Вот замечательная статья Юрия Черноморца о том что менять всё таки что-то нужно:
Показати текст спойлеру
Проблема, або про розчарування в православній теології
Знайомі розповіли цікаву історію. Наші студенти запитали у західного професора теології про православну теологію. На що почули відповідь, яка їх шокувала: «Православна теологія? Такої зараз не існує».
Чому стала можливою така відповідь?
Західна теологія є наукою доволі плідною. Щороку виходять тисячі книжок. Кілька із них є речами геніальними, які залишаться в історії. Ще кілька – незамінними енциклопедіями чи підручникам. Більшість – вузькі дослідження доволі обмежених проблем.
Сучасне суспільство стало глобалізованим. Як до цього факту не ставитися, але ми всі вже живемо в одному великому селі, де здобутки кожного – відразу помітні. Якщо вони є.
Теологічний сектор у цьому великому селі поділили між собою три великі «фірми»: католики, протестанти і «академічне богослов’я», яке продукує так звану «філософську теологію». Остання – це щось на зразок нашої апологетики, яка будується на початку як філософія Бога чи віри, але завжди завершується як аналіз та виправдання релігійного досвіду.
Чи існує православна теологія сьогодні?
Православні не помітні поруч із цими трьома великими «фірмами» тому, що пишуть дуже мало. Всі православні богослови за минуле століття опублікували англійською мовою приблизно стільки книг, скільки західні друкують за рік.
Відповідно в плані кількості православні не є помітною «фірмою» і могли б взяти своєю «ексклюзивністю», своєю якістю, унікальністю та геніальністю своїх робіт. Довгий час західні теологи читали православну теологію «крізь рожеві окуляри» [1], знаходячи геніальні прозріння у Флоренського і Флоровського, Лоського і Зізіуласа, Янараса і Хоружого, Станілоае і Уера, Афанасьєва і Шмемана. Але рано чи пізно стало помітним, що і західна теологія має відповідні аналоги до всіх православних ідей, прозрінь, геніальних задумів та проектів. Адже західна теологічна думка – це величезне різноманіття опрацювань традиційного та нетрадиційного богословського матеріалу. І тому віднайти речі, аналогічні до досягнень православних теологів, було не важко.
Філософська теологія російської релігійної теології? Такого містицизму, що поєднував філософію і теологію, культ і культуру, творчість та молитву, і на Заході було багато, особливо в середньовіччі та в XIX столітті. Неопатристика Флоровського і Станілоае? Але у католиків було своє повернення до Отців – і ширше – до традиції. Літургійне відродження? Воно було розповсюдженим явищем і в західній теології. Християнський екзистенціалізм, що балансує на грані впадіння в єресь? Такого добра на Заході – хоч греблю гати. До цього часу викладають все це лише в Італії, але в бібліотеках ще можна знайти твори католицьких та протестантських екзистенціалістів на будь-який смак.
Коли у західних теологів зникли «рожеві окуляри»? Це сталося відносно недавно (за історичними мірками) внаслідок дуже простого явища. Існують проблеми сучасного світу – на які західні теологи шукають християнських відповідей і не завжди роблять це успішно. Природно, що спитали і православних, що вони думають із широкого кола проблем – починаючи від екології і закінчуючи моральною кризою. І не почули у відповідь нічого, крім банальностей.
Отже, у православних є унікальний літургійний та містичний досвід, є цікава неперервна традиція. Але вони не можуть дати унікальних відповідей на сучасні проблеми. Їх консервативні роздумування не лише давно вже були озвучені на Заході. Ці аналогічні теорії встигли збанкрутувати. І мало того: на Заході це були цікаві глобальні системи, у православних це – численні пропедевтики. До екологічної теології. До біоетики. До соціальної теології сучасного суспільства. До есхатології. До теології економіки. До теології, що протистояла б сучасному релятивізму, який оголосив кожну істину відносною. І ці пропедевтики значною мірою були сповнені всяких утопічних поглядів на людину, суспільство, Церкву, релігійний досвід. В православних перестали бачити «старших братів» із більшим досвідом, а побачили дітей та юнаків, які наївно-консервативні, або наївно-ліберальні, але далекі від справжнього розуміння проблем. Навіть о. Олександр Шмеман чи о. Думитру Станілое не змогли сказати Заходу чогось, що не було б давно відомим в самій теологічній традиції католицизму і протестантизму.
Надія, або про першу ластівку богословської весни XXI століття
Відвернувшись від православної теології як цілого, Захід продовжує слухати лише окремих її представників, на яких ще має надію.
Перший із них – це професор теології із Православної Церкви Америки Девід Харт [2]. В 2003 році його було визнано найкращим богословом Америки за велику книгу «Краса нескінченного». Ця книга має три частини. Перша – це православна критика сучасної західної філософії постмодернізму. Остання проповідує кінець традиційної та сучасної цивілізацій, настання язичницьких «останніх часів», під час яких всі норми можна відкинути чи принаймні визнати відносними. Девід Харт критикує постмодерністичну філософію, корені якої бачить у творчості Ніцше, а вирази у філософії Гайдеггера, Дерріда, Левінаса, Делеза, за її маніхейство. Цей світогляд не тотожний із маніхейством. Згідно із сучасним філософським світоглядом основою основ є хаос, небуття. А ми і світ навколо нас – це випадково впорядкована піна, яка невідворотно загине в океані хаосу. Харт заперечує такого роду вчення про реальність. Існування світу та його краса – це дарунок Творця. Захоплення картинами величної загибелі – це патологічна манія. Взагалі сучасний песимізм щодо людини, зведення її до рівня потягів до сексу, влади та насилля – це найбільша містифікація в історії світогляду. Харт дуже радикальний у власних оцінках сучасної філософії, але його критика є справедливою. Деякі сучасні теологи намагаються внести філософію Левінаса (Зізіулас) чи Дерріда (Мануссакіс) у православну теологію. Критика Харта дозволяє зрозуміти небезпечність такого роду експериментів. Особливо Харт критикує сучасну ідеологію ринку, де все перетворюється на товар, уніфікується, нівелюється. Сучасній теології не вистачає якраз імунітету до всякого роду модних трендів, що перетворюють філософію та теологію на пусту риторику, яка має «продаватися» на ринку. Виникають моди то на богослов’я діалогу, то на екуменізм, то на контекстуальну герменевтику. І навіть критика ринку і суспільства споживацтва – це лише один із модних трендів. Харт пропонує відірватися від всіх сучасних дискурсів через їх критику – і Харту вдається дати нищівну критику саме завдяки глибокому знанню сучасної філософії та теології.
Сучасному постмодерному нігілізму і постмодернізму Харт протиставляє у другому розділі православну «малу догматику». Це – виклад православного вчення про Бога, людину, Христа і спасіння, здійснений на мові сучасної теології. Зроблено цей виклад як інтерпретацію теології св. Григорія Ниського. Бог пізнається через те, що Діонісій Ареопагіт назвав «іменами Бога»: Благо, Краса, Нескінченність, Сущий та інші. Ці імена Божі – не звичайні поняття, створені людським розумом, які людина може відкинути. Це – символи Бога, «словесні ікони», які ми знаємо із Біблії, творів святих Отців, богослужіння. В православній теології XX століття існувала тенденція із непізнання Бога робити висновок про відносність всіх цих понять. Девід Харт нагадує, що богословські поняття – це частина прославлення Бога з боку вірних. Богомислення теологів схоже на богослужіння священиків. Самі по собі священики є лише людьми, і їх слова – лише слова, а їх дії – лише дії. Але все, що звершується, не є відносним. І літургія кінець-кінцем є незбагненною таємницею, чудом, яке абсолютно непізнане. Але ми не відкидаємо літургію, а навпаки – беремо в ній участь, у ній пізнаючи її незбагненність, у ній потрапляючи у причетність до Божого життя. Аналогічно і всі Божі імена – незбагненні, але богослови використовують їх для прославлення Бога. Богослов’я – це піснеспів Богові у формі теоретичній, позаслужбова молитва і роздум. І слова можуть наповнюватися смислом, являти для нас Бога так само, як і всі інші «словесні» та символічні ікони.
Девід Харт намагається передати догматичні істини за допомогою нових образів, віднайдених у традиції. Всі ми знаємо, що за свідченнями Писання та святих, Бога оточують сонми ангелів, які співають Йому хвалу. І святі перебувають у прославлені Бога, приймаючи участь у вічній Євхаристії, яка описана символічно у Одкровенні ап. Йоанна Богослова.
Сам Бог існує як єдність трьох особистих мелодій, і кожна людина створена як певна мелодія. Задум Бога про людину – це задум про певну особисту мелодію, що включена в загальну поліфонію прославлення, подяки, радості. Гріхом в цій картині реальності є какофонія, порушення задуманої мелодії. Людина вільна для творчого розвитку власної мелодії, але містить у собі і свободу спотворювати задум, замість музики продукуючи хаос або шум.
Спасіння – це повернення до стану подяки, до євхаристійного стану життя, зміна какофонії на участь у церковній поліфонії. Це повернення стало можливим завдяки Христу. Без краси та істини, благості та любові Боголюдини причетність до Бога неможлива.
Харт повертається до вчення святих Отців і показує їх актуальність для сьогоднішньої доби загальної світоглядної кризи. Це саме те, про що мріяв Флоровський, коли висунув ідею неопатристичного синтезу. А саме, Флоровський вважав, що необхідно наново пізнати вчення отців, потім викласти його сучасною мовою і за допомогою реконструйованого та актуалізованого вчення Отців дати відповіді на головні питання сучасності. Як не дивно, це завдання вдається виконати лише Д. Харту. Він наново пізнає вчення св. Григорія Ниського, викладає його мовою сучасної філософії – відкриваючи, що богословська мова цього святого має всі відповідники до сучасних понять філософії та теології. І Харт показує, як ця теологія дає відповіді на основні проблеми сучасної людини, сьогоднішнього християнства, сучасної теології.
Харт дає теологічно і філософськи обґрунтоване вчення про людину як істоту, що покликана до життя в християнській громаді, в молитві, до євхаристійного способу існування. Створити сучасне вчення про людину як істоту євхаристійну – це друга велика мрія православної теології XX століття. І потенціал теології св. Григорія Ниського дозволяє створити таку теорію, яку не змогли витворити ані Афанасьєв і Шмеман, ані Сурожский і Станілоае, ані Зізіулас і Манусакіс. Концентрація на пізнанні євхаристійного досвіду самого по собі не дала можливостей створити евхаристійної антропології, а ось звернення до потенціалу текстів св. Григорія Ниського про причетність, єдність різноманіття, подяку і любов – дозволяє сформувати таке вчення.
Найбільшим недоліком православної теології довгий час була відсутність фундаментальної основи для соціального вчення Церкви. Харт дає таку теоретичну основу у вигляді систематичного вчення про людину як істоту, покликану до спілкування, до любові, до самопожертви.
Вчення Харта вимагає виключно власного перетлумачення на більш традиційній для православного богослов'я мові, включення його в загальний контекст сучасної православної теології. Але в усякому випадку західним теологам ми можемо пред’явити принаймні одну геніальну богословську книги початку XXI століття, написану православним.
Грунт для майбутнього
Девід Харт відкрив нову епоху, і його теологія визначатиме, яких форм набуде православна теологія в XXI столітті. Але теологія не є працею окремих геніїв, а і результатом діяльності помісних православних церков. Тут мусимо визнати, що сьогодні найкращі умови для створення нових теологічних праць існують у Росії та Америці. Теологія грецька доволі проста, значних досягнень, як не дивно, не існує. Румунська теологія після о. Думитру Станілоае теж має характер провінційний, і не може похвалитися видатними працями світового рівня. Надії на американське православ’я пов’язані скоріше із діяльністю таких теологів як Девід Харт, Йоанн Манусакіс, Джон Бер, Павел Гаврилюк. Ці люди здатні створити славу православній теології XXI століття, якщо писатимуть і не втрачатимуть власної траєкторії розвитку. Російське богослов’я має великі інстутиційні можливості. Православна Енциклопедія, яка створюється великим колективом авторів, задає загальну високу планку наукових стандартів у теології. Загальноцерковна аспірантура, Свято-Тихонівський університет, Академії здатні вирощувати кваліфіковані кадри. «Богослов-ру» прекрасно справляється із завданням популяризації богослов’я. Видаються значні наклади богословських досліджень найвищої якості (серед авторів яких слід назвати перш за все митрополита Іларіона Алфеєва). З’явилася нова російська релігійна філософія (Ольга Сєдакова), позбавлена недоліків своєї попередниці часів срібного віку російської культури. Якщо не станеться якихось історичних катастроф, то російська православна теологія і філософія може стати лідером в православній думці XXI століття.
е робить свій вибір. Наскільки це лише початки великого шляху, можна судити із відсутності значної кількості праць та енциклопедій, спеціальних сайтів та дослідницьких проектів. Промовистим є такий приклад: в маленькій Чехії 50 членів патрологічного товариства, у нас – п’ять. В цих умовах ще дивним є факт якісної освіти в Київській Академії та Полтавській семінарії. Гідний здивування і факт випуску кожні півроку солідного богословського журналу «Труди КДА». В цілому українське богослов’я ще не має значних здобутків, які могли б презентувати українську богословську думку в світі.
Отже, православне богослов’я таки існує [3]. Але його присутність у науковому дискурсі сучасної теології – мінімальна. Колись маленький гурток емігрантів із Росії зробив православне богослов’я всесвітньо знаменитим. Плодами цього імпульсу користувалися майже століття [4]. Тепер настав час для нових зусиль [5]. Умови для православного богословського відродження сьогодні більш сприятливі, оскільки зараз богослов’я є менш залежним від філософії, є більш вірним традиції, більш ортодоксальним. Тому надія на значні здобутки православного богослов’я є. Але хтось це богослов’я має замовити.
Остання теза потребує пояснення. В середньовіччя практично всі твори видатних богословів були написані на прохання інших православних. Святі отці ніколи не писали з власної ініціативи, з власної потреби, а завжди у відповідь на прохання тих чи інших людей – учнів, друзів, покровителів, церковних керівників. Навіть у полеміку святі отці вступали тоді, коли про це їх прохав хтось. Цікаво, що справжнє церковне богослов’я лише і можливе тоді, коли твір написаний «на замовлення». Цей твір може вийти зовсім іншим, ніж то уявлялося замовнику (яскравий приклад – «Містагогія» преп. Максима Сповідника). Але сам факт, що це відповідь на церковний запит, робить можливою появу видатних творів, які сьогодні продовжуватимуть православну традицію.
Отже, Православна Церква багато в чому матиме таке богослов’я, яке вона замовить. І роль самих богословів у цьому процесі мінімальна. Вони – інструмент для Господа, який дарує ті чи інші дари своїй Нареченій – Церкві, якщо вона бажає прийняти ці дари.
Поки що ж одна ластівка (Харт) не робить весни, а ґрунт (можливості розквіту теології в православних країнах) сам по собі не дає плодів. І розквіт богослов'я буде – якщо це дійсно буде потрібне Православній Церкві взагалі та УПЦ – зокрема. Богослов'я – це один із послухів у Церкві та одна із харизм в Ній – і сьогодні просто не може існувати, якщо воно не є предметом особливої уваги Церкви.
Уточнение к правилам для этого раздела
