Лебедине озероНещодавно українські ЗМІ підняли тривогу – під загрозою опинилися лебеді в селі Чортория, що на Буковині. Щороку ці чудові королівські птахи зимують на місцевому озері. Та цьогорічні морози мало не позбавили їх життя! Озеро, утворене, за словами місцевих жителів, з підземного джерела, почало замерзати, тобто звужуватися. За лічені години від нього залишилася невеличка ополонка 5х5 метрів, та за ніч не стало і її. Вода замерзала, створюючи птахам природну пастку, адже їхні лапки замерзали в ній. Цю жахливу картину побачив житель села, завдяки котрому лебеді отримали шанс на порятунок.
Декілька днів на відкритій водоймі у двадцять п’ять градусів морозу мешканці Чорториї, та й просто небайдужі люди, випилювали та розламували кригу навколо лебедів. У решті-решт усе, здавалося, нормалізувалося.
Та хто ж може перемогти матінку природу? Вночі позначка термометра показала -30, а птахи знову опинилися під загрозою. І знову ж їх врятували місцеві жителі. Та на цей раз обійшлося не тільки бензопилою «Дружба», а і більш корисними речами, а саме – кормом. Хоча і його також приносили виключно місцеві.
Та дуже скоро про цю неприємну ситуацію дізналися журналісти і на декількох телеканалах з’явилися репортажі з місця подій. Саме завдяки розголосу лебеді остаточно отримали «зелену карту» на життя – попозувати перед камерами та журналістами регіональних газет приїхали високопосадовці.
Загалом, до порятунку птахів долучилося багато людей, і усі вони (може, на камеру, а, може, від щирого серця) привозили з собою зерно чи хліб. За декілька днів погодні умови покращилися, та слава лебедів не покинула.
Почувши про лебедине озеро з телевізора та побачивши ажіотаж навколо лебедів, наш спеціальний кореспондент почав збирати речі.
Озброївшись відром зерна, він осідлав свого залізного друга і вирушив у подорож.
Дорога була пречудова. По обидва її боки стоять засніжені дерева, між їх гілля пробиваються сонячні промені… На горизонті де-не-де видніються засніжені вершини невисоких гір, ближче до дороги – хвойні ліси під білим покривалом. Небо було темне, тому його незакриті хмарами частинки мали рожевий відтінок. Таке поєднання створювало ілюзію потрапляння у казку. Здавалося, зараз з-за рогу виїде її величність Снігова Королева і поманить за собою.
Та снігова ідилія закінчилася так же раптово, як і почалася. Он вже і табличка з написом «Чортория» справа від дороги. Напрям руху до озера можна навіть не запитувати – дорога до нього засипана піском. «Точно можновладці їхали» - подумалося кореспонденту, адже на головній дорозі села, та і на більшій частині дороги за його межами, про пісок годі і мріяти.
Озеро, на подив кореспондента, виявилося дійсно невеликим. Воно нагадувало велику ополонку, а не замерзле озеро. Та не розміри водойми привели сюди спецкора, а вони.
Величні білі птахи тулилися один до одного та вдячно ловили шматки батонів, котрі їм кидала малеча. (Малюкам, до речі, такий обід сподобався – частинку хліба чи батону собі в рот, частинку лебедям, частинку собі, частинку – лебедям…) Бідолашні їх батьки! Ніяк не могли відтягнути своїх дітей від трапези.
Знаючи, що полювання на лебедів заборонене, наш кореспондент поцікавився у місцевих жителів, чи дотримуються люди правил. І, якщо чесно, був приємно вражений. Аж до моменту, поки не сказали, як майже 10 років тому хтось вбив лебідку. На совісті цього «когось» залишаться дві смерті – лебідь, не витримавши втрати, полетів високо у небо, а потім, склавши крила, впав на землю…
Тільки після цієї розповіді наш кореспондент зрозумів весь глибокий зміст виразу «лебедина вірність».
Розмовляли би довго, але біля води повітря здавалося страшенно холодним. Побачивши, що декілька сімей спускаються до озера з відрами, наш кореспондент згадав і про свій гостинець. Не зважаючи на те, що навколо озера повно пшениці, кукурудзи, навіть залишків батонів і хліба, кореспондент знайшов місце, де корму було мало, і висипав вміст свого відерця. І вже майже розчарувався – птахи не підпливали їсти. Зачекавши ще трохи і відчувши, що пальці у черевиках закам’яніли, кореспондент, обережно ступаючи на відносно тонку кригу, направився до свого транспорту. Відійшов на декілька метрів і повернувся, щоб ще раз глянути на птахів, котрих раніше споглядав тільки десь високо над головою. Повернувся, і побачив, що птахи почали підпливати до берега і, не вилізаючи з води, їсти. «А коли ми у мороз принесли їм їжу вперше – вони з рук брали!» - почувся позаду голос чоловіка що так само, як і наш кореспондент, хотів переконатися, що лебеді можуть дістатися до кормів.
Кореспондент вже від’їжджав, а машини, повні пасажирів, усе прибавлялися. І майже усі у машинах мали відра чи пакети з батонами.
І у цей момент наш спеціальний кореспондент зрозумів ще одну річ – нехай 21 століття повне жорстокості і несправедливості, але добрі люди все ще є. Вони ще вміють любити ближніх і співчувати, і їм не шкода грошей на добрі справи. У цей момент кореспондент переконався, що наш світ ще не втрачено. І не будуть втрачені лебеді, маючи стількох друзів. І можна бути впевненими: навесні маленький хлопчик забіжить до хати, весело вигукуючи «Мамо! Гуси-лебеді летять!..»
Спеціальний кореспондент
Випуск №4
