10. Знову лікарня і знову Алея

10. Знову лікарня і знову Алея
- Дядьку? Це ви? – запитав Гаррі. Дурслів було майже неможливо впізнати: з їхніх обличь ще дотепер не зійшов відтінок того переляку і жаху, який був у ніч нападу.
- Гаррі? Ги-ги… Петуніє… Це Гаррі! Він чарівник! Ги-ги… - Дядько Вернон дурнувато реготав, показуючи пальцем на Гаррі, а тітка Петунія тим часом лише нервово трясла обличчям, ніби намагаючись переконатись у тому, що Гаррі не африканський страус.
- Ви хто? – запитала якась дівчина в білому халаті, що якраз зайшла до палати.
- Я… Так би мовити, родич. Що з ними трапилось? – сказав Гаррі.
- Ну, ось бачите, внаслідок якогось закляття, ще навіть нам невідомого, ця сімейка стала трохи схиблена. Перший тиждень вони взагалі не рухались, лише час від часу кліпали очима. А тепер реабілітуються потроху. Тільки… Дадлі! Ану перестань! – гукнула вона хлопцю, котрий вже збирався лізти на шафу. – Ну як маленькі діти, чесно!
Спосерігати за цим було і смішно, і сумно. Здавалось, звичайна маглівська сім'я, а тепер, через напад смертежерів, – ще й невідомо, чи повернеться до них здоровий глузд. Гаррі нічого не залишалось, як розвернутися і піти геть. Хоч Дурслі і були його найріднішими людьми по крові, але нічого, крім нотки жалю, він не відчував.
- Що ти на це скажеш? – запитав він у Рона, коли вони вийшли знову у коридор.
- А що тут можна казати? Гільдерой Локарт, маглівський варіант.
З-за рогу коридору вискочив сполотнілий містер Візлі, і швидким кроком попрямував до хлопців.
- Що трапилось? – запитав Рон.
- П'ять маглів убито, дванадцять – поранено… Напад стався кілька хвилин тому, мене повідомили міністерською совою. Мушу йти. Ви, хлопці, напевне, явіться додому, щоб безпечніше було, - стурбовано мовив містер Візлі.
- Добре, тоді ти йди. А навіщо тебе туди, тату?
- Я повинен разом з комісією з'ясувати причини нападу, стирачі вже працюють на місці. Я взагалі не знаю, як ті стирачі ще на щось спроможні – цілими тижнями повинні працювати, а інколи і вночі. Ну все, я побіг, - сказав Ронів батько, взявши в руки свої зіжмакані папери, і пішов униз по сходам.
- Ну то що, йдемо? – запитав Гаррі.
- Ні, я хотів ще завітати до крамниці Фреда і Джорджа, вони мені обіцяли щось там показати. Ходімо, це недовго. Прямо з їхнього магазину явимось додому, - сказав Рон, і вони пішли на вихід з цієї задушливої лікарні.
Погода надворі була дуже хорошою, аж занадто, як на такі непевні часи. Чорної машини-жука, як і Гегріда, вже не було, коли Гаррі з Роном вийшли з телефонної кабінки. Тому вони одразу розвернулись і попрямували на Алею Діагон, що за кілька кварталів. Серпневе повітря було сповнене пахощами літа, такого короткого, і такого холодного. Літа, яке немовби вислизало з цієї землі, намагаючись утекти кудись далі. Звично промайнувши майже порожнє чарівницьке кафе, Гаррі штрикнув своєю паличкою у потрібну цеглину на задньому подвір'ї бару, і перед хлопцями відкрилася Алея Діагон.
- Майже як в одинадцять років, - скрушно похитав головою Гаррі, згадуючи свою першу подорож на цю вуличку.
- Що ти кажеш? – запитав Рон.
- Та, нічого…
Заклопотані чарівники снували по вуличці, немов бджоли на пасіці. Хоча половина крамниць були зачинені – чи то на ремонт, чи просто без жодних пояснень, людей було досить багато. Лотків, з яких торгували псевдозахисними речами, побільшало, немов грибів після дощу. Здавалось, їх тут навіть більше, ніж звичайних магазинів. З різних боків доносилися вигуки продавців, котрі закликали купити "очєнь качєствєнний і дєшовий мєдальйончік от всякіх напастєй". Серед цього гамору навіть зайти в якийсь магазин виявилось непросто. Проте хлопці швидко віднайшли потрібне місце. Вітрина крамниці Фреда і Джорджа була всіяна різнобарвними плакатами, котрі мало не силою запрошували клієнтів до магазину, щоб придбати щось для захисту від темних сил.
- О! Нарешті! А ми вже думали, що ви не прийдете! Як екзамен? – весело запитав Фред, коли Гаррі з Роном зайшли всередину.
- Нормально! Здали! Ось, зараз ще й сертифікат покажу! – сказав Рон, поспіхом виймаючи з внутрішньої кишені яскравий документ.
- Ну, хоч тепер, братику, до нашого рівня піднявся, - сказав Джордж, бадьоро гупнувши Рона по спині, від чого той трохи скривився.
- Все, досить. Що ви хотіли показати?
- Ет ні, не все зразу! Ось, тримай, нові Ліхтарики Ночі. Це ми спеціально придумали на цей період, до речі, дуже чудово розходяться. Вони призначені для того, - сказав Фред, побачивши здивоване обличчя Гаррі, - щоб виявляти темні сили поблизу вас. Дуже корисна річ.
- А звідки ви знаєте, що вони діють? Ви хоч випробовували їх? – недовірливо запитав Рон.
- Ні, все-таки не доріс до нашого рівня… - скептично мовив Джордж. – Аякже! Ми б нізащо не продавали неякісний товар. Ну хіба що таким неукам, як ти, - сказав він і посміхнувся. Рон обурено пирхнув.
- Все, ми йдемо! Нема часу базікати тут з вами… Пішли, Гаррі.
- Куди пішли? Ти що, забув? Ми ж тепер можемо явитись!
- Ой, точно. Все, бувайте! При нагоді завітаємо до крамниці! – гукнув Рон до своїх братів.
- Дякуємо за ліхтарі! – помахав Гаррі на прощання рукою, і вони разом з Роном розчинилися в повітрі прямо посеред заклопотаних перехожих Алеї Діагон.