Глава I

*-*
…Всі ці роки до маленької кав’ярні на околиці вона приходила заздалегідь. Сьогодні – вперше – запізнилася.
Висока, абсолютно сива жінка в старомодному пальті на мить знерухомлює в дверному прочілі, вдивляючись у напівпорожній о цій годині зал. Бармен всміхається їй приязно, наче добрій знайомій, але вона не помічає того. Світлі пильні очі прикипіли до столика у найвіддаленішому куті, за яким згорбилася темна постать. Із виляском падає на підлогу картата парасолька з раптом заслаблих пальців – рука намарно намагається намацати застібку затугого раптом комірця.
Він тут. Прийшов. Прийшов…
– Прошу, пані…– якийсь послужливий молодик вже схопився на ноги і простягає їй парасольку. Вона – мимохідь – дякує, так само не зводячи очей з…
– Ти запізнилася, Мінерво… – всупереч усім приписам файних манер чоловік не квапиться зводитися їй назустріч. Нічого дивного, втім – поруч із його кріслом спочиває, спираючись на бильце, доволі масивний ціпок, а дещо напружена постава – особливо незугарно випростана ліва нога (взута, проте, у фертикуватий гостроносий черевик) – свідчить, що ціпок цей потрібен власнику не про людське око. – Щиро кажучи, я вже сподівався, що тобі нарешті набридли ці дурнуваті хованки…
Вона відповідає не одразу; роздивляється його пильно, мало не жадібно, наче намагаючись розгледіти щось, відоме лише їй. Щоправда, очей він так і не підвів – їй лишається споглядати хіба що похилену голову; чорне з сильною сивиною волосся майже закриває обличчя, на видноті лише краєчок високого жовтувато-блідого чола.
– Забагато справ… – власний голос здається незнайомим і придушеним, наче їй забракло раптом повітря..
– Ви що, збираєтеся звітувати переді мною, пані директорко? – він зводить нарешті погляд…
Обличчя як обличчя. Немолоде і – чого вже там!– негарне. Надзвичайно тонкі рвучкі риси, в яких проте немає і натяку на шляхетну витонченість, радше вони наводять на гадку про аскета-самітника. Гачкуватий ніс, тонкі бридливі губи, гострі вилиці, очі…
Очі.
Непроглядно-чорні, завеликі для цього змарнілого обличчя, вони могли б бути надзвичайно виразними, але, тьмяні й байдужі, нагадують зашмароване кіптявою скло, а чи безодні занедбані колодязі, в яких давно вже не лишилося води.
– Мінерво, агов!.. – він дивиться то на неї, то на парасольку, що знов опинилася на підлозі, потім тягнеться за ціпком…
– Ні-ні, сиди, я сама… – жінка квапливо нахиляється, піднімає парасольку і, випроставшись, навпомацки, так і не зводячи з нього очей, сідає навпроти.
– Що питимеш? – питає він. – Раджу чай, віднедавна його тут заварюють за новим рецептом…
Вона киває і мовчки споглядає, як він звично підкликає офіціантку і робить замовлення – спокійний, стриманий, впевнений, живе уособлення буденності…
Фантасмагорія.
…Сам він п’є каву – чорну й таку міцну, що від самого погляду на неї їй гірчить. Він помічає миттєву відразу на її обличчі й смикає кутиком вуст.
–Схоже, ти дійсно перепрацювалася, Мінерво. Я, звісно, не мадам Помфрі, але може, якесь зілля… за старою пам’яттю?
–А може, за старою пам’яттю, не знущатимешся? – вона обіруч стискає принесену ввічливим мовчазним офіціантом чашку. Гріє долоні? Дивно, адже у залі доволі тепло. – Северусе… як ти?
– Ти що, дійсно вважаєш, що зі мною ще щось може статися? – в його голосі ані натяку на жарт, саме лише щире здивування.
– Авжеж, що може статися з тим, хто й без того мертвий…– кривиться вона. – Як нога?
–А як вона може бути? Я в змозі дати собі раду…
–Бачу… – вона відсьорбує чай. – Не набридло іще бути небіжчиком?
–Мусило набриднути? Ти не уявляєш, як спокійно я живу відколи помер…
–Дев’ятнадцять років.
–Так, майже річниця… – він удавано урочисто здіймає філіжанку. – За чергове побачення, еге ж?
Вона киває.
–І за те, щоб тобі нарешті набридло гаяти час на дурниці.
–А оце вже не дочекаєшся, – каже вона гостро.
–Що, так і їздитимеш сюди кожен рік у жахливому маґлівському автобусі, аби переконатися, що я ще не врізав дуба?
–Цього року до Гогвортса вступив його син, – каже вона спроквола.
Чоловік рвучко ставить на стіл філіжанку, яку щойно взяв був у руки.
–Я не хочу цього чути. Мене анітрохи не цікавить…
–Він у Слізерині. У нього чорне волосся й зелені очі. Його звати…
–Я не хочу цього чути!!! – кричить він пошепки, враз втративши всю свою впевненість і стриманість, і чорні, непроглядно-чорні очі його оживають, і їхня глевка сутінь повниться раптом навісним, нелюдським болем, відчаєм, тугою… – Я не хочу цього… – довгі тремкі пальці стискають скроні, він трясе головою, і чорне з сивиною волосся мотиляється блідим спотвореним мукою обличчям. – Досить! Досить, невже навіть тепер ви всі не можете просто дати мені спокій?!
Жінка дивиться на нього пильно й сумно; під її поглядом він трохи опановує себе. Знов хапається за чашку. Зводить подих.
–Невже тобі зовсім немає, що йому сказати? – питає вона стиха.
Він кривиться, бридливо дивлячись в охололу каву.
–Містер Поттер волів би почути вибачення за те, що саме я вижив у тій війні, в якій врізали дуба друзяки його пресвятого батечка? Авжеж, така кричуча несправедливість…
–Містер Поттер вважає тебе героєм, – сповіщає вона зимно. – І, наскільки мені відомо, найсміливішою людиною, яку він знав у своєму житті. …Я сказала щось смішне?
Він дійсно сміється – так, як уміє лише він, пхекає неголосно, кривлячи й без того кривий рот.
–Святе місце не порожніє… – каже злісно. – А жити просто так, без героїв, містер Поттер, отже, досі не навчився? Юнацький максималізм…
–Йому тридцять шість років, Северусе. Забагато для максималізму. Тим паче, для юнацького. Він давно вже подорослішав. А от ти, схоже…
–А що я? – чи не вперше за час їхньої розмови всміхається він.
–Вітаю, твоя помста вдалася. Навіть ліпше, ніж ти розраховував.
– Не розумію, – сповіщає він невиразно.
–Тобі ж так кортіло помститися за ті дурнуваті витівки марнославних шмаркачів. Можеш пишатися.
–І все одно не розумію, – у голосі його крига. Непроникна.
–Мені чомусь здавалося, що ти знаєш, що таке заборгувати мерцям… – вона дивиться кудись повз нього. – І що таке – намагатися повернути цей борг.
–Містер Поттер нічого мені не винен.
–Це ти так думаєш!!! – вибухає вона раптом, і з-за сусіднього столика з подивом зводить на них очі руда дівчина, що досі спокійно читала товстелезну зашарпану книгу, смакуючи капучіно. – Це ти так думаєш, – каже Мінерва МакГонагал трохи тихіше, намарно намагаючись тримати себе в руках. –Містер Поттер думає інакше.
–О, містер Поттер вже подорослішав настільки, що навчився думати?! – але ця недолуга спроба іронії розбивається наче о скелю –вона дивиться просто йому в очі, і він чомусь насилу витримує цей погляд.
–Тоді.. після всього... Він декілька днів просидів у директорському кабінеті, очікуючи, доки з’явиться твій портрет. – каже вона тихо і тре чоло, наче їй раптом розболілася голова. –Я думаю, йому чимало треба було тобі сказати. І багато за що перепросити.
–От тільки його перепросин моєму портрету бракувало… – форкає він. – Мінерво, минуло дев’ятнадцять років. Тобі не здається, що трохи запізно… ностальгувати за минулим?
–Краще скажи, що просто боїшся глянути йому у вічі!
Якщо вона ставила собі на меті дошкулити – їй це нарешті вдалося. Її співрозмовник сіпається так, що кава з філіжанки розлітається по щойно охайній скатертині чорними бризками – наче тканину пропалили невидимою праскою.
–Северусе… – каже жінка лагідно; подібної реакції вона явно не сподівалася. Він мовчить, вона дивиться на тонкі засталені пальці, що увіп’ялися у край столу, і їй стає страшно.
–Северусе… вибач.
–Можна подумати, я ще чого в тих очах не бачив… – бурмотить він ледь чутно… дивиться на рештки кави у чашці – і допиває її одним ковтком, схоже, не вельми усвідомлюючи власні дії. Кривиться. Мимохіть торкається горла; на тлі високого коміра чорного светра помітно, що пальці його все ще тремтять. – Мінерво… ну що ти від мене хочеш?
–Може, ти даси йому ще один шанс?
–Який іще шанс потрібен твоєму золотому хлопчику? Він отримав усе…
–Він втратив усе… – вона дивиться на власні долоні. – Ти – єдине, що пов’язує його...з тим, чого більше немає.
–Не драматизуй. У нього є родина й дім.
–Дім… на згарищі. Без фундаменту…
–Тобі не здається, що з огляду на комплекцію на роль фундаменту більше пасує Молі Візлі? – пхекає він.
– А тобі не здається, що ти верзеш дурниці? Чому ти не можеш повірити, що я… Що я кажу правду? Що він змінився?
–Тому що ми говоримо про Поттера. А Поттер, який подорослішав, – це все одно, що Лонгботом, який викладає зілля й настійки… – каже він втомлено і раптом, у полоні якоїсь думки, зводить на неї очі.
–Мінерво… ти ж нічого йому не розповіла, еге ж?
Вона мовчить – і наступної миті зап’ясток її стискають сильні, крижано-холодні пальці.
–Мінерво?!..
–Вгамуйся, І відпусти руку, у старих крихкі кістки… – жінка намарно намагається вивільнитися, їй це не вдається; вона заплющує на мить очі – і він миттю розтискає пальці, помітивши судому болю, що майнула її обличчям.. – Від мене він нічого не дізнається.

*-*
…–То що, до наступного року?
–Пообіцяй мені, що з тобою нічого не станеться.
–Ти стаєш сентиментальною, Мінерво. Тобі не личить.
–А ти так і не порозумнішав на шостому десятку… – звівшись, вона дивиться на нього згори вниз; якісь слова тріпотять на її вустах, ще трохи, і… – Северусе…
–Так?
–Йому дійсно чимало треба було тобі сказати.
Він звично зламує брову, збираючись видати щось отаке… але її вже немає поруч. Чоловік дивиться, як досі ще по-молодому стрімка, кожною рисою знайома постать зупиняється на мить біля барної стійки; декілька слів бармену – і двері за нею зачиняються.

*-*
… Він здивовано озирається, коли вже біля дверей його плеча торкається чиясь рука.
Хлопець-бармен помітно ніяковіє; кумедно, виявляється, в нього досі ще збереглася ця химерна здібність – діяти на шмаркачів наче василіск на нещасну жертву. Є ще порох у порохівницях, треба ж…
–Так?
–Це від дами.
–Якої дами?
–Тієї, що була за вашим столиком. Вона наказала віддати це вам, як надумаєте йти…– хлопець простягає йому вчетверо складений аркуш паперу.
Досадливо кривлячись, він розгортає цидулку і якусь мить спантеличено дивиться на сторінку з «Найпотужніших настійок»: мереживокрилі мушки, п’явки, м’ята, спориш, покришена шкіра бумсленга… Багатозільна настійка? Але…
Він перегортає аркуш; божевільна стара, що це ще за…
Одне лише речення – нерівний навскоси почерк, так добре, надто добре знайомий; одне лише речення, і Северус Снейп намарно намагається вдихнути повітря, що стало раптом глевким і гарячим, і відмовляється наповнювати спраглі легені. Одне лише речення, шість слів, всього лише шість слів – і ретельно вибудуваний ним за дев’ятнадцять років світ розлітається скельцями розбитого калейдоскопа, тому що…

Я назвав його Альбусом-Северусом, професоре…

-fin-