Глава I

Похмуре небо, сірі хмари… Мабуть, невдовзі знову йтиме дощ. Так дивно, адже на дворі літо, і повинно світити яскраве сонце, гріти своїм промінням. Але вона вже котрий день бачила ці важкі хмари, що закривали собою світлий небосхил. А так хотілося знову підставити обличчя літньому теплу, поніжитися в соковитій траві, послухати співи вечірніх солов’їв. Проте їй залишалося лише сидіти біля відкритого вікна та спостерігати за вітром, який так безжалісно хитав дерева у саду та хилив додолу тонкі стеблини квітів. Мабуть, в них залишилося ще декілька нарглів, але Луна завжди їй казала, що вони не люблять дощ та вітер, і тому повинні скоро перемістись до будинку. Але їй було на це байдуже – тонкі пальці стискали невеличке ікло, оздоблене якимись рунами. Колись, дуже давно, Луна зняла його зі своєї шиї та дала їй, мабуть, напам’ять. Напевно, ця річ була дуже дорога цій равенкловці. Дивлячись на білу дрібничку, місіс Малфой завжди згадувала, як вони сиділи на підлозі, притуляючись одна до одної, і Луна могла годинами розповідати про нарглів, руйносмиків, фиркаків та інших дивних істот. Коли починало сутеніти, то їх тіні танцювали під стелею; Луна казала, що вони дуже веселі, але Нарцисі вони завжди здавалися сумними. Та це не було дивно – і Луна, і Цисі були надто різними. Вишукана аристократка та трохи божевільна шестикурсниця. Вони жили у несхожих світах, усе сприймали по-різному. Але колись Нарциса сказала, що Луна схожа на неї зовні, як молодша сестра – обидві були білявими, блакитноокими. Проте, ті короткі години, які вони провели разом, Нарциса запам’ятає на все життя. І вона знала, що Луна також її згадує.

Місіс Малфой продовжувала дивитися у вікно, спостерігати за вітром, і єдине, про що Нарциса шкодувала, так це про те, що через ці сірі хмари не могла побачити ясне блакитне небо, яке було такого кольору, як очі Луни. Її Луни…

***

Тоді був січень, віяв холодний вітер, з неба летіли білі сніжинки. Усім навколо, мабуть, було дуже холодно і тому вони поспішали скоріше опинитися в теплих вагонах Гогвортс-Експресу, сховавшись від завірюхи. На цей раз на платформі було надто багато людей, адже майже усі учні їхали додому на Різдвяні канікули, щоб не залишатися у школі з вчителями-смертежерами. А ще сьогодні на платформі в Гогсміді знаходилось декілька груп аврорів, на всякий випадок.

Але з часом натовп на платформі почав рідішати, а Луна все залишалася стояти посеред перону та дивитися, як червоний паровоз пускає у небо стовпи білого пару. Дівчині зовсім не докучали а ні вітер, а ні сніг, адже на ній була тепла жовта шапка та зелений шарф, які їй подарував на минуле Різдво тато. Ї чому ж тоді Луна повинна була боятися хуртовини? Мабуть, просто на небі комусь було дуже сумно та самотньо, і той хтось просто виказував свої почуття похмурою погодою.

І раптово Луна почула позаду себе якісь дивні голоси. Вона не здивувалася, бо це могли бути лише витівки руйносмиків, але одразу згадала, що на ній три амулети, які захищають її від цих істот. Вона повернула голову, щоб подивитися, що там сталося, але навіть не встигла нічого розгледіти. У неї запаморочилося в голові і дуже скоро дівчинка занурилася у темряву.

***

Наступні дні для Луни проходили начебто уві сні. Вона знаходилася у темному та холодному приміщенні, де гуляли протяги та тхнуло вологою і пліснявою. У дівчинки забрали чарівну паличку, і вона не могла освітити приміщення, щоб зрозуміти, де знаходиться. Але Луна була впевнена, що десь неподалік збираються Смертежери і, мабуть, навіть, Відомо-Хто. Декілька разів до Луни заходили люди в чорних мантіях, обличчя яких приховували низько натягнуті каптури. Вони дивилися на равенкловку, шепотілися та швидко йшли геть. Лише один раз з ними з’явилася якась жінка (Луна це зрозуміла по високому істеричному голосу), яку вона, здається, бачила під час бою в Міністерстві Магії у минулому році. Але її імені дівчинка, нажаль, не пам’ятала. Вона сказала, що Темний Лорд дозволив їй трохи розважитися і якийсь час застосовувала до Луни Круціатус. Равенкловці було дуже боляче, але вона не кричала. Навіщо це робити? Це лише давало б привід цій Смертежерці ще більш знущатися з дівчинки. Вона дуже швидко (як здалось Луні) припинила катування. По її словам в неї були більш важливі справи, ніж розваги зі зрадницею крові. Проте жінка обіцяла невдовзі повернутися. Коли вона повернулася, щоб піти геть, то за нею попрямувало кілька нарглів. А Луна лише посміхнулася: нехай вони псують життя цій жінці, адже дівчинка не побачила на ній жодного захисного амулету!

***

Дні тяглися не так довго, як здавалося Луні на початку. Мабуть, це по тій причині, що вона увесь свій час витрачала на те, щоб з допомогою знайденого на підлозі цвяха розв’язати мотузку, що стягувала її руки. А ще Луна спілкувалася в руйносмиками. Виявилося, що її батько був неправий, коли казав, що вони тільки роблять безлад у думках. Насправді руйносмики трохи дивні, але з ними можна трохи порозмовляти. Хоча, з іншого боку, Луні так не вистачало її таточка та друзів. Вона знала, що вони ніколи не дозволять себе образити, але у той час було так моторошно не знати що з ними і як вони. А що буде, якщо Луна більше ніколи їх не побачить? Але такі думки приходили доволі рідко, дівчинка завжди намагалася думати лише про добре. Можливо, друзі сказали б, що гіршого становища, в якому опинилася Луна бути не може, але вона би з цим не погодилася. Їй було більш шкода того низенького чарівника зі срібною рукою та рідким, немитим волоссям, який тричі на день приносив дівчинці їжу. Він зажди здавався таким боязким, таким нещасним! Мабуть, його дуже часто катували. А Луна, на відміну від нього, майже спокійно сиділа в цьому темному приміщенні та спілкувалася з руйносмиками. Якби ще тільки не сум по близьким людям… Але Луна чомусь була впевнена, що дуже скоро вона опиниться на волі.

Ще кілька разів до неї приходила та страшна жінка і застосовувала Круціатус. Останній раз Луна навіть не стрималася та закричала від болю, а Смертежерка лише розсміялася. До речі, Луна нарешті згадала її ім’я – це була Белатриса Лестранж. Побачивши, що дівчинка майже знепритомніла, вона сховала чарівну паличку та поквапилася залишити в’язницю. Але не встигла Смертежерка зачинити двері, як Луна почула ще якісь кроки. Равенкловка навіть не підняла голову, щоб подивитись на того, хто прийшов. По-перше їй було нецікаво, а по-друге у Луни майже не залишилося сил для того, щоб мигнути. Але вона змогла добре розчути розмову.

- Що тут коїться, Бело? – почувся тихий та тремтячий жіночий голос.

- Не звертай уваги, сестричко, я тут трохи порозважалася з божевільною полонянкою, - відповіла Лестранж. – Ходімо звідси, Нарцисо, ця зрадниця крові не варта твоєї уваги. Тим більш, вона давно з’їхала з глузду.

Потім Луна почула стукіт підборів Белатриси по кам’яним сходам. Проте дівчинка відчувала, що її сестра нікуди не пішла, хоча і не видавала своєї присутності. Луні чомусь так хотілося підняти голову, щоб роздивитися місіс Малфой, але в неї все ще не було сил, щоб ворухнутися. Здається, це було найсильніше закляття Катування, яке застосовувала до Луни Белатриса. Дівчинка спробувала щось сказати, але з її горла вирвався лише хрип, а в роті з’явився солонуватий присмак крові. І раптово Луна знову почула тихі кроки, а через кілька секунд відчула, як біля неї хтось зупинився. У півтемряві вона побачила над собою бліде обличчя, біляве кучеряве волосся та великі блакитні очі. Вони дивилися на Луну з неприкритим жахом, співчуттям та розумінням. А Луна тим часом не могла відірвати погляд від ідеальних рис обличчя, якими не могла не бути причарована. А місіс Малфой тим часом доторкнулася рукою до щоки Луни. Її пальці були дуже холодними, але у той час такими ніжними! Луна навіть не поворушилася, але не припиняла дивитися на жінку. Мабуть, місіс Малфой дуже хороша… Принаймні так здалося Луні…

Через мить Нарциса вийняла чарівну паличку і торкнулася її кінчиком до обличчя дівчинки. У неї одразу припинила боліти голова, вона змогла рухатися.

- Вибач, що я не можу зробити більше, - прошепотіла місіс Малфой.

- Ви вже багато зробили, дякую, - відповіла Луна, повільно підіймаючись.

Нарциса лише сумно посміхнулася.

- Моя сестра - чудовисько, - промовила вона. – А ти так стійко терпиш її знущання…

- Ні-ні, вона не чудовисько! – поспішно сказала Луна. – В неї просто вселився гегенюбер, який робить її такою злою. Якби вона носила амулети, то, напевно, була б такою доброю, як ви.

Луні здалося, що місіс Малфой подивилася на неї трохи здивовано. Мабуть, вона просто ніколи не звертала уваги на гегенюберів. Але ж серед Смертежерів їх так багато!

Нарциса продовжувала роздивлятися Луну своїми великими блакитними очима. Вона хотіла щось сказати, але зі сходів знову почулися кроки. Місіс Малфой швидко звелась на ноги.

- Цисі, що ти там робиш? - почувся голос Белатриси. – Нащо тобі здалась та божевільна? Тебе Люціус шукає, поки ти тут маглолюбів роздивляєшся.

В останній раз подивившись на Луну, Нарциса пішла до сестри, тихо закривши за собою двері «кімнати». Равенкловка залишилася на самоті, але перед її очима все ще було обличчя місіс Малфой.

***

Життя Луни проходило в тісній, темній, та сирій комірці, де можно було поспілкуватися лише з руйносмиками. Дівчинка починала сумувати за батьком, друзями. Іноді Луна навіть трохи плакала, але дуже недовго. По-перше, вона не бачила сенсу у сльозах, по-друге, від них починали чухатися очі.

Белатриса більше не приходила, мабуть, була дуже зайнята. А ще Луна помітила, що дуже часто згадувала про місіс Малфой. Їй чомусь так хотілося, щоб вона знову прийшла, доторкнулася до її обличчя. Нарциса така добра, така красива, а її руки такі ніжні та лагідні! І що така гарна жінка, як місіс Малфой робила серед Смертежерів? Луна чомусь не вірила, що вона одна з них.

Кожен раз, коли відчинялися двері в’язниці, Луна чекала, що почує легкі кроки та побачить світлі кучері. Але кожного разу це був лише той самий щуроподібний Смертежер з їжею у металевому посуді. А дівчині залишалося лише сумно зітхати.

День за днем ставало все холодніше и холодніше. Мабуть, зима за вікном була дуже суровою. Луна цілими днями сиділа в кутку, загорнувшись у тонку діряву ковдру, яку приніс той самий низький чарівник. Але вечорами було ще морозніше, і Луна більш за все шкодувала, що в неї не було чарівної палички, щоб накласти на себе зігріваюче закляття. Іноді дівчинці навіть здавалося, що вона помре від холоду.

***

…Вона лежала на кам’яній підлозі та мріяла про теплий камін у вітальні Равенкло, як почула негучний стукіт підборів. Спочатку вона подумала, що це Белатриса, але через декілька секунд зрозуміла, що помилилась – Смертежерка ніколи не ходила так тихо, тим паче, спускаючись до Луни, вона голосна сміялася. Коли двері відчинилися, равенкловка одразу сіла прямо. В приміщенні з’явилася Нарциса Малфой з якимось оберемком в руках. Вона щільно зачинила двері і тільки після цього заговорила.

- На вулиці сильний мороз, мені здалося, що ти тут дуже мерзнеш і тому принесла декілька теплих ковдр і теплих мантій.

- Дякую. Тут насправді дуже холодно, - тихо відповіла Луна, намагаючись якось вгамувати тремтіння.

Нарциса присіла поряд з Луною і почала розбирати те, що принесла.

- Зараз в маєтку нікого немає, окрім нас з тобою та Петігрю, тому я вирішила трохи допомогти, - промовила Нарциса. – Ти, мабуть. Тут божеволієш від самотності…

- Якби не було так холодно, то я би так не сумувала. Тут багато нарглів та руйносмиків, з ними можна іноді побазікати…

- Невже вони такі цікаві співрозмовники? – запитала місіс Малфой. Вона сіла поряд із Луною на одну з ковдр, прихилившись спиною до стінки.

- Не дуже, - чесно відповіла дівчинка. – З першого погляду здається, що з ними весело, але…

Луна зітхнула, краєм ока роздивляючись Нарцису. Жінка здалася їй ще більш блідою та втомленою, ніж минулого разу.

- А я ніколи з ними не спілкувалася, - прошепотіла вона. – Мабуть, вони розмовляють не з усіма.

- Вони розмовляють з тими, хто хоче їх почути, - знизала плечима Луна. – Так каже татусь…

Нарциса подивилася равенкловці в очі. Тепер дівчинка могла відкрито милуватися красою місіс Малфой. Якби не тонкі зморшки навколо очей, то зовні Нарциса могла би здатися підлітком. Так хотілося знову відчути її дотик… Не чекаючи цього, Луна сама підняла руку та провела пальцями по її щоці. Її шкіра виявилася такою м’якою, як дівчина і уявляла. Нарциса посміхнулася такою ж теплою посмішкою та від цього у Луни на душі стало так тепло!.. Вона посміхнулася у відповідь і вже через кілька секунд відчула лагідні вуста на своїх…

***

- Я сьогодні бачила нарглів, - прошепотіла Нарциса Малфой на вухо Луні Лавгуд. Її тепле дихання лоскотало равенкловці шкіру, дівчинка ледь посміхнулася.

Вона простягла долоні вперед і відчула, як їх приємно зігріває теплий вогонь каміну у вітальні Малфой-Менору. Поруч сиділа Нарциса, поклавши голову на плече Луни. Вона була такою теплою та ніжною, що Луна не могла не посміхатися. Від неї пахло свіжістю та весняними квітами і від цього аромату в Луни запаморочувалася голова. Було так добре, коли в маєтку залишалися лише вони удвох, але, нажаль, це ставалося так рідко. У такі короткі години Луна та Нарциса грілися біля вогню та пили гарячий шоколад із блакитних порцелянових чашок. Майже завжди Нарциса була такою сумною, а Луна знала, що вона хвилюється за чоловіка та сина, адже Відомо-Хто міг вбити їх у будь-яку хвилину. У неї завжди тремтіли руки, а із блакитних очей текли прозорі сльози. А Луна лише злизувала їх, легко цілуючи її щоки та вуста. Нарциса гладила її волосся своїми чутливими пальцями, нагадуючи Луні дотики її матері.

- Сьогодні вранці у холі було декілька нарглів, - промовила Нарциса. – Вони мені здалися такими сумними…

- Невже? - здивувалася Луна. – Адже наргли так люблять бешкетувати!
- Можливо, колись і любили… Мабуть, війна відобразилася навіть на нарглах…

- Війна колись закінчиться, і наргли знову стануть жартувати, ось побачиш! – сказала Луна. – Вони не вміють довго сумувати!

- Невже ти віриш у те, що кажеш? - сумно посміхнулася Нарциса.

- Звичайно вірю! Війна повинна закінчитись! Дуже скоро Гаррі Поттер знищить Відомо-Кого і ми знову будемо жити як раніше! Добро завжди перемагає зло!

Нарциса лише піджала губи, скептично дивлячись на Луну. Потім її погляд став таким сумним, як хвилину тому.

- Для мене немає ні добра, ні зла, - прошепотіла Цисі. – Сумніваюся, що я колись зможу нормально жити. Якщо переможе Орден, то мене будуть вважати злочинницею, а в іншому разі я залишуся просто слабкою жінкою. Але я впевнена, що ніколи не стану такою, як моя сестра.

- Але в тебе навіть немає Чорної мітки! І коли закінчиться війна то ми з тобою обов’язково зустрінемося і я покажу тобі веселих нарглів!

- Невже у світі залишився ще хтось, хто б вірив у добро?

- Я вірю у нього, бо поряд зі мною одна з найдобріших людей у світі!

***


Здавалося б, що таке життя повинно бути пеклом – тісна, темна і холодна комірка, самотність та усвідомлення своєї безпорадності, але, кожен день для Луни був наповнений чимось незвичайним, гірко-солодким та теплим. Коли дівчина чула якийсь звук зі сходів, її серце починали шалено битися у грудях, відчуваючи новий приплив надії. Та іноді ці сподівання були не марними – у приміщенні з’являлася тендітна фігура білявої жінки, Луна відчувала м’який запах парфумів та солодкий присмак її губ. Ці хвилини були для неї всім сенсом її життя та заради них вона могла віддати сотні своїх життів. Мабуть, заради неї Луна змогла пробути у цьому приміщенні ще багато-багато днів, лише для того, щоб знову почути тихі кроки, ніжний голос та дотик теплих рук.

Луна так чекала тих моментів, коли Малфой-Менор лишали майже усі Смертежери та вони з Нарцисою могли грітися біля каміну, обіймати одна одну та шепотіти безглузді слова, щоб втішати одна одну та запевняти у скорому закінченні війни. Але тепер Луні, мабуть, було, навіть, все одно на ці трикляті протистояння темних та світлих чаклунів. Вона хотіла лише одного – щоб з тими, кого вона так любить, не сталося нічого поганого.

Але так не могло бути завжди, і одного дня вона почула якісь дивні крики з будинку. Спочатку дівчинці здалося, що то лише чергова бійка Смертежерів, які не поділили якусь нагороду, але на якусь мить їй здалося, що вона почула чиїсь ридання. Невже це Нарциса? Що вони з нею роблять? Луна підійнялася зі свого м’ясця в кутку комірки та кинулась до дверей. Приглушуючи плач, почувся істеричний сміх Белатриси. Невже вона змогла підняти чарівну паличку на власну сестру? Ні-ні, це неможливо, жоден гегенюбер не здатен так зіпсувати людину. А, можливо, Нарциса біла права, коли казала, що її сестра – чудовисько?

Луні так хотілося опинитися там, зовні, лише для того, щоб не бути невіданні. Це було найгіршим, що могло статися…

Але, у наступну мить вона почула скажений крик.

- Герміоно!..

Здається, цей голос належав Рону Візлі! Але, невже її друзі вирішили прийти її врятувати? Луна чомусь зовсім не зраділа цьому. Адже через неї вони самі потрапили в халепу… А ще вона може більше ніколи не побачити Нарцису… Її Цисі…

Знову почувся крик, і Луна не сумнівалася, що він належав Герміоні. Невже Белатриса катує її? Хоча, в цьому не було нічого дивного… Знову кричав Рон, знову сміялася Бела…
А потім відкрилися двері , до приміщення увірвалося багато людей. Серед них Луна побачила усіх тих, кого так давно чекала – і Рона, і Гаррі, також з ними були грифіндорець Дін Томас, якийсь невеличкий чоловічок, здається, гоблін. Усі вони були такими знервованими, наляканими, блідими, але, побачивши Луну, здається, трохи змужніли. Лише Рон весь час кидався до дверей та вигукував ім’я Герміони, яку Белатриса продовжувала катувати нагорі.

Усі подальші події Луна пам’ятала дуже погано. Вона розв’язувала друзям мотузки на руках, казала, щоб їм не варто було так ризикувати, щоб прийти до неї та врятувати її, потім, здається, плакала. Вона не хотіла цього, але сльози продовжували котитися по щокам – що буде, якщо через неї хтось загине? Що буде, якщо щось станеться з Цисі?..

А потім заволав Гаррі. Він кричав, як навіжений, благаючи когось допомогти їм, казав, де вони знаходяться. Можливо, він звертався до нарглів? Луна дуже здивувалася, коли раптово у підвалі з’явився домашній ельф. Здається, це був Добі, вона пам’ятала, як він працював у Гогвортсі та казав, що він перший вільний ельф. Луна погано пам’ятала, як він взяв її за руку, потім явився у якесь невідоме їй місце, де так пахло морем та водоростями…

***

Луна завжди буде пам’ятати її ніжні дотики, буде згадувати, як ніжні руки торкалися її волосся, а м’які вуста ніжно цілували шию та щоки. Літній вітер, наповнений літнім ароматом флоксів, лагідно торкається її обличчя та нагадував Нарцису. Здавалося, що вона десь поряд і через якусь мить підійде до неї, скаже, що бачила ще одного наргла. І скаже, що він здався їй таким сумним. Луна посміхається, згадуючи, як Цисі обіцяла, що зробить усе, щоб наргли і їй здалися веселими.

Луна стоїть посеред невеличкого саду та дивиться у блакитне небо, що так нагадує їй її очі. Таки ж ясні, такі ж теплі, такі ж добрі. Вона згадує, як казала, що колись війна закінчиться, та все буде, як у добрих казках, а Цисі не вірила їй. А, все ж таки, Луна була права. Скінчилася війна, і наргли знову можуть бути веселими. А ще вона обіцяла, що вони колись знову побачаться. Луна в це вірить, вона знає, що все, що вона не обіцяє, рано чи пізно здійснюється.

Луна сідає на м’яку траву, не припиняючи довитися у небо. І бачить у ньому невеличку пташку, яка летить до неї. Через деякий час перед нею з’являється велика руда сова, яка привітно ухає та кидає їй невеликий конверт рожевого кольору. Луна дуже обережно бере його до рук та дістає складений пергамент та читає декілька слів, написаних таким знайомим почерком.

«Ти, як завжди, була права. Моя дівчинко. Сьогодні я бачила по-справжньому веселого наргла. Завжди твоя Цисі».

Луна ще раз перечитує цей рядок та сміється. Вона ж казала, що колись наргли обов’язково стануть веселими!