"Осіннє небо" Білко

Осіннє небо

Дівчинка стояла у парку. Їй було тринадцять і гуляла вона сама самісінька. Ба, батьки навіть не знали де вона. Дівчинку звали Оля, в честь бабусі, яка померла, коли тій виповнився четвертий рік. Горе сталось саме в день її народження. Старенька померла через рак крові.
Оля прийшла не зовсім у парк, бо місце де вона перебувала переважно називають цвинтарем. Чому я сказала спочатку, що дівчинка в парку? По двох причинах. Перша: я не хотіла вас лякати і напевно ви не дочитали б мого твору, а друга та, що цей цвинтар справді трошки подібний на парк. Точніше те місце, де знаходилась могила бабусі Олі.
Отож, дівчинка стояла коло могили і мовчки дивилась на зів’ялу троянду, яку вона принесла того року. У її руках була нова, але квітку вона досі не поклала. Бабця дуже любила червоні троянди, так казала про це мама. Напевно це саме від старої у Ольги любов до квіті: червоних троянд. Вона дивилась на пам’ятник, який був вшанований її покійній родичці. Робота була виконана так тонко, що дівчинка навіть бачила ту глибину очей, яку запам’ятала ще з глибокого дитинства – глибину очей бабусі.
Дивно, але саме в цей день їй виповнилось тринадцять. Саме цього дня був 9 рік смерті Ольги старшої і… її 81 день народження. Саме так, обидві Олі народились 15 жовтня, звичайно у різні роки. Оля вирішила провести своє свято з бабусею саме тому, що та була близька їй по духу, по переказам мати. Навіть якщо це не так, то у неї не було друзів. Ніхто не спілкувався з нею. Та Оля не засмучувалась, а навпаки – раділа. На жаль, дівчинка не знайшла тих людей, з якими у неї були спільні інтереси.
Її бабця була відомою письменницею. Книжки, які вони написала були неймовірно цікавими, і з кожним словом Оля розуміла свою бабусю все більше й більше. Це радувала її, а у 12 років теж почала писати. Але писала вона лиш осіню. У жовтні місяці бід осіннім небом. Це її надихало і за місяць дівчинка створила книжку.
Хто зна скільки часу стояла Оля біля могили. Сильний вітер подув у її обличчя, і вона наче повернулась у реальний світ. Дівчинка оглянулась довкола: пожовклі листочки на в’ялій траві рухались за кожним поривом вітру. Деякі, які ще були на деревах гойдались, а деякі, щойно зірвались і дуже повільно впали на землю. Оля підняла голову – осіннє небо. Натхнення наче ввірвалось у душу дівчинки.
- Дякую, бабцю.
Прошепотіла юна письменниця і поклавши троянду на могилу пішла геть.