Твори наших користувачів українською мовою

І'мя автора: Користувачі
Жанр: мініатюри та оповідання
Соавторы: Малюк;

Название	Просмотров
"Ще є час…" Кам'яне серце		3407
"***" Lyonesse		2427
"2 хвилини" Тапка Хотем		2709
"***" Eovin		2594
"Вони не встигли" Кам'яне серце		2912
"Вона" Eovin Hotem		2548
"Його погляд" Eovin Hotem		2730
"Розлука" Eovin Hotem		2883
"Справжнє кохання" Eovin Hotem		4210
"Уривок з оповідання про Голодомор" Святой Абдулла		5856
"Осіннє небо" Білко		5241
"Психушка" Білко		2483
"Битва за місто" Slim Shady SRS		2552
"Віриш? Повір…" Загублена		2271
Різдво на Волині		2034
Історія з життя "Вибір" Автор: Зелье оборотное		1657
"Кожен українець" Автор: світанкова фея		1817
Оповідання Автор: MizukiRin		1794

Открыть все произведение

Осіннє небо

Дівчинка стояла у парку. Їй було тринадцять і гуляла вона сама самісінька. Ба, батьки навіть не знали де вона. Дівчинку звали Оля, в честь бабусі, яка померла, коли тій виповнився четвертий рік. Горе сталось саме в день її народження. Старенька померла через рак крові.
Оля прийшла не зовсім у парк, бо місце де вона перебувала переважно називають цвинтарем. Чому я сказала спочатку, що дівчинка в парку? По двох причинах. Перша: я не хотіла вас лякати і напевно ви не дочитали б мого твору, а друга та, що цей цвинтар справді трошки подібний на парк. Точніше те місце, де знаходилась могила бабусі Олі.
Отож, дівчинка стояла коло могили і мовчки дивилась на зів’ялу троянду, яку вона принесла того року. У її руках була нова, але квітку вона досі не поклала. Бабця дуже любила червоні троянди, так казала про це мама. Напевно це саме від старої у Ольги любов до квіті: червоних троянд. Вона дивилась на пам’ятник, який був вшанований її покійній родичці. Робота була виконана так тонко, що дівчинка навіть бачила ту глибину очей, яку запам’ятала ще з глибокого дитинства – глибину очей бабусі.
Дивно, але саме в цей день їй виповнилось тринадцять. Саме цього дня був 9 рік смерті Ольги старшої і… її 81 день народження. Саме так, обидві Олі народились 15 жовтня, звичайно у різні роки. Оля вирішила провести своє свято з бабусею саме тому, що та була близька їй по духу, по переказам мати. Навіть якщо це не так, то у неї не було друзів. Ніхто не спілкувався з нею. Та Оля не засмучувалась, а навпаки – раділа. На жаль, дівчинка не знайшла тих людей, з якими у неї були спільні інтереси.
Її бабця була відомою письменницею. Книжки, які вони написала були неймовірно цікавими, і з кожним словом Оля розуміла свою бабусю все більше й більше. Це радувала її, а у 12 років теж почала писати. Але писала вона лиш осіню. У жовтні місяці бід осіннім небом. Це її надихало і за місяць дівчинка створила книжку.
Хто зна скільки часу стояла Оля біля могили. Сильний вітер подув у її обличчя, і вона наче повернулась у реальний світ. Дівчинка оглянулась довкола: пожовклі листочки на в’ялій траві рухались за кожним поривом вітру. Деякі, які ще були на деревах гойдались, а деякі, щойно зірвались і дуже повільно впали на землю. Оля підняла голову – осіннє небо. Натхнення наче ввірвалось у душу дівчинки.
- Дякую, бабцю.
Прошепотіла юна письменниця і поклавши троянду на могилу пішла геть.

ехом

А взагалі - я зачарована =resent= схопило за душу

Безіменна, а мене завжди вчили не вживати слово "ехо", змінюючи цого на "луну". Не пам*ятаю навіть у якогось поета, що ми його читали до 5 класу, була луна.
Спасибі... Добре, що я це не розучилась робити, на відміну від перекладів.

Кука, а я співчуваю Олі молодшій. Писати тільки в осени... це так сумно, й мабуть боляче... Коли хочеться писати, адже почавши завжди хочеться продовжити, й немати змоги, бути підкореною сезоном...

Леди Очаровашка, просто чудово. Дуже сподобалося. Гарний твір. Молодець, хотілося б побачити ще декілька твоїх шедеврів.

Леди Очаровашка, таке життя) В тебе теж дуже гарний твір. Вразив до глибини душі)

Психушка

Земля крутить, думки змінюються, люди існують, життя триває. Ось так приходиться мислити. Коли тебе ув’язнили до псих-лікарні просто так, то робити більше нічого, просто думати, дивитись на 4 стіни, на білу постіль… Але ти досі віриш у майбутнє, хоча частина тебе вже зневірилась…
Тепер ти розумієш, що стається з людьми, коли їх кидають у психушку. Знаєш… бо з тобою так само повелись. Кинули і забули, зрадили і насолоджуються… ці кляті істоти не мають права на життя! Їх чекає пекло!..
У білій палаті тобі робити нічого. Ти дивишся у вікно і слухаєш слова доктора – вони безглузді. Білий колір, палата, слова лікаря, неробство… це все робить тебе шизофреніком, психом. Тебе ніколи не випустять з психушки… Ніколи…

Минають роки, ти досі у тій палаті. Твій погляд туманний і пустий. Твоє волосся геть повипадало. Білий колір став звичним. Слова лікаря однакові. Дивитись у вікно звичайна справа. Палата стала рідною.
З цілковито здорової людини зробили психа. Таки змогли… Добились свого! Ти вже верзеш всякі безглузді речі. Твій розум зник. Ти став мертвою людиною. Ти – труп, який рухається. Навіть шкіра твоя стала сіра. Я дивлюсь на тебе і моє серце відчуває жаль, відразу, і біль.

Знову минули роки. Я прийшла до тебе. Твій стан погіршився. Шкіра покрилась зморшками. Вона ще більше посіріла. З’явились мішки під очима. Ти став страшний. Коли я згадала скільки тобі років, то жахнулась: лише 40 років! Страх пробрався у мою душу. Я вийшла поговорити з лікарем, а коли вернулась, то тебе… Твоє літо лежало на білій постелі, у білій палаті.

Похорон відбувся скоро. Людей було небагато. Я раз і назавжди переконалась, що психушка – це дорога до смерті здорової людини.

лікаря =sarcastic_blum=

Роксоляна, кукуся, дуже гарно. Звичайно, ти б могла глибше описати все, але суть зрозуміла і досить відверто. І висновок правильний, що найголовніше =resent=

Скоро виставлю пригодницький твір(мені 11 років), тому не дивуйтесь чому саме на цю тему + це тільки частина буде(1 глава), я буду виставляти по главі