті, приходжу сюди. Ніби чекаю. Чекаю на тебе…
Мрію що якоїсь миті, я підніму очі, і ти знову будеш йти по тій самій алеї. Серед осінніх дерев, і людей, які , як тобі здавалося ніколи тебе не зможуть зрозуміти. Я пам’ятаю яка ти була. Пам’ятаю твоє розкішне волосся. Ніби русяве, але, під сонячним сяйвом руде, ніби самі промінчики вплелися в нього. Твоє лице було таке світле, ніжне. Твої червоні вуста нагадали мені троянди. А твої очі, зачаровували так, що я не зміг відірвати від них погляду. Чисті, сповнені, чи то смутку, чи мрії. Трішки червоні, бо ти плакала. По щічкам текли сльозинки.
Ти йшла така прекрасна, але одинока. Як же мені хотілося щоб ти не плакала. Як я хотів побачити твою посмішку. Хотілося підбігти, обійняти тебе, зігріти. Але… Нічим не міг зарадити тобі, бо чомусь не зміг підійти до тебе. Чи то мужності не вистачило, чи ще чогось. Не знаю…
Потім ти перевела свій погляд на мене. Ти дивилася прямо мені в очі. Мені здалося що весь світ зупинився, і якусь маленьку вічність ми дивилися один на одного. Люди йшли повз мене, хтось щось кричав, не пам’ятаю… Я бачив тільки твої очі…
Та потім усе знов прокинулося. Ти швидко відвела від мене погляд, і пройшла повз мене, неначе згадала що кудись спішиш. Та я знав. Ти теж чекала на мене. Як і я на тебе. І це не випадково ми зустрілися тут. Десь там, на небі, ті, кого ми не можемо бачити вирішили усе за нас. І це не просто зустріч поглядів. Це доля…
Пройшло ще кілька секунд, і я повернувся, бо хотів подивитися тобі у слід. Ти зробила те саме. І на цей раз ти посміхнулася мені. Це була майже непомітна посмішка, і я не знаю, може це й не мені. Та в мене у душі засяяло сонце. І я знав, що це не остання наша зустріч. І був правий.
Я ніколи не жалкуватиму за тим роком що провів разом з тобою. Яким би болем він тепер не скінчився. Це було найкращий час у моєму житті.
Навіть якщо зараз ти не зі мною, і сьогодні ти не підеш по тій самій алеї… Я знаю що ми ще зустрінемося. Бо це була не просто зустріч, то була доля…