Писав нещодавно на один конкурс, от вирішив викласти.
Моє місце в країні.
Як молодь відчуває себе в країні, що є її однолітком? Держава, яка з нетерпінням чекає на своє повноліття, держава-тинейджер з проблемами самоствердження й реалізації наврядче викликає довіру у тих, хто залишив цей «важкий» вік далеко позаду. Але як же юнь, що дорослішає разом з Україною, переживає те саме і розуміє свою Вітчизну. Ці молоді люди, нове покоління, перша генерація українців незалежної землі, що сьогодні є молоддю, а завтра буде основою нації, чи зручно їм в цій державі? Що вони думають з приводу свого майбутнього, чи відчувають українське коріння? Ось ті запити, що зараз стоять перед нашою Батьківщиною, перед її народом та… переді мною, адже саме на них я шукатиму відповіді.
Моя Батьківщина лише на два роки старша від мене. Така різниця в віці не створює бар'єру ані в стосунках, ані в розумінні одне одного. Але й впевненості у «щасливому завтра» вона не дає. Молодість – це гарячкуватість, недосвідченість, легковажність і часто безвідповідальність. Цих рис не бракує й Україні, що тільки-но ступає на стерню життя. А нам залишається днювати і ночувати в страху за своє майбутнє та будувати лише обережні нечіткі плани. Що замінить нам віру в наступний день? Мораль?! Її вже давно нема в суспільстві, система цінностей якого побудована на грошах та фізичному задоволенні. Патріотизм? Так, він є. Але то не фанатичне відчуття любові до Батьківщини. Скоріше якась притуплена гордість, що виринає з глибин душі, коли бачиш Софію чи Лавру. Зрідка хвилями накривають приступи бажання діяти: негайно зробити щось для держави, ввійти в її історію і принести користь. Але то миттєвості. Буденне ж життя в Батьківщині – це низка дрібниць і незначних подій, що затягують у себе і роблять життя нікчемним. А країна, що країна? Хіба може вона зробити щось для нас, коли сама ще ледве стала на ноги?!
Звісно некомфортно жити в державі, в якій за чотири роки проходить 2 пари виборів, а з усіх боків стискають нав'язуванням абстрактної національної ідеї та брехливою спекуляцією історичним минулим. І розривають між Заходом і Сходом, яких представляють непримиренними ворогами. Некомфортно й в місті, де процвітають свавілля і розпуста, а засоби до самореалізації потребують каталізатора в вигляді грошей. Суспільство, де царить хаос і аморальність, так чи інакше навіює чорний песимізм і меланхолійну «сплячку».
Моє місце в Україні, як і місця сотень тисяч інших молодих людей безнадійно загублене. Чи, може, воно поки що не виділене, чи квитків в наш театр продано більше, ніж є вільних місць. Адже всі пошуки цього примарного «раю» до цього часу були марними. Але хіба Батьківщина винна?
Країна – це сума волі, зусиль, праці і ентузіазму цілої нації, її населення. Вона спочатку бере і накопичує все це, а тільки потім віддає суміш: комфорт і впевненість. Як же ми можемо вимагати готової мікстури в фармацевта, що не має інгредієнтів? А хто сьогодні готовий дати ці інгредієнти?! Одиниці. Горе нашій землі, адже разом з родючими ґрунтами, милими краєвидами, давньою історією, вигідним положенням їй дістався байдужий народ. Так, байдужий пасивний народ, що живе за принципом «наша хата з краю, нічого не знаю» і є невиразним, однорідним. Саме в цій масі неможливо відшукати свого місця, адже тут індивідуальності зливаються в натовп, що не має обличчя.
Але я – українець, хай в моїх жилах тече кров й інших націй. Тут я народився, тут дорослішав, тут розмірковував, тут закохувався, тут наступав двічі на одні граблі і йшов далі; а значить тут і житиму, тут і помру. Можливо мені не доведеться відшукати себе, та я ладен все життя провести у боротьбі, аби дати змогу своїм дітям, чи дітям моїх дітей знайти це заповітне «місце в Батьківщині». А можливо моє місце – це і є барикади, може я той «вічний революцьйонер», який пробудить народ. Наврядче. Бо тут не допоможуть крики з Майдану чи душевні заклики. Лише поступово, покоління за поколінням, країна буде кріпнути, а населення ставати чистішим. Адже природний відбір триває, і бур'ян, який ми маємо «пильно й неустанно» полоти зникне тільки з часом. І от коли суспільство країни буде об'єднане ентузіазмом, творчим натхненням і любов'ю до Вітчизни, до людей, до праці, тоді й тільки тоді я зможу з впевненістю сказати, що не дарма прожив життя, і забронював білети в партер своїм нащадкам. Єдина користь, яку я можу принести суспільству й Україні – це всього-на-всього показати приклад іншим. І якщо сьогодні зерна розуміння себе, як частини країни, посіяно в сотні сердець, то незабаром вони проростуть в мільйонах. Та й Україна до того часу подорослішає, одумається, і стане твердою ходою, а не кволим чалапанням, крокувати в майбутнє.
Гаррі Поттер і чарівний форум → Творчі форуми та форуми на інших → Інститут розвитку української мови та літератури
