Глава I

Сутеніло. Небо затягнули густі сірі хмари. У повітрі літало дивне почуття безвихідності, ніби щойно тут пролетіла сотня дементорів. Все навколо здавалось дуже сумним. Було дуже тепло, аж за надто, таке відчуття, зазвичай, буває перед грозою. Повітря, здавалось, вмерло. Воно просто перестало рухатись і забуло про існування вітру.

Хмари повільно проходять
Небо повільно темніє
Сонце повільно так котить
Море, що криком німіє

Повз річку поволі йшла дівчина. Біла сукня замурзана і порвана , колись вона було дуже гарна, але зараз від її краси не залишилось й сліду. Густі каштанові пасма, які раніше сплітались в причудливу зачіску, зараз неакуратно спадали на плечі. Бліде обличчя, на якому було видно сліди недавніх сліз, розмазана туш, очі…в них було видно всі почуття дівчини: розпач, смуток, безвихідність…

Розбито й порвато
І тіло як вата
І очі як хмари
І дихаю жаром

Герміона йшла босими ногами по траві, і здається не помічала нічого навколо себе. Ще мить, і грифіндорка не зрозуміла, як опитиналась на мості. Старий пошарпаний міст над глибокою річкою. Оранжева-жовта-салатова-блакитно-синя вода манила до себе, переливаючись усіма кольорами веселки вона ніби промовляла : «…сюди…сюди…все закінчиться…не буде болю…страху, розчарування…» Ще мить. Найскладніший крок. Останній.

Стою я на краю
Руками до неба
Ногами до землі
Очима у даль

Раптом з роздумів дівчину вивів голос. Цей голос вона впізнала б будь-де, але зараз вона не відчувала ні ненависті, ні зневаги. Герміона просто перестала відчувати.
- зібралась стрибати? –звернувся хлопець.
Грифіндорка повернула голову. Біля неї стяв Драко Мелфой. Але в ньому важко було впізнати того Драко, якого Герміона знала в школі. Зараз в його голосі не було зневаги чи насмішки, ідеальний чорний костюм був брудним і зіжмаканим, біле волосся неакуратними пасмами лежало на голові. В очах відбивалось сіре небо, його смуток.
- а тобі яка різниця? Вирішив прийти посміятись?
Герміона не хотіла сказати нічого образливого, просто їй дуже хотілось виговоритись. Образа, злість, збирались в її душі роками. Вона нікого не цікавила. «Друзям» вона була потрібна лише для списування домашніх завдань.
- ти помиляєшся. Мені не важливо, помреш ти чи ні. Я прийшов сюди, бо це мій вибір, останній в житті.
Герміона сумно усміхнулась, це все звучало так спокійно і приречено.
Може краще розкажи, чому ти тут? Тобі, здається, теж набридло жити.
Зараз Герміоні було байдуже, що біля неї сидить її колишній ворог, просто хотілось розповісти все, байдуже кому.
- Бачиш, я у весільній сукні. Щойно з власного весілля …
Не губах зявилась сумна усмішка,по обличчю скотилась самотня сльоза.
- Наречений був такий страшний, що ти не витримала, і втекла з власного весілля?
- Насправді все набагато банальніше. Сьогодні я розчарувалась у всьому. Коли тебе зраджують ті, кому вірив, починаєш дивишся на світ по іншому. –На очах зявились сльози- знаєш, сьогодні перед весіллям, я побачила, як Рон цілувався з Лавандою, а потім почула, як вони говорили, що Рон зі мною одружиться, деякий час ми поживемо разом, а після цього всі мої гроші перейдуть йому. Жоден магічний суд не присудив майно бруднокровці -по обличчю знову потекли сльози- а Візлі хоч і бідні, «зрадники роду», але вони чистокровні. Ніби я винувата, що коли мої батьки загинули і залишили мені не малі гроші. Але найсмішніше те, «друзі» ніколи не сприймали мене серйозно, виявилось, що всі Візлі просто ненавидять мене, і коли Гаррі про все це дізнався, то просто зневажливо подивився, і сказав, що це я у всьому винувата.
- Знаєш, насправді я завжди бачив, що Поттер з Візлі тебе використовують, але ти б мені не повірила
- А ти чому тут?
- Моя історія зовсім не така як твоя. Декілька днів назад моя матір померла, а точніше – її вбили, мій батько. Вони ніколи не любили один одного, їх заручили, коли вони були ще дітьми, але коли Луціус дізнався, що моя матір нарешті знайшла людину, яку насправді кохала, він вбив її, разом з моїм ненародженим братиком чи сестрою. Мій батько завжди був холодним та жорстоким, і хотів, щом Нарциса стала такою ж. Вона була єдиною дорогою людиною, але її вже нема…До сьогодні мене в цьому світі тримала лише помста, помста за смерть моєї матері, і ось, декілька годин тому їх похоронили у сімейному склепі, разом…яка іронія, вона втікала від нього все своє життя, а тепер лежать в одній могилі.
Коли Драко це розповідав, його голос був на диво холодним і спокійним, але в очах можна було побачити все…
Деякий час вони просто мовчки, кожен занурений у свої думки.

Кидаю страждати
Сідаю мовчати
Спочатку почати
Спочатку втрачати

Раптом Герміона уважно подивилась на Мелфоя і сказала:
- Драко, ти справді хочеш стрибати? Частинка мене дуже хоче залишитись тут, вона кричить, що тут є щось хороше, варто просто пережити це. Може це страх? Незнаю…але мені здається, що варто жити.
- Не думав, що колись це скажу, але ти права. Життя не закінчується, потрібно знайти мету, і жити заради неї
- Знаєш, від сьогодні я буду жити заради пошуку мети…
Вони усміхнулись один одному, і пішли, кожен у своєму напрямку. Дівчина в білому і хлопець в чорному, дві протилежності. Сьогодні їхнє життя змінилось назавжди. Ні, вони не стали друзями, просто кожен з них знав, що вони більше не самотні у цьому світі, є людина яка підтримає і зрозуміє.
А тим часом дощ почав набирати силу, але вони цього вже не помітили, так само як і не зрозуміли, коли він почався. Здавалось, небо почало дихати. Стало набагато спокійніше, дощ падав, наче сльози ангелів, і змивав все погане, все, що хотілось залишити позаду.
Згадалась якась мало зрозуміла пісня

І сльози подали з неба
Вони летіли туди, де ночі
Які ж холодні у тебе,
Як придивитися, очі


КІНЕЦЬ

***
Використано слова з пісень "Ті, що падають вгору"