Видатні українці, Давайте згадаємо тих, хто сприяв розвитку України

Євген Харлампійович Чикаленко.

Олігарх, на чию честь назвали вулицю в Києві. Однак якби не він, третини людей зі шкільних підручників ніколи туди б не потрапили.
Знаєте, як у фільмі "Назад у майбутнє", прибираєш одну людину, і цілий натовп зникає на фото. Такою людиною для українського ХХ століття є Євген Харлампійович Чикаленко.

Показати текст спойлеру

Це він любив повторювати, що Україну слід любити до глибини власної кишені.
Якось письменник Мордовець написав про поневіряння українських авторів у російських видавництвах. Це прочитав Чикаленко і сказав, що платитиме стільки ж, як росіяни, якщо Мордовець писатиме українською.Десь відтоді він став одним з менеджерів українського культурного руху, як би ми зараз це назвали.
Питав Рєпіна, чи не хоче він писати картини на українські сюжети?
Платив Коцюбинському 1000 золотих карбованців на рік, на той час, дуже пристойні гроші.
Бо так, виявляється, українські письменники мають щось їсти, щоб писати.
Фінансував Грушевського, Винниченка, Франка, Кобилянську. Підтримав матеріально видання "Словаря української мови" Бориса Грінченка.
Чикаленко дав грошей на першу українську щоденну газету, українську школу, книгарню, перше велике українське видавництво.
"Хоч і поганенька "Рада", але все-таки вона свідчить – ми живі як нація, ми ще не вмерли! Смерть такої газети від анемії – це друге Берестечко, величезний удар по нашому національному рухові".
"Я не раз казав, що коли не матимемо своєї преси, школи, або хоча б такого геніального брехуна, як Сенкевич, щоб розбудив у широких колах національну свідомість, то станемо провансальцями".
Дав гроші на будівництво Академічного дому у Львові.
Йому було важливо, щоб в кімнаті жили один, максимум два студенти, щоб все з комфортом і по-людськи.
Хто передав гроші?- "Один невідомий добродій".
До речі, пізніше в цьому домі збиралися Бандера та Шухевич, але то вже інша історія.
Викупив землю в Алупці, щоб збудувати пансіон для хворих українських письменників.
Євген Харлампійович втратив 8-річну доньку. І вирішив вшанувати її пам’ять, віддавши частину грошей, які відкладав для посагу доньці, для журналу "Київська старовина" для премії за найкращий твір з історії України.
Саме Євгена Чикаленка зобразив Іван Карпенко-Карий у п'єсі "Хазяїн".
Його дивувало, що Чикаленко не витрачає грошей на себе.
Але Чикаленко міг запросто продати один зі своїх будинків, бо бракувало коштів на газету.
Якщо потрібно було терміново профінансувати черговий український проєкт, він просто відрізав від своїх земель і продавав.
Звідки ж кошти? - Чикаленко був агрономом, напрочуд успішним.
Його книжка "Розмови про сільське хазяйство" за популярністю у селян була другою після Кобзаря.
Півмільйонний тираж, дві великі срібні й одна золота медалі від сільськогосподарських товариств.
Але видання книжки українською Чикаленко добивався 5 років. На своїх землях активно впроваджував трактор замість сохи, використовував технологію чорного пару.
Коли по всій Російській імперії була засуха, у Чикаленка з врожаями все було добре.

Про його погляди.
Чикаленко говорив українською, в дитинстві його дражнили, бо, мовляв, говорить "мужицькою" мовою.
Робив ставку на середніх землевласників, мабуть, зараз їх можна назвати середнім класом.
Один з ініціаторів скликання Центральної Ради. Власне ідея Центральної Ради народилася у нього вдома. Відмовився бути міністром агрополітики. Не вважав себе політиком, а тому відмовився бути гетьманом на користь Скоропадського.
"Не сотворений я на перші ролі, ніколи їх не грав і не претендував на їх, а робив те, що мені давало моральне задоволення, а через те й заслуги мої не великі".
"Говорив правду, а не годував цукерками".
Вважав "хочете соціалістичну революцію, отримаєте безкінечну Росію".
"Німці нам не страшні; кацапи страшніші, але не через те, що вони нас обрусять: коли не обрусили нас за 250 років, то не зможуть обрусити й далі. Вони страшні Україні своєю некультурністю: під московським пануванням наш народ не розвинувся, а понизився культурно, навіть став менш грамотним".
А далі, а що далі?
Прийшли більшовики, і він змушений був емігрувати, сподіваючись повернутися, коли Україну звільнять від комуняк. Звісно, землі й маєтки в еміграцію не забереш. За кордоном жив бідно, збирав в лісі деревину на розтопку. Щоб зібрати йому кошти на операцію на шлунку, знайомі розмістили оголошення в газеті української громади у Сполучених Штатах.
Сам Чикаленко соромився приймати таку допомогу.
"Хотілося б ще трохи пожити, щоб побачити, чим скінчиться доля України, про яку я весь свідомий вік клопотався і про яку дбав.
Всі зайві гроші, що зоставалися від мого скромного життя, я віддавав на українські справи, про які вже й позабував…
Ось чому я не склав собі запасу на старість".
Заповідав розвіяти свій прах у рідному селі Перешори на Одещині.
Вийшло інакше.
Після заплутаної детективної історії урна з його прахом була втрачена.
Я от думаю про той конкурс на кращий твір з історії України.
Ну чому у нас постійно пам'ять як у рибок?
Людина послідовно, регулярно, щедро фінансувала українську культуру, освіту, політику, економіку.
Не знаю, що б без цих зусиль від нас залишилося у ХХ столітті.
@Христина Морозова

Показати текст спойлеру

Дуже цікаво! Дякую за розповсюдження, ніколи не чув про цю людину (хто його знає, може й чув, але забув)

Уродженка Тернопільщини Мілена Рудницька - жінка, яка дійшла до Ліги Націй, щоб розказати світу про Голодомор. Але світ не хотів цього знати, світ хотів торгувати з москалями. З того часу мало що змінилося.

Показати текст спойлеру

Письменник Володимир Винниченко

Його називають автором майже всіх декларацій та законодавчих актів УНР. Він з перервами керував урядом аж до гетьманського перевороту. Сповідував ліві соціалістичні погляди.
Після повалення гетьмана на певний час очолив Директорію, а потім мав конфлікт з Петлюрою, звільнився й емігрував, займався літературою.

Пізніше його запрошували до уряду більшовицької української республіки, але він відмовився й жив у Франції до смерті в 1951 році.

Василь Барвінський – один із провідних українських композиторів XX століття.

Василь Барвінський є визначним представником української музичної культури XX століття. В її історію він увійшов як композитор, піаніст, музичний критик, педагог, диригент, організатор музичного життя.

Народився В. Барвінський у Тернополі 20 лютого 1888 р. Батько майбутнього композитора Олександр Барвінський був невтомним діячем освіти, який впроваджував українську мову в середні та початкові школи тодішньої Галичини, видавав підручники з історії, літератури, випускав періодичні видання. Першою вчителькою музики Василя стала його мати, співачка і піаністка.

Професійну музичну освіту Василь Барвінський здобув у Львівській консерваторії. Після закінчення консерваторії у 1906 р. вступив на юридичний факультет Львівського університету, але у 1907 р. виїхав до Праги для продовження музичної освіти. Юнак вступив на філософський факультет Карлового університету в Празі, де слухав лекції відомих чеських музикантів.

Показати текст спойлеру

Перші творчі спроби В. Барвінського належать ще до часів перебування у Львові, але тільки під час навчання у Празі в проф. Вітезслава Новака він ступив на широкий творчий шлях. Цей знаменитий педагог і композитор заохочував В. Барвінського вивчати українські народні пісні, сприяв передовому спрямуванню його поглядів. Під його впливом була написана “Українська рапсодія” – великий твір для фортепіано. Після були написані секстет і низка фортепіанних п’єс, присвячених Миколі Лисенку.

У Празі, Барвінський зустрів і своє кохання. Це була Наталя Пулюй, старша донька видатного українського вченого-фізика та громадсько-політичного діяча Івана Пулюя, одного з відкривачів Х-променів.

У 1915 році Василь повернувся до Львова й обійняв посаду директора та професора Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка. Окрім викладацької діяльності був художнім керівником хорового товариства “Боян”, виступав із концертами. У той час були написані кантати до творів Тараса Шевченка. Пізніше Барвінський написав увертюру до опери “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”.

У 1930-ті роки Василь Олександрович упорядкував збірку народних пісень для фортепіано. До неї увійшло 38 композицій. Приблизно тоді ж вийшли ще збірки колядок і щедрівок, а також дитячі п’єси.

У 30-ті роки Барвінський склав збірку 38 українських народних пісень для фортепіано. Тоді ж виникли фортепіанна збірка колядок і щедрівок, а також популярна збірка з 20 дитячих п’єс. На теми українських пісень написав низку п’єс для скрипки і фортепіано (“Пісня”, “Гумореска”, “Пісня і танок”, “Елегія”), а також “Струнний квартет для молоді”.
Василь Барвінський не залишив праці й у вокальному жанрі. У 1932 – 1933 рр. створив кантату “Наша пісня, наша туга” (сл. С. Черкасенка), працював над ораторією “Володимир Великий” (цей задум не було здійснено) та над обробкою народних пісень і наспівів. Серед останніх виділяються дві пісні на слова І. Франка – “Місяцю князю” і “Благословенна будь” та “Псалом Давида” для тенора з оркестром. Крім того, В. Барвінський опрацював та інструментував кантату М. Лисенка “Б’ють пороги”, його солоспів “Не забудь юних днів”, “До ластівки” О. Нижанківського, переклав для струнного квартету “Колискову” С. Людкевича. В. Барвінський був прекрасним піаністом. Яких би жанрів не торкався у своїй творчості – камерно-інструментального, сольного, хорового чи симфонічного – він постійно залишався собою. Як музикант був глибоким ліриком, який умів доторкнутися ніжних і потаємних закутків людської душі.

Барвінський став одним із найвідоміших українських композиторів, яскравим підтвердженням чого стало масштабне святкування чвертьстолітнього ювілею його творчої діяльності в 1938 році. Український вільний університет у Празі вшанував Барвінського своїм докторським дипломом.

У 1939-1941 та 1944-1948 роках Барвінський очолював Львівську консерваторію, керував львівським відділення Спілки композиторів України, написав від 1945 до 1948 р. низку творів переважно вокального жанру. Були задумані ескізи до музичного портрета на основі пісень про О. Довбуша. Але після Другої світової війни все змінилося. Композитора зарахували до “буржуазних націоналістів” і на початку 1948 року заарештували разом із дружиною.

У в’язниці композитора примусили підписати документ: “Дозволяю знищити мої рукописи”. І НКВС, звичайно, зробив цю чорну справу. Отже, В. Барвінський змушений був підписати собі вирок творчої смерті, що для митця навіть гірше від фізичної. Потім було довге заслання на десять років у Мордовію.

Тільки 1958-го Василь Барвінський вийшов на свободу й повернувся до Львова. Решту життя він присвятив спробам відновити по пам’яті свої знищені твори, які спецслужбісти спалили просто на подвір’ї Львівської консерваторії.

9 червня 1963-го Василь Барвінський пішов із життя, знесилений тривалим ув’язненням. Реабілітації він так і не дочекався – це сталося тільки в 1964 році. Але його ім’я фактично залишалося викресленим із української музики майже 25 років. Це була велика втрата для нашого культурного життя.

Зінаїда Тулуб

Зінаїда Тулуб (1890-1964) – письменниця, внесок якої в розвиток сучасної української літератури досить вагомий, народилася 28 листопада 1890 р. в Києві у надзвичайно інтелігентній та освіченій родині, яка мала козацьке коріння.

Літературний дебют молодої авторки відбувся 18.04.1910 на сторінках газети «Киевские вести» опублікуванням «Песни Наяды». В 1916 р. вийшла повість «На перепутье» – пацифістський, з автобіографічними елементами твір був полемічно спрямований проти шовіністичної літератури. З 1926 р. вона на літературній роботі, де займалася популяризацією творів українських письменників. В її перекладі російською мовою книги Ю.Яновського, Ю.Кузьмича, Г.Косинки, М.Вовчок, В.Стефаника, М.Коцюбинського та інші.

Зінаїда Тулуб безпідставно репресована, вирвана жорстоко й підступно з творчого життя майже на двадцять років (1937 – 1956) зі сфабрикованим звинуваченням. Та письменниця, незважаючи на гіркоту долі, намагалася працювати і створила талановиту галерею реальних і вигаданих літературних героїв.

Творча уява З.Тулуб, збагачена величезною кількістю історичних свідчень, переказів, народних пісень, стала поштовхом до написання двотомного історичного роману «Людолови» (1934-1937, у переробленому вигляді перевиданий 1958). Вона відобразила панорамну хроніку життя України 1615-1622 рр. Це був перший роман в українській радянській історичній прозі. Образ гетьмана Конашевича-Сагайдачного як видатного військового та історичного діяча України відтворено автором досить переконливо. Зінаїда Тулуб обстоювала ідеал вільної людини, оспівувала мужність і лицарство борців за свободу, схилялася перед красою материнства. Книга здобула широке читацьке визнання і є одним із високих надбань української історичної романістики.

Роман «В степу безкраїм за Уралом» (1964) – одне з найвидатніших явищ художньої Шевченкіани. В основу твору покладено перший період Шевченківського заслання. Драматичний життєпис геніального поета охопив неповних три роки (1847 – 1850). Письменниця розкрила психологію творчості митця і відобразила ідейно-емоційний ефект зображення душевних настроїв та переживань поета і художника.

Протягом останніх восьми років, проведених у Києві до дня смерті – 26 вересня 1964 р., Зінаїда Тулуб внесла деякі зміни й доповнення до «Людоловів», зробила новий російськомовний варіант цього роману під назвою «Сагайдачний», написала оповідання для дітей і мемуари «Моє життя».

30 червня 1907 року народився Роман Шухевич – головний командир Української Повстанської Армії.

«Здобути Українську державу або загинути в боротьбі за неї» — це гасло ОУН було життєвим принципом Романа Шухевича. Він очолив визвольну боротьбу українців у непростий час, коли доводилося протистояти двом тоталітарним режимам, які мало чим відрізнялися один від одного – радянському союзу та нацистській німеччині.

6.11(25.10).1855 – у с. Сонцівка на Харківщині у шляхетсько-козацькій сім’ї народився Дмитро Яворницький, історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, антрополог, музеєзнавець-теоретик, архівіст, археограф, дослідник і популяризатор кобзарства, письменник, дійсний член НТШ (1914) і ВУАН (1929). Вчений, що відкрив власному народу історію Запоріжжя і козацтва, змінив усталені стереотипи та спростував чужинецькі фальсифікації феномену козацької доби, вибудував нездоланні запобіжники майбутнім намаганням недоброзичливців перелицювати чи замовчати це явище української та світової історії.

Навчався у Харківському університеті (1877-1881); вже на другому курсі зацікавився історією українського козацтва. По завершенні навчання залишений при університеті для підготовки до професорського звання. Член наукового Історико-філологічного товариства при Харківському університеті (1883), член-кореспондент Московського археологічного товариства (1885), дійсний член Імператорського Російського археологічного товариства (1886). За дослідження історії козацтва 1884 звинувачений в «сепаратизмі» і звільнений з університету, через що змушений переїхати до Петербурга (1885-1892). В столиці імперії опублікував 56 статей і 7 монографій, в тому й 1-й том тритомної монографії «История запорожских казаков» (1892; наступні томи 1895 і 1897). У Петербурзі активно включився в життя української громади, зокрема потоваришував з художником Іллею Ріпиним (в московській транскрипції Рєпін) наслідком чого художник створив свій шедевр «Запорожці пишуть листа...». Перебував під наглядом поліції та врешті 1891 звільнений з педагогічної праці за «тенденциозное проявление в лекциях антипатии к московской истории и правительству и пристрастие к истории Малороссии» і під видом відрядження висланий до Середньої Азії. За дослідження історії народів Азії бухарський емір нагородив орденом Бухарської золотої зірки ІІІ ступеня. 1895 у Варшаві отримав звання магістра російської історії. З 1896 приват-доцент історико-філологічного факультету Московського університету, активний член Товариства ім. Т. Шевченка для допомоги нужденним українцям, що навчались в Московії. Уже в той час його прозвали «Козацьким Батьком». 1902 повернувся до Катеринослава на посаду директора історико-краєзнавчого музею ім. О. Поля, який очолював понад 30 років і довів чисельність фондів до 80 тисяч експонатів. Відразу по переїзді до Катеринослава ініціював перейменування назв вулиць та площ міста іменами українських і козацьких діячів, вважається автором (1918) топоніма Січеслав, який ще чекає увічнення у назві теперішнього міста Дніпро. Один з фундаторів катеринославського товариства «Просвіта» (1905). 1906 ініціював видання газети-тижневика «Запорожжє», яка відразу ж була заборонена за виразно національний характер. З 1917 керівник Катеринославського комітету охорони пам'яток старовини й мистецтва України; в непевні революційні часи вдень і вночі особисто охороняв музейну колекцію. З липня 1918 став одним із перших професорів Катеринославського університету на кафедрі історії України, яку по смерті вченого ліквідували та донині не відновили. У 1920 видав 1-й том «Словника української мови», якому присвятив 40 років праці та вважав «найкоштовнішим своїм скарбом». Наступні два томи не було видано через брак паперу, рукописи по смерти були передані до Києва, де безслідно зникли. Багато праці доклав до становлення на початку 1920-х на Катеринославщині архівної справи, керував комплексною науково-дослідною експедицією на Дніпробуді (1927-1932). Не брав участі у політичному житті проте все ж був на обліку в ДПУ, а 1933 звинувачений в «буржуазному націоналізмі», музей оголошено «кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди», а сам вчений звільнений з роботи та до кінця життя залишався безробітним. 1937 у сфальсифікованій справі «Українського націоналістичного контрреволюційного підпілля» зарахований до керівництва підпільної організації проте, можливо з огляду на вік, а можливо на велетенський авторитет вченого, не заарештований. Помер у м. Дніпропетровськ, нині Дніпро у 1940.

«Працюй, працюй, не вдивляючись уперед і не озираючись назад; працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого ні нагороди, ні подяки; працюй, поки служать тобі руки і поки б’ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь свого народу і на користь своєї Батьківщини». Д. Яворницький.